Вечори на хуторі біля Рубежівки

rizdvo3     Пам’ятаю, як якось у «Київській правді», зразу після Нового року, дали мені завдання з’їздити й щось написати про Різдво. У той час я був швидким на підйом — сів на електричку, доїхав до Ворзеля, а там дістався до Рубежівки, й далі — пішки до хутора за селом.  Уже сутеніло, падав легкий сніг, обабіч дороги бовваніли замерлі на морозі деревця яблуньки, над головою темніли дроти електромережі, під ногами рипів сніг… — я був щасливим.
     Озираючись назад, я часто жалкую про те, що повною мірою не взяв усього, що пропонувало життя. Хотілося жити з більшою амплітудою.
     Але й того, що було, немало.
     Переглядав був якось підшивку з давніми газетними вирізками й подумав: а чом би не дати той матеріал у блог? Тим більше, що всього того вже нема на світі. Нема крайньої хатинки в хуторі. Розлога балка була затоплена водою. Зараз на тому місці Бучанське водосховище.

                                                *     *     *

     Темінь довкола. Край дороги видніються самотні хатинки. Де-не-де в віконцях пробивається світло. Вечір напередодні Різдва. Віддалений хутір, що чимось нагадує хутір біля Диканьки. Я блукаю в темряві, шукаю хату, де живе людина, котра пам’ятає ті часи, коли святкували Різдво, пам’ятає всі атрибути цього свята.
     …Двері відчинила старенька бабуся. Довелося одразу ж їй пояснювати, що я не злодій. Бабуся запросила мене до хати.
     Фіранки на вікнах, на стіні — фотографії всієї родини, а кутку — три ікони. Чорний кіт спочатку видався мені підозріли, але потім мирно влаштувався поруч. Ось так розпочався вечір на хуторі Червоному, що біля села Рубежівка Києво-Святошинського району. Вечір перед Різдвом.
     — Ото раніше було Різдво так Різдво, — каже мені Антоніна Федорівна, по-вуличному баба Тося. — У переддень, 6 січня, була пісна кутя. Товкли ячмінь, з маком варили кутю, узвар робили з яблук та груш. На покуть ставили кутю, клали сіно, хлібину, сіль. За стіл сходилася вся родина, на лавках перед столом сідали, їли тільки пісне. Затя обов’язково носив тещі вечерю. А вже на Різдво їли холодець, печеню. Колядували, особливо, ми, молоді…
     — А до церкви ходили?
     — Аякже, ходили. Ще малою була, пам’ятаю, батюшка в нас був такий поважний і церковний хор гарно-гарно співав. Дзвони дзвонили. Що гарно, то гарно…
     Уявляю собі: засніжена дорога з маленького хуторця до Рубежівки, яри навколо, ліс обступає. Нарядні жінки, розчервонілі від морозу, поважні чоловіки в кожухах і чоботях. А на майдані в селі — церква, велика така, ошатна. Дзвони, співи, всі одне одного вітають. А ввечері… Ввечері — веселощі.
     «Колядин, колядин, я у батька один
     По коліна кожушок, дайте, батьку, пиріжок
     Пиріжок не такий, дайте рубль зототий…»
     Наспівує баба Тося. Згадалося, видно, одразу ж.
     Ввечері — темно. Зорі сяють, місяць світиться… Місяць? А чи завжди був місяць? Чи ніколи він його… того… — з неба не пропадав?
Баба Тося намружила очі.
     — Місяць не пропадав, але… — вона помовчала. — Але відьми були.
     — Та невже?
     — Точно були. Розказували люди, повертаються якось з лісу, бачать: посеред лісу корова стоїть, а навколо тієї корови відьма так і ходить, так і ходить… А як побачила людей, так і зникла разом з коровою. А ще — відьми понадилися по ночах корів доїти. Ото сусіди було помітили — хтось по ночах корову доїть. Кожної ночі доїть! Ну ж бо, думають сусіди, треба підстерегти. Зібралися батько з двома синами до клуні, сіли вночі, чекають. Ледве було не позасинали. Як чують: біля корови — «дзинь, дзинь, дзинь…» То відьма корову доїть. А нічогісінько не видно! Вони мерщій туди, батько схопив відьму за обидві руки й кричить сину: «Вмикай світло!» Світло повмикали, глянь: батько тримає за роги корову. А відьма щезла! Ото ж вони такі, відьми. То в свиню може перетворитися, то в собаку, а частіше — в кішку.
     Розказували, понадила в один двір відьма ходити. А господарі нічого й не знали. Тільки жити їм стало погано. Сваряться, один на одного косо дивляться, кволі такі стаи стали… Ну й що робити? Пішли до ворожки. А та їм і сказала: то винно у всьому винна. Підіть, каже, за припічком вийміть мішечок з піском, а під порогом — теж мішечок з курячим пір’ям, горілою вовнею, мишачими хвостами. Вийдіть у поле й розвійте по вітру. І бережіться, відьма може ще прийти, в що завгодно перетворитися. Так і зробили. І одного дня бачать: йде по тину здоровий рудий кіт з бантиком на шиї. Вони похапали каміння й нумо по тому коту кидати. А кіт як побачив, що летить каміння — враз щез… От бачите, сама вона, відьма, була рудою й у рудого кота перетворилася…
     — Так ви знали, хто вона була?
     — А чого ж? Знали. Тітка того чоловіка, господаря хати. Луже ж вона не хотіла, щоб він з Ганною одружувався. А як взяв таки Ганну, стала мститися, заважала їм, як могла.
     — А де ж вона жила, та відьма?
     — Сама крайня хата з того кінця хутора, там вона й жила.
     Крайня хата в хуторі? Бог ти мій, так я ж знав її, ту жінку! Одразу ж, як стрілою, прорізало спогадом. У дитинстві ми їздили в ліс, що недалечко був звідси, по ягоди. Пам’ятаю, вийшли на галявину лісу, а попереду — широка долина. А в долині невеличкий хуторець тягнеться. Спустилися ми туди за водою. І якраз зайшли в крайню хату. Запам’ятав дуже ясно: похмура то була хатинка, страшнувато мені стало. І бабуся — згорблена така, рухлива. Але начебто нічого, виявилася доброю: молоком нас пригостила.
     Молоком? А звідки вона його взяла?..
     — І як, жива ще та бабуся? — питаю.
     — Хто його знає. Приїхали якось до неї діти, здали в будинок для престарілих. Може, й жива іще…
     Ех, життя, життя.
     — А зараз то як? Нічого такого вже нема? Нехай не відьми чи домовики, а хоч би світіння якесь на небі?
     — Ні, не бачила. Чого не було, того не було. Парашутист якось спускався з неба, ноги стирчали… Це було, брехати не буду…
     Де ті старі добрі часи? Зникли, розвіялися, як той «відьомський» пісок на вітрі. Як сказала мені Антоніна Федорівна, і по ягоди в ліс нема вже чого їхати. Повитоптували, повиривали на букети ягідники, не росте вже нічого. А сам Червоний хутір весело з усіх боків обступають дачі. Яких серед них нема витворів архітектури: і двоповерхові, і триповерхові, й колонами й без. А повз хутір їздять тепер машини. Баба Тося — людина вільна, на пенсії — якось взяла й підрахувала: за півгодини вулицею проїхали сорок шість легкових автомобілів. Сучасне життя неухильно наступає. Але нема лиха без добра. Зять Антоніни Федорівни — старший агроном радгоспу «Рубежівський», він же депутат сільської ради. Завдяки його клопотам проводять тепер на хутір газ. Спершу підрядили організацію зі страшною назвою «Теплотранснафтопромгазремонт», але, не дивлячись на назву, примусити цю організацію приступити до діла було нелегко, тому депутат з’їздив, поговорив з ким треба і домовився з Білоцерківським ССМУ. Тут уже діло пішло на краще…
     Так тепер і живе Червоний хутір. Про газ, про дачу, про роботу у Ворзелі, а то й у Києві думають його мешканці. Нема вже повернення до минулого. Але хоча б напередодні Різдва хотілося б згадати про про народні звичаї й про те, як жили наші пращури.
     Ну що, прощавайте гостинний будинок, прощавайте, бабо Тосю. Розкажіть докладно своїй внучці, як ви раніше Різдво святкували. Вона не повинна цього забути.

Додати коментар