До струмка!

     Щось в останній час почуваю себе недобре.
     Стало очевидним, що роман, над яким тривалий час працював, нікому не потрібен. Напевно, в небесній Книзі Гіннеса я зайняв одне з чільних місць у номінації «Невиправдані й надмірні зусилля в роботі над окремо взятим твором».
     Й сил уже нема, й здоров’я...
     Якось ліг у ліжко й уже засинав, як раптом у свідомості вирізнилося: поразка. Відтак не міг заснути, ходив туди сюди по двору, палив... На небі під Плеядами з’явився Юпітер, а під ранок зійшла над видноколом неприродньо-яскрава Венера. Я аж налякався, думав, «енело»...
     Захотілося до струмка.
     Мама розказувала, що колись, за радянських часів, біля нього на таємні богослужіння збиралися члени церкви християн віри євангельської (п’ятидесятників), й серед них моя бабуся, яка була в церкві дияконисею. Проводити служіння в когось удома було небезпечно, тому йшли в ліс наче за ягодами чи грибами, а самі збиралися в обумовленому місці... Доводилося чути, що енерґетична сила богослужінь у ті часи, коли віра переслідувалася, була настільки потужною, що над місцем, де вони проводилися, міг здійматися в небо стовп ясно-блакитного світла... І я тому вірю.
     Коли виїхали з сім’єю прогулятися в ліс, я скерував маршрут так, щоб дістатися до того місця... де струмок широкими меандрами петляє... серед темного й тихого лісу...
     Господи, дай мені сили.
ДеревоПлине

 

Додати коментар