Зимові спогади про літо

озеро-3     Що хочеться згадати про минулий рік?
     Чимало чого було... — але в першу чергу чомусь пригадується, як з дітьми на велосипедах їздили в Ворзель на озеро.
      У липні-серпні було тривожно й непевно. Але літо минало, а діти так і не побували на морі, тож я подбав про те, щоби хоч на озеро поїздити. Ну й поїздили. Спершу разів з п’ять з дочкою, потім двічі з дружиною й дочкою, потім разів зо три з сином, ну й потім з дружиною, дочкою й сином, — одне слово, кому-кому, а мені відпустка трапилася. Прям таки курорт. Не війна.
      З дочкою ми розвідали дорогу понад посадкою вздовж залізниці. Це вже в інший бік від нашої звичної дороги в ліс чи якогось іншого напрямку наших велосипедних вилазок. У Ворзель зазвичай їздять по Варшарській траві, в крайньому разі — по роздовбаній асфальтівці на Кічеєве.
      А вздовж залізниці по-над посадкою туди ніхто не їздить, — та й, за моєї пам’яті, й не їздив ніколи. Там загублений цивілізацією світ.
     Спершу стежка, потім грунтівка. З одного боку — поле, на якому ростуть поодинокі деревця, з іншого — посадка, яка розширюється й починає більше нагадувати видовжений лісок. Коли я вперше потрапив туди, згадалося, що вже бував там у дитинстві… зі старшим двоюрідним братом, який кілька років тому загинув в автомобільній аварії… — й тоді, пам’ятаю, вразило, що тут, як «на природі». Як десь на галявині лісу…
     Гілки дерев, що нависають над стежкою… різнобарвні квіти у траві… метелики… — чимало пташок. На одному з поворотів стежки жила сова. Бачив її кілька разів. У повітрі зависав шуліка.
     Й окрема тема — лелеки.
     Якоїсь їхали з дочкою, — й попереду прямо по стежці ходив лелека. Наче й не боявся й підпустив дуже близько. Потім злетів і перелетів трохи далі, — й ми, як проминули дерево, знову побачили його на стежці. Й знову лелека підпустив нас близько перед тим, як знову злетіти.
     Це так вразило дочку, що вона потім розповідала й за якийсь час знову поверталася теми, — що лелека ходив по стежці, а нас «поклював».
     Видно, гарно розгледіла потужний дзьоб.
     Не хвилюйся, Катю, — лелеки, вони добрі. Вони дітей людям приносять.
     Та я відволікся.
     Я був про Ворзельське озеро. Раніше ми їздили на інші ставки, й так випадало, що кожного року — у нас якийсь інший ставок…
     Ще трохи додам про дорогу. Просив дружину познімати ті місця, та для неї — то надто багато сонця, як їхали на озеро, то надто мало сонця, як поверталися. До того ж, ввечері там комарі такі прокидалися злющі й нападали саме на дружину, зокрема на оголені частини її рук і ніг. Й просити щось там пофоткати було ділом марним. А шкода.
     Тож я про Ворзельське озеро. У мене була певна пересторога, думав, що там, поруч з кемпінгом біля траси й рестораном-спа, можна натрапити на п’яну компанію з небажаним розвитком подій, а у нас — діти. Але нічого. До останнього дня було було спокійно й мирно. Запам’яталися юнаки, які розмовляли по-між себе українською, — спокійні й упевнені в собі. Звідки вони? Хто знає… Поруч на майданчику грали в волейбол — представники різних статей і вікових категорій. Діти споруджували піщані замки. Ми з дружиною теж трохи грали в волейбол і бадмінтон, але для мене переважно був безплатний вай-фай з ресторану-спа, а для неї — бісерна робота, яку вона завжди бере з собою.
     В один з останніх днів, правда, щось змінилося — російський мат-перемат від компанії підлітків збоку й надто вже відверті ласки парочки, певно що неповнолітніх хлопця й дівчини, — з іншого боку. Ну зробив я зауваження, але ж ментором на пляж я не наймався.
     Того ж дня ввечері натрапив в інтернеті на інфу, що в санаторіях Ворзеля розмістили переселенців з Донбасу, й що чимало хто з них поводиться неадекватно. Вивісили, наприклад, прапор ДНР над однією зі шкіл.
     Ну й ситуація стала в цілому зрозумілою.
     Але в цілому на озері діти відпочили трохи, позасмагали. Набралися сил перед школою.
     Потім ми вже їздили туди по асфальтованій велосипедній доріжці по-під Варшавською трасою, — було швидше, напевно, й зручніше, — але «цивілізована» дорога мені не припала до душі. Маш-шини, вихлопні гази… розбите скло від пляшок, які, видно, викидали з вікон машин… — одного разу навіть натрапили на мертву сову, що лежала край доріжки, — мабуть, серед ночі на трасі збив шалений автомобіль.
      Того всього ми не знімали — не було бажання вже в мене.
озеро-8

Додати коментар