Наші

     У моєї дружини, Олени, є коло знайомих, з якими вона пов’язана спільним захопленням — бісероплетінням.      Майстрині спілкуються на сайтах і в
соцмережах — переважно про свої справи, — але якось дружина показала повідомлення від Оксани з Севастополя: «Читаю блог твоего мужа, но он о Севастополе написать не хочет?»
     Я був приємно здивований увагою, але що міг відповісти? Я був не в курсі того, що насправді відбувається в Севастополі.
     Узагалі-то я люблю Крим.
     Ця любов ще з дитинства й пов’язана вона не так з морем і природою півострова, як з його історією. Й особливе місце займає Херсонес.
     Не так давно, пам’ятаю, по Google Earth я ретельно вивчив Севастополь і його
околиці, знайшов мис, на якому розташовувалося стародавнє місто й «прогулявся» по руїнах. Місто тут стояло майже дві тисячі років, й звідси відпливали кораблі з зерном, вирощеним на наших землях, до античних країн, — а звідти прибували до нас майстри-будівельники й християнскі проповідники.
     З Херсонеса прийшло в Київ Слово Боже.
     Що ж до міста, яке було засноване поруч з руїнами Херсонеса — Севастополя, — асоціації перш за все були з Чорноморським флотом і двома героїчними оборонами. До речі, мій покійний батько, Іван Павлович, був морським піхотинцем і брав участь в обороні Севастополя 1941 року. Принагідно зазначу, що чорноморський флот і його морська піхота формувалися переважно з українців, тому говорити «город русской славы» — не зовсім етично.
Однак, що було, то було, а що є, то є. Про нинішній же Севастополь і його мешканців у мене склалися певні стереотипи. Я вважав, що місто, в якому базується російський Чорноморський флот, перебуває під повним контролем росіян — економічним, політичним й інформаційним. Затулін з компанією звідти не вилазять й севастопольці слухають їх з відкритим ротом. Жителі міста вважають себе приналежними радше до Росії, ніж до України. Запам’яталося фото дівчини з плакатом на одному з мітингів: «Я не люблю Украину».
     Ну, як мовиться, «на нет и суда нет». Живіть, як хочете. Любіть Росію.
     Скажу відверто: я був не проти того, щоб Севастополь разом з усім Кримом від’єднався від України. Хай уже краще йдуть до свої Росії, ніж вічно бачити їх вирази облич при згадці про Україну. Та й Україна нарешті позбудеться економічного й морального тягара, й на чергових виборах вкотре не переможуть антиукраїнські сили за рахунок голосів з Криму. Нехай, думаю, від’єднуються, аби тільки цей процес відбувся цивілізовано, з широким громадським обговоренням, голосуванням у Верховній Раді України й урахуванням інтересів усіх сторін.
     У Севастополі базувався й український флот, у Криму були розташовані й інші українські військові частини, але що вони собою являють, що робиться в головах українських військових — знати не знав. Не скажу, що й «знати не хотів», але й не задумувався на цю тему. Вважав, що українські військові в Криму мало чим відрізнялися від російських.
     Боляче про це говорили, але трохи більше місяця тому на Майдані, й узагалі в Україні, були дуже стривожені повідомленням про те, що на Київ направлені морські піхотинці з Феодосії. У Херсонській області, пам’ятаю, місцеві жителі їм залізничну колію перекрили... Нічого доброго від кримських морпехів тоді не чекали. Так, зрозуміло, вони виконували наказ. Так, Янукович був законним президентом.
     Та все одно...
     Й ось дружина показала ще одне повідомлення від Оксани: «Привет!!! мы женщины Севастополя ищем любую возможность привлечь внимание к нашим офицерам которые блокированы уже 4-е сутки, многие до сих пор находятся под прицелом российских снайперов, их пытаются взять измором, продукты питания передавать не дают и во всем этом им помогают особо одаренные жители. где этих бомжей, алкоголиков и наркоманов нашли большой вопрос. т.е. есть что рассказать — потому как 90% того что пишут в инете и показывают по тв полная чушь — прости за сумбур — просто уже в полном тупике не знаем где искать помощи...»
     Спершу я навіть не зрозумів, про яких офіцерів йдеться. Було незвично, що мешканка Севастополя вживає слова «наши офицеры» по відношенню до українських військових, й з очевидним негативом пише про «российских снайперов»?
     Може, я сам перебув під впливом проросійської пропаганди, яка проголошувала Севастополь виключно російським містом?
     Може, сам для себе я вже здав Севастополь?.. Написав Оксані відповідь, коротко переповів про те, що робиться в столиці, що про Крим тільки й говорять, що туди їдуть депутати й журналісти, що потрібно триматися... Що Господь не залишить Крим, як не залишись Україну.
     Й отримали ще кілька повідомлень від неї:
«Добрый вечер, Павел и Елена! Спасибо что отозвались и даже можно сказать успокоили. Просто у нас сложилось мнение что Киев конечно гордится своими офицерами и их патриотизмом, а дальше российские военные уже больше недели здесь — высаживаются с военных кораблей по 1,5 тысячи среди бела дня. Особое отдельно внимание заслуживают крымские политики. В Севастополе выбрали мера на митинге — о проведении которого знали только поклонники русского блока, сами собрались и своего же выбрали. А в прессе преподнесли так что весь город вышел и проголосовал за человека который просто директор одного из севастопольских предприятий. А милиция вообще отдельная история — где они все когда наших женщин бьет пьяное быдло (простите) в форме российского казака — где все кто должен нас защищать, на основании чего патрули украинской милиции с российскими казаками патрулируют весь город... Надо было делать что-то еще в понедельник — когда они только вошли в Крым, а теперь за неделю они почуствовали что они хозяева здесь теперь они не только бьют женщин, журналистов и несогласных теперь они простите охренели и стреляют и уничтожают военного оборудование ....... что дальше?????»
     «Просто сначала мы были в шоке от такой наглости, потом было действительно страшно, а теперь такая злость что словами не передать... :))) мои коллеги женщины офицеры в пятницу чуть с флагом в руках не пошли бить все это быдло которые блокируют штаб ВМС — :))) мужчины вовремя остановили эту страшную силу. А ведь штаб флота блокируют гражданские — несколько российских казаков и продажные алкоголики и наркоманы, нк и конечно при всем моем уважении к пожилым бабушкам — политическая проституция среди них на очень высоком уровне. Вооруженных военных там была два человека — и женщины были готовы порвать их голыми руками.»
     Важко було це читати. Й справді, що далі? Потрібно було знайти якесь пояснення тому, чому нова українська влада здає Севастополь і Крим, якось заспокоїти... Зрозуміло, що Путін Крим без війни не віддасть. А до війни з Росією Україна не готова. Навіть за підтримки Заходу. Ні зараз, ні, можливо, й ніколи не буде готовою протистояти такій велетенській державі.
     То що, як мовиться, зливай воду?
Але ж хіба справа в одному лише силовому, військовому протистоянні?
     Коли українські військові з одними лише знаменами й гімном України пішли в атаку проти автоматів відбивати раніше захоплену росіянами частину, — вони ж не силу зброї проявили, а силу духу. Й перемогли. Принаймні на тому етапі.
     Боротьба Росії й України за Крим — то не боротьба армій, а боротьба ідей. Боротьба українського й російського духу.
     Як на мою думку, Росія вчепилася в Крим не для захисту російськомовного населення, й не за контроль над курортною місцевістю, й не за родовища газу чи за можливість дешевше прокласти газопровід по прибережному шельфі Чорного моря, а не по його глибоких місцях, як стверджують «обізнані» аналітики, хоча й те має рацію, — як на мене, головна й, можливо, повною мірою не усвідомлена ще причина в тому, що Росія намагається оволодіти духовним центром, звідки почалася Русь, — Херсонесом, а зараз — Севастополем. Звідки прийшло на наші землі Слово Божа. Звідки прилетіла Іскра.
     Це боротьба української й російської національних ідей.
     Українська національна ідея, український дух зараз потужно проявляє себе — в багатьох людях, й не обов’язково українцях по крові, — у молодому вірменину, наприклад, який приїхав у Київ на Майдан, чи в прапорщику, росіянину за походженням, який не склав зброї в заблокованій сепаратистами військовій частині в Криму, — тому не сила зброї визначає результат цієї боротьби, а сила духу. Духовна сила тих, хто відчуває себе приналежним до народу, якому віддав «душу й тіло» — незалежно від роду-племені, від того, на якій мові розмовляє, чи від того, за Януковича голосував на останніх виборах, чи за Тимошенко, — захищав Майдан, чи намагався пробитися туди з Феодосії, виконуючи наказ, але силою того ж українського духу був повернений назад, — усіх тих, хто є нашими.
     Тож тримаймося, Оксано.

Додати коментар