Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (10)

Попередня сторінка                                                                        

                                                                            *      *      *

       Що не кажіть, шановні мої браття по розуму, а цю сцену краще споглядати збоку, як я вам заздрю, з якою б великою радістю я приєднався б до вас, злетів би на шафу, потеліпав ногами… — знаєте, чого не вистачає мені для повного щастя? — це при нагоді залишатися абсолютно спокійним, от, здавалося, чого мені хвилюватися? — я тут сторона, я тут є уосібленням усіх миротворчих сил разом узятих, так ні, бачте, — серце калатає, забув уже, коли востаннє видихав повітря, а дійсність, шановні мої браття, розірвалася на окремі шматки: то прозора крапля на кінчику Василевого носа — літає вона туди-сюди й ніяк не може зірватися долу, — то ґудзики на Ігоревій сорочці — один за одним — шпок! шпок! — гарною, я вам скажу, була в Ігоря сорочка, у валютному магазині купленою, — аби тільки мою теніску не порвали, параноїки навіжені, — улюблена це моя теніска, і куди потім, скажіть, мені в розірваній тенісці?! — а, до речі, чого я повинен їх сам тримати, де всі інші?.. — розвернутися якось… — стоїть он, опершись об стіл, дивиться окулярами своїми виряченими… — чого дивишся?! — одного тримай, я іншого! — ну, Василю, ну заспокойся, волохатокістляві руки твої крюки, д-давай в-в-відсунемося трохи… — вона ще тут? — гнучко-напружена до дверей, ще мить — і опиниться в коридорі разом із своєю сумочкою… — Семенові ноги… — сидить?! — ось сюди, Василю, до стіни… — ну ж, заспокойся, ну?.. — душа в неї, напевно, вже в коридорі, а тіло ще тут… — зараз Ігор щось гаркне через Славикове плече, гаркне ж… — рішайся! — й друга серія…
       Ну?..
       Запалити. Їй?
       Не будете, Олю? — й потрапити в блакитне очей… — не буде.
       Із блакитного… — в гостро-темне. Простягнути руки, намацати пальцями м’яке його очей, вчепитися в них, вирвати з орбіт, — окривавлене, — й роздивитися на світлі.
       Рішайся!
       Повітря з легенів — крізь голосові зв’язки — назовні: давайте, Олю, я вас виведу звідси.
       І?
       Ніхто нічого?
       М’яке долоні… — ходімте.
       Ноги!
       — Семене, я їх вже доволі тримав, — в закривавлене?.. — ні. Звичне маленьке й гостре очей. — Тепер твоя черга.
       — Хто б міг подумати? Вітаю.
       Ноги?.. — дякую.
       За нею… в двері… — тяжкою прохолодою… — стук! стук! — босоніжками попереду.
       Зажди! — слід іще раз. Зараз промине двері мого кабінету… дійде до ліфту… — хвилинку, Олю! — даруйте, що так вийшло. Вони, взагалі, хлопці непогані. Перепили трохи. Давайте на хвильку зайдемо до мене, блокнот забув… я ж казав, що у відрядження ще сьогодні… — у Снігурівку?.. — так, ги-ги.
       Ключ жорстко в отвір… — прошу.

                                                                                   13.

       — Присядьте… Я зараз… Та не хвилюйтеся… У нас не заведено бити по морді більше одного разу. Та й корисно інколи буває…
       — Я не хвилююся.
       — Блокнотик, блокнотик… Де ж мій блокнотик?.. Завтра помиряться. Аби не при начальстві.
       — Ось же на столі блокнот.
       — Та мені треба не такий, мені треба інший. Товстий такий блокнот. Куди ж я його подів?..
       — Може не варто їх залишати? Повертайтеся, я сама знайду дорогу.
       — А раптом заблукаєте й пропадете? А потім мене до смерті буде мучити совість. Блокнотик, блокнотик… О, пляшка вина. Ніяк не дочекається… Може, поки шукаю?.. Ковток вина? Ви ж хотіли зі мною випити. Чудове марочне вино. Десертне…
       — Ясно.
       — Що вам ясно, Олю?
       — Відкрили б вікно. Нема чим дихати.
       — Так, так… Хвилинку. Та не хвилюйтеся… Все нормально. Я їх знаю, як облуплених. Завтра помиряться. Може, того?.. Двері на ключ?..
       — Навіщо?
       — Ф-фух… А раптом вони всією компанією сюди?.. Другу серію тут влаштують?..
       — Виженете.
       — А жарко. Напевно, буде гроза…
       — Ви, чоловіки, гірше баб! Кажуть — баби, баби! А тут подивишся…
       — Чим же ми гірше баб, Олю? І не «баби» краще, а…
       — Виламуються одне перед одним! Кокетки! Баришні кисейні. Черевики знімають, шкарпетки… «Вельмишановне товариство, годі про політику, давайте перейдемо на теми кохання…»
       — Олю, давайте вип’ємо.
       — Стрибають одне перед одним, як козлики…
       — Якщо ми козлики, ти, значить, коза?
       — Виведи мене звідси.
       — Сама знайдеш дорогу.
       — Навіть так?..
       — Ти хто, щоб про нас таке говорити? Хто?!. Ми вже дещо встигли зробити, дещо знаємо! Кожен із нас уже дещо собою являє. Так, звичайно, ми можемо інколи…
       — Говори тихіше.
       — Тихіше, тихіше… Як нема чого відповісти — «говори тихіше»…
       — Часто палиш. Не шкода здоров’я?
       — Шкода.
       — Чому ж палиш?
       — Ми вип’ємо?
       — А тобі не досить?
       — Ще ні. Я за собою стежу.
       — Усі ви, чоловіки, однакові. Однаковісінькі. Навіть слова у вас одні й ті ж. «Я за собою стежу». Кепсько стежите.
       — Я за собою стежу, бо мені ще належить…
       — Їхати до іншопланетян?
       — Олю, тихо. Чуєш, у коридорі?..
       — Що?
       — Наша компанія в коридорі. Давай я все ж таки… тихенько двері на замок…
       — Як мені все набридло.
       — І ніхто нічого не почув. Тільки говори пошепки. Ти там щось про те, що… Гм-м. Що все набридло… Знаєш, мені теж. Поглянь, які бокали… Наче знав, що ти прийдеш у гості. Тому й приніс їх на роботу. Ножик, ножик… Ось де він. З рожевою ручкою… А хотів уже зубами… Вип’ємо на брундершафт?..
       — Там у коридорі щось коїться.
       — Мене це обходить. Тільки не говори, що я, як чоловік, повинен вийти й навести порядок.
       — Я не говорю.
       — А могла б сказати.

                                                                             *      *      *

       Не роби дурниць.
       — Пішли сьогодні зі мною на день народження? До однієї знайомої. Весело буде. Гарна компанія.
       — Однокурсниці?
       — Ні, я там я ні з ким не дружу. Хореграфічна школа.
       — Й усі, як одна, стрункі? Ходім.
       — І не думай. Там усі будуть парами.
       Сів невдало. Стіл між… Доведеться обходити, як що…
       — Гарно танцюєш?
       — Ні. Погано.
       Пляшка липко долонею.
       — «Виготовлено з кращих сортів винограду»… А що тобі більше — модерн чи класика?..
       — Не знаю. Не думала якось.
       — Ді Джей Бобо?
       — Чому б ні?..
       Бокал пальцями. Слизькими… Сидить навпроти — наче так і треба. Усвідомити раптом свої губи… — вологі зсередини, жорстко-сухі зовні.
       — А «Пінк Флойд»?
       — Що це таке?
       — Так… А назва «Бітлз» тобі щось говорить?
       — Говорить.
       Потрапити раптом в її прохолодно-блакитне. Сприйняти піднебінням нудно-солодке вина. Поставити бокал, покласти лікті на стіл… — відчути щось лоскотно-холодне губами… — нігті великих пальців.
       — Але не подобається?
       — Чому? Подобається… Олегу. Годі допитів.
       Згоден.
       — Слухай, ми з тобою на брундершафт випили, а не поцілувалися. А так не годиться…
       Волосинки над верхньою губою.
       Розпрямити коліна!.. — стілець верескливо під… — у коридорі?.. — тихо.
       — Ти вже не збираєшся нікуди їхати? — зубки.
       Волосся трішки збилося…
       — Буде видно.
       — А то мені ще треба визначитися з кандидатурою.
       — Так важко?..
       Відір-вати тіло від столу, — й кроком, другим його… — аркуші паперу, машинка… понуро-блискуче шафи… — й куди?… — до вікна.
       Навіщо її проминув?..
       Сіре віконного скла… прохолодне зелені… — повернути голову. Ключиці з-під футболки, гострі горбики грудей… — давай уже швидше!
       Пі-дій-ти до столу, присі-істи навчіпки… — й сприйняти обличчям теплий видих з-від її губів. Напівпрозорі волосинки над верхньою.
       — А я знайшов.
       Й рукою у-ув волосся?.. — шия… мочки вушок…
       — Олегу… — видихом.
       Шорстка шкіра чужого обличчя… губами… — й далі… далі… — губи. Прохолодні.
       — Олегу.
       Права рука у волоссі, ліва на плечі… мочками пальців м’яке футболки… — й лоскотне волосся щокою… — й очима: брудний, подряпаний край ніжки стола… зіжмаканий папірець на підлозі…
       І ногу нам-муляло.
       Незручно дуже… — присівши й вигнувшись уперед… — як би його?.. — випрямитися.
       — Зрозуміло… — собою щось. — Що ви в таких випадках кажете? «Олегу, навіщо?» чи «Олегу, ми ще недостатньо знайомі»?
       — Не мели дурниць.
       Розіпря-я-я-ямити! — коліна.
       Волосся знизу, — затемнене в коріннях. Фарбована.
       Своїм тілом кудись… — на стілець.
       Обличчя з-від волосся, — випукле чоло… трохи кирпатий ніс… — чомусь саме таке обличчя… чомусь саме ця дівчина… Губи червоним по краях… і рожевим усередині… — помаду з’їла? — очі… — прозоро-блакитні… — що ж там? у глибині?.. — темно-сині риски на шерехато-сірому дні… роговиць… — все проглядається, як дно озера з-під прозорої води, — й нічого там більш нема?.. — на дінці?.. — вологе поблиску… — зараз заплаче?
       Та ні, вона не до кінця розуміє, що тут діється.
       Чи заплаче?..
       — А тут у тебе… — її рука, тонко й гнучко, спроквола… — й стрімко! — в кипу паперів на тумбочці. — Це треба підготувати до друку? — поблиски в очах.
       Хто там буде плакати.
       — Або викинути в корзину, — звестися на ноги. — Пішли?..
       — Куди? — зубки.
       — Як це, куди?.. Кави десь вип’ємо, погуляємо. Чи морозива…
       Сумку на плече.
       Вона?.. — з-від стільця легко, — та все одно, на вулицю, так на вулицю, — й відчуттям дівочого тіла поруч.
       Дол-лонями, — за плечі, — й до себе.
       Зараз!
       Тіло, з ніг до голови, — й щось губами їй в волосся, будь що… — «Олегу, не…» — не зважати. Руку під футболку, кінчиками пальців жорткий край ліфчика… — лункі кроки в коридорі — пальцями пружно-м’яке грудей й внутрішнім долоні, — тверде сосків. Це можна, це зараз можна! — пальцями іншої руки відчути м’яке шкіри ніг… — звільнити руку з-під футболки… — туди? — це можна?.. — ніжне тканини… трусиків… — ключ у сусідньому кабінеті: клац-клац.
       — Олегу… — звіддаля. — Я тебе прошу.
       Виринути з себе: запаволочено-блакитне… сіре очей… — очами, — й щось вологе… — пальцями.
       Треба ж. Стою, притиснувшись до незнайомої дівчини, однією рукою обнімаю її за спину, а другу засунув у трусики. Сонце палить у вічі. Шафа. Дверцята привідкриті. Затиснути б чимось. Папірцем би якимось…
       Якось його… — ру-ку звідти.
       Вона?..
       А нічого… — футболку поправити… спідничку… — трішечки догори, навшпиньки… — на мить світле трусиків. Я був там.
       Дивно.
       Сумочка — косметичка — дзеркальце — губна помада.
       Не образилася? — ні.
       Доторкнутися до її руки вище ліктя.
       — Обережно… — не віднімаючи помаду від губів.
       Руку з помадою поволі осторонь.
       Тілом до себе.
       — Навіщо тобі фарбуватися? Ти й без того гарна.

                                                                           *      *      *

       Увібратися собою в її блакитне, — усміхнутися, спокійно й ніжно, — відчуваючи, що це вже не та знервовано-непевна посмішка, що раніше, — її очі вмить збільшуються, блакитно оточують з усіх боків, — й поглинають, — вона все зрозуміла й стала спокійною і серйозною, як належить жінці, — у відповідний момент гідно прийняти закладену природою несвободу… чи, навпаки, свободу… — а ви спостерігаєте, братики мої розумні? — спостерігайте, спостерігайте, що ж я вдію, не прожену ж вас, якби й хотів… — я розумію, що не хить вами керує, а нау-ко-вий інтерес, тож прошу: в жарко-вологому просторі свої руки їй на талію й вище, й футболку ними догори, — вона зводить руки — завчено, врівноважено й точно, — звільняється від футболки й стряхує волоссям — воно влаштовується на плечах, як належить, — а свої руки вже за спиною й розкривають блискавку на спідничці, — й на стегнах у прагненні опустити ослаблену спідничку донизу, — але її руки завченим поглядом кудись убік переборюють її догори… — й усвідомлення родимки на плечі й блискуче-білих шлейок ліфчика, — й усе немов за склом — видно в найдрібніших деталях, але не доторкнешся, — хоча доторкнутися можна до всього… — й усе діє, відчуває, сприймає… — весь сповнений бажанням, й, здається, якщо порізати пальця, то з нього бризне не кров, а сперма, — але не твоя, а чужа, якоїсь іншої людини, — й той, інший, цілує її родимку, губи, шию… — затиснений у непохитні межі відповідної поведінки, — знімає їй ліфчика й трусики, й пестить її, й бачить голою, — але не відчуває того, що вона насправді є голою, — вона немов би одягнена в свою наготу, — хоче розтягнути все надовше, але водночас скінчити якнайшвидше… — й відчуває невимовну тугу… — а босі ноги шаркають по запиленій підлозі… в піщинках і обламках сірників… — й стілець рипить на весь світ, й коліно впирається в м’яку й липку його спинку, й голова губиться в запаморочливо-гарячому її волосся, губ, грудей… — так! — і на мить виринає її посіріле обличчя й напіввідкриті, в помертвілому поблискові, очі, й хочеться ще трішечки зачекати, але… — так! так! — зачекати… утриматися… — й усе далеко й ураз близько… — й так! так! так! так!.. — й чомусь прикро… — й відірватися обличчям від її обличчя й відчути, як крапля поту падає їй на заплющене віко… сіру помертвілу маску… — й сонце, сонце… — лежати голим та спітнілим на такій же голій і спітнілій дівчині… — яку, власне, й не знаю зовсім… — ідіотизм.

                                                                            *      *      *

       Хто ж там ходить по коридору?.. — всі вони давно вже мали… вибратися звідси… — для прибиральниці ще рано… — редактор?.. — дрібненько-гостре мереживо датчика пожежної сигналізації… серед випрасуваного рівно-білого… простирадла стелі… — ходить по коридору, зазирає в кабінети, щоб у понеділок на планірці… вставити всім, що в п’ятницю після обіду… майже нікого на роботі… — горбик датчика мереживом… — й розмитою плямою… — спокійно.
       А точно замкнув двері на замок?..
       Та замкнув, замкнув…
       Чи ні?..
       Зараз двері настіж — й окуляри на видовженому обличчі. Й сиве волосся, гладко зачесане назад…
       Та замкнув! — що, забув, як замикав?..
       — Дихай.
       Просунутися, звільняючи руку.
       — Чого не дихаєш? — звідкись з-за волосся. — Дихай.
       Видихнути повітря.
       Паскудник.
       — Не втримався трохи, — вимовити в її жарко-вологе волосся збоку. Лоскотна волосинка в роті… — язиком її… зубами… — й очами: шафа… скляні дверцята… друкарська машинка в тьмяно-скляному відблиску… на тлі книжок… — У тебе період, як?.. Безпечний?..
       Й т-трохи т-т-тілом… — верескливим р-рипом стільця з-під заду й тепло-липке шкірзамінника ліктем… — й заважке чужої… світловолосої голови грудьми.
       — Дай мені трішки спокою… — голосом з-за волосся.
       Посічене горбика датчика, рівне стелі… стіни… — округле годинника. Гострі стрілки, — клац! — за чверть шоста.
       Щось воно… треба було… — до Валентини зайти. О шостій…
       Випукле дверної рами… — та ну!.. — пласке дверей… прямокутно-металеве замка… — н-ну не зайшов, Валентино Григорівно, не зміг!.. — випнуте ключа… обвисле кружальце номерка… — що ви хочете від мене?! — кружальце, й зараз воно… легко… — у-убік, — й двері, — на-а-астіж! — й величезні блискуче-темні очі з прохолодної напівтемряви коридора.
       Р-р-рипом! — своє т-тіло в стілець, — спина… розсип родимок… — «О-о-ой!..» — з-за волосся… — відл-липнути задом й ступ-пнями в теплий пил підлоги, — розіпрямити спину, — й ув пил ступнями, в пил!..
       Ви-и-идовжити руку, — й пальцями до ручки, — й долонею… — сіп! — та зачинено!
       Що, забув, як зачиняв?!.
       Затхло-тепла фарба дверей… — прохолода металевої ручки… долонею… — то Петрович був з промисловости. Вічно сидить тут, поки не лусне. Зайти до нього в понеділок, прозондувати. Чув, не чув… — хі-хі, ха-ха, — та не закладе.
       Й утямити враз: там вона, за спиною, гола. Та ж дівчина, що була легко-блакитно… й назавжди… — розвіювалася в напівтемному коридорі. А зараз гола лежить на стільцях. Можна озирнутися й переконатися в цьому. Відсіпнути руку. Потерти пальці об пальці.
       Озирнутися.
       Так, лежить. Гола. Розсип родимок на спині. Випнуті хребці… — один за одним пунктирною пологою лінією від шиї — й до поперека. Сідниці, дві безформні половинки, розділені складкою, — й уперті волосинки на ногах.
       Наталка голою виглядає краще. Чиста, доглянута шкіра, широкі стегна… повні груди… — й ніколи не забуває, що поруч із чоловіком. Ні до, ні під час, ні після…
       І що тепер з нею робити?..
       Поволі назад себе… кроком, другим… — й на краєшок стільця задом, — прил-липнути.
       Жовтогаряче плями світла на столі… втихомирене аркушів паперу… — випнуте клавіш друкарської машинки… — «Здрастуйте, я ваша біла гарячка!» — так і не дописав. Затамувати подих. Прозоро-синє небо в чотирикутнику віконної рами. Обривок синього неба в розривах між кронами сосен… Відчайдушне щебетання птахів довкруг… гостре яглиці ліктем… — й несамовито-темні… невидячі очі. Що немов-би вишарувалися з-від жовтогарячих і темнобурих плям на стовбурах сосен, — спрямовані в того, хто напівлежить за скатіркою… впершись ліктем у гостре яглиці… — невже й не допишу?.. — прикро.
       От якби вона зникла, розвіялася, наче й не було її ніколи!..
       — Ляж.
       Розіпрямити спину. Червоно-білий прямокутник пачки цигарок манливо край столу. Па-альцями туди… поволі відл-л-липаючи задом… — гаразд. Вирячені очі. Петро. Кинувся до Миколи, зірвав у нього з-за поясу ножа… й став розмахувати ним… — слизьке целофанової обгортки… — пачки цигарок. Тепле пластмасової ручки ножа… — вирячені очі… кров… — «Якщо такий дурний, то бий…» — зелена трава, щебетання птахів… але вже інакші… — й своє тіло, начебто не своє… — ось воно, моє тіло. Волохаті груди, задовгі кістляві руки… випнуте колін… — й раптом звідкись, — гнучке руки! — що пружно його, тіло, — назад, ув л-липке стільця.
       Ясно-сині очі згори.
       — Зробити тебе гарним?
       Дитина.
       — Ти повинен бути хлопчиком гарним, — червоні нігті. Задушливо-гаряче волосся. М’яке грудей… — своїми грудьми.
       Придбання таке. Був вільною людиною, а тепер маю таке придбання.
       Щока! Боляче!..
       — По-тер-пи… — язичком губи. — Куди годиться, щоб такий вугор… А ти у нас ще…
       — Що значить, «ще»?..
       — Будеш заважати, довше доведеться терпіти.
       — Терплю, що ж удієш. Любиш кататися…
       Зацікавлено-блакитне… — прямодушне й владне. Така собі дівчинка… самодостатня… — полюбляє вичавлювати вугрі на чоловічому обличчі.
       І не соромно їй сидіти голою перед, власне, незнайомим чоловіком?
       Б-боляче!
       — Послухай, люба, — мовити, — може перенесемо цю процедуру?
       — Тер… — язичком, — пи.
       Блакитне очей, — спалахом! — й долоня: у-ляск!
       — Моє!..
       Зарожевіле щічок… самозаглиблене очей… — шум машин з вікна.
       — А яка у нас мускулатура? — пальці шкірою руки. — Слабенька у нас мускулатура. Підкачати треба.
       — Розкажи про себе, — мовити.
       — А що?..
       — Ну, що?.. Все. Є в тебе хто?.. — о-очі? — Та ні, я в тому розумінні… З батьками живеш?..
       — З бабусею.
       — Тебе батьки на бабусю спихнули?..
       — Не зовсім. Батька нема. Мама далеко… Є бра-ат! — ляск. — Але він служить, офіцер, — ляск, ляск. — Танкі-іст. Що тобі ще розказати?
       — А брат старший, молодший?.. Ой, дурницю зліпив. Ясно, що старший. Тобі ж мабуть років…
       — Не хвилюйся. Повнолітня.
       Прохолодно-синє очей.
       — Я не хвилююся.
       Порухом плеча й ліктя звільнитися від її пальців, — й розпрямитися, упершись ступнями в гостренький пил підлоги.
       Щось надто швидко вона мені віддалася.
       Клац!
       Округле годинника… — за сім хвилин шоста.
       Валентина… У себе в кабінеті… чекає… — сказати зараз: «Я на хвилинку», — тихенько замкнути двері, — самому ж у туалет, вмитися, зачесатися, — й до неї в кабінет. Узнати, що хотіла, — й назад…
       Г-ге!..
       Надовго там можна лишитися… — Валентина зараз: «Славинський, бігом! Машина чекає!» — а їй щось: бе-е, ме-е, Валентино Григорівно… до себе в кабінет… відімкнути…
       — Чого смієшся?.. Розкажи. Посміємося разом.
       Весело тобі буде… Усі вихідні, вважай, просидіти тут… під замком… — труси замерло на стільці. Підхопити їх пальцями, — й, переступаючи з ноги на ногу, взятися одягати.
       — Я тебе чимось образила?
       Чогось би випити… — тільки вино. Пальцями до пляшки… — теплої й липкої. Плеснути в бокал. То в неї був хтось мускулястий, а це підвернувся… хирлявий трохи… — а був би на моєму місці Василь чи Ігор… чи Семен… — точно так би вичавлювала вугрі на щоці.
       — Чим ти мене можеш образити?..
       Без трьох хвилин… — н-ну?.. — що, «ну»?! — знаю, що Валентина, хоче від мене! Поговорити щодо масонських відсотків й такого іншого!.. Обговорити весь комплес питань, пов’язаних з моєю подальшою долею в редакції…
       Ковт-нути.
       Гостро-солодке вина, — крізь губи й горло, — в шлунок, — і звідти мерехтливим, — в голову.
       Й з-від затишного… солодко-теплого… в собі… — багря-яне ся-я-яйва!.. — ви-и-ікривлено-червоне!.. — неприйнятне, як пісок по склу! як скр-р-регіт зубів! — захотів її здобути, дівчинку блакитнооку, — й здобув, — джин виконав бажання.
       К-лац!
       Засохлі чаїнки в брудатній плямі на телефонному столику.
       Задовго вже до неї спиною.
       Ногами… плеча-ами, — розвернутися. Ось вона. На стільчику, охопивши руками ноги. Розчервоніла. Негарна.
       — До тебе важко звикнути, — сухі губи. — Було одне обличчя, тепер інше.
       Родимки. Вузькі плечі… Гостренькі конуси грудей… — жалюгідно врізнобіч.
       «Стирчать у різні боки, як у свиноматки…»
       Блискуче-сині очі… — прозорі й чисті. Наче скляні. Як у ляльки.
       Бли-искучі… — зараз заплаче?..
       — Ти чого?.. — промовити.
       Долонями… — її за плечі. Пальцями… — тендітне округло-маленьких плечей. Губами?.. — солоне губів.
       Узяв образив маленьку дівчинку.
       — Ну, чого ти?.. — вимовити в жарко-вологе волосся. — Усе чудово. Хочеш, видави ще одного вугря…
       Шкіра щоки… — судомним усмішки ледь.
       — Ти завтра вільна? Поїхали кудись, в Гідропарк, наприклад?..
       Гарячим порухом… — так.
       — Хочеш, я поїду з тобою в Снігурівку?
       Бокали гаряче-червоним вина.
       — А не злякаєшся?
       У своєму менше.
       — Я не ляклива.
       Узяти її бокал, — і перелити трохи, — в свій.
       — Сьогодні ж злякался. Коли Ігор на Василя…
       Подати їй.
       — Чого лякатися? — поблиском у блакитному. — Вони прийшли в редакцію, щоб розв’язатися. Дякую, Олегу. Чоловіки! Одне одному не можуть дати по пиці, якщо дуже хочеться. Спочатку треба гарно випити, а потім ще годину ходити довкруг одного… І тобі, Олегу, не раджу.
       Вино… гаряча кров… — перехопити її блакитне, — знову прохолодне… чуже… — й жорстке скла пальцями.
       — Пити не раджу. А щоб уже напевне було, вони Семена з собою взяли. Як каталізатор.
       — Ти була з ними знайома?..
       Прозоре й тверде скла… — важко-червоне вина на дні. Й по боках, згори-донизу, — засохлі цівочки.
       Вона не практикантка.
       Яка ж вона практикантка? Сесія зараз в універі!.. А практикантки восени бувають…
       — Люба, я не люблю, коли з мене дурника роблять.
       — А хто любить?..
       Широкі чорні зіниці… округлі роговиці очей, затемнені по краю… жорстко-сині радіальні прожилки… — незворушні.
       — Гаразд… — проказати. — Будемо вдягатися.
       — Вдягайся, потім роздягайся…
       Давай, люба, я тебе роздягнув, — допоможу й одягнутися.

Наступна сторінка

Додати коментар