Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (11)

Попередня сторінка

                                                                             14.

       — Так хочеться на море!
       Рівні квадрати виспрагло-сірих бетонних плит, — уперта чіпка трава між тріщинами, — й сухий вітер з-від долу! — вдихом в обличчя, — пил.
       Шорстке чужих пальців шкірою руки — вище ліктя.
       — У чому проблема?.. — зронити. — Здаси сесію й поїдеш.
       Ква-квадрати плит, — посіріла трава газону, — важкі й прохолодно-темні гілки дерев у сквері, — обривок випаленого сонцем неба, — й обличчя. Пожовкле й нерухоме, наче з воску. З неначе навмисне окресленими характерними рисами: здійнятою верхньою губою, трохи кирпатим носом і випуклим чолом з тривкими прищиків.
       — Скільки в тебе екзаменів?..
       Й очі, — вицвілі, ніби вже й не блакитні, а якісь сірі… — ну?.. — чотири чи п’ять? А заліків скільки? Близько восьми?..
       Злиплі в туші вії.
       — Три роки вже не була на морі.
       Гаразд.
       Тут у нас, — обе-реж-но, — сходи донизу.
       Ну все, з видавництва вийшли, ні з ким не здибалися, слава Богу, тепер би подалі звідси…
       — Знаєш, на Кавказі, Гутаута… — її голос збоку. — Там є така річка Псоу… І вино «Псоу», ум-м-м, яке вино…
       Знервований шум проспекта, — й будівля видавничого корпусу над головою, — прискіпливо й пильно… — мимоволі озирнутися: ряди вікон-вікон…
       — Поїхали туди?..
       Четвертий поверх… п’ятий… — щось у редакції? тримає?..
       — Це в Абхазії, якщо не помиляюся? — сказати. — Ти хоч уявляєш, що там зараз робиться?..
       — Уже ж не стріляють.
       Щось забув?..
       Утямити, як ноги втискують липкі ступні в спрагло-тверде бетону.
       — І грузинська віза в тебе мається? Чи абхазька? Сам не знаю, яка… Російська… То то що в тебе з Семеном?
       — У смислі?..
       Голову ш-шиєю вбік.
       — Що, в смислі?.. — проказати в сірі, наче захисного кольору, очі. — Ти ж його знаєш, так? Тільки не треба мені зараз впарювати, що ви лиш сьогодні познайомилися! Ви давно вже знайомі, й гарно!..
       — Якщо знаєш, навіщо запитуєш?
       І там, у дзеркалі зіниць, вирізнити враз… — бліду пляму обличчя з розкиданими по ньому темними прогалинами очей і рота, — відображення самого себе.
       — Послухай, Олю… Якщо ти отак… уперто не хочеш відповідати, то я починаю думати найгірше.
       Відродженим поблиском, — з-від глибини очних яблук, — на поверхню, в зіниці.
       — Заспокойся! — білі зубки. — У чорній месі участь не брали. Немовлят у жертву не приносили.
       — А переспали?..
       — Хіба це найгірше з того, що може бути?
       Ну, нехай так.
       Лет іт бі, дівчинко. Лети собі. Прощавай.
       Ногами в бетон алейки, ногами… — вздовж стіни видавничого корпусу, й до рогу, — за яким має відкритися автостостоянка, де вони зазвичай… Валентина Григорівна, Ільченко… Наталка… — не так одразу ж, буває, й їдуть… — півгодини можуть стояти й теревенити.
       Відчути, як її пальці знову ковзнули шкірою руки… — й с-стиснули лікоть.
       — Олегу.
       Машини й машини на стоянці… Ти, дівчинко, того… — руку відпусти, будь ласка.
       — Який ти злий. А він добрий. Дав мені колись дві цигарки.
       Ряди-ряди машин… — ні. Нема нікого.
       Перепрошую?..
       — Дав мені дві цигарки. Семен.
       — На дискотеці?..
       — Та ні…
       — Ти ж не палиш.
       — Палити!.. Яка гидота. Не палю й тобі не раджу. Смалиш цигарку за цигаркою, а потім народжуються хворі діти. Подружка в мене, Тетяна, та ховається від мами на балконі й сма-алить, смалить…
       Асфальт алейки, трава на узбіччі… — її долоня? — настирливо й відчайдушно, — пружно шкірою руки … — й у-ув’юрк! — в рукав теніски.
       — Що, на зоні строк мотали?.. — промовити. — Так вони ж окремо — жіночі й чоловічі колонії. Чи він, того, через загорожу перекинув?.. Бетонну з колючим дротом… Божевільня…
       — …тут у бухгалтерії папірці перекладає, й кожні десять хвилин перекур, і як же вона втомлюється, як у неї вічно болить голова, як вона нікого не хоче бачити…
       Пошерхло-тепле долоні.
       — Дурдом.
       — …зранку прийде, приготує Тетянці поїсти, і не просто, а щось таке особливе, прибере в квартирі, випрасує білизну, і мама для Тетянки по-га-на, вона її не розуміє, вона їй набридає, вона неохайна, знаєш, Олежику, вона може годинами сидіти на телефоні й скиглити, все їй не так, всі її не розуміють, а вона дуже втомлюється, її організм біоенергетично виснажений, у неї всі, хто тільки може, викачує енергію, вона навіть встати з ліжка не може, щоб зварити собі каву, тому каву для неї варить мама, і мені все це треба…
       Направо.
       — …вже вуші болять, перекладаю слухавку з одного вуха до другого, на кухні горять котлети, кажу їй — почекай хвилинку, піду переверну, повертаюся в коридор, дивлюся — лежить слухавка, мене аж холод пробирає, коли її бачу, беру її, як… ну, не знаю, як що… — а звідти: «Де ти ходиш? Скільки можна чекати?..» — й пішло-поїхало…
       Алейка попереду. Трава. Розлогі дерева… — а той п’яний на лавочці — точно, як Славик.
       — Ти для неї теж погана?
       — Аякже! Не хочу познайомити зі своїм братом. Сергій їй треба… Ніколи не бачила, а тут… І є ж у неї той, Вовчик! Уявляю, що вона тільки наговорює йому на мене. І Вовчик теж поганий. Десь їздить, а вона нудьгує…
       Славик.
       — …разом на море, в Гудауту. Якось сиділи в ресторанчику на терасі, пили вино, «Псоу» називається… — окуляри злізли на ніс… — геп! — ліктем на коліно, — …виходимо на вулицю, вечір такий, поруч море і собаки… — піджак десь вимазав у штукатурці, — …а Вовчик подивився на них і каже: «Як тут багато псоу-у-у…» Ми сміялися, ледь не попадали…
       — Зачекай.
       Звільнитися від її руки… — й ногами! ногами! — до лавочки.
       — Славику! — порожні очі з-за окулярів. За рукав піджака його… — чіпке коріння з-під трави, шерехата кора стовбура… — «Альоша! Нє смєй туда лєзть!» — поглядом себе далі, — гладенький хлопчик років п’яти, — вчепившись рукою в гілку. Парашутист.
       — Гей наливаймо повнії чари! — здригнутися. — Щоб через вінця лилося, щоб наша доля нас не цуралась… — дослухати до кінця строфи, — щоб краще на сві-і-і-ті…
       — Його тут не можна залишати… — нею.
       — Жило-о-ося!!!
       — Знаю.
       — А я-я думаю, куди вони поділися? — піногубами. — Не могли ж вони нікуди подітися…
       — Коли ти встиг?.. — тихо йому.
       За рукав піджака… — тріп! тріп! — еге ж, відтріпаєш. Та сядь спокійно! — п-плечі!.. — пов’яжуть. Метро? Тролейбус? Назад у редакцію, хай відіспиться? Таксі?.. — таксі.
       Та не с-сіпайся ти!
       — Що я вам скажу, любі мої, — веселі окуляри. — Я вас люблю! Обох! Ідемте, вип’ємо!..
       Славику, друже, тобі ніхто нічим не зобов’язаний!
       — Доведеться з ним залишитися, — вимовити в блакитно-сіре, знову стороннє, очей. — Сама дійдеш до тролейбусної зупинки?..
       Що сталося, Олю?..
       Ну, нажерся… — тобі яке діло? Хто він тобі?.. Ви ж познайомилися сьогодні вранці…
       Чи ні?..
       — Чого ти на мене так дивишся, Олегу?
       — Звичайно собі дивлюся.
       — Завтра потелефонуєш?
       — Ясна річ.
       — Тоді до завтра?..
       — До завтра.
       Легке світле волосся… футболка, чорне з білим… джинсова спідничка… — алейкою. Телефон забув спитати. Покликати, наздогнати?
       Ні.
       Щось він уже не співає. Сидить на лавочці. Спить.

                                                                         *      *      *

       Сісти поруч. Поправити йому краватку. Дістати цигарку, запалити: двадцять хвилин на сьому.
       Алейка попереду в кронах дерев, як у тунелі.
       «Ана гаваріт, што у мєня єсть такіє нєдастаткі…» — щокою хвилі хрипко-чоловічого. Туди себе поглядом… — бабуся? — уїдливі темно-карі очі. Валізи на асфальті… — «…ва-пєрвих, крівиє пєрєдніє зуби, вот відіш, ва-втарих, заусєніци на нагтях…» — ще далі поглядом: двоє молодиків. Пляшки пива в руках. Й хвилею: «Но я нє імпотєнт, і ета, знаєш, усьо аправдиваєт…» — у бабусі купували пиво. Відчайдушно-кара туга за життям серед зморшок на обличчі… — «Мушка! Мушка! Йди сюда!..» — а то її собачка? — темні бусинки очей серед пасом рудої шерстки… — «Хотєла пойті туда уборщицей в парк, но я ж нє знала, шо там туалєт єсть…» — що, псино? Живеш у цьому світі, й усе розумієш. Ну, йди звідси. Гуляй.
       Важкі стовбури дерев… вижохлий асфальт… людські ноги… спини… — й он вона. Біля газетного кіоска. Характерним рухом — ногу трішечки вбік. І руку за руку. Навмисне затрималася, щоб дати мені ще змогу підійти.
       «Мушка, ф-фу! Какая бєзабразная дєвочка!..»
       Цівочка диму… — звідкись знизу, з-від цигарки, що овисла в нечутних пальцях… — звести руку догори. Затягнутися.
       Надто багато недомовок, Олю, — вижевріле цигарки перед очима. — Славик, Семен… Практикатка, не практикантка… Було в тебе з кимось… не було… — п-пальці?.. — підступне жевринки! — ні-нігтем недопалка! — напівко-о-олом у повітрі, — й на асфальт. Полежить трохи, й згасне.
       Сонце десь високо в рухливих розривах зелені, — потужними аритмічними поштовхами, під тиском яких тіло розм’якшується на твердих дошках лавочки.
       Теплий вітер в обличчя.
       Кленовий вертольотик мерехтливо в повітрі… — поле-ле-ле-ле-ле-летів! — на тлі тремтливого чіпкого листя… ясно-блакитного обривка неба між кронами… — й донизу, до шорсткого асфальту доріжки.
       А все ж таки, я.
       Вони перед нею стрибали, руки їй цілували, — а все ж таки, я!
       Я!..
       Відчути, як тіло розповзається на твердому й теплому тлі дерева, заповнюючи щілини між дошками… — втомився.
       Допомагаєте мені потихеньку, шановні браття?.. Захотів її здобути, — будь ласка. Захотів, щоб зникла, розвіялася… — без проблем.
       Вітер… — жорстким поштовхом!
       А як віддячуватимеш?
       Вимогливо-карі очі бабусі. Дерева, дерева… трава…
       Перепрошую.
       За виконані бажання треба віддячувати.
       Дякую.
       Цього замало. Віддячувати треба відповідними вчинками.
       Богу достатньо — подякувати.
       Е-е, Олежику, заволодіти жінкою, — такого в Бога не просять. Такого просять у когось іншого.
       Я збожеволів.
       Зібрати свідомістю тіло, — наче тісто пальцями зі столу, — й кинути його ногами! ногами в асфальт!.. — й обличчям ув сухий вітер.
       Гу-гу-гу! Га-га-га! Ги-ги-ги! Вля-я-я-япався!..
       Каре очей попереду, здригаючись і збільшуючись з кожним кроком, — що, бабусю?! — та не лякайтеся, не міліціонер я й не рекетир… — пляшку пива.
       Сам наляканий.
       Скільки?.. — однак! — та давайте. Того життя… — дві давайте. Навіть три.
Холодно-слизьке пляшок долонями, — й гостро-металеве пробок пальцями, — Славик?.. — серед втихомирено-теплої лавочки… пофарбованої зеленим… — спить.
Своє тіло поволі назад… м’якими кросівками в пошерхле асфальту… — й спиною й задом у тверде дерева, — й пляшки поруч, — дзенькотом! — просив, не просив!.. — у кого просив? що просив?!. — трапилася дівчина, перепихнулися, — й усього! Ось він, світ довкруг! Ось вони, люди!.. — хто й у що вляпався?!
       Намацати пляшку й до рота її, — відчути металеве пробки кутнім зубом. З-згадаєш цю хвилину в кріслі стоматолога.
       Димок з горловини. Ковтнути.
       Шан-новні браття! Чуєте мене?.. От я скажу. Не знаю, чи справді ви тут, наді мною, чи це я вже я сам потроху… з’їжджаю з ґлузду… — але в одному я впевнений. Я тут, на цій Землі, не просто так. Хтось мене сюди привів, веде тут мене, виховує… — тож є кому й захистити. Утямили? А не так, що… кому заманеться, буде тут… мене… — увібрати в себе вітер, — що з долу, з-від трави, — в обличчя.
       Пляшку на асфальт.
       Гадаєте, мене так легко пхнути?.. Меленький такий, бігає десь… унизу… — пальцем його, — тиць! — він і впав… Ні-і, не все так просто. Легко мені зараз підійти, й отого он хлопчика… «парашутиста»… — пхнути. Й хлопчик мені аж ніяк не зможе відповісти. Але вийде його батько… — ви от що. Не наривайтеся.
       Трава газону… — подихами вітру в один бік, в інший… — світло-зелена на сонці, темно-зелена в тіні…
       Господь мене любить.
       «…когда придьош с работи задолбаний, нє начінаєт піліть, што нє туда паставіл туфлі…» — пляшки в руках. Це в якого з них «крівиє пєредніє зуби»?.. — вдивитися. Зуби, як зуби. Білі. Все гаразд. Від усіх відкараскався… нікому нічого не зобов’язаний… — Валентина? Ну, не зайшов… Редактор? А що редактор?.. Сказав, «пошлю когось іншого», але папірця, де «все записане», не відібрав… — у випадку чого, можна буде і так сказати, і так… Пояснити, чому не поїхав, і, навпаки, чому приїхав… в Андріївську церкву на тринадцяту годину… приперся… — «…єрунда. Єслі нармальна єй ночью вставіл, то ана тєбє нє встіт дньом…» — та все воно ще вилами по воді писане… — пронизливо-темні очі.
       Чого позираєш бабусю?
       Чудовий вечір перед вихідними. На зламі весни в літо… Коли вже не пацан, і ще не старий хрін… Коли голова вже варить, а тіло ще вкалує… — і коли все, що не побажаєш, все отримуєш… — наче так тому й належить.
       Колючі очі… — ну й чого ти дивишся на мене, бабусю? — темно-карими очами Валентини Григорівни… якій не дали, чого хотіла… — дивись мені й справді якось не поклади руку їй на коліно! Теж мені, блін, Казанова, — кулею вилетиш з кабінету! А, може, й не вилетиш… — що того гірше. Гля-я-яне на тебе… знизу догори… — жіночка… мила й тендітна… — й вовік не вирвешся з тих очей. Будеш за нею ноги волочити… «чахликом невмирущим»… І дозволу питати… що писати, з ким спати… — коли заведе когось… свіженького… — ну годі. Не зайшов, і чудово.
       Ковтнути.
       «Абсалютна сагласєн! Пашлі випьєм по сто грам в ларьке, штоб стаял і дєньгі билі…» — що, Славику? Спиш?..
       Ну, спи…
       Змієві вали тобі… масони… — підіб’ємо підсумки?
       Гарно попрацював на тижні… здав близько півтори тисячі рядків… — три матеріали з парламенту в номер… аналітичний про Крим… «Оборона Севастополя»… про розділ соціал-демократичної партії… — х-хе! — «хоч і не 1903 рік». І все в номер, усе з коліс… — а-а! — ще ж Деміївка була в четвер… — чи в середу?.. — два перехресні інтерв’ю… з головою райради й представником президента в районі… про те, чи приживається нова форма владарювання… — підставив їх трохи. З кожним говорив окремо, а звів усе разом… — й вийшло так, наче сперечаються… гризуться за повноваження… — й хрін з ними. Мені, шановні керівники Деміївського району, плювати на те, зіпсував я ваші особисті стосунки чи, може, комусь створив проблеми… — за великим рахунком, плювати мені й на можливі власні проблеми. Мені головне, щоб люди прочитали й зрозуміли, що то за фіґня така — інститут представників президента на місцях. Щоби хоч трохи, хоч би в когось прояснилося, що, взагалі, зараз діється в Україні. А то ми, крім прем’єра, й бачити більш нічого не бачимо. Звалити його!.. Й буде всім велике щастя… Наче не все одно, яке прізвище має бовванчик, якого поставили нагорі, щоб гарно було видно, на кому злізь зривати… У нього що, є повноваження для впровадження власної економічної політики, чи, може, його правляча коаліція призначила, він проводить узгоджену програму дій і відповідає за її виконання?.. — ні хріна ж цього нема. Призначили, рік попрацював, обхаяли, зняли, призначили іншого… У той час, як у в державі відбуваються важливі процеси, йде приватизація… — і ніхто ж про це ні чи-чирк!.. Йде перерозподіл влади й власности… Президент перетягує ковдру на себе, — й прапор йому в руки! Краще вже один президент, якого знаємо, ніж сотні невідомо яких президентиків з парламентами в кожному районі!.. Ну, поскаржаться на мене з Деміївки, напишу спростування. Що кореспондент, мовляв, довільно використав зібраний матеріал… зманіпулював там… підтасував… — можу навіть додати, що на нього, кореспондента О.Славинського, накладено адмінстягнення. Запишу в журнал зайвих сімдесят рядків. Воно, шановні браття, не страшно… престижно навіть отримати стягнення за діло… — тим більше, коли можеш пояснити, що пішов на те заради діла… — гірше, коли ти діла не робиш. Коли щось переплутав, чи забув… Чи три тижні канючиш матеріал… якусь «Білу гарячку»…
       Трава, трава… — зависока травинка над бровкою, — нагну-утися й вискуб!-нити її. Донести до рота, прикусити.
       За вихідні вже якось… доканючу… — ще й на вихідні за машинкою! — тільки тією, що вдома… — о-ой, ну годі. Колись допишу… потім… — відчути плечем щось важке й понуре… — Славикову голову. Ну ж бо, герою, ти до мене не тулися. Прямо сиди й упирайся в асфальт! — порожнім поглядом, як милицею. Просрав свого ножика?.. — сам його, са-ам тому в руки віддав. І сидиш тепер п’яний… на лавочці… — на пеньку. А чого це я, до речі, став співставляти себе з Петром, а не з Миколою?.. Це хто, я — невдаха?.. Гарний мені невдаха… — он він, Петро. Поруч сидить. П’яний… Ніхто ж не заважав йому поборотися за неї… — ану хвильку. Зараз щось… — ось. Микола тоді не сам ішов по лісі. Це якось не схоже на нього — йти на гулянку самому. З дівчиною був. Світланою… Тією саме, про яку й згадав… в останню мить… — «Хай Світлана не забуває». Йшли по лісі, сміялися… зажималися десь під деревом… — раптом глянь: с-сидить! На пеньку… герой… — і тут між ними, Миколою й Світланою, щось сталося… розмовка… — вона розвернулася, й ку-удись… за дерева… — світловолосо-блакитним своїм… чорно-білим… футболки… — звіялася. Серед брудатно-жовтих стовбурів дерев… пташиного співу… — а Микола залишився з Петром. Присів навчіпки й став вдивлятися тому в очі… й думати-гадати: а чи не було, часом, чогось між ними — Світланою й Петром?..
       Було?!
       Утихомирені окуляри… — та ні. Не було між ними нічого й бути не могло. Що закохався — те зрозуміле. Але не знав, як себе поводити. Загравати — якось не годилося. Начальник же… Тому й так, занадто й для начальника: «Олю, це найголовніше в інформації, це називається «лід»…» — показався от. Начальник.
       Різнобарвні сорочки… футболки… блузки… — й отам от, біля кіоска… — чужі обличчя… очі-очі… — серед яких проблиском… наче лиш ознакою… — її блакитне?.. — ні. Нема вже її. Пішла.
       Сірий наліт попелу на виснаженому жевринки… — па-пальцем по цигарці! — й на асфальт.
       Ну, пішла, то пішла.
       У понеділок, якщо здибаємося в редакції, — привітаємося.
       Темно-зелена трава… розлоге коріння дерев… широкі стовбури… — й витемнілим серед них… — очі?! — невпинно-карі. Та бабуся ж… бабуся… — відчути, як прохолодне щось… мерехтливе… — стало наповзати до горла й рухатися далі… до очей… — вивільнилося через очі назовні й стало розмивати обриси дерев… лавочок… — затамувати себе подихом. Стримати.
       На що ж ти сподівалася, Олю? Що я стану бігати за тобою, випитувати: а що там у тебе зі Славиком чи Семеном?.. А де-е це він тобі міг дати дві цигарки й чому-у-у вже так тим догодив?.. Та заради Бога! Живи своїм життям.
       Відвернутися. Скельця окулярів.
       Довго мені над тобою сидіти?! Треба ж було так нажертися! Як можна було взагалі, так швидко й до такого стану?.. — пляшку з горла. Або кілька склянок одну за одною…
       Нереально-великі… тремтливі… — вії за товстим склом.
       Таки було?
       Як з тобою, так і з ним… Учора ти був у Верховній Раді, вона ж заявилася… перший день на практику… Разом вийшли з редакції, зайшли в кав’ярню… випили кави з коньячком… — і до нього додому. Чи до неї…
       Та яка до біса практика?!
       Від-дірвати долоні від лавочки… разом з крихтами фарби… — й потерти одну об одну.
       Славику!
       Прочухуйся вже на своєму пеньку!.. Неживе скло окулярів… крихти фарби… — дратівливе травинок шкірою руки вище кисті. Байдуже-м’яке торішнього листу долонею, уперто-гостре яглиці… — й невпинне ручки чужого ножа животом крізь светр. Перебувати в прозорих очах дівчини з іншого боку скатірки й утямити враз болюче-гострим навертом, що не вона блідими губками навпроти, інша!.. —промайнула своїм світловолосим… блакитним… — і зникла. Наче й не було… ніколи… Розшарувалася в людських спинах… спинах… — полоснути себе ножем по жилах… щоби гаряча кров полегшенням… — змішалася з її кров’ю… — й стала одна кров. Чого ди-ивишся, бабусю?.. — темно-каре очей… — різнобарвне спин… — скляне окулярів. Х-холодно… Пробиратися з однієї темної кімнати в іншу й уловлювати з-від кутків шушукання, хихикання… гигикання, завивання!.. — та що ж ти ди-и-ивишся, бабу-у-усю?! — червоно-чорне завивання, як центрифу-у-у-у-уга! — відведи очі!.. — що?! — а-а-а. Порожня пляшка потрібна… Бери.
       Сла-авику!.. Прокидайся вже…
       Н-ну?..
       Сухий вітер. Пил.

                                                                             *      *      *

       — Що?!
       — Нічого. Прокидайся, нас обікрали. Чого зириш?.. Прочухуйся, пішли. Весь вечір тут з тобою просиджу.
       — А де вона?
       — Хто?..
       — Сам знаєш.
       — Що я знаю, Славику, що знаю?.. Йду, дивлюся — сидить герой на лавочці, спить. Пригод на свою задницю шукає. Хоча б «спасибі» сказав, що вартую. А то обчистив би хто кишені, чи у витверезник замели. Прийшла б у редакцію вісточка… Було б тобі…
       — Ви з редакції прямо на вулицю вийшли?
       — А куди ж?..
       — У сквері сиділи?
       — А де ж?!. На, випий пива! Похмелися. У пиві є чимало поживних речовин. А тобі ще сили знадобляться. У редакції працювати й екзамени за неї ходити здавати…
       — Що ти верзеш?
       — Що я верзу! Вержу!.. Це ви всі тут!.. Вержете! Верзете!.. Як вона, скажи мені, екзамени збирається здавати, якщо тут два місяці на практиці?!
       — Яких два місяці?..
       — Ще скажи: «на якій практиці»?..
       Окуляри, — пляшка пива, — червоні губи, гаряче насичені кров’ю, — й борлак на горлі, — туди-сюди.
       — На! Сам випий!.. Бачу, тобі треба здоров’я поправити.
       — Дай-но я тебе трішечки почищу.
       За рукав його, — тріп! тріп!.. — усе витріп-тріпаю з нього, — все, що знає!..
       — …хо-хо-ходив?!
       Що-о-го-го?
       — Та ого-о-облиш мене! До Валентини заходив?..
       — Славику, я до неї сьогодні цілий день ходжу! Бігаю, як дурник, зі свого кабінету в секретаріат! Чого вона хотіла?.. На дачу запросити? Меблі потягати?..
       — Н-ге! Ге-ей, на-ливай-мо по-овнії чари… Не хочу пити, хочу мандрувати. Щоб через ві-інця лило-о-ося…
       — Щоб наша до-оля… — й собою. — То як, ви ще довго сиділи? Редактор до вас, часом, не заходив?.. Нормально вийшли з редакції?.. Ти ще вертався кабінет закрити?..
       Окуляри.
       — Бидло.
       — Хто?..
       — …нас не цура-алась… — червоні губи. — Е-ех!.. Жив би я років триста-чотириста раніше, помахав би шаблюченькою… Голівоньок би позносив…
       — За кого був би?.. За козаків чи за ляхів?
       — За себе.
       — Такий собі самотньо-гордий шляхтич?
       Стривай… — він тільки-но щось… — на що треба зреаґувати.
       — Ясновельможний пан! Магнат!
       — Т-те! Магнат… Магнатів таких не знаю, Левченків. Потоцьких знаю. Собеських, Вишневецьких… Чарторийських…
       — Ти, пся крев, є хлоп! А я думав, шляхтич. На творчому конкурсі, коли поступали… Підійду, думаю, хоч і дрібний, видно, а шляхтич. А ти, виявляється, хлоп! Бидло. Знаєш, як мій дід казав на злодіїв, яким тільки чуже урвати і тікати?.. Він не казав: «крадій», «негідник»… Він казав: «бидло».
Ок-куляри… — й належить зараз… м’язи вмить… — напруж-жити! — відчути своє тіло, що розіслабилося на твердому тлі лавочки.
       — Славику, Славику… — мовити. — Били ми вас, ляхів, триста… й чотириста років тому, й зараз поб’ємо, якщо хамити будете.
       — Хто це, «ми»? Хто кого бив, Славинський?.. — губи. — Якщо хтось когось і бив, то тільки не ти й не твої пращури.
       — Мої пращури, пане Левченку, холопів не мали, але й холопами не були. І від прізвища свого не відрікалися, як дехто з магна-атів, блін, сраних…
       — Який ти, в біса, козак?.. Ти лях!.. Тільки не шляхетний, а з тих, хто у нас за столами подвизався й цупив, що не так лежить.
       «Біла гарячка»… — це ми зараз де, в епізоді на пеньку? Чи вже біля скатірки?..
       — Славику, Славику… — промовити, — подивився б на себе збоку. Сидиш тут п’яний, у штукатурці весь вимазаний… І щось про шляхетність… Сміх та й годі. Але я тобі відповім. Щодо свого походження. Їздили ми якось по ягоди на батьківщину, на Полісся, живуть там і зараз дядько, двоюрідні сестри… Й що можу сказати? Хата, як хата… Звичайна, сільська… з піччю. Розмовляють українською з такою от… характерною поліською вимовою… Кажуть, не «ходить», а «ходит», не «робить», а «робит», без м’якого знака в кінці дієслів… Не «півень», а «п’євень», одне слово, нормальний український поліський рід. І від кого він походять — від древлян, від полян… від поляків… — й не задумувався ніколи. І мені, відверто кажучи, байдуже. Я українець, Славику. Поляків — полян, а нормально. Треба запам’ятати… І от що я сказати хочу, Святославе Івановичу. Ти маєш бути відповідальним за свої слова. Ти ж у нас є завідуючим відділом однієї з провідних столичних газет! Навіть по п’яні, навіть з другом!.. Це зараз, коли нагальною, життєвою важливою для всієї нації… держави… є проблема консолідації всіх, хто вважає себе українцями, от, ти починаєш з’ясовувати, хто від кого походить…
       — А на піч як казали — «п’єц»?
       — Послухай. Будь яка нація не є етнічно однорідною. Вона формується з багатьох складових, і чим більше їх, тих складових, тим сильнішою є нація… життєзданішою, от. Візьми італійців, французів, англійців, та навіть німців, вони ж асимілювали значну кількісь полабських і поморських слов’ян… — ок-куляри. — Не всі українці, Славику, походять від запорожських козаків, та й розібратися ще треба, від кого походять самі козаки! Чи не від половців часом?.. Поляни, поляки й половці… А нормально! Треба записати… Хвилинку…
       Сумка, сумка… — блокнот.
       — Ти одне скажи: вони ходили в православну церкву чи в костьол?
       — Яка різниця?..
       — Зрозуміло… В костьол. Ну що ж, їдь завтра… в Андріївську церкву… З Полісся, кажеш? З Волині?.. Це вас у кінці війни бендерівці цілими селами вирізали?..
       Увібратися собою в його оку-уляри, — поволі звестися на ноги, й жорсткі ґудзики один за одним, — понімілими пальцями… — й губами: «Якщо такий дурний, то бий!» — в скляні поблиски.
       Кол-ліна! — розпрямити.
       Окуляри, очі, — обличчя, — й кудись усе донизу, в темно-сіре тло волосся й широких плечей піджака.
       — Чого скачеш?.. — скляні поблиски знизу. — Польська крев грає?.. А Семен, бачу, правий. Сталін був вашим благодійником. Гарно вприснув польської крови в українську жилу. Сотні тисяч, а то й мільйони поляків у тридцятих примусив стати українцями. Беріть! Нам не шкода… Може й вам трохи гідности додасться… — рухливі скляні побли-бли-блиски в окулярах. — Прям таки п’євнем скаче, коли Україну зачепили, як його пращури колись за Польщу скакали, ґонор!
       — Ти вже, бачу, оглигався?.. — зусиллям зупинити поблиски-ски.
       — Дам тобі пораду, хоч ти й не гідний того. Коли все тут гавкнеться, й вас знову повернуть у стійло, й тобі стане гидко від того, що є українцем, знай, що є куди подітися. Згадай, що ти є поляк, і будь поляком.
       Поблиски, — й ураз, — величезні темно-карі очі за прозорим склом.
       — Отямся, Славику!
       — Я не чіпав би тебе, якби ти сам не ввязався в це діло.
       — В яке таке діло?! П’янюга!.. Щось собі верже… верзе! Й одразу ж забуває, що саме! То йому українець, то поляк… То бидло, то ґоноровий шляхтич… Куди вітер в голові подме, туди й несе… Дай мені її телефон.
       Окуля-яри?..
       — Провести її, я провів, а от телефон узяти — не взяв. Вилетіло якось з голови. Чого дивишся? У тебе ж має бути записаний.
       — Навіщо тобі?
       Він дасть.
       — Одна річ потрібна… Підготовка до одного заходу…
       — Якого?
       — Якого, якого?!. Спеціального! У вівторок матеріал здати… Телефон мені треба! А я знаю, він у тебе є. Має бути. Раптом на вихідні якийсь фестиваль чи відкриття виставки, й нема кому піти. Ти мав би його взяти. Я знаю, ти взяв.
       Він має мені дати телефон, — Петро ж ножика віддав.
       — Пішли вип’ємо.
       — Дай телефон, а потім підем. Вона сама хотіла дати, але…
       — Що, «але»?
       — Нічого! Телефон мені дай!
       Він дасть мені телефон, шановні браття, — занурить долоню у внутрішню кишеню піджака й витягне записничка… — так же? — й собою, замерлим думками й подихом, щоб не сполохати дійсності, — потягнутися за ручкою… — й папірцем… папірцем… — у задній кишені джинсів? — зараз він зникне, й вона з ним… — й відчути вивернутою в лікті рукою й помертвілими пальцями в тісному кишені… пошерхле паперу… — й виволікти на світло.
       «Відтак президент…» — на звороті чисто… — записую.
       Та записав, записав…
       «Відтак президент з парламенської трибуни відповів…» — що його, власне, ніхто не запитував, хоче він бути… диктатором… — забув.
       Таки забув.
       Даруй, Славику.

Наступна сторінка

Додати коментар