Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (12)

Попередня сторінка

                                                                          15.

       Як же так, шановні мої браття по розуму, як же так, Галя ж мала покликати, та вона, видно, й кликала, але я то в Славика, то тинявся, то замкнувся… — ногами, ногами! — бігала по коридору, кричала: «Славинський!», а Славинський у той час пиячив та злягався, замість того, щоб на хвильку заглянути в коректуру й зробити нещасну ту правочку… — ногами-ногами в асфальт! — нічого, нічого, до чергового зараз, чи до випускового… — та все гаразд, у понеділок на планірці, якщо редактор… — спокійно йому так, виважено: президент виступав дві-три хвилини, дав відповідь на досить курйозну, якщо не сказати провокаційну, пропозицію — самому очолити уряд. Україна ж проголосила себе правовою демократичною державою з розподілом різних гілок влади, а запропонований варіант — це пряма доріжка до диктатури… Тому я, Володимире Петровичу, вирішив взагалі про те не згадувати… — головне, спокійно, виважено… — як же так, як же так?.. — ногами-ногами, й вікна видавничого корпусу в розривах зелені дерев, — догори й донизу, — а от так от! — вирішив, що несуттєве… — що ти мелеш?! — що несуттєве?.. — що президент виступав? — гарний, гарний політичний оглядач, який вважає несуттєвим, що виступав Президент з приводу ключового! питання державного устрою, — ще й спокійно так про це… виважено… — до Валентини?.. — може, ще на місці?.. — того й хотіла бачити, що черговий потелефонував, сказав, що чув по радіо, як президент виступав, а в парламентському звіті про те ні слова… — ногами… ногами… — в незворушне зелені, що кожним кроком чіпко й владно наповзає на вікна… — Господи… — такий гарний був день, і щоб якась правочка… все зіпсувала… — кому він узагалі потрібен, той матеріал?! — нікому він не потрібен, хто цікавиться політикою й так уже все знає, — телевізор дивиться, радіо слухає, а хто не цікавиться, тому й поготів не треба знати, виступав президент чи ні, й того досить знати, що в парламенті гризуться, прем’єра хочуть зняти, й ніяк не можуть! — єдиному, кому матеріал той недолугий потрібен, то це мені, й лише сьогодні, бо завтра я й сам про нього забуду!.. — ногами… ногами… — в зелень, що гілками вчепилася в сіре вікон… — маленький би поштовх мені, Галю б коректорку побачив… чи Віолету… — збігав би в коректуру, зробив би нещасну ту правочку, й теж самісіньке думав би, говорив і робив! — і нічого б у світі не змінилося!.. — не розумію, Господи, який смисл у тому, щоб я забув про правочку?.. — поштовхом ноги пообривати гілки з вікон, — чи Ти не любиш мене?.. — й он вони, вікна секретаріату, понуро й остаточно зачинені… — а куди я біжу? — сіре скла поштовхом ноги догори-и… — в друкарні вже давно газета! — й дони-изу.
       Аб-зац тобі!
       Й літери вже ніхто не вставить!.. Ото тільки, якби в «профтехучилищі» загубили б «ч», як колись, — то вшкребли б уже якось у плівку…
       Байдуже гранітних плит, життєво вперте трави газону… розпечене тло асфальту… — яке щоразу шинами, ш-шинами…
       А чого я зірвався й побіг?
       Невже від початку не було зрозумілим, що о шостій вечора газета вже давно в друкарні, й мови про будь-які правки бути не може?..
       Машини… ш-шинами по блискучому асфальту проспекта. Й на узбіччі… — передчуттям чогось гаряче-задушливого… досадливого… — чорний «Мерседес», червоні «Жигулі», біла «Таврія»…
       О-он вони.
       Валентина Григорівна, Семен… — відкриті дверцята «Жигулів», темні очі на тлі блискуче-червоного кузова, — струнке ноги, окреслене спідницею, удавано легковажна туфелька до асфальту, — й маленькі Семенові очі серед пасом волосся й джинсового костюма… — немов-би вирваним кадром на велетенському екрані, — саме в собі, але водночас і тут, у мені.
       Розмовляють про щось, перебувають одне в одному, але га-арно в курсі, що я тут… неподалік… — тримають собою.
       Поволі ногами… ногами… — належить підійти. Хотіла мене бачити Валентина Григорівна… — і якраз шоста вечора. Ну, може, трохи за шосту… — встиг! — в останній момент застав, коли вже в машину сідала, отак пощастило, — невимушено підійти, спитати, що хотіла… й назад…
       Утямити себе посеред асфальтованого майданчика, — вікритим і незахищеним, як і тоді, — перед червоним сяйвом над гострим обрисом лісу.
       Но!-га-ми! Но!-га-ми!.. — й прудкіше ступати! Микола, як у Петра ножика відібрав і в свою компанію направився, — він ве-се-ло йшов по лісі і но!-жика кидав у стволи сосен, — що жовтогарячим вигравали на сонці.
       Оце вона, значить, і є — компанія, в яку направився Микола?..
       Но-га-ми… — гами.
       Зупинитися… — куди потім має заявитися й Славик. Щоб ножика свого повернути.
       Відчути в собі дві маячно-темні плями очей. Привідкриті губи… — й руку, що невимушено-м’яко… — догори.
       Іду.
       Й своє тіло… нечутно-м’якими кроками… вперед… — наближаючи й розширюючи екран попереду, — й водночас, немов-би в іншому вимірі, сприймаючи щось рухливо-гаряче позаду, — запах пива… поту… — темне піджака?.. — ні… — червоне в чорну клітинку… теніски… — збоку, й відтак попереду, — характерними швидкими змахами рук.
       Ільченко.
       Темне очей Валентини Григорівни… — в наш бік, але не в мені, — в ньому.
Вимогливе очей, владно-м’яке руки, — ну, швидше вже, швидше, де ти вічно лазиш?!
       Відчути, як власні ноги поніміло втискують одну за одною ступні в асфальт.
       Очі… губи попереду… — на жаркій хвилі вітру:
       — …не проблема, Семене, ми ж, як одна сім’я, — голос, умить накладений на рухи губів, — якщо хтось таке втне, мовчки терпіти не будемо. Грошей нема, щоб утримати себе, зароби. Треба з ким звести — зведем. Он з «Вечірки» Гецько, два місяці посидів, написав біографію декому з політиків, знаєш, кому, й тисячу баксів у кишеню… Ну, добре. Десь під вечір, о сьомій-восьмій годині, як зможеш. Нічого особливого не обіцяю, але… Бувай!
       Стрімким рухом дверцят, — хлоп! — і пильним очей серед затемнено-м’якого салону, — в асфальт дороги попереду.
       А мені так нічого й не скаже? Навіть не гляне?..
       М’яким… блискуче-червоним рухом «Жигулів»… — темним очей з-за скла, — упе-ред.
       Трава, зморений граніт тротуару, зламом бровки, — в асфальт, — машини, ш-шини… на липкій розпеченій дорозі…
       І згадати, — враз, — що Семен збоку.
       — Не думав, що ти з Валентиною щось… маєш спільне… — вимовити несподівано низьким і хрипким голосом кудись ув задушливе асфальту. — На дачу до себе запрошує, чи куди?..
       Маш-шини…
       — Ну, щодо дачі, я в курсі… — говорити. — Робочі руки, то справа така… завжди потрібні…
       Ш-ш-шиєю голову… — й очами: дерева, дерева на узбіччі.
       А, може, його й нема? Узяв і відійшов… — а я тут стою й говорю сам собі.
       — Самотній жінці на дачу меблі перевезти… Нагальна проблема. Втім! Не для Валентини… Для такої жінки, як Валентина Григорівна, Семене, ніколи не буде проблемою нестача мужніх і погідливих чоловічих рук…
       Чи, може, його й не було зовсім?..
       Ще ш-шиєю, — й очами: узбіччя… дерева, дерева… майданчик перед видавництвом… лавочки… — асфальт… біла «Таврія»… — ні.
       Є.
       Важке джинсове тіло. Опалене сонцем обличчя. Маленькі гострі очі в щілинах набряків.
       — То що?.. — промовити туди.
       Повні губи:
       — Що?..
       — З приводу мужніх і погідливих чоловічих рук?..
       Губи, — й раптом пальці! пальці! — й власне тіло ремінцем на джинсах, — до-го-ри.
       — Славинський! — губи й зуби, — на кого ти став схожим? Пика червона, очі мутні. Теніска висми!.. — п-пальці! — …кнулася. Спиртним несе, як від бочки. Казав же, казав, не давайте Славинському пити. Як тепер його в пристойне товариство пускати?..
       Т-та руки прибери! — відір-ватися кроком назад.
Впертися ногами в асфальт.
       — Гадаєш, уже можна й не дбати про себе? Виконав свій біологічний обов’язок і гуляєш?.. Е-е, хлопчику, все тільки починається.
       Дві темні плями очей, — й наче в з-від іншої реальности, — унизу живота… й між ногами… — пече.
       — П-пішов ти!..
       Розвернути довколишній світ носками й розворотом сумки — за спину вікнами, й обличчям — зеленню дерев, лавочками… — й кинути тіло в інший бік, в гарячий розплавлений асфальт, — темний, блискучий, у замерлих камінцях, — й розпливтися в його тлі, — й попливти в липкому й задушливому середовищі, шкрябаючись об болюче-гостре камінців, — й вирватися, й потрапити у виснажено-сіре неба… й брудне й кволе хмаринки під рукою.
       Кому-на-долі-написано-втопитися-не-потрапить-під-машину.
       Й не потрапив.
       Сприйняти поштовхами ніг тверде асфа-асфальту, — й усвідомити себе поруч із важкою, облізлою фарбою, переповненою сміттям урною, — й по-по-понестися навипередки з папірцями та целофановим пакетиком, — за вітром, що з-над тротуару, — вперед.

16.

       Гаряче-індустріальним із сліпих прямокутних будівель з-за бетонної огорожі. Радісним широкозубим ковбоєм із пачкою «Мальборо». Змиреним обличчям жінки в задньому склі тролейбусу.
       Ногами, ногами в асфальт, руками в промаслений пил. Квіти, квіти… — калюжкою чомусь у таку спеку… — набухлим брудатною водою недопалком… потворним білим корабликом… — оми-нути. Ногами, ногами! — квіти, квіти, квіти… — мариновані гриби, газети, пакети, вялена риба, мед, цигарки… — вусатий здоровань на пластмасовому соловейку: від-тьох-тьох! — ногами, ногами в асфальт, вивертаючись з-від чужих плечей і відчуваючи задом — геп-геп! — сумки.
       Телефонна кабінка облуплено-синім. Й губами, губами звідти: «…очень, очень признательна, Василь Никитич — отличнейший хирург…»
       Зупи… — сумка по заду — геп! — …нитися.
       Губи за склом: «…очень, очень признательна…» — коли ж вона закінчить?.. — «очень…»
       Й о-от.
       Своє тіло ув викривлено-скляне кабінки, — зім’яте папірця пальцями, — й очами.        Тепле слухавки долонею.
       Тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик…
       — Алло?
       — Добрий дєнь, а Оля дома?
       Де ж вона вдома!..
       — На превеликий жаль, юначе, — тоненьким голоса з-від слухавки, — її нема вдома, вона на дні народження.
       У-гу.
       — Ви чогось хотіли?
       — Це Олег, її, так би мовити, гм-м… колега. Ми з нею…
       Що ви з нею? Переспали?..
       — А мене зовуть Іванна Володимирівна, я Олесина мама.
       Ов-ва.
       — Дуже приємно… — калька!
       — Я вам можу дати телефон, по якому вона, гадаю…
       — Ой, Іванно Володимирівно, — навіщо її перебив? — я був би вам так удячний…
       — Записуйте, Олеже.
       Так, так… — м’яке папірця… тверде ручки.
       Записав? Подякуй.
       — Дуже дякую, Іванно Володимирівно.
       Отак.
       — Прошу, Олегу.
       Слухавку пітно на важіль.
       Машини за склом — викривлено, бездумно-оскаженіло… — ш-ш-шинами по розплавленому асфальту. Густе акацієве повітря — наполегливо-м’яко, — крізь привідкриту дверку, — в притишений простір кабінки.
       Тож мама чи бабуся?.. — вивільнити себе в задушливу зелень.
       Й кудись ногами… ногами… — в прохолодне трави й розлоге крони акації, — в тінь.
       Рукою в сумку, — липко-тепле пляшки пива… — ні. Блокнот, ручка…
       Значить, так.
       «Українці: поляни — поляки — половці». Записав. Далі… Перше. Коли Петро вирвав у Миколи з-за поясу ножа, то за якийсь час… ну, за кілька секунд… — у того мало заболіти… запекти внизу живота й між ногами… — між ногами. Це в епізоді за скатіркою… — коли перед очима ніж виблисками — туди-сюди! — й належить зводитися на ноги й куртку розстебати. Тоді от у нього й мало запекти, але він і виду не подав… — так. Записав. Але це вже пізніше, це вже у нас кульмінація. Закінчимо з пеньком. Друге. Була там дівчина, звали Світланою, й саме з нею направлявся Микола в свою компанію. Йшли по лісі, обнімалися… зажималися десь під деревом… — як це буває. Раптом глянь… — Петро. Сидить на пеньку й невидячими… — ну, зрозуміло. Й тут між Миколою й Світланою щось сталося… розмовка… — вона розвернулася, й кудись… між деревами… блакитно-світлим… своїм… — а Микола залишився сам. Підійшов до Петра… — це вже буде «третє», — присів навчіпки, спроквола заговорив… — а той йому: «Бидло». Так?.. А він?.. — удав, що не розчув. Продовжував говорити… Який, мовляв, у тебе ножик… дай-но гляну… — узяв, засунув за пояс і пішов у свою компанію. Так? Чи ні?.. Запричитав: ой, мені твій ножик, ой, на півгодинки… — та ні. Не став би інакше Петро його розшукувати й ножика відбирати… На погляді взяв, засунув, звівся, — і пішов. А Петро продовжував сидіти й лиш дивився вслід.
       Запи-сав.
       У сумку блокнот. Живіт… — ще трохи пече. Ослабити ремінь на поясі. На тому боці проспекта?.. — нема вже нікого.
       Пляшка пива… — зуб-бами пробку, — виплюнути.
       Пошарпане папірця пальцями… — «…власне, диктатором України»… — в задню кишеню джинсів.
       Важка й самодостатня споруда видавничого корпусу через дорогу, вплутана в себе склом та бетоном. Ковтнути. Правочка тобі! Диктатор України… Тільки почни говорити про диктатуру. Як не говорити, — то де вона? — не-ма. А взятися обурюватися, заперечувати… переконувати… — то ось вона, ідея диктатури, в загальній свідомости, — сформована. Диктатура вам… Демократією вже наїлися… — вирішив узагалі про це не згадувати. Ніхто нічого не забував, Володимире Петровичу. То хотіли демократії, давайте нам демократію по-американськи, — одержали? Одержали. Тільки по-українськи. Тепер давайте диктатуру… Вірніш, авторитаризм а ля де Голь. Й одержимо. Тільки, знову ж таки, по-українськи. У нас не може бути, шановні браття, післявоєнного французького авторитаризму, як не було соціалізму по-шведськи, як нема зараз демократичного постіндустріального суспільства. У нас усе по-нашому. Ні, Володимире Петровичу, я цілком поважаю український народ, більше, ніж поважаю, але — х-хе! — сиве волосся, зачесане назад, — маємо те, що маємо. Й люди хворіють, і тварини, — й народи, напевно, теж хворіють. Дужим були народом свого часу. Розібратися ще треба з трипільцями-оріянами та Змієвими валами, — десять метрів заввишки, сотні кілометрів завдовжки й рядами один за одним, — а за ними що?.. — ліси, болота й напівдикі люди з кам’яними сокирами?.. — е-е, браття, коли я бачу міцний пофарбований паркан, кам’яні стовпи й ковані ворота, то впевнений, що за ними не може бути занедбаної халупки… — за таким парканом має здійматися ошатний двоповерховий котедж. Захворів народ, так, заслаб, на те були свої причини… — а тепер має одужувати. А що потрібно хворому? Спокій і виважене лікування… — жодних потрясінь! жодних переворотів! жодних диктатур!.. — спокійна розумна влада, й через деякий час, самі не помітимо, як… — і на цьому стояти. Навмисне не згадав про виступ президента. Бо чимало чого іншого довелося б пояснювати… — на межі був. Прибіг би п’яний до чергового, став би вимагати, щоб у зверстаний матеріал вставили абзац… забув, що Президент виступав… — висіпнути із пачки цигарку, припалити й увібрати в легені дим… — Господи, дякую. Вберіг.
       Х-хе!..
       Нехай тепер тільки хто рипнеться, що не згадав президента!
       Ще-е не вме-е-ерла У-украї-їни… Я тут бігаю, хвилююся… — а воно все так, як належить.
       Славику, Славику… — усі тебе покинули… Вона… Я покинув на лавочці… І редактор тебе теж «кинув»… — узяв і віддав тему іншому… — знаєш, чому? Твоя проблема, Святославе Івановичу, в тому, що ти Україну не любиш. Тому тебе всі кидають. Україну треба любити. Вона наша Батьківщина. Вона наша годувальниця. Від неї усім крапає… як з-від дійної корови… — кому більше, кому менше… — але крапає. А отак, як ти, — позирати в той бік, чи в інший… — за східний кордон, чи за західний… — воно ж усе видно, Славику. Хто наш, хто не наш… Хто українець, а хто… невідомо, хто… — не українець, не поляк… — так собі. Безіменний лицар. Непевного роду, племені…
       Ні сла-ава, ні во-о-оля!..
       Усе гаразд! І Валентину побачив!.. — якраз о шостій. Ну, трохи пізніше… — але ж підійшов. Щось хотіли, Валентино Григорівно?.. — нічо-ого не хотіли?.. — ну, тоді до понеділка.
       Усе в нормі, Олеже, й ще не вечір.
       Усміхне-еться доля…
       Не поїду я сьогодні ні в яку Снігурівку, шановні мої браття по розуму. Як це так — ні з того, ні з сього, бери й кудись їдь?.. Колись поїду. Порозкидаюся трохи з матеріалами, випишу відрядження… візьму з собою підстилку… светра якогось… — там же вночі, видно, зимно… в яру тому… — ф-ф-фух. Та поїду! Передплатна ж кампанія на носі. А ви, шановні браття, разом з проститутками й рекетирами, як бурлаки, тягнете підписку. Перепрошую.
       Куди слід поїхати й що зробити — це до себе в район і роздовбати місцеву мафію. По перше число… З приводу дитячого майданчика… гаражів… Слухай сюди. Мафія, що? — кля-яузу в редакцію, що кореспондент, мовляв, не розібрався в ситуації, використав неперевірені факти, а їй: «Повертаючись до надрукованого»! — зачепитися. Раз роздовбати, другий, — і щось висвітиться. Депутат, не депутат… — буде видно. Але щось висвітиться.
       Тріщинки на брудатній корі акації. Шерехатій… жовтогарячій на сонці… — в яке кидати! кидати ножа!.. — Микола. Після всього того, що біля пенька, — коли Петро йому: «Бидло!»… — ступав і ступав ногами в мертве торішнє листя… — й поволі повертався до себе. Подумав, що нічого не сталося. Ось він, весь при собі, — руки, ноги… голова… Згадав про ножика, став вигравати ним на сонці й кид-дати! кидати його в стволи сосен! — усвідомлюючи, що світ довкруг, — увесь був його. Тому, що саме він, Микола, є відзначений Богом. Саме його Господь вирізняє з-поміж інших, — і любить! — блокнот, блокнот… ручка… — бо як же його, Миколу, не любити? — гарного, веселого, яскравого… — такого Бог не може не любити. Й ті, хто вважали себе господарями життя, хто в мисливських будиночках захміліло, зі сльозами… цілували його в щоку… за те, що він, Микола, такий гарний хлопець… — були ляльками в його руках! Як хотів, так ними й крутив. А всіма іншими — й поготів. І чого б не сталося… в яку б халепу не вскочив… — а не могло йому не пощастити. Не могло не пронести…
       Записав.
       Долонею в шерехате кори… — впертися.
       Розірвана травою тінь від акації… — розпечений на сонці асфальт.
       Обличчя… очі-очі… — чуєте мене, люди?! Я ваш народний депутат! Я представлю вас перед Богом!..
       Пляшка пива… — змирено в траві.
       Нагнутися, підхопити її за горловину зігнутими пальцями, — донести до рота, — ковтнути.
       Третя з тих, що купував у бабусі… в сквері… — Бог любить трійцю. Бог любить. А Сатана ненавидить. Чому Сатана мучить грішників? Вони ж служили йому тут, на Землі. А він, замість того, щоб віддячити за службу, мучить. Бо він не може не мучити. Бог не може не любити, а Сатана не може не нена… ненавидіти. Не вимовиш. Тепло не може не гріти, а холод не може не морозити. Тому той, хто потрапляє до Сатани не може не мучитися. А той, хто потрапляє до Бога, не може не відчувати блаженства. Гарна думка. Записати?.. — та ну. Запам’ятаю. Пам’ять, слава Богу… А якщо й забуваю, то… не забуваю. Той, хто наді мною… чи всередині… — усе чудово пам’ятає. Завжди пам’ятав, що в задній кишені — папірець з правочкою. Й у належний момент витягнув її на світло… — пляшку до рук.
       Темна така. Йшла вона на заводі по конвеєру, потім її — шварк! — наповнили пивом, потім — бах! — забили пробкою, клали й перекладали, й ось вона в моїх руках. І я ков… ков… — а щоб тобі! — кх-х-х-х-х-х-х-х-хи! — кхи… Кхи… Так можна й гикнутися.
       В траву її. Нехай постоїть трохи. Відпочине.
       То вже Валентині хтось «стукнув», що я з практиканткою… Та Семен же й «стукнув». Одне прояснилося. Ну й нехай. Принаймні, не дійматиме щодо визитів у свій кабінет після роботи… — теж мені, наставниця. «Старша сестра». Від якої жодних секретів!.. Браття-сестри… — лицарський орден. Коза ностра.
       У редакції скажуть: якого це біса Славинський причепився до тієї бідної районної мафії? Вони йому, видно, там щось, а він їм через газету… своє службове становище… використовує… — але й у війнах з районними мафіями, Славинський, треба знати межу… — редактор. Незворушні очі за тонкою оправою окулярів… — так туди прямо: хочу по цьому округу, Володимире Петровичу, балотуватися до Верховної Ради… — засміють. На планірці, між ділом: он Славинський, народний депутат…
       Рухлива тінь від акації, — й трава на межі світла-тіні, — подихами вітру, — в один бік, в інший… — зі світла, в тінь.
       Не засміють. Редактор суворо поведе бровима, ґмукне: ач, хлопче, куди загнув? Верховну, не Верховну, а в міську можеш спробувати… — й зведе з представниками… певних політичних сил…
       В один бік, в інший… — світло-зелена на сонці, темно-зелена в тіні…
       О-он в Андріївській церкві… — завтра о тринадцятій. І на дачі Валентини Григорівни… на кожних вихідних…
       І замерла… — в тіні.
       С-сили.
       Та ну його все!
       Великий депутат Олег Славинський. У фірмовому костюмі… — до якої фракції примкнеш, народний обранцю? Любителів пива… А що?.. Є така партія.
       Ленін.
       Ручка, блокнот… — в сумку їх.
       Трава на узбіччі… Вижохлий асфальт тротуару… Ш-шини автомобілів на липкому асфальту… — вицвіле сіре небо. Будівля видавничого корпусу через дорогу… — й пошарпане паперу… пальцями… — блокнот, розгорнений навпіл. Похапливі завитки літер… — «перше», «друге», «третє»… — все це чудово, Олеже, але ж є маленьке «але». Ти ось записав: «Бидло» — й підкреслив, — а чого це той йому раптом?.. Й ось далі: «Мик продов гов навчіпк» — а що саме продовжував говорити, присівши перед тим навчіпки?.. Оля… чи Світлана… — «розвер» і кудись… — а куди? Усе ж треба продумати. Хоч би для самого себе трішки прояснити, що там відбувалося…
       Ноги, ноги… очі-очі… — а справді, що відбувається?
       Щось довкруг мене… цілісінький день… — діється! діється! — Оля… Славик, Семен… Валентина Григорівна зі своєю дачею… масони, іншопланетяни… Змієві вали… — й усе якось пов’язане між собою… — а що саме діється, і яким чином пов’язане, — й гадки не маю.
       Пляшка пива темною горловиною з-від трави. Округло-слизьке вінце… спрагле… Що мені й справді зараз потрібне — це кудись за кущики, деревця… — відлити.
       Усе «прострілюється».
       С-с-сумку за лямку, — й за-а плече, — й ногою, й ще ногою в траву, а відтак у асфальт, — підставляючи ноги, як ходулі, під важке й непевне тіло, — видо-вдохом повітря з грудей.

                                                                               *      *      *

       Знервована метушня проспекта, — й наглухо відділена від неї прямою, наче прокресленою, лінією парапету, широка й утихомирена смуга тротуату, — й ряд каштанів на пригірку між тротуаром і будинками, — й такий же ряд вирізних, до окремих гілок і листочків, темно-синіх тіней на сірому тлі асфальта.
       Рухати й рухати ногами, відчуваючи ступнями крізь подошви кросівок затишно-тепле тло асфальту й задом понурі поштовхи сумки, — під жорсткими променями сонця, — від одного острівця тіні до іншого.
       Молоденька мама з дитячою коляскою попереду. Попкою: хить-хить. У повній бойовій готовности одержати й другого.
       Конуси молочних залоз собаки по-між людських ніг, — туди-сюди.
       Тінь.
       Кудись іду, шановні мої браття, — й нічого не знаю. А щось же відбувається в тіні. Щось багатогранне, різноформне поволі рухається, провертається в затемненому, закритому від мене просторі, — на якийсь час, якимось боком висвітлюється в мені, — й знову поринає в тінь. Проявилася Оля… — виринула із затемненого простору позаду, — на мить висвітилася, — й поринула знову… невідомо, куди… — в тінь.
       Сонце…
       Крапля поту… — з-від коренів волосся… — поволі й уперто по чолу.
       Попка: хить-хить. Коляска пластмасово-синьо. Колесика запилено-гумовими тріщинками до-го-ри…
       Ногами в асфальт, ногами, — й крапля поту на брови… й на вії… — й ув кутики очей, — поклі-ліпати… — й світ викривлено крізь прозору призму краплі… — блаки-итну? — слабшаючи й вислизаючи… — кудись в іреальність.
       Обтерти долонею чоло.
       Тінь…
       Ув’язнений у черепній коробці, шановні мої браття по розуму, як у темному будинку, — переходжу з кімнати в кімнату й умикаю світло, — й кожна кімната виринає з небуття своїм, притаманним їй інтер’єром — меблями… стінами й вікнами… — а виходжу, то вимикаю, — й кімната поринає в темінь… — а я рухаюся далі й рухаюся, не встигаючи втямити, де був… не втримуючи в пам’яті, що бачив… — ну, гаразд, давай поміркуємо. Славик зранку відрекомендував її, як практикантку. Так. Якщо вона не практикантка, а якась собі стороння дівчина, то він же не міг про це не знати. Так же? Так. Вона направлення мала показати, навчальний план… І якщо він її привів, як своєю практикантку, а вона такою не була, і він про це знав, — то що? — то діло тут нечисте. І він у тому замішаний… якось…
       Сонце!
       Гумові колесика… тріщинками… — до-го-ри…
       Й нова крапля поту поволі чолом… — цівочки води… — її пальці по голій спині… — шур-шур-шур… — мишка під теніску… — чорні бусинки очей… пружно-металевим у сіру шерстку… — замерло.
       Швидкі лапи-лапи й невтомні очі… — сучка. Вишукує щось їстівне. Цуценята в неї… в якомусь підвалі… пищать…
       Оля-Олеся… — тонкі довгі пальці… прозоро-сині очі… — й що в них?.. — ну, що там на дінці?.. — ну ж бо?!. — ні. Не бачу нічого… не відчуваю… — голі спітнілі тіла в жорсткому сонці з вікна. Руки-ноги, спини, сідниці… — туди-сюди! — одне на одному… — як собачки.
       Закляклі… чорні бусинки очей… — білява миша-альбінос.
       Тін-нь…
       Кудись рухаюся, переходжу з кімнати в кімнату, — й водночас, шановні браття, сиджу в себе в черепній коробці, як у доті, — й визираю крізь амбразурки очей у поле, що простягнулося вдолині, — не знаю, ким і навіщо залишений там… за міцними стінами… — що захищаю й від кого, — чи, може, я сам себе лиш захищаю від усіх… й усього, що довкруг?.. — відборонився, й нема поруч нікого… — від Семена втік… Славика покинув на лавочці… з нею по-дурному розпрощався… — не треба мені мізки пудрити! — практикантка, не практикантка… знайомі з Семеном, не знайомі… було щось зі Славиком, не було… — й чомусь так «випадково» Семен заявався в редакцію, коли й вона… проявилася… — не здивуюся, якщо вона й з Валентиною знайома… Григорівною… — й про Снігурівку вона в курсі. Зголосилася навіть поїхати туди… сьогодні ввечері… — хто там у неї — родичі? знайомі?.. — у самому селі, поблизу? — на дачі?.. — х-хе! Валентини Григорівни… Масони тобі, іншопланетяни… — дві цигарки. І дача за випадковим таким збігом розташована неподалік місця, де й ви отаборилися… шановні браття… — чи не надто багато збігів?.. — якщо взяти до уваги колір й, головне, е-е… — енергетику! — очей Валентини Григорівни й того сяйва над видноколом…
       С-сонце!
       Гумові колесики… тріщинки…
       Конуси залоз, — туди-сюди, — собачки… — колись. Плиг-скок одне на одному… — склещення в них, нещастя… — а діти позаду з дрючками й гиготінням…
       Видих!-нути й вди-и-ихнути гаряче-червоне повітря, — що одразу ж тоненькими голо-голочками… стало проточуватися з-від легенів у тіло… — краплинами поту виточилося на чолі… й на спині… — й поповзло донизу…
       Маячне… задушливо-блакитне очей… попереду… — крізь викривлене крапельками поту сонце… грайливе… — ну й що ж там, що там у блакитній глибині?.. — про-бра-ти-ся туди, — на мить начебто відчути й зрозуміти, що саме, — але ж одразу втратити, начисто забути, як пополудні сон, який гарно пам’ятався зранку.
       Тін-н-нь.
       Знати б, ким і навіщо я залишений цьому доті, шановні браття, — запилену б рацію десь надибати… в кутку серед мотлоху… — чи знайти секретний пакет з бойовим завданням… — а то сиджу й вдивляюся поперед себе в поле, пильно вдивляюся, — й від безперерервного спостереження починаю бачити те, чого, можливо, й нема, — якийсь рух… загрозливий… підозрілі скупчення людей… — й починаю потроху пострілювати з кулемета… — шановні браття. Але чомусь усе в одному клубкові, все якось… пов’язане… — й все спрямовується в одне місце… до клаптика землі між Стеблевом і Снігурівкою… — де бачили «вогняні кулі»… куди на вихідні приїджає з друзями Валентина Григорівна… до бабусі… — й де пролягає Зміїв вал, — чи я щось не так мовлю? — чи мої слова не відповідають тому, що почув і побачив? — чи в мене галюни?! — звичайно, можна було б якось дістатися туди… до того клаптика… землі… — на автостанцію, й вечірнім автобусом… якраз… — але навіщо? Шановні мої браття по розуму?.. Навіщо ви тягнете мене туди?.. Що я вам можу такого сказати, чого ви не знаєте? Й що, в свою чергу, ви мені можете сказати такого, чого я не знаю, але повинен знати? Що біля якоїсь зірки є планета, де ви живете?.. — ну й живіть собі на здоров’я. Що ви значно нас випередили в розвитку?.. — вітаю. А щодо «бойового завдання»… — це не до вас, шановні, не до вас… — це питання до Того, хто привів мене в цей світ… і залишив у цьому тілі… в доті… — стривай-но… стривай… — про щось був подумав… — ось! Щодо Валентини Григорівни. Практикантка вона насправді, чи ні, — то вже інше питання. У редакції вона була практиканткою. Приносила якісь замітки, заходила у машбюро… в прийманю… — вона ж мала представитися комусь з начальства?.. Редакторові… відповідальному секретареві… — х-хе! А поцікавитися б у Славика — часом не Валентина Григорівна привела її до нього?.. Й відрекомендувала, як практикантку?.. Е-е?.. Стояли в нього в кабінеті — в променях світла з вікна… — чорнява й білява… старша й молодша… сестри… — й світло враз стало багряним! — і відблиски впали на їх обличчя…
       С-с-сонце!
       Брудно-біле носків кросівок, — десь далеко внизу, за животом і ногами, — послідовно й наче незалежно від тіла, — з-під колін, — й ув виснажено-сіре асфальту, асфальту, — й прохолодно-липке теніски, — спиною в кожен рух.
       Плиг-скок, плиг-скок, — переповнені втомою й спермою очі сучки.
       Куди я йду?
       Хмаринка, — й тін-нь.
       Чого Славика на лавочці покинув?..
       Гаряче підбавлена рожевим хмаринка, — жорсткі промені сонця на всі боки. Насичено-рожева, — й перенасичена.
       Чого?.. — заважав. Тинятися з ним, стосунки з’ясовувати… — ще б у міліцію загребли…
       Тінь.
       Чого ж тоді залишився з ним на лавочці?..
       Нестримно-рожевий край хмаринки, — й с-сонце!
       Чого, чого?.. — щоб від неї відкараскатися. Покористувався, як мовиться, ги-ги, — й нехай іде собі. Гуляє.
       Ті-інь.
       Я не дуже гарна людина?..
       Сонце…
       Ногами в асфальт… ногами… — важка прямокутка тінь від будинка попереду, — пришвидшити ходу, — киш-но, сучко, з догори! Зар-разу тут розносити!..
       Гарний, поганий… — дитячий лепіт якийсь.
       Сумка по заду геп-геп! — он сучка, вона гарна чи погана? — ногами в асфальт, ногами, — побачити її в підвалі з цуценятами, що тикаються писочками їй у живіт, — й вона буде видаватися аж наче втіленням добра, — а трапиться їй у підворітті кошеня… таке ж беззахисне й зворушливе… — то роздере його з-зубами!.. окриваленими… — й буде аж наче втіленням зла! — а вона не добра й не зла!.. — вона така, якою є… Сучка, в якої цуценята…
       Тінь.
       Ти ж не тварина… — людина.
       А яка, за великим рахунком, різниця? Кожен живе своїм життям і в залежності від обставин чинить так чи інакше, — де воно, добро, де зло?
       Геп-геп!
       Сонце.
       Убивати для розваги, — те є злом.
       Тінь.
       Перепрошую?..
       Сонце.
       У редакції, в туалеті над умивальником, — зачавив таргана. Узяв і позбавив життя заради розваги.
       Геп-п, геп-п.
       Тінь.
       З таргагани простіше.
       Геп-п…
       Чому?.. Тому, що вони маленькі? Але ж і люди маленькі по відношенню чимало до чого… Мозок у людини більший?. За цією ж логікою перші електронно-обчислювальні машини розміром у кімнату кращі за комп’ютери останнього покоління, — більші.
       Геп-геп-геп.
       Сонце.
       Люди мають наочне підтвердження свого інтелекту! Цивілізацію, яку вони створили. А таргани живуть у них під унітазами…
       Пряма й важка від будинку, — ті-і-інь.
       Геп.
       Знаєш, у чому твоя помилка? Ти судиш про все виключно зі своєї, людської, точки зору. Таргани у вас, бачте, живуть під унітазами. А ти не виключаєш того, що й люди можуть жити під чиїмось унітазом? Таргани й справді живуть в оселях, які звели люди, але ж і люди не зводили цієї планети, — вони її також не купували, й ніяким іншим чином не одержували в законне володіння, — тож на якій підставі так гордо йменують себе її володарями? За тією ж логікою й воші можуть йменувати себе володарями голови, на якій завелися.
       Геп-геп-геп-геп.
       Коли після пиятики ти прокидаєшся в незнайомій квартирі, невже починаєш вести себе, як господар? Палиш у ліжку, нишпориш по шухлядах, розбиваєш на кухні чашку?.. У тебе й сумнівів не виникає, що квартира не могла з’явитися сама по собі, —хтось би мав придбати її й облаштувати? Справжній господар може терпіти тебе до часу, якщо привів безпам’ятного додому, — але коли ти знімеш штани й на перському килимі навалиш кучу, його терпець може увірватися… — удихнути повіря… — ге-еп… — якщо людина пішла шляхом розвитку матеріальної цивілізації, — це означає тільки те, що це її шлях, а не те, що це шлях єдино доцільний і можливий. Людина отримала здатність змінювати світ, в якому існує, відповідно до своїх уявлень, — але з тим, щоб змінений нею світ у свою чергу змінював і саму людину, й змінював на краще, — це умова, це мета її існування, але це не заперечує того, що можуть бути й інші можливости повноцінного свідомого життя. Люди створили заводи, міста, космічні кораблі… З їх точки — це грандіозно, але з якоїсь іншої — це пил, тлін, це піщаний замок, виліплений дітьми з піску, — налетить шторм або ж просто підніметься вода, й усього цього не буде, й знову на чистий пісок накочуватимуться хвилі, хвилі… — видихнути.
       Геп-геп!
       Що ж до інших, нетлінних цінностей, то ваші так звані «високі досягнення людського духу» є нічим іншим, як затьмареними, спотвореними відголосками того, що вже існує, й що було сприйнято окремими людьми й трансформовано згідно з власним розвитком, життєвим досвідом і світоглядом, — справжнім же творчим витвором є людина, її свідомість, дух, — однак людська цивілізація в її нинішньому вигляді надає все менше можливостей для духовного розвитку окремих людей. Сформований суспільством ідеал життєвого успіху спрямовує людину головним чином на здобуття матеріальних благ, спонукає до задоволення нижчих, передусім біологічних, потреб на шкоду вищим, — одні з кращих представників людської спільноти сходять з призначеного їм шляху духовного вдосконалення, щоб не виглядати гіршими в очах інших, — людська цивілізація починає поглинати сама себе — створюються все нові машини, все кращі й кращі, в той час, як рівень духовного розвитку залишається незмінним, — приміром, звуковідтворювальні пристрої дозволяють одержувати звук надвичайно високої якості й широкого діапазону, а використовуються для прослуховування вульгарних пісеньок, — ваша культура дедалі більше виокремлюється на так звану елітарну — здебільшого холодні, бездуховні, безперспективні формалістичні пошуки, — й так звану масову — такі ж холодні, бездуховні витвори, але розраховані на нижчий рівень сприйняття. З іншого боку псевдодуховними проповідниками нав’язується ідея відсторонення від усього матеріального, культивується ідея переходу в інший світ, як звільнення від труднощів світу нинішнього, — але ж, як такого, вищого світу для всіх не існує. Кожен одержує можливість сприймати тільки те, що може сприйняти відповідно до рівня свого розвитку, — з темряви потрапиш у темряву, зі світла — в світло… Лише умови нинішнього, матеріального існування надають можливість удосконалити себе, наростити духовний потенціал, підводять до можливості пізнання вищого… — яким чином? — належить дослуховуватися до голосу власної совісті… жити у відповідности до… — голо-голо-голо-голочки в плечі! Пот-терти їх на ходу… — ч-ч-чого ви хочете від мене, шановні браття?! Щоб більше не вбивав тарганів? Гаразд, обіцяю, що… — не треба нікому нічого обіцяти, тим більше, що тарганів можна й потрібно винищувати, боротьба з ними людей є відповідною до законів існування біологічних видів, — тож якщо на кухні чи в туалеті завелися таргани, слід купити засіб для їх винищення й оприскати, можна навіть і пальцем чавити, якщо якийсь із них необачно потрапив на очі, але слід пам’ятати, що вбиваєш живу істоту, — й тим більше не можна їх позбавляти життя заради задоволення від споглядання того, як тарган розплющився тілом на кахелі, вивернувши лапки, — зрозуміло, межа тут хитка, її неважко перетнути, але слід про це знати, й стримувати себе.
       Рухати й рухати ногами, начебто причепленими до тіла, яке перебуває десь угорі, в гарячому, в тоненьких голо-голочках, просторі… — темно-холодного вітру з-над чорного зораного поля й багряного сяйва на небі… — перерізаного світлими поздовжніми смугами… — безладно теліпати десь унизу слабкими тоненькими ногами, в жаркому просторі розпеченого асфальту, — спрямовуючись до принадної прохолоди підземного переходу, — оточеної блискучими гранітними плитами парапету… — й утисненим у його тверду вертикальну площину — джинсовим вигином коліна — черевиком з розіслабленою поворозкою, що звісилася донизу… — й ви-ище? — маленькими гострими очами.

Наступна сторінка

Додати коментар