Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (13)

Попередня сторінка

                                                                      *      *      *

       Блискуче-гострі очі в щілинах набряків на розчервонілому широкому обличчі серед пасом темного волосся, що спадає на плечі, — кожним кроком усе більші й виразніші.
       — Де Славик?
       Округло-чорні зіниці й вологі очні яблука.
       — Звідкіля ж я знаю? — винести голосом з тіла. — Я йому що, нянька?.. Десь тут. У радіусі ста метрів…
       — Давно його бачив?
       — Та ні… Відносно недавно.
       — Ходім.
       Стоп!
       Алогізм: якщо господар привів до себе п’яного, а! — а воші на голові!.. — то що? Господар сам завів у себе вошей?.. Х-хо, шановні мої браття, розумні ви мої, якщо хтось завів у себе на голові вошей, дослідник якийсь, самовідданий жрець науки, — а потім філіпіки проти них, вошей, виголошує… Кусають його, бачте… Кучу йому на килимі. Перському.
       — Куди мені з тобою йти, Семене?! — виголосити. — Про що говорити? Наговорилися вже сьогодні! Ні в яке «пристойне товариство», я з тобою не збираюся, цигарки маю свої, пригощати не треба. Виявляй свою доброту на комусь іншому…
       Відчути пітний порух його тіла, — що з-від парапету, — сходами донизу, в прохолоду підземного переходу.
       Лякаєте, шановні браття, лякаєте! Усю дорогу лякаєте!..
       Туди собою, в напівтемряву, — де поблиском, — очі.
       — Ну, розповідай.
       Вологе кахеля… квіти, квіти… цигарки… газети… — й наша… — на першій сторінці?.. — на місці: «Казав пан, кожух дам, та й слово його тепле…»
       Лякаєте…
       — Що ж тобі розповісти, Семене?.. — вимовити в поблиски глибоко-темний очей. — Працюю, що називається, вкалую… — й ув байдуже-сіре очей продавщиці: — Мені «Вечірку», національно-демократичну… й оцю… от… — й знову в блискуче-темне: — На минулому тижні здав півтори тисячі рядків. Й усе, що даю, Семене, все йде, й ніхто нічого не править. Тут уже так — або тобі довіряють, як політичному оглядачеві, або ні… Це рівень, Семене, рівень…
       — Ну-ну.
       — Мені аж смішно згадувати, про що ми раніше писали. Дискотеку десь закрили, яке горе… А зараз мене читають у Верховній Раді. Чимало відомих політиків зі мною вітаються. Зрозумій мене правильно. Я не похваляюся. Але також не бажаю, щоб будь-хто, в тому числі й ти, хапав за ремінець… тягнув казна куди…
       Налякані дуже.
       Затишним запахом друкарської фарби й шерехато-свіжим газетного паперу пальцями. В сумку… — а нашу, так, — затримати.
       — Прикро таке від тебе чути, Славинський, — очі. — Усе ж таки, я сподівався зустріти тебе трохи інакшого.
       — Ось, наприклад, поглянь…
       Розгорнути газету… — як би вас, шановні браття, ніхто не налякав!..
       Гострі зіниці.
       — Ф-фе!..
       — Що тобі, «ф-фе»?..
       — А ти не бачиш? Отакої!.. Заголовок, прямо перед очима.
       — Ну, заголовок. Гарний… «Казав пан, кожух дам…»
       — Хлопчику! На вулиці спека за тридцять!.. А тут тобі прямо в очі, на! Про кожух і слово тепле… Хто ж цю газету купить? Це вже секретаріата ляп, з тебе що взяти?.. А в секретаріаті такі речі повинні просікати. Побачу Валю, обов’язково їй скажу…
       — Ти матеріал прочитай!..
       — Що мені читати, Славинський? Я тільки глянув, і таку фіґню бачу, а почну читати…
       Газету!.. — ч-чіпко пальцями! — й ув сумку.
       — Що ти хочеш від мене?
       — Я від тебе? Це хто, я тобі цілий день під ноги лізу?..
       — Ти про що?.. Про те, що я підійшов до вас з Валентиною?.. — стримати себе подихом. — Чи про щось інше?.. Семене! Валентина Григорівна — мій безпосередній керівник, вона хотіла мене бачити! І я маю не тільки право, але й обов’язок підійти до неї!..
       — Ну-ну.
       — Що, «ну-ну»?! Завдання хотіла дати! Послати завтра на одну презентацію!.. А от чого сьогодні ти сюди приперся, я не знаю…
       — На яку це?..
       — Та яка різниця, Семене, на яку?! Ти заявився, й з тобою почалася якась метушня… Незрозумілі речі стали творитися… Практикантка з’явилася, Оля, знайоме ім’я? Яка практиканткою бути не може, бо не час зараз для практиканток… — очі. — Семене! На презентацію якогось ордену. Святого якогось… Маразм… Так, маразм. Отакий от маразм почався з твоїм візитом… прибуттям… Хотів уточнити, що за презентація, що за орден. Якогось святого… Вольдемара чи Сигізмунда?.. Повний аут. Чому мені треба їхати, а не Славику, наприклад?..
       — Справді.
       — Що, «справді»? Чому мені треба їхати, а не Славику?..
       Щось би… щось… — кущики, деревця!.. — притуп-тупцю!—вати на місці.
       — А ти сам, — як до того, щоб поїхати?..
       — Дійняв!
       Розверну-ути тіло на сходинці, — й до-ни-зу-но-га-ми! — й ви-и-идовженим прохолодно-кахельним тунелем, — прямо, прямо! — відчуваючи на чолі краплинки чи поту, чи сечі, — й схо-да-ми-до-го-ри.
       Ув сонце!
       Й ногами! ногами! — в принишклий асфальт… — й очами!.. — вздовж алейки, кущів, дерев… — ув цементні сходи попереду, — обкуті потемніло-розпеченим залізом двері, — й оголену, безпорадну на сонці вивіску над дверима, «Зустріч», — ногами! ногами! — ут-т-тиснути тілом пружне повітря до дверей, — й гарячим металевої ручки, — донизу-у, — зануритися в реальне й на диво знайоме, — що світ, після того, як прокинувся, — темно-кисле залу.
       Спини, спини… обличчя… — в туалет! — і там Славик? — спить на унітазі?.. — ще дверцята… — біле, біле пісуарів… — ні. Нема нікого.
       Сам тут, сам.

17.

         Щось мене останнім часом надто вже клеять комуністи й гомосексуалісти. І що скажеш? — дуже приємні, ввічливі люди. Позичити пару мільйонів до зарплати — без проблем… Застебнути ширінку. Побілене стелі, сутемно-їдке хлоркою… Мляве сорочки, висмикнуте із штанів… — і приєднався б до них, та душа не лежить. Ти, блакитний мій друже, поглядати — поглядай, але зайвий рух — одержиш по лобі. Молодець, розумієш з-пів слова.
       Чорні відбитки на білій штукатурці стелі. Кросовками. Видно, один став, а другий заліз на плечі… — небезпечна річ. Можна послизнутися й обом — прямісінько в дірку.
       Край жовтавої калюжі, як журавель, — руки б десь вимити. Засохлий білий кран.
       Й ні тобі — крап.
       У прокурено-кисле залу… — спини, спини… прилавок брудно-білим халата… байдужим очей… — туди, за дядьком? — якщо вже потрапив у пивбар, то скільки тієї черги…
       Потилиця… темна смужка на комірці… — відвести очі: мухи й понурі спини, спини довкруг столиків-стійок, невиразні обличчя… квола піна на вінцях півлітрових баночок… риб’ячі нутрощі на газеті… — банки жовтувато-виснаженим пива на дні.
       Валентина йому!
       Інша потилиця. Вихорок сивого волосся… — «Шипр»! — та що ти, дядьку, стояв, стояв, а як дійшла черга, став гроші рахувати? — допомогти?! — а чого ти так нервуєш?.. — бери, дядьку, бери, поки тебе не виштовхнули звідси.
       Сла-авик йому! Славик!..
       Безбарвні очі серед одутлуватого обличчя… — що?.. — а-а, два пива й порцію копченої риби.
       Думав, буде довго, а тут — бери, кажуть.
       Пальцями — слизьке вінець баночок, — на піднос, й до рук, — непевне вологої тріщини з краю й до середини, — й куди, за столик?.. — зіжмакані газети… риб’ячі луски… — до підвіконня, низького й широкого, — ногами себе й плечами, — по-між інших тіл, обривків голосів й уїдливих чорних мух.
       Покласти піднос з одного боку, сумку з іншого, — й тіло на твердо-слизьке пофарбованого дерева… — поволі опустити.
       Пивна піна виснажено до скла… — видно, розбавляють.
       Ковтнути.
       Ні, наче не розбавляють.
       Відчути спиною погідливо-тверде віконної рами.
       А Семен усе там же, в підземному переході? Чекає на мене?.. — ну, чекає! Мені збігати треба було. Невтерпець… Почекає й піде… своєю дорогою… — ціка-а-авить його дуже, хто там завтра в Андріївську церкву, Славик чи я, — усюди свого носа встромить! Сла-авик йому, бачте, потрібний!.. — на лавочці п’яний! Чи в ментовці!.. Шанувальник лицарських традицій і масонського бабла… — видно, вже вляпався. Десь уже побував, щось комусь пообіцяв, а тут… віддали тему іншому… — тому й нажерся. А зовсім не тому, що я… з нею… — сказати, де найвірогідніше Семен міг пригостити її двома цигарками? У ментовці. У «кепезе», чи як його, в «обєзьянніку». Його загребли за хуліганство… — х-хе!.. За політичне хуліганство… — щось таке. А її за проституцію. За що ж інше таку гарненьку… милу дівчину… — загребти можуть? Сиділи в сусідніх клітках… — ну й виручив даму цигаркою… навіть двома…
       Розплющити: обличчя, обличчя… — запалені очі чолов’яги за столиком навпроти… жорсткі щетинки на підборідді… — й мухи, мухи… — неспокійними й поривними рухами в повітрі.
       Могли й не за проституцію, могли з якогось притона… наркошного витягнути…
       Годі вже.
       А чого, власне, «годі»?.. Що ти про неї знаєш? Що не палить? Уже не палить. Що є в неї брат-танкіст? А що, в юної шлюшки не може бути брата-танкіста?.. Якраз може. Він десь далеко… служить… — а вона тут «пошла по наклонной».
       Та годі , кажу! Годі!..
       Запалити.
       Ну що, шановні браття?.. — проситеся ви в голову… — все ви правильно кажете. Але все у вас якось… стерильно надто… Ви, як та сувора суха вчителька… — на дітей вона указкою: не бігати! не галасувати! спину тримати прямо!.. Але якби так і сталося — діти враз би облишили пустувати й усі, як один, взялися незворушно сидіти за партами, прямо тримаючи спину й уважно дивлячись на неї, — вчительку, напевно, вхопила б кондрашка. Світ так влаштований, і в ньому кожному своє, — дітям бігати, вчительці махати указкою… — чогось не розумієте, що саме собою зрозуміле нам… і Богові…
       Ковт-нути.
       Ну шлюшка, — мені що з того? Захотів жінку, — й здобув. Задарма.
       Долоню в затхло-гарячи й простір сумки, — й пальцями, — блокнот, диктофон… газети… — й назовні.
       «Вечірка», національно-патріотична… наша… — в правому верхньому куті?.. — та на місці! — «Казав пан…» кожух дам… — душно. Так, Семене, так! Не в тему заголовок!.. Але, по-перше, хто ж учора знав, що сьогодні буде така спека?.. — а, по-друге, не в заголовку справа! Тобі будь-який заголовок дай, ти об нього ноги витреш!.. А ні, так об перше ж речення… — ось, читаємо: «На вчорашньому засіданні Верховної Ради прем’єр-міністр ознайомив поважне товариство…» — хвилинку… — «ощасливив» же було.
       Я написав «ощасливив поважне товариство…» — а хтось узяв поправив на «ознайомив»…
       Голова оселедця… тельбухи…
       Я вам більше напишу! Так і буду писати: відбулося засідання, виступив той-то й той, ознайомив з тим-то й тим, і край!
       Вирячені риб’ячі… очиці…
       «Ознайо-омив»…
       Щось воно… того… — на спині, нижче лопатки… — вивернути руку, й під комір теніски пальцями, — поч-ч-чухати.
       Неквапний клуб тютюнового диму… — й мухи-мухи! — темними прочерками слідів. Понурі спини… голоси… — будеш писати, Славинський, як належить. І слова вживатимеш, які треба, — «ощасливив» теж можна, якщо йдеться про виступ від опозиції. А завтра, як миленький, поїдеш в Андріївську церкву, потелефонуєш редакторові додому, уточниш деталі й поїдеш.
       Гостро-темним прочерком! — перед обличчям, — змах!-нути рукою.
       А ні, поїде Славик. Чи Наталка… А взагалі, «ні», — підеш до бісової матері. Він тоді не жартував, редактор.
       Утямити свою руку, — заважку й непевну в повітрі, — кудись її… — до банки з пивом. Відчути пальцями прохолодно-слизьке скла.
       Ко-овт-нути.
       Спини… очі-очі… — а гарно, напевно, там зараз… у тому яру… — урочищі Рудка… — високе небо, густа духмяна трава… прозора й прохолодна вода в струмку… пісок виразними крупинками на дні… — й стеблини трави, що ворушаться в неквапних струменях води… — борлак на горлі чолов’яги за сусіднім столиком, — догори й донизу, — й цівочка пива з-від кутика рота… — поволі підборіддям… шиєю…
       Високе небо… блаки-итне очей…
       Звіялася…
       Була сьогодні в мене дівчина… блакитноока… — й нема. Розшарувалася в чужих очах, очах… — й обличчя навіть не пам’ятаю.
       Голова оселедця… — напіввідкритим ротом усмоктує свої тельбухи.
       То він усе, Сем-мен!
       Усюди він!.. Куди не ткнешся — а він уже там! І вит-тискує мене звідти!.. У компанії були — витиснув з компанії. Дівчина з’явилася — й нема дівчини. Один лиш він, Семен, залишився… Тема виникла щодо масонів, — і тут уже він проявляється!.. Нутро-о-ом своїм відчуває місця, де я є, й намагається витиснути… з життєвої території…
       Во-во-ворог!..
       Отам от, нижче лопатки… отам-отам… — вивернути руку, й па-пальцями дістатися під комірець теніски, — й по-по-по-по-почухати.
       Вологий край підноса, — й м-муха… — обережно й м’яко на нього згори.
       Зараз її! — згор-нути газету, — «Казав пан…» — заголовком?.. — роз-гор-ну-ти: «…ознайомив поважне товариство з товстелезним, на сімдесят сторінок, фоліантом під назвою: «План дій та заходів для подальшого поглиблення економічних реформ в Україні». В.М.Пилипчук охарактеризував його так: на третину корисний, на третину шкідливий, на третину безглуздий…» — та нормально! Й ніхто нічого не поправив. Як написав, так і пішло…
       Газету, — на піднос. Лети собі, мухо.
       Усе нормально. Я таки непоганий журналіст. Знаю, що подати, як… — і кому це, кому я «лижу задницю», Віолето Іванівно?..
       Цигарка?! — па-пальцем по фільтру!.. — попіл! Не на штани!..
       Ув край підноса недопалка, — уч-чавити.
       Шматок копченої риби… збоку на тарілці… — шановні браття? На зв’язку?.. Уявіть собі: в океан з гір впадає річка, й по ній у верхів’я косяком пре лосось. Па-альцями й розл-л-ламати шматок риби по хребту. А над річкою літають чайки, стрімглав падають і вихоплюють рибу… Й ведмідь забрів у воду, й лапою — хап! — вона аж забилася, завиблискувала на сонці! — а він до берега, на камені сів і їсть. А десь в іншому місці — людина, рибалка в гумових чоботях і зі спінінгом, — закида-ає… — й вишукано так, цивілізовано, — під-сік! — і тягне… тягне-потягне… — бачте. Такі вони всі різні — птахи, тварини, люди… — але такі спільні в абсолютній байдужости до внутрішнього… духовного світу окремих рибин й історії стосунків між різними косяками, — їх цікавить лиш м’ясо. Навдивовиж поживне м’ясо лосося… — усім воно до смаку.
       Зубами-губами, — всмоктатися.
       Не втямили трохи?.. Такі ж були охочі до різних метафор… притч… — куча на килимі… перському… — й таке інше.
       Обл-лизатися...
       О-о-обтерти губи клаптиком газети.
       Може воно й до кращого, що поправили «ощасливив» на «ознайомив»… — у контексті й справді… трішки різало… — не варто так уже надто в пузир лізти. У статті й без того достатньо… всяких-різних шпильок… — щоби ні в кого й сумніву не виникло щодо мої… об’єктивности й неуперед-жености… не-заан-гажо-ваности…
       Пальцями до банки, — ко-овт-нути.
       Ну, Семен… Нехай собі бігає, Славика шукає… — а я собі сиджу й п’ю пиво.
       Відчути, як повіки… наповзають на очі… — високе блакитне небо… глибока балка… — спуститися донизу схилом, сприймаючи, як деревця, чагарник і трава поволі насичуються кольорами… деталями… — й опинитися серед густої трави, розцяцькованої різнобарвними квітами… пружних гілок чагарника… крупинок піску… — й усеоб’ємної тиші довкруг… — немов-би посиленої пташиним цвіріньканням і в’язким запахом полину. Наблизитися до струмка, який омиває піщане плесо, збивається в оголеному корінні дерев… губиться в заводі… — й відчути, як у неквапній течії води ледь ворушиться трава. Нагнутися й зачепнути долонями прозору й прохолоду воду… — й плескати, плескати в обличчя…
       Утямити знову заважкі… власні повіки… — й чужі очі-очі, — й м-муху! — змахну-у!-ти долонею, — зачепивши її нігтем середнього пальця, — от-так! — наступного разу будеш знати… як сюди підлітати…
       Ну що, шановні мої браття по розуму?.. Хочете з’ясувати стосунки? Гаразд. Я ні на йоту не сумніваюся в тому, що ви є… присутні на цій планеті… І також не сумніваюся, що ви зовсім не такі, якими вас уявляємо. Й цілі ваші аж ніяк не ті, що ми собі думаємо. «Зелені чоловічки» на «літаючих тарілках»… — питання. Завітали б ви років двісті чи п’ятсот тому, — кого б ми побачили? Прибульців у скафандрах?.. Ні. Якихось серафимів з крилами. Чи ангелів на небесній колесниці… А тисячу чи дві тисячі років тому?.. У Давній Греції, наприклад? Олімпійських богів. Аполонів та Артемід з довершеними тілами… У доколумбовій Америці — розцяцькованих і закривавлених ідолів… — можна продовжити цей ряд. До Фауста заявився Мефістофель у червоному плащі, — не «прибулець» з великими розкосими очами й маленьким ротом, ні, — чорт з рогами й копитами! — ф-ф-ух. Одне слово, як нам зручніше, в такому вигляді ви й предстаєте перед нами. А якими ви є насправді?.. Що вам треба від нас?.. Наставляєте на шлях праведний?.. Вивчаєте нас, якісь досліди проводите?.. Чи то навіть хочете завоюва-ати?.. — о-ой, не смішіть. Усе це наше, земне, притаманне нинішньому етапові розвитку… — а вам, істотам, на порядок вищим, що може бути таким уже незрозумілим на цій планеті? Що вам вам досліджувати? Кого завойо-овувати? Якби хотіли, чи могли… То що ж ви забули на цій планеті? Ви тут рибку ловите, так же? Харчуєтеся потихеньку… Ото ж бо й воно. Та не такі вже й беззахисні ми перед вами. Повірте. Й не варто нам псувати стосунки. Бо вам доведеться мати справу з Тим, хто створив нас… поселив тут… — й хто змете вас одним разом, якщо зачепите когось з числа Його дітей… — утямили? Й чудово.
       Му-ухи, мухи…
       Бог веде мене… й любить… — й усе буде гаразд.
       Зморена піна… на стінках банки… — довко-овт-ко-овт-тати пиво.
       Ну?
       Семен?..
       А нехай! Нехай кругами довкруг ходить, оточує, викурює!.. виманює з лігва!.. обносить червоними прапорцями!.. — а мене вже там, у лігві, й не-ма.
       А я вже в іншому місці.
       Вди-ихнути повітря, — їхати завтра, не їхати! писати, не писати!.. — видих!-нути. Семене!.. Невже ти гадаєш, що я до того так уже всерйоз ставлюся? Журналістика!.. Рядки-рядки тексту… — ковтнути. Стати гарним журналістом — так, Семене, хотів. Якщо вже щось робиш, треба намагатися робити якнайкраще. Але вічно подвизатися в ногах сильних світу цього, підбираючи крихти, й щось корчити з себе?.. Самому треба щось робити, а не тертися біля тих, хто робить. Жити! А не писати про тих, хто живе… — нічого! Ще трішки, ще якийсь час утриматися на плаву… й робити своє потихеньку… робити… — спершу про ґаражі. Районна мафія, що?.. — кля-яузу в редакцію, що кореспондент, мовляв, не розібрався в ситуації, використав неперевірені факти, — а їй: «Повертаючись до надрукованого!» — зачепитися. Раз написати, другий!.. І щось висвітиться… Депутат — не депутат, але щось буде… Інше й краще… вище…
       Му-уха!
       На краєшку підноса, — прозорі крильця, чіпкі довгі лапки… — й вичікувально-темні очиці.
       Газету! — з сумки… — згор!-нути, — нічого, ще не вечір, Семене, ще не вечір…
       Ну ж бо, мухо? — ти-и де? — полеті-і-іла?..
       Ну, лети.
       Дали тему, а він викобелюються. Усе йому не так… — а що саме, й не каже. Масони… — які такі масони? Звідки ти взяв, що вони є масонами?.. Вітька зранку ляпнув, а ти за ним… Бачив схибнутих на масонській змові? Іншопланетян тобі замало?.. Не був ніде, не бачив нікого, ні з ким не розмовляв, — уявлення не маєш, що то за організація! — а вже навісив ярлика. Ну, граються собі дяді при владі… — шпаги, червоні мантії… зірки, орденські стрічки… — нудно ж людям просто так на світі жити. Й тобі просто так на світі жити нудно, треба й собі щось таке… видумати… — й вони видумують, а заодно й різні питання вирішують у вузькому колі… своїх… — що тобі, гроші? Угода тобі треба? Відсоток?.. Усе редактор правильно розсудив. Нема чого тобі в бухгалтерії світитися, свій підпис залишати. Ткнуть конверта за зачиненими дверима. А від тебе що?.. — матеріал нормально зробити. Без проблем.
       Давай-но, давай, — порозкидатися треба з мотлохом, пообривати реп’яхи…— добити «Білу гарячку!.. — хто я і де? Микола. Направляюся в свою компанію… По дорозі зайшов у пивбар… — простий такий хлопець. Жити треба легко, весело… не брати дурного в голову… важкого в руки… — це хто, я-я простий? Славику?.. Обража-аєш… Не таким уже й Микола був простим… Він був носієм відповідної життєвої філософії, — так же, Семене? — жити треба легко, Славинський. Життя не варте того, щоб до нього всерйоз ставитися. Пийте, люди, пийте тут, на тім світі не дадуть… — не так. Життя — це гра. Те, що він схопився на ноги, розстебнув куртку… став шкарпетку знімати… — він грав. Йому було цікаво — що з того вийде? Жити граючись, грати в життя, й грати навіть самим життям… — він був цікавою людиною. Яскравим, веселим… — але й жорстоким. Своє життя ставив на кон, то чого вже з чужим панькатися? Захоплювався полюванням. Мисливські будиночки, районні «шишки»… прокурор… — й він, водій, охоронець «шефа»… такий весь… — «свій в дошку». Прокурор його масними губами в щоку: чмок! — й аж просльозився… Що така зміна підростає… Й Микола з-за його плеча, — чіпко тримає поглядом усе, що довкруг, — так-так. А тепер — Петро. Недолугий… Ну-у!.. Не такий він, видно, й недолугий, якщо зміг зачепити за живе Миколу. Теж носій життєвої філософії… — відмінної. Надто всерйоз ставився до життя. Тому й не міг влаштуватися в ньому… — в житті, яке визначали Микола і йому подібні… — тому й носило його п’яного туди-сюди… — не міг ніяк вирішити, їхати йому завтра… в Андріївську церкву… чи ні… — діймав тим Семена! Хвилинку!.. Хто я? Петро? Чи Микола?.. Щодо Семена — Петро. Щодо Славика — Микола… А я не Петро й не Микола! Я Олег!.. Тихо, тихо… Жив у своєму світі… — Петро. Як не бачив його Микола — все було до ладу. І світ був таким, яким належить. А тут — ходить, про щось своє думає, й займати відповідну ничку в облаштованому ним, Семеном, світі, — не ба-жа-є… — так. Вивести його зі своєї системи координат, зі свого світу, в його, Миколи, систему, в його світ, — де він має безперечну перевагу, — й байдуже, чим саме вивести, — тим, що ножика відібрав, чи тим, що Оксанку виграв… чи знайому свою… підставив… — спокою йому той ножик не давав! Сидить на лавочці, дивиться поперед себе невидячими окулярами… — практика-антку в нього відібрали!.. — у польського шляхтича… ґонорового… — нуль він! нуль! — тихо. Епізод на пеньку. Світлана розвернулася, й ку-удись за дерева… блакитним своїм… світловолосим… — а Микола присів навчіпки, й став вдивлятися в того… — сидить… розчервонілий… слина з рота… — від Бога він, бачте, — це хто, Славик, — від Бога?.. — отакий от, слинявий, у штукатурці… — й від Бога?! — відтак в очі впав ножик, що визирав у того з-за поясу… — носиться він з ним… як дурень з писаною торбою… — «Олю це найголовніше в інформації, це називається «лід»…» — у-гу. Показався… начальник… — що ж то за но-ожик такий?.. — простягнув було руку, щоб витягнути, — та передумав. Ні. Трохи не так… — узяв, витягнув, коли Петро спав, — роздивився, — й назад йому за пояс, — засунув. Потай витягнути — не те. Треба, щоб сам віддав. Злегка за плече… — стряхнув. Петро стрепенувся, розліпив очі… невидячі… — та ні! — ясно глянув, як Славик, коли розбудив його на лавочці… — й Семен йому… Петрові… — що, мовляв, нажерся? А я вже було хотів тебе в одне пристойне товариство запросити… — отам от, на галявині, за скатіркою… на дачі під Стеблевим… — серйозні люди… збираються сьогодні… ввечері… — у Валентини Григорівни. Члени таємної секти… — в темних накидках з каптурами… оповиті червоним сяйвом… що згори…
       Прошарки синього тютюнового диму, прорізаного прочерками… траекторій мух… — розігнатися, й з усього розмаху, — у-ув воду! Прохолодну, темно-синю!.. — де в неквапних струменях ледь ворушиться трава… й виразними жовтами крупинками проступає пісок на дні… — й залишатися там довго… й ще довше… — жити там. Повірити, що можна жити під водою… гарно в те повірити… — живуть же риби всілякі… жаби… — дівчинка блакитноока… — полюбляє вичавлюти вугрі на мужньому… чоловічому обличчі… — тонкими й довгими пальцями… яскраво-червоними нігтями… й зосережненними очами… — перебуваючи в обличчі навпроти, й водночас десь ув глибині свого… блаки-и-итного… — й залишатися там, на глибині. Перетерпіти якусь мить, щоб організм устиг перебудуватися… — й виринати час від часу… обліпленим тиною… ряскою… — під шаром густого, насиченого полином, повітря… — Оля-Олеся… — хто вона? Не знаю її. Не бачу… Очі, волосся, губи… — знову окремо. Трохи випукле чоло… кирпатитий носик… блакитні очі… — ну ж бо, поєд-нати! — ні?! — не відчуваю її зовсім… — яка вона?.. — жорстка й уїдлива?.. — пухленькі губи… — чи ні?.. — погідлива? добра?.. — очі… волого-блакитні… — образив… маленьку дівчинку… — чи, може, просто така собі… без зайвого… шлюшка… — вони, шлюшки, здебільшого, добрі… — та ні!! Щось убив собі в голову — шлюшка й шлюшка! Чому вона шлюшка?! Бо перепихнулася з тобою?!. Ну, молодець, що зміг так зразу… виграти її в кабінеті… — як Семен був колись… Оксанку…
       Давай-но напишемо замітку під рубрикою: «Цікаво». Заголовок: «Виявлено болотяну людину». Початок: «Нещодавно українськими юними натуралістами в урочищі Рудка, що поблизу Снігурівки, виявлено болотяну людину. Зовні нагадує чоловіка років двадцяти семи, нечесаного, обплутаного тиною, й абсолютно індифірентного до подій суспільно-політичного життя в Україні й світі. Харчується рибою й раками. Причому, раків вживає вареними, а рибу копченою. Коптить на березі, підв’язуючи на мотузці між двома палями. При небезпеці шубовхується ув воду, звідки визирає великими вилупатими очицями…»
       Очі-очі-очі довкруг.
       Усе ч-ч-ч-чудово. Отам от, отам, нижче-нижче… під лопаткою… — по-по-послухай. Ну що того, що вона зі Славиком, можливо… ч-чи з кимось… — ніхто ж нікому… нічого… не…
       Ч-ч-чух…
       Муха. Знову на краю підноса. Пильні чорні очиці. Й лапку об лапку… потирає… — то ви-и на мене ди-и-ивитеся, шановні браття?!
       Затамувати себе.
       Чіпко лапку… об лапку… — а поважав. Микола. Петра того недолугого… — поважав. В «пристойне товариство» його запрошувати… на ноги перед ним схоплюватися… куртку розстебати… — хто б міг подумати!.. — Семен мене поважає. А так — і виду не подає…
       Повести рукою й намацати згорнену газету… — й зосередитися на маленьких гостро-чорних очицях.
       Поважав… — і любив. Ти ж, мовляв, не дурний, Петре… Ти ж не вдариш…
       Удариш?!
       Ну ж бо?! — газетою!
       Ні-і…
       Полеті-і-іла…
       Гострі щетинки… чолов’яги за столом навпроти… й запалені… — пильні, — червоне з чорним, — очі. Нема ніяких іншопланетян! Нікого й нічого наді мною! Ні шановних братів, ні ангелів, ні бісів!.. — сам тут, сам!.. Сиджу й з’їжджаю з ґлузду.
       Те-емним проч-черком! — м-муха…
       Й спорожнілий край підноса… — й тріщинка, — з-від краю, — й до середини.
       І Бога нема?
       Отак от, бач, пішла… тріщинка… — й такої саме форми… довжини…
       Перепрошую?..
       Сказав-но тільки: «Нікого й нічого наді мною», — як це розуміти? Що й Бога над тобою нема?..
       А могло ж і обламати край підноса. А могло й… — молотком! молотком! — в друзки!.. — а так лише тріщинка. Саме такої довжини…
       Я того не казав.
       Казав.
       Ні. То вже ваші слова.
       А, взагалі, під словом «Бог» — що ти маєш на увазі? Вищий Розум, який створив цей світ і задіяв закони, які ним керують, чи таку собі няньку над собою?..
       Бач. Саме такої форми, довжини… тріщинка… — ні міліметром більше, ні міліметром менше… — чого зразу «нянька»? І чого це Бог не «хто», а «що»?.. Питання треба ставити коректно.
       О-о! — муха… З поверненням.
       А хіба ж не нянька? Матеріал не можеш дописати: «Господи, поможи!» — дівчинку затягнув до себе в кабінет: «Господи, дякую!» — забув про правочку: «Як же так, Господи?..» — кого ти весь час діймаєш? Творця Всесвіту?.. Вдумайся тільки.
       Ти на неприємності тут… не наривайся… мухо… — дол-лонею! — киш-ш!.. — й вивільненою рукою… пальцями… — баночку за слизьке вінце, — твердо-чіпко, — й у про-осторі, заважку м’язами, — й до губів.
       Ну?..
       Що, «ну»?!
       Послухай… Якщо я тут справді… сиджу собі й відпо-по-по-по-по-по… — ти не думай, що хочеться чухатися, воно й не чухатиметься… — відпочиваю, то давай не «в напруг».
       Гаразд. Подумаю, й квит. Бог — це Особистість, яка створила світ і все, що в ньому, в тому числі й людину. І створила, як сказано, по Своєму образові й подобі. Тут же не про тіло йдеться, оце от, з руками й ногами, — а про наш внутрішній… духовний світ… — от. Але Бог, як Особистість, незрівняно більший, глибший… потужніший від нас. Як океан у порівнянні з розпорошеними краплинами дощу. Чи то навіть з калюжою… канавкою в колії грунтової дороги… — й те, й інше — вода, але… різниця, що називається, очевидна… Але все — з Океану, вода з нього випарувалася, стала хмарою, дощем впала на Землю… стала калюжею… Й потрапила в грунт… в колодязь, з якого п’ють чисту… воду… Або ж так: краплинка духовної енергії, спрямована в матеріальний світ, де дістала змогу посилюватися… очищуватися… — одне слово, Бог нас сюди привів, бачить кожного, веде, виховує, — любить! — Він є водночас Творцем Всесвіту і Батьком… у вищому, повному… розумінні цього слова…
       Лікоть?!. — та щ-що ж ти, мухо… — киш-ш-ш звідси!!! — газета?!. — до рук її.
       О-он воно, як? Якщо Бог для тебе — «батько», отже, ти є «син Божий»?.. Не забагато собі честі?.
       Поляп-ляпати газетою по долоні.
       Я ж уже сказав… — всі ми, люди, за великим рахунком, є дітьми Божими. Усі ми є розпорошеними краплинками… над цією землею… сушею…
       Ну, давай-но, мухо, сідай! На піднос, чи на руку!..
       Боїшся?..
       Жи-и-ити хочеш?.. — ну, живи.
       Поглянь-но довкруг, Олеже, — ось вони, люди! Ось роботяга, ось ханурик якийсь, ось буфетниця в замизганому халаті… — і всі вони є дітьми Божими? І всіх Бог однаково любить?..
       Але ж як вона, бадьоро й нахабно, — по підносу? Тонкі довгі ніжки, прозорі крильця… маленькі гострі очі… — гадає, що вона вже тут… своя в своєму…
       Бий!..
       Чи не однаково любить? Чи не всіх?.. Крім тебе, ще десятка два-три, ну дві-три сотні, нехай тисячі… — але ж не мільйони, мільярди…
       Вирячені очиці над жабрами.
       Бий-но!
       Шари сизого диму… Шматочки риби… на тарілці… — наживка.
       Ляп-ляп! — газетою, — по долоні. Якщо такий дурний… — тихо!.. — тихенько. Сидять. Пиво п’ють. Люди… І я зараз… по підносу… — г-гах!
       Я ж не дурний.
       Шановні браття… — ні на що таке… неадекватне… — безумне! — ви мене не спровокуєте. Я собою володію. Думати можу про що завгодно, але втілювати… в життя… — муху газетою… чи ножем… когось… — вибачте. Я оце граюся в піжмурки, наче маленька дівчинка, яка нібито не знає, ким є дорослий дядя, що озивається до неї з сусідньої… затемненої кімнати… — іншопланетяни з великими розкосими очами… на «літаючих тарілках»… — не робіть з мене дурника. Наживки мені підкидаєте… Ось вони, ось — плавають довкруг… плавають… — «правочка»… «дача Валентини Григорівни»… «дві цигарки від доброго Семена»… — а я сиджу й виду не подаю, що в курсі про те… що то є наживки… — й про те, що всередині кожної стальний гачок… — а ви спонукаєте мене… підштовхуєте… — щоб я наживку, — х-хап! — й нумо глитати-глитати: а де ж це Семен міг познайомитися з нею? Й чого він сьогодні взагалі заявився в редакцію? З якою метою підставив свою знайому дівчину? Й чому ніхто не звернув увагу, що вона просто-напросто не може бути практиканткою, бо в університеті зараз сесія?.. — глитати-глитати, — не відчуваючи того, що гачок уже в горлі, — чи не тому, що всі вони, всі-і гарно в курсі того, що ніяка вона не практикантка?.. — так же? — шановні браття. Бачте, куди воно вивертає. До того, що всі вони в курсі. Як члени однієї секти. Осередок якої перебуває подалі від людських очей… десь на околиці Стеблева… край поля… — на дачі, де й пригостив її Семен двома цигарками… знесилену… — питаннячко! — що ж це за секта така, де можна курити? Сатанинська?.. Бачте, ми вже маємо сатанинську секту… Серед розпорошеного сонмища божків… духів… — із затемної кімнати хтось озивається… — і зовсім не батько… і навіть не дядько Іван… — а якийсь невідомий чужий чоловік, який потай і зловмисно пробрався в будинок…
       Утримати себе замелим… на твердому й гладкому… підвіконні… — тихо. Сиджу собі, нікого не чіпаю… газету читаю…
       Поволі роз-гор-нути… складка за складкою… — «Вечірка»… — остання сторінка… — ще розгор-нути, — світлина на пожмаканій сторінці. Щілини очей в набряклих повіках… синці… — обличчя трупа. Та н-ну його!
       В сумку газету.
       Значить, так. Нікуди не їду, нікому не телефоную, ні в що не вмішуюся. Зводжуся на ноги, — на метро, й додому.
       Ну?..
       Зако-ов-ко-о-овтати пиво.
       Давай-но щось… адекватне… — без «Білої гарячки» районна мафія — тиць-гриць. Потихеньку-помаленьку… — що там доканючувати?!. — звичайний собі кримінальний нарис! П’яний виблядок убив нормального хлопця!.. А наранок й не пам’ятав нічого!.. Смислу нема… — чому це? — є смисл. Нехай хоч один алкаш перед тим, як пити, візьме й подумає: а раптом?.. — доковт-ко-овт… — а раптом?! — тьху ти! — дерево, дерево… — підвіконня… — постук-тукати! — тук-тук-тук! — Господи, відведи.
       Банка похололими пальцями.
       Пу-усте… Усе від людини залежить… Якщо нормальний чоловік, то йому — пий, не пий… А якщо звірюка в ньому сидить, то вона й виліз-з-з-з-з-з-з… — отам от, нижче, під лопаткою… — отам-отам… — з-з-з-з-з… — вилізе.
       Чолов’яга за столиком навпроти. Мутні запалені очі… щетинки…
       Небезпекою.
       Спиною тверде підвіконня.
       Обривки голосів, руки-ноги, обличчя… — самозаглиблені очі серед щетинок. Прозорим поштовхом ступні звестися зараз на ноги, опинитися в мерехтливому довкружньому просторі… — й поволі розчинитися в банках з пивом… цибулинах, в скибках хліба… риб’ячих головах… — і викристалізуватися в зіницях очей чолов’яги, що розтеклися по його тілу й зосередилися в широких розіслаблених долонях… й замерли на столику поруч із мисками, ножиком… — до леза якого поприлипали риб’ячі нутрощі… — й знову відчути своє тіло на широкому й твердому підвіконні.
       Зараз щось має статися.
       Щетинки… — ясні зіниці в помутнілому очей.
       Собою… — з підвіко-о-оння?..
       Тихо.
       Щетинки вирізно, кожна окремо від кожної, — й борлак на горлі, догори й донизу, — й тоненька цівочка пива підборіддям і шиєю.
       …о-оння?..
       Двері… — хтось має зайти?.. — Семен?! — дверна ручка тьмяними поблисками… металевими…
       На ноги!
       Ігор?..
       Та ні, не Ігор. Чого ж, Ігор. Ні, щось не… — Василь?! — та слухай, вони ж…
       Це не є насправді! — величезні білі Василеві зуби… непорушно-сірі Ігореві очі… руки… — га-га-га! — «…прівьол, негодяй…» — «Спокійно, селяни, земля буде ваша…» — не бачать.
       Не та в Ігоря сорочка! То була світла, а це — зелена якась… у тонку чорну смужку…
       — …туда. Гаварю, паєхалі.
       — Тисячу баксів? Де я тобі візьму тонну баксів?
       — Слу-ушай, гаварю, класноє дєло. Пятьдесят на пятьдесят. Што, нєгдє взять? Шо ти п…шь? Гаварю тебе…
       — Рибку, Ігоре?
       — Ти мне…
       Помирилися, бач.
       Та ні, нехай проходять.
       А тепер ногами… ногами… — баночки, мисочки… — не озиратися! — без поспіху… — до дверей. Долоню в прохолоду металевої ручки… — й від себе! — просторою каштанового зеленню, — й обличчям.
       Семен.

Наступна сторінка

Додати коментар