Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (14)

Попередня сторінка

                                                                   *      *      *

       Надреальним, життєво-вистраждалим рожевого прища на щоці й нереальними… відділеними від цього світу… — маленькими гострими очима.
       — Ну?.. — собою туди.
       — Що, «ну»?
       — Н-ну не знаю, де Славик! — винести собою в довкружній простір. — Мало, де він може бути! На лавочках пошукай, під деревами перевір!.. У найближчу ментовку заглянь!..
       Жорстке бетонних схо-схо-сходів донизу.
       Й прямо.
       Й ногами в асфальт, ногами! — й очами нестримно алейкою вперед: чоловік, двоє дітей, юнак… — сухий вітер в обличчя… — тройко дівчат, жінка… — пил.
       Спиною зараз: «Славинський»?..
       Ногами! ногами! — не поспіваючи за очами, що вже далеко попереду, в кінці алейки, — серед промаслених рейок трамвайної зупинки.
       Якщо зараз з-за рогу червоненьким трамвай не… то повер… — ти бач.
       Тоді швидше.
       Темні смуги на червоному. Й люди, люди, що з дверей…
       Ногами! — ще трохи… — підніжка… — скок!
       І до вікна.
       Порожні пари рожевих пластмасових сидінь… — сонце пронизливо крізь запилене скло.
       Пой-їхали.
       Горбик сірої фарби на байдуже-округлому перемацаному поручні на сидінні попереду… — колупнути його нігтем… — боляче! — подмухати. Розчепивши пальці, до очей, — як голівка змії. Блідо-рожевої… з твердим шоломком нігтя… — болюче-сірою смужкою стуленої пащі… — ще подмухати. Об мочку вказівного… — раз-два! — еге ж. Відітреш уже тепер. В’їлася.
       Семен зараз: «А що Олег?» — Ігор з Василем: «Який такий Олег?» — Семен: «Ну Славинський Олег, тільки-но здибався з ним у дверях», — вони: «Не бачили тут ніякого Славинського…»
       І Семен зрозуміє, що я втік.
       Повернутися?!
       Рейковим скреж-ж-жетанням на повороті…
       Сумка на колінах… — гладенький корпус диктофона… пошерхле газетного паперу… пальцями… — назовні газету, — обличчя трупа. Читати: «…понівечене обличчя, вибиті око, зуби, чисельні переломи кісток обличчя й черепа…» — чого ти хочеш, Семене, щ-що ти ходиш довкруг? Но-о-ожика захотів?! — під ребро… — ні?.. — то чого ж прич-чепився?! У спокої не можеш залишити… звільнити…
       Рожеві пари-пари сидінь…
       За вікном?.. — пожухла трава… розпечено-металеві рейки… сірі бетонні секції заводської стіни…
       Пошерхле паперу в пальцях — світлина? — мимоволі вдивитися: набряки… очей майже не видно… виявили тіло біля сміттєвого бака… — підприємець якийсь. Сліди привели до міліцейської дільниці… З’ясувалося, що вночі затримав міліцейський патруль… привели в дільницю… забили до смерті…
       Згор!-нути газету.
       Рейки-рейки… стежка в запиленому бур’яні… понурі розпечено-металеві ворота… — вдивитися у вікно, немов-би ввібратися собою в простір за склом: міліціонер біля воріт. Пильні очі з-під козирка фуражки, широкі плями поту під пахвами… легковажне гумового кийка на поясі…
       Господи…
       Втримай мене… вбережи…
       Цятки й засохлі патьоки на викривленому… брудному склі вікна… — в німому просторі сірих бетонних стін і жовтавої лампочки з-від стелі — вже байдуже тіло на підлозі. Зігнуте в попереку, з підібганими колінами й вивернутими назад руками, схопленими наручниками, — у темному костюмі, розпанаханому на плечі, в білій сорочці, окривавленій на грудях… й краватці, що вивільнилася й метляється туди-сюди, — серед рук-рук! ніг-ніг! — й погонів на сіро-синіх сорочках, — стулених губів… вирячених порожніх очей… — Микола. Зайшов після роботи до дружбанів у «кепезе», розпити пляшку й порозватися з кийком на затриманих…
       Замерти.
       Тихенько сидіти! Як миші.
       А тобі не здається, що лосось, власне, й створений для того, щоб бути поживою для риб, тварин, людей?
       Скреж-жетання.
       Шановні браття… У мене зараз нема настрою… сперечатися з вами невідомо, про що… — ніхто поживою ні для кого не створюється. Кожен створений для того, щоб бути таким, яким є… То вже інші починають… вживавати в їжу… — гадаєш? — поглянь на лосося: одне м’ясо. Відтяв голову, розрізав по хребту, розламав — і маєш два філе. Кишки лиш викинути…
       От-от! Голову відтяти! Голову! Заважає голова!..
       А що в тій голові? Що ж такого цінного в скуденьких мізках лосося?.. Окрім фосфору…
       Не нам з вами, шановні браття, вирішувати — скуденькі вони, чи ні, його мізки. З нашої точки зору скуденькі, з якоїсь іншої… якраз такі, якими й повинні… бути… — стривайте. Хтось мені щось подібне… сьогодні говорив… — часом не ви, шановні? Тільки з приводу тарганів?..
       Це не суттєве.
       Чого це «не суттєве»? З приводу тарганів — суттєве, а з приводу лосося — ні?
       Спробуй втямити, що… — що мені тямити? З ким я тут розмовляю?! Спершу одне, потім прямо протилежне!.. В залежності від обставин відстоюєте думку, яку, власне, самі ж заперечували раніше… Точно, як Семен…
       Наприклад?
       Що, «наприклад»?! Про тарганів наприклад… лосося… — не забивайте мені баки! Куди я їду?!
       Рейки, рейки… трава…
       Ніхто тобі баки не забиває й силоміць в трамвай не саджав, — а з приводу лосося подумай: що було, якби його не споживали в їжу? В океані й проштовхнутися не можна було б. Крім того, лосось, що «пре» у верхів’я річки, — він же приречений. Кожна, буквально кожна рибина загине. То чого б не послугувати поживою для тих же ведмедів? Їм треба нагуляти жиру на зиму… — це є світ, створений Богом, в якому кожна істота має право на свій кусень…
       Г-годі вже! Годі! Я й не сумніваюся, що ви мене здолаєте! Вам зі мною змагатися, як мені… з п’ятирічним хлопчиком…
       Борсатися… на волосіні…
       Рожеві ряди-ряди… пластмасових стільців… — то хапайте вже!.. хапайте… — свій кусень, на який заявляєте права! Ви ж мене, видно, маєте на увазі? Так же?! Чого ж не хапаєте, шановні браття? Підстережіть десь, в якомусь підворітті, — бац! — по голові, — чи світло в очі, — чи як ви там?.. Й на «тарілку», чи куди!..
       Хапайте вже!
       Чого ви причепи-илися до мене?!
       Де ви?!
       Покажіться!!
       Чи вас нема?! Чи це я сам з собою тут розмовляю? Спершу за себе, потім за іншопланетян?.. Сиджу собі й тихенько... з’їжджаю з ґлузду…
       Рожеве-рожеве стільців… — розшаруватися в мерехтливо-рожевому оточенні, як колись було… — коли повернувся додому після кількаденної… пиятики… — лежав нарешті в теплі й спокої й ні про що не думав. І в мерехтливій темряві заплющених очей стали проявлятися обличчя… — незнайомі, але начебто справжні, бо надто вже характерними були риси… — виринали, пропливали… й зникали… — спокійні, впевнені, радісні, засмучені… злі… урівноважені… — доволі вродливе обличчя дівчини… й чоловіка… гладкого й лисого… — й не було страшно, цікаво навіть… — лежав, розглядав їх заплющеними очима… — заснути заважали. З’являлися нові… й нові… — а відтак став жабою. Лежав під брудним вологим рядном і намагався заритися, — лапками, лапками! — в теплу, затишну… розпушену хробаками землю… — як раптом угорі зрушилося рядно, й війнуло, — червоним жахом! — невимовним, невблаганним, бридким, як пісок по склу! як скрежетання зубів!.. — й щось ламаючи в собі, розбиваючи себе в скалки, — зірватися з ліжка! — й відтак сидіти в прохолодній кімнаті… й курити, дивлячись поперед себе незрячими очима…
       Розріджене сонцем сухе… повітря…
       Куди я їду?!
       Схопитися на ноги, кинутися до вікна! й до протилежного! — ку-у-уди везе мене цей трамвай?! — й кидаючись тілом з боку в бік, — від одного ряду вікон до іншого, — підпорядковуючись червоно-чорному, потужному й цілеспрямованому рухові, — серед промаслено-металево-бетонного жаркого довкілля, — протидіючи владно-сильним порухам судомними хапаннями за слизькі поручні, — про-бра-ти-ся до водія й прокричати йому: куди ідемо?! — в парк чи куди?..
       Й сприйняти простір попереду: каштани… алейка, лавочки… підземний перехід… — й утямити: по колу він, трамвай. Випустив людей, зробив коло, — й знову на те ж місце, до зупинки, — тільки з іншого боку вулиці.
       Й на зупинці?..
       Тінь від козирка павільйона… людські тіла… обличчя… обличчя… — овиснути тілом на безвольній мотузці руки, прихльостаній, як ласо, до поручня, — й утямити, як дверцята, — настіж! — й сприйняти на собі очі-очі… — обличчя, обличчя, — вповільненою видозміною… — й узупиненою: грузьке обличчя з набряками під маленькими… й гострими… очима…
       Вивільнити тіло в протирухові тілам, — ногами в асфальт, обличчям — у пил.

18.

   — Знайшов Славика? — спитати.
       Й ногами в асфальт, ногами.
       — Славинський, Славинський… Кепські твої справи. Але не безнадійні… — коричневі носки черевиків серед асфальту, — один, відтак другий. — Враховуючи, яку прудкість ти проявляєш у відповідні моменти… Ну, розповідай, як дійшов до життя такого.
       Темно-сірі носки власних кросівок — один, відтак другий. Я з ним, що, — в ногу йду? Пере-скочити.
       Відчути чіпке чужих пальців вище ліктя.
       — Тримати мене не треба.
       Звільнити руку.
       — Якби я тебе не тримав, то носило б тебе п’яного з боку в бік, правда тебе все одно носить, але зі мною ти хоч не впадеш, до того ж, з’являється можливість впорядкувати твої мотання туди-сюди, привнести в цей безладний рух хоч якусь систему. Втямив? Хто там утямить!.. Ну розповідай бери, розповідай…
Кросівки — черевики! — ноги-ноги.
       — Може тобі й хотілося, Семене, щоб я був таким п’яним… безтямним… Вести кудись мене… за руку… Але, на жаль, це не так. Я собою володію. Відпусти!.. — висмикнути руку. — Що ти все висповідуєш мене?.. Ти мені, хто?.. Пастор?.. Магістр таємного ордену?.. Старшина-розпорядник у ліжку?.. Чи як він там?.. Мажодром?..
       Блискуче-чорні зіниці.
       — Щось наплів, незрозуміло, що, одне ясно, образити хоче… Бачу тут і справді нічого не змінилося. Славинський усе в пузир лізе. Усе він проти шерсті.
       Зіниці… очі… — асфальт.
       — Та ні, не магістр… — вдохом-видохом, — не мажодром… Рядовий член!
       — Ну, щодо «членів», з тобою конкурувати важко. Що член, то член…
       Черевики-черевики…
       — На щось натякаєш, Семене, а на що, й не зрозуміло…
       — Ну-ну.
       Кросовки, босоніжки… — шорти, волохаті ноги, кросовки… — розминутися.
       Черевики… — поворозки. Туди-сюди.
       — Продовжуй. Ти був про те, що я на щось натякаю. На що, наприклад?..
       Поворозки, — в один бік, — в інший! — здійня-яти голову, — чіпкі очі.
       — Послухай… Не біжи так… — мовити. — Робочий день скінчився, куди бігти?.. Нічого я тобі не винен, складати перед тобою звіт не зобов’язаний… Не знаю, що тобі потрібно, але терпіти, як ти щось… хочеш ствердити на мені… Якусь чергову… тезу… Ф-ф-фух… Не біжи, прошу. А тим більше, самому підставлятися, щоб зручніше було об мене… ноги витерти…
       Пору-ухом темного! — збоку. Обережно! Двойко дівчат. Білява й чорнява… — відч-че!-питися очами.
       Розминутися.
       — Сумно таке чути від тебе чути, Славинський, сумно. Три роки минуло, а ти все такий же. Усе об тебе «ноги витирають»… Живеш у своєму світі, як у загадженому пташиному дворі, й нічого довкруг не бачиш.
       Зіниці.
       — Давай-но, друже, утримаємося від подібних порівнянь.
       Й знову поворозки… — в один бік! в інший!..
       — Славинський, Славинський… То є образ із казки про Гидке Каченя. Воно народилося й жило в пташинному дворі, але ти можеш собі уявити, щоб замість того, щоб тікати звідти, каченя взялося б робити там кар’єру й стало б похваля-ятися, що якась голандська качка з ним особисто вітається…
Відірватися очами від поворозкок, — й ув про-о-осторі їх, очі, — й ув о-обличчя збоку, — в зіниці.
       — Ти про що? А-а! Верховна Рада… Депутати… Вітаються зі мною… Я вже й забув, що казав, а ти, бач, пам’ятаєш… Семене, Семене… Послухай! Будь-яка аналогія кульгає. Пташиний двір — це двір, світ — це світ. Його змінювати треба, поліпшувати, а не тікати… Це по-перше. А по-друге, куди тікати?..
       — Бачу, Славинський, ти всерйоз перейнявся усталеними в цьому світі стереотипами. Наприклад, що цей світ можна поліпшити. Ні, звичайно, можна пташиний двір вичистити від гною, механізацію ввести, автопоїлки… Але, в принципі, що з ним не роби, він тінистим озером з лебедями не стане. Пташиним двором був, таким і залишиться. Тому єдиним можливим варіантом поведінки Гидкого Каченяти є рішуча відмова від його, пташиного двору, законів і моральних норм. Рішуче його полишати й шукати для себе інше місце. І воно з’являється після ряду випробовувань. У цій казці відчувається Божа логіка, Славинський.
       — Послухай, Семене… я втомився, трохи випив… І люто сперечатися зараз… невідомо, про що… У тебе то одне, то інше… Не біжи так, прошу. То нема Бога, то Він уже є… Будь яку метафору можна продовжити й довести до абсурду. Заради чого тікати з пташиного двору? Куди тікати?.. До якого «тінистого озера»? Бачив я лебедів в озерах… у зоопарку… Є там калюжки, жабі по коліно… Фламінго плавають… лебеді… Нахабні такі, брудні… Семене, світ усюди, за великим рахунком, однаковий. І «загаджений пташиний двір» і «тінисте озеро» — це різні місця одного й того ж світу. Ніде в ньому гуси-лебеді не мають повної свободи, й усюди вони залежні від тих, хто кидає їм шкоринки хліба…
       — Твій умовивід, Славинський, є типовим прикладом підміни понять. Як посилку ти взяв образ, створений уявою письменника-казкаря, а підмінив його власним образом, заснованим на…
       Гарячим подихом погвалтованого шинами темно-синього асфальту, — й розпеченим на сонці білим металом автомобіля на обочині.
       — …зоопарку.
       — Я абсолютно логічно продовжив твою метафору, Семене, — вимовити. — Гидке Каченя втекло з Пташиного двору, й куди? То Тінистого озера, де плавають Лебеді, й куди приходять Діти й кидають Шкоринки хліба… Ф-ф-фух… Так же в казці? Так. Гидке Каченя втекло з Пташиного двору, але Людиною, Семене, воно не стало, навіть маленькою людиною, Дитиною. Яким було птахом водоплавним, таким і залишилося… Качуром, Гусаком, Лебедем — яка, зрештою, різниця? Й лебедям, трапляється, ріжуть горлянки. Обскубують, вительбушують… смажать і їдять… Так же?.. Так. Що то за Озеро, хто там Лебедів вирощує, й задля якої мети? Не думав про це?.. Подумай. Єдиною втіхою Гидкого Каченяти може бути лиш усвідомлення того, що він стане окрасою столу короля чи феодала, а не простого бюргера…
Яскраво-червоним краватки, прозоро-зеленим сорочки в тонку чорну смужку, — пружним вусів, — незворушно-сірим очей.
       — Як виправдання життєвої позиції Качура з Пташиного двору, твої сентенції, Славинський…
       — Зацепілся, блін. Сємьон, закативай бадягу. Паєхалі.
       Ігор.
       — Коротше, ти мене зрозумів.
       Весело-біле зубів над краваткою.
       — «Возрадуйся, Маріє: шукаємо Ісуса. Скажи, як нам простіше пройти до Емауса?..»… Гарний був поет… Тонна баксів, тонна баксів… ми тебе… пере… Семене, негіднику, дай риму, ти, властиво, теж поет. О-о. Ритм є. Рими нема…
       Василь.
       Кошлате сонце над плоскими, наче обрізаними вгорі, дахами п’ятиповерхових «хрущовок». Закляклі в жаркому, насиченому пилом і вихлопними газами повітрі, тополі.
       — Нє умеєт он. Верлібрист, блін. Всьо-о, Сємьон, пивка випіли, всьо, рукі-ногі, вперьод…
       — Тонна баксів, тонна баксів… «Звела Марія руки, Безкровні, як лілеї: — Не до Юдеї шлях ваш, Вертайте з Галілеї…» Семене, не будь свинею. Всі верлі… блі… Б-блін. Після кварти горілки й жбану пива… Верліб-ристи! О-о. Спершу повинні навчитися гарно римувати.
       Розпорошені зіниці з-від «мішків» під очима, Семен, — й зуби-зуби:
       — Руки-ноги, тонна баксів, будеш сракою у факсі.
Дахи й тополі… й сірі вікна… — тихий асфальтово-зелений дворик між двома видовженими «хрущовками», — й пряма лінія світла-тіні, — по асфальту, — й по кузову легковика, — й по блискуче-жовтій лавочці… — стрімко по предметах і кольорах, — брудатно-синьому, білому, жовтому, зеленому… — кольорам, притаманним кожному предметові, — але таких відмінних на світлі й у тіні.
       — Будь-яку метафору, Семене, можна логічно довести до абсурду, — власним г-голосом. — Бачив я лебедів у ставках. У зоопарку, наприклад. Брудненькі озерця, власне, калюжі, жабі по коліно. Й зачухані в них лебеді плавають. Б’ють крилами, ґелґочуть, відпихують одне одного, коли їм кидають… шкоринки хліба…
Стоп! Я вже, здається, про це казав…
       — Дасталі, блін, — тверде вилиць, — всьо-о, всьо, Семьон, васьмой час, гдє тачка?
       — Шофер на місці, тачки нема… — вуса. — «Ідіте на Вкраїну, Заходьте в кожну хату…» — й щось там далі. Зрозумів, Семене? На Вкраїну їдь! А ти «факси», «факси»!.. Де тачку подів?.. За скільки її можна спихнути, Ігоре? Тонна буде?.. Візьми його за барки, нехай віддає боржок за збірку. Вкладеш у діло за мене. Буде нам тонна баксів.
       — Ти, блін, Вася, мнє савети нє давай, ти іщі бері, іщи! Вам діаспара столька бабла атваліваєт, што ано аж сипітса із вас прі каждом двіженії. На газєтку тваю, што, мала далі? Ілі уже прабухал?.. У закрамах у сєбя пападмєтай…
       Червона краватка, — й руки ходором.
       — Та-та, та-та, та-та-та-та, «…хоч тінь його розп’яту».
       — І ти з ним зв’язуєшся, Ігоре? — темні зіниці з-від захищеної «мішками» вогневої точки під очами. — Вони державу, вважай, просрали, а спільний бізнес і поготів просруть.
       — Значіт так, дайтє друг другу па морде, єслі уж нєвтєрпьож, і паєхалі.
       Проржавіла й провисла на щоглах металева сітка, заклякла під прямими сонячними променями, — й ряд важких перекособочених контейнерів для сміття, — полегшено відмерлих у тіні. Дитяча карусель поодаль, трохи похилена, — вищими й нижчими сидіннями, — зав’язла в машинному маслі, що виточується з-від основи стрижня, — поволі її роз-кру-ти-ти й спрямувати вперед! — вздовж автомобілів, що вичікувально завмерли на алейці вздовж парадних під’їздів, — поверх дахів будинків, — й дорогою, й полями, — й до Снігурівки.
       — Було б що просирати, Семене, — зморшки на чолі. — Вельми кепсько, коли ні шеляга за душею й просрати нема чого.
       — Васильку! — гострі очі. — Ти хоч знаєш, що таке шеляг? Ти його бачив коли-небуть, тримав у руках?.. Це тобі говорити про «шеляг за душею», коли й гадки не маєш, що це таке?..
       — Ну що, вельмишановне товариство, — вимовити, — всім «оревуар»! Дуже був радий вас побачити.
       Спрямовані кудись за дерева й будинки металеві Ігореві очі, — відчайдушно розкидані довкруг прозоро-сірі Василеві, — й гостро-темні зіницями Семенові, — в мені.
       — Перекури поки що.
       — Що мені курити?! — своїм голосом. — Накурився вже за цілий день! Бачив на Ігореві світлу сорочку, тепер бачу зелену, й діло, видно, йде до третьої, якоїсь рожевої в крапинку. Ви собі відпочивайте, як умієте, а я пішов…
       — Зачекай.
       Видихнути повітря.
       Ну, гаразд, стою й чекаю! Трохи вбік лиш відійду… до каруселі… — не дрисну ж звідси… — чи дрисну?! — поки не пізно… — ходить він кругами… — Семен… — на щось спонукає… наривається… — гадає, не вдарю?.. — сил не достане? духу?.. — як Микола був… упевнений… — щодо Петра. Не достане, мовляв, сил і духу… вдарити… — знав, що в цьому світі до чого. То невже якось інакше в тому, вищому, світі, — в якому Бог? Він же, Господь Бог, — єдиний! І світ один-єдиний, — що Земля, що Небо, — і закони одні. На галявині, де «шеф» разом з іншими «господарями життя» відпочиває, — анекдот в тему розказати… — невимушеними, веселими й трішки нахабними очима… — вони, старші, таких люблять… нахабних… — якими й самі були колись. А ще полюбляв зайти до дружбанів-ментів у «кепезе», випити чарку й повідтреновувати удари на переляканих петрах-петрах у напівтемній камері… — поважав його, так! — і любив. І боявся… І ненавидів. І прагнув покласти тому край. Кийком їх, кийком! — петрів-петрів!.. — що метушаться й визирають наляканими й улесливими очицями… — привласнили, бачте, право вважатися не від світу цього… — а від якого ж такого вони світу?! — від того, вищого світу, в якому Бог?.. — але якщо в цьому світі ти є пустим місцем, то яким же місцем виявишся в тому іншому?.. — по-овним?.. — запо-о-овненим?.. — чим?.. — куди пусте не поклади, таким воно, пустим, і залишиться, — кийком їх! кийком!.. — нехай-бо знають своє місце, пусте, — і тут, і там!.. — якщо на Землі, створеній Богом, робиш діло, то воно є Божим ділом! — якщо на Землі твердо стоїш на ногах, то й перед Богом стоїш на розіпрямлених!.. — якщо вивищився, то й Богові легше розгледіти тебе, вирізнити з-поміж інших! бачити й любити!.. — бо Він, Господь Бог, не може не любити… — здол-лати Петра!.. — передовсім у собі самому. Бо попри очевидну вивищеність перед ним, так інколи хотілося заглянути в вічі… й помахати хвостиком… в жорсткому оточенні добрих… зосереджених очей… — зробити винним!.. — примусити сидіти в куточку й покірливо мовчати… — будь-як, навіть гарячою… полегшеною власною… кров’ю… — перед ножем, що поблисками туди-сюди… — прямо подивитися в очі Петра й водночас ясно й прямо в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім єством своїм відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу… не втрапив, усе буде… гаразд…
       Доторкнутися пальцями до шорстко-теплого металу сидіння… каруселі… — й напруж-жити кістяшки, щоб зрушити сидіння з місця, — поволі роз-кру-тити, — розкрути-и-и!-ти, — шановні браття… — як пращу, — й пу-у-устити самим собою… наче вкладеним у неї каменем… — а-аж до яру… серед поля між Стеблевим і Снігурівкою… — над яким на пагорбі здіймається Зміїв вал… — а під ногами по-між трави дзюркотить вода… в струмку… — де тихо й спокійно… й хочеться заплющити очі… й заснути…

                                                                                  *      *      *

       Маленькі гострі очі.
       — Послухай… Мені твої метафори… — промовити. — Вони до лампочки мені, Семене! Ти щось хотів? Конкретну справу до мене маєш?.. Якщо ні, то бувай.
       — Якщо конкретно, то я хочу, щоб ти завтра о першій годині побував на презентації в Андріївській церкві й написав матеріал. Тільки віддав не Валентині, а мені. Вважай, я тобі його замовляю.
       — О-о-отак от, значить. «Мой давний бред, в душе покоя нет»… А писати як накажеш — «за здравіє» чи «за упокой»?..
       — Тобі й таке треба вказувати? Я гадав, що тобі вказує лиш власне сумління.
       — Е-е-ех, Семене… Ти ж начебто сам працював у газеті… Й такі речі доводиться пояснювати. Сумління мені вказує, що про все можна написати і «за здравіє», і «за упокой».
       — То ж не сумління, Славинський. То є життєва установка Качура. Вона теж маться в Лебедя, колись Гидкого Каченяти, виховання, як не як. А ти візьми й відпихни її вбік, роззирнися в собі, порозпихуй непотріб, й десь там у куточку, побачиш, лежить собі й спочиває сумління Лебедя, ти підніми його, здмухни пил і спитай у нього, і як воно вкаже, так і зроби…
       — Те-те-те, те-те-те! Лебеді-масони, птахи водоплавні!.. Тебе в машині чекають. Повна тачка ле-бе-дів.
       — То як?..
       — Їдьте вже до ле-блядів. Бач, теж римую… — очі. — Семене, я вкрай зворушений тим, що ти мене вдостоїв чести зарахувати до Лебедів. А щодо сумління… Чого воно «в куточку»?.. На видноті воно в мене. На самому, що не є, почесному місці. Й говорить мені про те, що всерйоз чимось перейматися в цьому світі… Сьогодні вважається так, завтра інакше… А післязавтра — взагалі ніяк. Про що ми з тобою думали, чим жили з десяток років тому, Семене?.. Можеш пригадати?.. Що було гарним, що поганим, що моральним, що а-аморальним? З’їзд народних депутатів, Єльцин там, Горбачов-Лігачов?.. Ну стривай, дай договорити! Дивилися той з’їзд по телевізору, годинами, Семене, дивилися, а як не було змоги, то маленькі радіоприймачі з собою носили й слухали. Стенограми в «Ізвєстіях» збирали й складали… Щоб на віки було, для історії… Й де воно все зараз, в якій дупі? Кому воно вже потрібне, якій «історії», якому сумлінню, Семене, що депутат… е-е, Казанник, віддав Єльцину своє місце в Верховному Совєті, й так далі, й тому подібне? Уся та боротьба світла й темряви, добра й зла?.. Демократи — добро, партократи — зло! Й де воно добро, де воно зло, Семене?.. Ну, став Єльцин президентом, отаким от, яким є. І Росія стала такою, якою є. Гарною, поганою?.. Інфляція, свобода слова, бандитські угруповування… перерозподіл капіталу… Семене, повір, й усі наші нинішні архіважливі проблеми будуть там же, в тій же дупі, де зараз перебувають зараз Єльцин з Горбачовим-Лігачовим… Про яке ж «сумління» ти мовиш?
       — То вилазь з дупи!.. Не бовтайся в багні! Займися чимось справжнім.
       — Чим же? Масонами?.. «Цяцьками й прибамбасами»?..
       — Ну, гаразд, Славинський. Уяви собі: вищий керівний склад нашої держави, зокрема, силових структур — армії, служби безпеки, міліції — посвячується в члени закритої організації. Такого собі лицарського ордену. З усією відповідною атрибутикою — мантіями, шпагами, орденами… Клянуться свято дотримуватися присяги, беззастережно виконувати накази старших по чину… Як це відбувається? Якийсь «командор» розмахує над головою шпагою, виголошує заклинання…
       — Н-ну, Семене! Лицарський орден, що ж ти хочеш!.. Ну такі вони, ігри дорослих дядьків… А в принципі, може бути. Одне не зрозуміле, чому тільки зараз я про це дізнаюся. І навіщо довкруг стільки метушні.
       — Тобі видається нормальним, що в державі поряд із законною вертикаллю влади створюється окрема вертикаль — таємна, нікому не підзвітна? З невідомо якими «командорами», що можуть бути взагалі формально й не при владі?.. Здійснювати якісь рухи над головою, виголошувати заклинання… — це ж дуже схоже на кодування, Славинський? Чи не отримаємо ми ситуацію, коли вища керівна верхівка, зокрема силових струкур, опинився в чиїхось, невідомо в чиїх руках?.. Розумієш?.. Чув про психотропні методи впливу? Якийсь генерал може жити собі, як живеться, й ні про що таке не думати, можливо, й забути вже про те маскарадне посвячення, але настає момент, і йому треба зробити щось таке, чого зовсім не хочеться, й за що потім доведеться відповідати, наприклад, віддати наказ стріляти по демонстрантах, або ж коли вляпається по-серйозному, а знатиме забагато… Тоді знайдеться такий собі чоловічок… лагідний, чуйний… потелефонує, скаже кілька кодових слів… — й робиш, що належить. Яким би не був вольовим та життєрадісним, а йдеш, без мук і страждань пишеш прощального листа й тихо-мирно пускаєш собі кулю в голову… Й усе шито-крито. Й ніхто ні чи-чирк…
       — Отямся, Семене! Тобі нудно на світі жити? Тобі самого життя, яким воно є, замало?.. Тобі треба щось таке, аж отаке, видумати, щоб веселіше було?..
       — Ти напишеш про це, Славинський?
       — Про що?..
       Темне очей попереду.
       — Про те, що під патронатом… не знаю, кого там «згори»… — вимовити, — створюється благодійна організація, що ставить собі за мету, того… відродження лицарських традицій?..
       — Про те, що під прикриттям лицарського ордену готується кодування вищого керівництва держави, зокрема, силових структур.
       О-очі.
       — Ти з дуба впав?
       — Не бачу дубів. Тополі бачу. Каштани…
       — Комусь нудно на світі жити… Розважаються… А Славинський крайній. Добре, що мене ще ніхто не закодував. А то наказали б зараз, і вперед. Ручку в руки… диктофон… Семене! А чому б тобі самому про це не написати? Ти журналіст. Поїдь і напиши. Й не треба ні за ким бігати, нікого умовляти… Зробиш, як належить. Правильно розставиш акценти.
       Тверді оч-чі.
       — Бачиш, обставини склалися так, що крім тебе, ніхто цього не зробить. Тебе, що називається, винесло наперед… на авансцену… Не так давно я казав, що ти можеш виявитися найближчим до шибениці, й ув руках у тебе буде ніж, яким можна перерізати мотузку… Будь-кого туди не пропустять. Запрошено кількох журналістів з вибраних, перевірених видань. У тому числі з вашої газети. І якраз саме ти, Славинський, зможеш написати госто й дошкульно, як належить…
       — Ніяк не второпаю, Семене, як же насправді ти ставишся до моєї творчості. Годину тому тикав пальцем у заголовок, казав, фігня… А тут уже, бач, ніхто від мене краще й не напише… Що, Славика не знайшов? Довелося шукати заміну?..
       Поблиском, — о-очі.
       — Усе, що від тебе вимагається, Славинський, — це виконати свій журналістський обов’язок. Єдина умова — не підлаштовуватися ні під кого. Побувати там, подивитися й написати, як підкаже сумління. Й не ховатися за чиєюсь спиною…
       — Ну, тепер уже точно ясно, чого ти приїхав у редакцію. Матеріал хотів Славику замовити. Відразу ж і пішов до нього. Разом спустилися в буфет. І наїхав, як зараз на мене… Мовляв, твоя тема!.. Ніхто од тебе, Левченку, краще не напише! Бідолашний Славик… І не туди, й не сюди… Й ні тобі «так», ні тобі «ні»… Зрештою, втік і напився… Теж вихід…
       — Годі бовтатися в багні!
       — Бо-овтися! В багні-і-і! А мені весело, Семене! Й де вона, чиста вода? Нема її!.. Що брудна?.. А з мене ж, як з гусака вода! Я ж Гусак!.. Не Лебідь, ні, але Гусак, горда птиця, Свині не товариш… І який не бере зайвого до серця. А так воно жити легше, й писати. Того пхнеш, того… А якщо за це ще й гроші платять!.. Чого іще треба?..
       — Іншими словами, банальні слава й гроші. Ну, щодо цього можеш не хвилюватися. Слава тобі буде, всесвітню не обіцяю, але в наших от… нинішніх обсягах… І грошима не обділимо.
       Безбарвне очей.
       — То що?
       — Що?..
       — Напишеш?
       — Ні.
       — Чому?
       — Ну як це, чому?.. Не хочу. Чого я повинен пояснювати, чому? Не хочу, й квит.
       Поволі розпорошене, безбарвне очей навроти, — в зелені, людському рухові і шумі машин.
       — Єдине, що може втримати на плаву, — вимовити серед гамірливо-зеленого дерев і дітей на майданчику, — не хапати зайвого. Інакше булькнеш на дінце. Й не обвішуватися темами, як реп’яхами. Спокійно собі жити, працювати… Після роботи випити пива… Поблукати по місту, подумати про своє… Знаючи, що ніхто тебе не стукне битою по голові… десь у темному підворітті… Хоча, признаюся, беруть мене сумніви, що ти про те всерйоз. Не перший рік знайомі. Я візьму й погоджуся, а виявиться, що ти про все те… просто так… Якусь чергову свою життєву тезу… в черговий раз на мені хочеш… ствердити…
       — Картина ясна.
       Людські ноги… спини… — брудно-сірі стінки кіоска. Заґрачене віконце. Жваві очі молодиків… — «точка».
       — Ну що, «галочку» собі поставив?
       — Яку-таку?..
       — Чи ти свій блокнотик того вже, на смітник?..
       Повні… насичені кров’ю губи…
       — Ти про що?..
       — Правильно. Несерйозні речі — своїх «Наташок» галочками відзначати.
       Поволі ногами… ногами… — до пофарбованих жовтим… теплих стін кіоска попереду… — ще сто грамів горілки, і мене вже тут нема. Й не згадаю навіть, де носило… що говорив і що робив…
       — Зроду не було ніякого блокнота, — промовити.
       — Не лукав. Був.
       Куди спрямуюся на «автопілоті»… — виставивши вперед порожні… невидячі очі…
       — Може, щоденник?
       — Хоч би й щорічник… Що я тобі можу сказати, Славинський? Нічого втішного. Ти нецікавий.
       Запилені носки власних кросівок, — правої й лівової, правої… лівої… — відір-вати від них очі й закинути, як м’яч у баскетбольну корзину, — в темне очей попереду-збоку.
       — Кому я нецікавий, Семене? Тобі?.. Та якось переживу. Головне, щоб я був Богові цікавий… — й відчути, як м’яч, тріпонувши корзину, впав на землю й пострибав по сірому асфальту… — й утихомирився в траві. — Сто грам вип’єш?
       — Не п’ю.
       — Не п’єш, справді… У Славика в кабінеті бухали, а тут уже, виявляється, не п’єш, і, ще скажи, ніколи не пив…
       — Ти пам’ятаєш, щоб я пив?
       — Та я що — стежив за тобою?! П’єш, не п’єш… Чарку в руках тримав, точно скажу, а чи випив, чи у вазон вилив… чи комусь за комір… Ф-ф-фух… Я вже трохи втомився від тебе, Семене. Два роки не бачилися, а… Спершу тобі одне, потім прямо протилежне… Мені, будь ласка, сто грамів… — підібрати з трави очі й спрямувати їх у напівтемний простір… квадратного віконця й повних грудей з-під халата… — Утім, давайте сто п’ятдесят. Щоб знову сюди не повертатися.
       — Наприклад?..
       Доса-ад!-ливим-види-хом повітря витягнути з віконця очі й перекинути їх в темні очі поруч.
       — Що, наприклад?..
       — Коли це мені одне, потім прямо протилежне?
       — Та в Славика в кабінеті! Розпинався, що нема ні добра, ні зла! А тут у тебе вже Бог. А як на душу ляже… Як за тих, чи інших обставин… легше об когось ноги… витерти…
       — Хлопчику! Отямся! Ти хоч пам’ятаєш, про що я говорив?.. Не про те, що нема ні добра, ні зла, а про те, що це суть — одна річ. Як монетка. Що має два різних боки. Чи реверси? Як правильно?.. Реверси чи боки?..
       — Боки.
       Гранчак на прилавку, на третину повний прозорою рідиною, густою… блюво-о-о… — стримати подих.
       — Ні! — видихнути. — Реверси!..
       Пальцями до нього, слизького й заважкого… — хилитнути туди-сюди. В’язко в один бік, рідину, в інший… — чи не варто? — звести догори руку, — й ко-овть! ковть!.. — та не такою вже й блювотною.
       — Так боки чи реверси?..
       Утихомирений ураз світ, — машини м’яко по асфальту… заклопотана жіночка з сумками в руках… біла бретелька ліфчика зловтішно з-під сукні… гола шкіра плеча… й шиї… — випнуті жили. Пошарпані двері парадного під’їзду… тріщинки на сірому асфальті… трава… — й щось там, у траві, — гостро-скляним поблиском?
       — Чого ж це ти не п’єш, Семене? — промовити в скляні… поблиски… — Підшився, чи як?.. Чи секта забороняє? Проте я не чув, щоб у сатанинських сектах заборонялось пити, курити… з жінками злягатися… навпаки навіть…
       — Ти нецікавий, Славинський, Богові.
       Прозоро-скляне… в траві… — гостре… — розбита пляшка.
       — А ти, Семене, уповноважений за Бога говорити, хто Йому цікавий, а хто ні?..
       «Розочка».
       — Уповноважена говорити Біблія, визнана в суспільстві Словом Божим, — перефокусуватися. Маленькі темні очі. — З тексту Біблії видно, що Бог любить людей прямодушних і сильних, здатних сміливо, «з дезновєнієм» глянути йому в вічі, навіть на боротьбу з ним. Якова, який усю ніч з ним «боровся», він благословив. І Йова не покарав за гострі слова, власне, за богохульство, а дав удвічі більше, ніж той утратив… Давида візьми. Цей ряд можна продовжити… А до таких же, як ти, Славинський, горе-мучеників, він ставиться, як до слимаків. Наступив, розчавив і не помітив…
       Нагадати йому про Оксанку.
       Відчути, що світ довкруг став прохолодним і мерехтливим, — холод виточується з тіла й збиває подих.
       — Не маю наміру, Семене, — вимовити, — вести з тобою теологічні диспути. Чимало про що можна поговорити… про що згадати… Ісус Христос сказав… сказав… Господь гордим противиться, а смиренним… щось таке… Дає благодать. Це з приводу «боротьби» з Ним.
       Став пронизувати ноги, холод, — й відчути, як вони підступно згинаються в колінах.
       — Дивна ти людина, Славинський, — багряний виблиск у зіницях. — Ти хоч читав Новий Завіт? Ісус Христос, якщо хочеш знати…
       — Не чіпай Ісуса Христа!
       Належить зібрати себе, — й утриматися в гостро-багряних зіницях попереду.
       Очі, — й зуби-зуби.
       — Мене тішить, Славинський, щирість, з якою ти заступаєшся за Ісуса Христа. Наче він має до тебе якесь відношення. У Новому Завіті ясно й недвозначно сказано, що він є Господом не для всіх людей. Не за всіх прошу, а лише за тих, кого Ти дав Мені… Іоанна, розділ сімнадцятий. А що потрібно для того, щоб бути «Його»? Відмовитися від себе й слідувати за ним. Саме так. Умерти для себе й жити для нього…
       Зуби, губи, очі, — частинки тіла, що складно працюють, — гвинтики-коліщатка одного механізму, — який можна одним рухом, — зупи-нити.
       — «І вже не я живу, а Христос живе в мені», як сказав апостол Павло. А ти відмовився від свого «я», Славинський? Ти хочеш мати з усіма, хто слідує за ним, одну душу й одні думки? Бути одним з членів єдиного тіла? Ні?.. Хочеш залишитися самим собою?.. Ехе-хе, Славинський. Кепські твої справи. А як ти взагалі уявляєш Тисячолітнє царство Христа на Землі? Як демократичну республіку, в якій шануються свобода слова й інші «загальнолюдські» цінності?.. Чи ні? Певно, що ні. Один глава. Сувора ієрархія, дисципліна…
       Зупинити… — гострим н-ножем.
       — …непотрібні сумніви, — зуби-зуби, — старші браття допоможуть, поправлять. А хто не захоче виправлятися, буде там, де й усі інші…
       У німому, замерлому в рухах і словах, як за склом, — просторі довкруг, — поворозка… асфальт… трава… — де ж він, ніж?.. — має бути ніж, як же без нього?.. — чи зійде й «розочка»?.. — гострим скалок розбитого скла… — в траві.
       Зіниці… розшаровані… — й знову гострі. Гаряче-червоне серце, — кала-калатає в грудях, — вдихом-видихом повітря втихомирити його.
       — «…плач і скрежетання зубів».
       — За якого ж лоха ти мене маєш, Семене?!. — вимовити в гостре зіниць, які з останніх зусиль виматеріалізувалося попереду. — Чужими руками хочеш жар позагрібати? Понавішуєш лапші на вуха, а я побіжу, як цуцик, й зроблю все, що скажеш? Зіпсую кар’єру, поламаю життя… Так?.. Так же?! Ну, давай, продовжуй: не бійся, Славинський, ні що не зважай, пиши так, як сумління підсказує, приймай естафету від Петра! Ну ж бо, давай! Уперед!..
       Ступити крок назад, — і відчути, як у німому, замерлому в рухах і словах просторі, — вирізнилася розбита пляшка… грайливим виблиском… у траві… — стала притя-я-ягувати до себе, — й немов-би випромінювати приховану в глибині… — впевненість і силу.

Наступна сторінка

Додати коментар