Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (14)

Попередня сторінка

                                                                   *      *      * 

       Надреальним, життєво-вистраждалим рожевого прища на щоці й нереальними… відділеними від цього світу… — маленькими гострими очима.
       — Ну? — туди.
       — Що, «ну»?
       — Н-ну не знаю, де Славик! — винести собою в довкружній простір. — Мало, де він може бути?! На лавочках пошукай, під деревами перевір! У найближчу ментовку заглянь!..
       Жорстке бетонних схо-схо-сходів донизу.
       Й прямо.
       Й ногами в асфальт, ногами! — й очами нестримно алейкою вперед: чоловік, двоє дітей, юнак… — сухий вітер в обличчя… — тройко дівчат, жінка… — пил.
       Спиною зараз: «Славинський»?..
       Ногами! ногами! — не поспіваючи за очами, які вже далеко попереду, в кінці алейки, — серед промаслених рейок трамвайної зупинки.
       Якщо зараз з-за рогу червоненьким трамвай не… то повер… — ти бач.
       Тоді швидше.
       Темні смуги на червоному. Й люди, люди, що з дверей…
       Ногами! — ще трохи… — підніжка… — скок!
       І до вікна.
       Порожні пари рожевих пластмасових сидінь… — сонце пронизливо крізь запилене скло.
       Пой-їхали.
       Горбик сірої фарби на байдуже-округлому поручні сидіння попереду… — колупнути його нігтем… — боляче! — подмухати. Розчепивши пальці, до очей, — як голівка змії. Блідо-рожевої… з твердим шоломком нігтя… — болюче-сірою смужкою стуленої пащі… — ще подмухати. Об мочку вказівного… — раз-два! — еге ж. Відітреш уже тепер. В’їлася.
       Семен зараз: «А що Олег?» — Ігор з Василем: «Який такий Олег?» — Семен: «Ну Славинський Олег, тільки-но здибався з ним у дверях!» — вони: «Не бачили тут ніякого Славинського…»
       І Семен зрозуміє, що я втік.
       Повернутися?!
       Рейковим скреж-ж-жетанням на повороті…
       Сумка на колінах… — гладенький корпус диктофона… пошерхле газетного паперу… пальцями… — назовні газету, — обличчя трупа. Читати: «…понівечене обличчя, вибиті око, зуби, чисельні переломи кісток обличчя й черепа…» — чого ти хочеш, Семене, щ-що ти ходиш довкруг? Но-о-ожика захотів?! — під ребро… — ні?.. — то чого ж прич-чепився?! У спокої не можеш залишити… звільнити…
       Рожеві пари-пари сидінь…
       За вікном?.. — пожухла трава… розпечено-металеві рейки… сірі бетонні секції заводської стіни…
       Пошерхле паперу в пальцях… — світлина? — мимоволі вдивитися: набряки… очей майже не видно… виявили тіло біля сміттєвого бака… — підприємець якийсь. Сліди привели до міліцейської дільниці… З’ясувалося, що вночі затримав міліцейський патруль… привели в дільницю… забили…
       Згор!-нути газету.
       Рейки-рейки… стежка в запиленому бур’яні… понурі розпечено-металеві ворота… — вдивитися у вікно, немов-би ввібратися собою в простір за склом: міліціонер біля воріт. Пильні очі з-під козирка фуражки, широкі плями поту під пахвами… легковажне гумового кийка на поясі…
       Замерти.
       Тихенько сидіти! Як миші.
       Цятки й засохлі патьоки на викривленому… брудному склі вікна… — в німому просторі сірих бетонних стін і жовтавої лампочки з-від стелі — вже байдуже тіло на підлозі. Зігнуте в попереку, з підібганими колінами й вивернутими назад руками, схопленими наручниками, — у темному костюмі, розпанаханому на плечі, в білій сорочці, окривавленій на грудях… й краватці, що вивільнилася й метляється туди-сюди, — серед рук-рук! ніг-ніг! — й погонів на сіро-синіх сорочках, — стулених губів… вирячених порожніх очей… — Микола. Зайшов після роботи до дружбанів у «кепезе», розпити пляшку й порозватися з кийком на затриманих…
       Господи…
       Втримай мене… вбережи…
       Х-ходить він кругами… Семен… — на щось спонукає… наривається… — гадає, не вдарю… — сил не достане… духу… — як Микола був упевнений щодо Петра. Не достане, мовляв, тому сил і духу вдарити… — знав, що в цьому світі до чого. То невже якось інакше в тому, вищому, світі, — в якому Бог? Він же, Господь Бог, — єдиний! І світ один-єдиний, — що Земля, що Небо, — й закони одні. На галявині, де «шеф» разом з іншими «господарями життя» відпочиває, — анекдот в тему розказати… — невимушеними, веселими й трішки нахабними очима… — вони, старші, таких люблять… нахабних… — якими й самі були колись. А ще полюбляв зайти до дружбанів-ментів у «кепезе», випити чарку й повідтреновувати удари на переляканих петрах-петрах у напівтемній камері… — поважав його, так! — і любив. І боявся… І ненавидів. І прагнув покласти всьому край. Кийком їх, кийком! — петрів-петрів!.. — що метушаться й визирають наляканими й улесливими очицями… — привласнили, бачте, право вважатися не від світу цього… — а від якого ж такого вони світу?! — від того, в якому Бог?.. — але якщо в цьому світі ти є пустим місцем, то яким же місцем ти виявишся в тому вищому світі?.. — по-овним?.. — запо-о-овненим?.. — чим?.. — куди щось пусте не поклади, таким воно, пустим, і залишиться, — кийком їх! кийком!.. — нехай-бо знають своє місце, пусте, — і тут, і там!.. — якщо на Землі, створеній Богом, робиш діло, то воно є Божим ділом! — якщо на Землі твердо стоїш на ногах, то й перед Богом стоїш на розіпрямлених!.. — якщо вивищився, то й Богові тебе легше розгледіти, вирізнити з-поміж інших! — бачити й любити!.. — бо Він, Господь Бог, не може не любити… — здол-лати Петра!.. — передовсім у собі самому. Бо попри очевидну вивищеність перед ним, так інколи хотілося заглянути в вічі й помахати хвостиком… в жорсткому оточенні добрих… зосереджених очей… — зробити винним!.. — примусити сидіти в куточку й покірливо мовчати… — будь-як, навіть перед ножем, що поблисками туди-сюди… навіть гарячою… полегшеною власною… кров’ю… — прямо подивитися в очі Петра й водночас в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім собою відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу не втрапив, усе буде гаразд…
       Скреж-жетання.
       Рожеве-рожеве стільців… — розшаруватися в мерехтливо-рожевому оточенні, як колись було… коли повернувся додому після кількаденної… пиятики… — лежав нарешті в теплі й спокої й ні про що не думав. І в мерехтливій темряві заплющених очей стали проявлятися обличчя… — незнайомі, але начебто справжні, бо надто вже характерними були риси… — виринали, пропливали… й зникали… — спокійні, впевнені, радісні, засмучені… злі… урівноважені… — доволі вродливе обличчя дівчини… й чоловіка… гладкого й лисого… — й не було страшно, цікаво навіть… — лежав, розглядав їх заплющеними очима… — заснути заважали. З’являлися нові… й нові… — а відтак став жабою. Лежав під брудним вологим рядном і намагався заритися, — лапками, лапками! — в затишну й теплу… розпушену хробаками землю… — як раптом угорі зрушилося рядно, й звідти війнуло, — червоним жахом! — невимовним, невблаганним, бридким, як пісок по склу! як скрежетання зубів!.. — й щось ламаючи в собі, розбиваючи себе в скалки, — зірватися з ліжка! — й відтак сидіти в прохолодній кімнаті… й курити, дивлячись поперед себе незрячими очима…
       Розріджене сонцем сухе… повітря…
       Куди я їду?!
       Схопитися на ноги, кинутися до вікна! й до протилежного! — ку-у-уди везе мене цей трамвай?! — й кидаючись тілом з боку в бік, від одного ряду вікон до іншого, — підпорядковуючись червоно-чорному, потужному й цілеспрямованому рухові, — серед промаслено-металево-бетонного жаркого довкілля, — протидіючи владно-сильним порухам судомними хапаннями за слизькі поручні, — про-бра-ти-ся до водія й прокричати йому: куди ідемо?! — в парк чи куди?..
       Й сприйняти простір попереду: каштани… алейка, лавочки… підземний перехід… — й утямити: по колу він, трамвай. Випустив людей, зробив коло, — й повернувся знову на те ж місце, до зупинки, — тільки з іншого боку вулиці.
       Й на зупинці?..
       Тінь від козирка павільйона… людські тіла… обличчя… — очі? — маленькі й гострі?! — та ні. Якісь інші… — обвиснути тілом на безвольній мотузці руки, прихльостаній, як ласо, до поручня, — й утямити, як дверцята, — настіж! — й сприйняти на собі чужі обличчя… й очі-очі… — тих, хто дочекався трамваю.
       Вивільнити тіло в протирухові тілам, — й ногами його в асфальт, й обличчям — у пил.

                                                                                 18.

       Усвідомити себе в колючому вітрі й обривках каштанового цвіту.
       У-увдихнути довкружнє: напівкруглу бетонно-скляну споруду метро з маленькими отворами входів і виходів, наче нірок, — куди й звідки двома вирвоподібними струменями — одним, що усмоктує в себе, іншим, що, розпорошує, — рухаються люди… збиваються в нетривкі купки… — на зупинках транспорту, біля телефонних кабінок, газетних кіосків… — видо-овжуються цівочками вздовж тротуарів й алейок, почасти пропадаючи в темряві підземних переходів, — нарощуються обличчями, — й зникають під гранітними козирками.
       Спрямувати себе вбік, і ще вбі-ік, — немов-би вививертаючи на повороті баранку розхитаної вантажівки, — ту-у-уди он, до блискучого граніту підземного переходу, — й задом в його гладеньку й теплу поверхню, — втиснутися.
       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
       Спини, спини… ноги… — хлопець навчіпки серед асфальту, — пластикові стаканчики й руки-пальці ходором, — «лохотрон».
       Затишно-тепле граніту. Зануритися в теплу… розпушену хробаками землю… — й відтак сидіти на ліжку в прохолодно-вологій кімнаті… вирячивши поперед себе… незрячі очі… — й курити, відчуваючи, як простір довкруг, сповнений було чужими обличчями! очами!.. — поволі перелаштовується… насичується предметами й барвами… — зосереджуються в люстру… стопку книжок на письмовому столі… прочинені двері… — на порозі яких ось має виматеріалізуватися… гнучкими обрисами свого тіла… чорний кіт… — відтак має заплигнути на коліна, дістатися писком до голого живота й узятися м’яти, м-м’яти його лапами, виблискуючи величезними очами… сповненими передчуттям радості… — й ураз осягнути, що здіймаєшся догори… кудись вище, ви-іще… — втримуючи себе на прямих ногах… посеред майданчика перед входом у метро… серед людей-людей… — ще трохи втриматися… — й полегшенням повалитися тілом у густу… запашну траву… — в запах полину, цвірінькання птахів… дзюркотінні води в струмку…
       «Внімально смотрім, здєсь? Здєсь?» — стук! — «Здєсь?»
       Утямити себе знову на гранітому парапеті — в голосах й автомобільних гудках… задушливо-жаркому асфальті й рухливих тілах довкруг… обличчях-обличчях… очах… — верткому й темному склі дверей метро, — й понурому ряді телефонних кабінок, — й о-округлих колесах автобуса, що поволі розвертається… на майданчику… — ш-ш-шинами по розпеченому асфальту… — й невпинних гостро-чорних дротах тролейбусної лінії в мареві проспекта… — й потужному, аж зеленуватому, сонці над дахами будинків.
       Й належить зібрати себе, — й спрямува-а-ати… — до вертких… дверей метро… — проминути вестибюль, турнікети… — випрямитися й пройти повз чергового… міліціонерів… — й екскалатором дони-изу, — й ув вагон, — й додому, — й спати.
       Кудись в темряву… в обличчя-обличчя… очі… — в Маркіянові лапи… л-лапи…
       Чи того?..
       Чи прикро трохи?..
       Наче й не дожив сьогодні. У Снігурівку не поїхав… З Семеном не договорив… На день народження з нею не пішов…
       «Здєсь?»
       Стук! — стаканчиком, — «Здєсь?» — стук!
       Та нема ні там, ні там! Ні під одним стаканчиком, ні під другим, ні під третім! Він кульку з рукава викидає.
       «Ловкость рук».
       Відштовхнутися дол-лонями від граніту, — й в асфальт суглобистими, наче на шарнірах — ногами! в асфальт ногами! — стукотінням крови в скронях, — й проз май-май-майданчик, — спрямувати себе до привіткритих дверцят телефонної кабінки.
       У задушливо-пітний простір, обмежений залізом і склом.
       Округлі кнопочки на панелі… — ви-ивернути назад руку, намацати пальцями в задній кишені джинсів пошарпане папірця, — ви-во-лік-ти на світло, — й ось він, номер. Пальцем: тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик… — пластмасове слухавки вухом, — гу-у-у-удок, — й музика. Тоненько й викривлено, як крізь вату, — в свідомість.
       — Алло-о, — глухо-чоловічим.
       — Добрий вєчєр. Мнє нужна Оля.
       — А каму ана нє нужна?
       Стриматися.
       — Судя па всєму, ана у вас.
       — Па-асматрю. А хто єйо спрашиваєт?
       — Алєх.
       Музика… — день народження… компашка… — викривлені обличчя за склом… — «Хай Світлана не забуває…» — кров між пальцями… — й дивний спокій. І в цьому дивному, позаприродньому спокої, — метушня! метушня! — вирячені очі! червоне горла в беззвучному крикові!.. біле зубів… — а потім що, потім?.. — усе довкола тьмянішає?.. — паволока густішає… не можеш подумки зв’язати одне з іншим… зв’язки обриваються… розшаровуються… — й раптом бачиш себе наче збоку, — того, хто лежить у траві… — себе й не себе… — схожого на себе й несхожого… — жалюгідного такого… незугарного… — з вишкіреними зубами, посинілими губами… сплутаним волоссям… — хочеться поправити волосся, щоб виглядав гарнішим, але не можеться… — й усвідомлення того, що нічого вже не можна поправити… — напевне, дуже прикро… — «Хай Світлана не забуває…» — то хто сказав? Той, хто вже там, чи той, хто ще тут?.. — віддалена музика крізь слухавку в свідомість. Несила стримати себе, до чого прикро… — щось довго. Поклали слухавку й забули?.. — не до слухавки їй. У компашці вона… веселій… — прикро, й що? Що далі?.. Відчуваєш, що здіймаєшся догори?.. — спрямовуєшся вище… й вище… — до Бога?.. — до пронизливо-ясного сяйва… світла й любові… — чи ні?.. — чи враз утямлюєш довкруг себе червоно-темні… пожадливі очі… — демонів… чи прибульців… — сухий вітер крізь прочинені дверцята кабінки!.. — гарячими голо-голо-голочками… в плечі й спину… — аж прохолодно-гострими. Як багряне сяйво… над обрисом лісу… — довго щось… довго… — яка ще «сатанинська секта»? — банальна «груповушка». Скидані докупи черевики, туфлі… зім’яті простирадла, спітнілі… голі тіла… — уяви собі: Семен, Ігор… Славик… вона… й ти… — й усім гарно, й ніхто зайвого не бере до серця… Й ні кохання тобі, ні добра, ні зла… — та довго ще?! — втиснутися вухом ув волого-пластикове слухавки… — й тоне-еньким звідти: «Нєт, Валодя, нє туда…» — не годиться стільки чекати! Подихом гаряче-прохолодного вітру! — в обличчя.
       — Алєх?
       — Да. Прівєт.
       — Прівєт. Ти аткуда?
       — Да как сказать?.. Ат мєтро. Узнал у тваєй мами, где ти…
       — Панятна. Ну і как дєла?
       — Нармальна.
       — Ти што-та хатєл?
       — Да, в общєм-та, нічєво. Вот, думаю, дай пазваню. Может, встрєтімся? Ти сєводня там долга?..
       — Алєх, давай позже. Пазвані на днях, дагаварімся.
       — Ну харашо тахда. Я пазваню.
       — Звані.
       Слухавку… важко-слизько… — на важіль.
       Пот-т-терти спину… — плечами й лопатками об поличку на стіні. Й вивіль-нити-ся з кабінки, — в обличчя й ноги-ноги довкруг.

                                                                      *      *      *

       У знервоване кошлате сонце, наче зав’язле променями в густому, сповненому отруйними випарами повітрі, — в рухливі… видовжені тіні на асфальті... — овисле зеленої майки на засмаглих плечах… молодика біля лотка з одежею… — розпечено-шкіряне сумочки в руках гладкої жвавої жінки… — й зморене плеєра на грудях довгов’язого юнака в світлій футболці й рюкзачком за плечима…
       Та вона не знала, з ким розмовляє… — якийсь «Алєх» потелефонував. Мало, який Олег…
       Брудно-веселе циган… — тепле асфальту крізь підошви кросівок.
       Запалити.
       Й ні кохання тобі, ні добра, ні зла… — шановні браття.
       Й усього життя.
       Верткі скляні двері — переповнена сміттям урна. Брудатно-слизька бананова шкірка заклякло на округлому бетонному краї.
       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
       Під лівим.
       Ч-чиркнути сірником! — затягнутися. Не під правим! — під лівим стаканчиком.  Точно знаю.
       Руки-руки, ноги-ноги… лапи-лапи… — конуси молочних залоз туди-сюди. Реп’яхи в пасмах сірої шерстки… чіпкі невтомні очі… — ти вже тут, псино? Переслідуєш мене, чи як?.. Тікай-но звідси.
       Волога темна пляма під шкіркою на вижохлому… сірому бетоні… — а, може, я не з нею розмовляв? Якусь Олю покликали… Мало, яку Олю…
       «Здєсь?» — ти бач. Вгадав. Вихорки волосся… метушливі сірі очі… — підставний. Типу виграв. З такими слизькими очами… — по фєні, «верховий». Той, хто ганяє кульку — «низовий». А отой от, в темних штанях, й отой… в синій футболці, ну й отой, мабуть, й отой — то в них «дах». Щоб у випадку чого, — раз! — і закрити спинами. Й усе чин-чинарем.
       Ну що?..
       Додому й спати?..
       «Па-адходім, падходім! Вніматєльно смотрім!..»
       Маленька темна плямка… на вижохло-сірому бетоні… урни… — мабуть, від плювка.
       Ноги-ноги, квіти-квіти… — жорсткі вуса. Постовий міліціонер. По-між бабусь з цигарками, квітами й пивом… — в метрах тридцяти-сорока. А дивно, все ж таки. Тут шахраї оббирають простий трудовий народ, а мент і вусом не веде… — наче так і треба.
       Від-тьох-тьох! — пітний здоровань з глиняним соловейком у губах.
       Що тобі дивно? Не перший день на світі живеш… — мент їх прикриває. Кришує. Вони з ним діляться. Нічого дивного.
       З якимось «Алєхом» вона, бачте, готова зустрітися на днях.
       «Здєсь?!»
       Ну?..
       Давай-но звідси! А то буде пізно.
       Стороннє збоку… й пильне… — озир-озирнутися: міліціонер. Поголене волосся на потилиці. Щось до бабусі, яка квіти продає, але тільки-но дивився на мене. Знаю.
Нічого такого не роблю… нікого не чіпаю… — стою собі. Перекурюю.
       Що?
       Курити не можна?..
       Відчути задовгі… власні ноги… затерплі… — й кудись би себе ними. До пара-пету підземного пе-ре-ходу. Розвер-нутися — й задом у нього вт-тиснутися. Сумку збоку на парапет. Стою тут, газету читаю. Інтелігентна людина, не якийсь ханурик.
       Ну ж бо? Чи вже пізно?..
       У пальцях?.. — недопалок?! — ніг!-тем його, — та не на асфальт!.. — в урну.
       Занурити пальці в затхну глибину сумки… — відчути гладеньке корпусу диктофона… пошерхле газетного паперу… — назовні газети, й уже знайти, що там, — «…понівечене обличчя, вибиті око, зуби, чисельні переломи кісток обличчя й черепа…» — та н-ну його! Іншу газету!.. — розгорнути посередині.
       Міліціонер?
       Очі-очі… квіти-квіти… — нема вже його. Пішов.
       «Секретні ешелони для українських жінок»… — перевести подих. Усе гаразд. Стою тут, нікого не чіпаю… газету читаю… — «…з етичних міркувань прізвище… під час війни примусово вивезена до Німеччини…» — й нікому нічого не зобов’язаний… — …на бауера працювала… з однією лиш мрією… скоріше додому, до рідної України… — й усе, що маю, все моє… — на кордоні разом з іншими жінками потрапила до рук енкаведистів… — ну, зрозуміло, вродлива дівчина… — «браві радянські офіцери з НКВС, вигуляні на тилових харчах, чомусь підбирали гарненьких дівчат…» — ну ясно, ясно, навіщо підбирали… — «спочатку не могла збагнути справжньої причини арешту…» — що ж тут «незбагненного»?.. — …ночами ґвалтували «доблесні чекісти», а вдень за роботу брався слідчий… — «Боже мій, адже німці вороги, фашисти не зайняли, а свої поглумилися, розтоптали…» — та н-ну його!
       Стук! — «Здесь?»
       Не так цей матеріал треба було подавати! Стримано треба було, жорстко! А виходить, що вона наче приймає собою все те, що сталося… — «о-ой, поглумилися, ой розтоптали!..» — наче все, як належить… Енкаведисту тому… від такої реакції… — на душі легше.
       Й чого я тут стою?
       Принадна напівтемрява за верткими скляними дверима метро, — на Семена чекаю?.. Мовляв, посидить з ними у пивбарі й сюди ж заявиться, до метро?..
       Упевнений?..
       Туди-сюди, — стук! — «Здєсь?»
       Та нічого такого й близько нема! Семен уже й забув про тебе. Сидить собі, пиво попиває, діла свої з Ігорем та Василем потихеньку рішає.
       Ти все собі надумав.
       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!» — стук! Вдивитися: швидкі очі під рудими вихорками волосся. Пальці-пальці — й стаканчик туди-сюди, — стук!
       Кого ти стоїш тут чекаєш?! Якого такого Семена? Нема тут ніякого Семена!.. Лохотронщики є, цигани є, менти є, лохи теж маються,— ти ось стоїш, невідомо на що нариваєшся, — а де Семен?! Нема його! Й не повинно тут бути!..
       Його й не було.
       «Здєсь?»
       Порожньо-біле… округле дно стаканчика… — стривай-но… стривай… — був Семен. Тільки-но з ним зіткнув біля пивбару. Інша справа, що він мені не потрібен зараз. Що треба — гайнути звідси, поки не пізно, — й додому.
       Туди-сюди! — «Здєсь?»
       Семен був, справді, — але чи сьогодні?
       Порожнє дно стаканчика.
       Ну годі вже! Годі!.. Я все пам’ятаю! Що було вчора й сьогодні! Увечері й уранці!..
       Може, вчора?..
       «Здєсь?»
       Семен учора в редакцію приходив?..
       Руки-руки.
       «Пад етім нєт!» — пальці, — «І пад етім!!»
       Та сьогодні ж! Сьогодні! Тільки-но бачилися біля пивбару!.. Потім сів у трамвай і доїхав сюди!..
       «Гдє шарік, нєт ево здєсь, нєт!»
       Прозоро-чисті очі.
       Зіткнулися в дверях пивбару, так, потім ти сів у трамвай — і заїхав у депо. Проспав усю ніч на сидінні. А зранку на цьому ж трамваї доїхав до метро.
Ясні очі «низового»… — яким хочеться вірити. Яким не можна не вірити… — ось воно! Ось! Чого б це пацанві лохів бомбити в суботу вранці?! У п’ятницю вони тут, ввечері!.. Коли людей після роботи!.. — п’ятниця зараз! П’ятниця! Коли ви в суботу вранці, шановні браття, бачили стільки людей біля метро?! Що тільки на День Києва… — а він був на минулих вихідних! на минулих!.. — баки тут мені забиваєте… — поважні начебто істоти, розвинені, й такою несерйозною справою займаєтеся, з пантелику добрих людей збиваєте, — наче й не браття по розуму ви, а дрібна якась нечисть… чортівня…
       Відштовхнутися ступ-нею, роз-вер-нутися тілом, розкинувши сумку-руки, — й ногами в асфальт! ногами! — на ходу зігнути руку в лікті й по-постукати ребром долоні, — ось вам, шановні браття! Ось! Я адекватний!.. Я все пам’ятаю! Можу весь сьогоднішній день по хвилинах розкласти!.. — ногами в асфальт! ногами!.. — здав парламент, потім тинявся по кабінетах, обідати ходив у буфет, потім Ігор з Василем заявилися, й Семен з ними, — ну, Семена ще раніше за вікном примітив, коли парламент дописував, от, — потім у буфеті його зі Славиком бачив, сиділи вони, розмовляли, — я до Славика, й вона там якраз… позагравав трохи… — «Олю, навіщо ви сюди прийшли на практику?..» — кожну фразу пам’ятаю!.. — ногами в асфальт!..— «Пішли б до Василя в газету…» такий леґінь… — ногами… — ну, то Семен сказав… пізніше… — ногами… ногами… — о-ой! — в туалет заходив, тарганів чавив!.. — розкарячені лапки на кахелі… вода-а з крану… — в дверях здибався з Семеном та Ігорем, — дві бліді плями облич… у напівтемному коридорі… — Ігор: «Я, ета, знаєш, недолга. Туда-сюда, і да свіданія…» — Семен йому: «Полчаса дастатачна?» — той: «І двадцати мінут с галавой»… — темні прогалини… очей… — ну, с галавой, ето уже… лішнєє… — зайшов до редактора… — з Василем у дверях… зі Славиком на сходах…
       Розпечено-гумове коліс автобуса… — замерле привіткритих дверцят.
       «Стеблів».
       Хвилинку, ти з Василем зіткнувся в дверях приймальної, Славика зустрів на сходах, — питання: де в той час були Оля з Семеном та Ігорем?..
       Звіддаля: «Кручу-верчу! Внімально смотрім, здєсь? Здєсь?»
       У Славика в кабінеті?..
       Задушливе рожевих нейлонових квіточок… витемніла смужка поту… по хребту… — спини… клунки, валізи… — автобус на Стеблів.
       З віддаленого, викривленого простору: «Здесь?!»
       Ти вийшов від редактора… Зустрів Василя… Славика… — якби одразу ж пішов до Славика в кабінет, міг би натрапити на цікаву картину. Хоча, напевне, двері були зачиненими на ключ. Сказати, що міг би побачити? Чи сам здогадаєшся?..
       Зелена трава… прозора вода в струмку… — хочеться туди.
       «Здесь?!»
       Якщо зараз на цей автобус, — за годину буду в Стеблеві. А звідти попуткою до Снігурівки… — та, може, й пішки. Кілометрів з п’ять по асфальту. До ночі й доберуся до того яру…
       Х-хочеться…
       Повалитися тілом в траву… розкинувши руки… — в запахові полину… дзюркотінні води в струмку… прохолодної й чистої… — відчути, як рожево-пітне довкруг зрушилося, спрямувалося до дверей автобуса, — й собою мимоволі підпорядкуватися загальному рухові… сумок і спин…
       «Гдє здєсь? Где?!» — пружно пере-кинути очі через маданчик. О-о, на «лохотроні» вже пішли процеси. Розпальцівка й «дах» широкими спинами й короткими зачісками.
       Що закономірно.
       Натрапити на розкуйовджене руде волосся… й руки-руки «низового»… — й тверді вилиці й замерлі сірі очі одного з молодиків, — трохи збоку й поодаль.
Та ну їх. Зв’язуватися… Нехай живуть собі… в своєму світі…
       Увібрати в себе власні очі, — наче на авіаційній гумці, яку розтягну-ули й пустили, — й вони пролеті-і-і!-ли вперед і повер-нулися назад, — й знову опинилися в густому й жаркому середовищі металево-гумової «гармошки» відчинених дверей автобуса, — й н-ногу в пошарпану підніжку… й поштовхом ступн-ні… — я вже на гачку? — й занурити себе в затхлий простір салону… задушливо-пітний… парфумний… — під жорстким сонцем з вікна… — серед якого вона сидить на стільці, розіставивши ноги, й Ігор перед нею рухається туди-сюди, й на голому заду над напівспущеними штанами вирізнаються волосинки й годинник «Сейко» виблискує на зап’ясті руки, які він поклав їй на плечі, — й з-над його плеча раптом прояснюються великі прозоро-блакитні очі, — на дінці яких, на блюдечках роговиць з радіальною темно-синьою смужкою, — що? — збентеження? досада? біль? насолода?.. — що?! — й утратити… розшарувати в блакитно-парфумному… жаркому середовищі довкруг… — в якому десь збоку став насичуватися… темними обрисами… Семен… — й він розвалився на стільці й поклав ноги на стілець навпроти, — й вибли-блискує маленькими… гострима очима… — н-н-ні! — кудись себе… вбік-вбік… — ви-віль-нитися.
       Й ногами в асфальт! ногами! — навіщо мені в Стеблів пертися, шановні браття, — якого біса?! — ногами! — тепер я розумію, чому Петро звівся з-за столу й, ні слова не кажучи, вийшов з хати… наче щось повело його в той ліс… — це ви його повели? — але він про те й гадки не мав… — просто захотілося туди… де спокійно й тихо… — сидіти на пеньку й споглядати, як вітер ворушить верхівки сосен… — ногами! — а де ви згодом були, коли він вирвав ножа в того з-за поясу й узявся розмахувати ним? — сторонньо спостерігали?.. — чи пожадливо вбирали потужну злу енергію, яка нестримно поширювалася від усього, що діялося внизу?.. — так же? так?.. — ви тим живитися? — ви хто?! — та стривайте! стривайте! — як мені звертатися до вас? У різні часи й у різних народів до вас зверталися й уявляли вас по-різному… заплутатися можна в окремих… личинах… — а ім’я вам одне: легіон. Пригадалося з Нового Завіту… Біси, що вселилися в стадо свиней, а ім’я їм, як сказав Ісус, — легіон. І що ж я вам можу сказати, легіонери, — нікуди ви мене не потягнете! Ні до чого не примусите! Зі мною Господь Бог! Він тримає мене й захищає!.. Тому не боюся вас… — ні рядових легіонерів, ні центуріонів… ні полководця…
        Довжелезними нога-ами! ногами! — в асфальт, — утямлюючи, що спрямовуєшся облуплено-синьої… телефонної кабінки… — й зану-у-уритися туди, — в ряди кнопочок на панелі, — й слизьке слухавки долонею.
       Тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик… — гу-у-у-удок.
       — Алло?..
       Славик?..
       — Я ізвіняюсь… Гм-м!.. Перепрошую… Не знаю, чи туди потрапив… Іванну Володимирівну можна?..
       — Хвилинку.
       Потріскування.
       То був Славика голос?..
       — Та-ак?..
       — Іванно Володимирівно?.. Гм-м! Це вас знову хвилює Олег.
       — Юначе, юначе… У моєму віці мене вже ніщо не хвилює. Ви знайшли мою дочку?
       — Турбує! Не знайшов… Бентежить!.. Олег. А ви мені не підскажете, де вона? Яка там адреса?..
       — Підскажу.
       А, може, й справді я вже того?.. Славиків голос починає ввижатися в квартирі Олесиної бабусі…
       Втиснутися вухом ув пластмасе слухавки.
       — Юначе?.. — стрепенутись. — Молодість, молодість… Колись покійний професор Біловіл запросив мене до себе в квартиру, підвів до вікна й мовив: «Погляньте, люба Іванно, де я мешкаю — між двома метрами…» А нині, на жаль, так уже не скажуть — «між двома метрами»… Хоча, гадаю, вже час запозиченням на кшалт «метро», «пальто» акліматизуватися в українській мові… Записуйте, Олеже. Моя дочка перебуває між двома метрами…
       Так-так… — записав.
       — Дуже дякую.
       — Розрахуємося, юначе. Дочку мою приведіть цілою і неушкодженою.
       Слухавку пітним… — на важіть.
       Вивільнитися в очі-очі довкруг… ноги-ноги… — в скляні двері, — круть-верть. В урну з банановою шкіркою нагорі.

                                                                           *      *      *

       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
       Зіграєш?
       Ні.
       Руки-руки над полірованою дощечкою на асфальті… бли-блискучою… — й пластикові стаканчики, — туди-сюди.
       Запалити.
       Чого так? Зіграй.
       Тільки, якщо сам захочу обманутися. Знатиму, що обмануть, а все одно вступлю в гру. Сподіваючись невідомо на що.
       На те, що Бог допоможе.
       Увібрати в легені отруйно-гострий… — тютюновий дим. Не можна сподіватися на допомогу Бога в сатанинській справі.
       Це в якій-такій?!
       Сатанинській. Грі на гроші.
       Тю-ю-ю тобі! — випустити дим. Ти як монашка в борделі. Що, ніколи не грав на гроші?.. Преференс згадай, триньку, храп. І тобі, до речі, переважно щастить.
Отак от щастить, щастить, а одного разу не пощастить, що душу програєш.
Біла кулька — в один бік! в інший! — від одного стаканчика! до іншого! — руки-руки, — й пальці стаканчик, — дощ-щечкою, — туди, сю-туди, сюди, — стук! — стак!-канчик об поліроване дерево.
       Та все наше життя — гра! На гроші, на славу, на на жінок… Ти всю дорогу граєш і всю дорогу просиш Бога про допомогу.
       Стрімко-білим рухом кульки, — стук!
       «Здєсь?»
       Ну не треба, шановні браття!.. — тут лукавити. Одна справа, образний вислів про життя як про гру, а інша — конкретна гра на удачу. Не маю бажання… формальну логіку тут згадувати… — як воно правильно називається… підміна понять… чи як… — що мені зараз… — зібрати себе зараз належить. З руками, ногами… головою… — сумкою за плечем… — папірцем у пальцях… — й кудись себе звідси. Поки й справді ні в що не вляпався. До того ж, це не гра, це шахрайство. Мені не дадуть виграти.
       Невпинні руки-руки над асфальтом і потерті джинсові ноги… й парусинові світло-бузкові… — й голі. Синя спідничка. Стрімкі випрасувані складки. Виразні м’язи стегна й гомілки… — й пошерхла п’ята з-над каблука під брудно-сірою шлейкою босоніжки.
       Поздовжня пляма на шерехато-сірому урни, — мабуть, від плювка.
       А я тебе навчу, як треба грати. Стань збоку й стеж за м’ячиком. І коли будеш впевненим, абсолютно впевненим, що він під якимось стаканчиком, роби ставку. Тільки не тикай пальцем, а наступи на нього ногою. Це важливо! Тоді «низовий» не зможе кудись подіти кульку. Наступи й сам підніми стаканчик. І там вона буде... — біленька така кулька. Й побачиш, тобі віддадуть виграш. Не зможуть не віддати, бо інші лохи, перепрошую, не підійдуть і грати не будуть. Але не варто робити надто високу ставку, бо далеко з грошами не відійдеш.
       Босоніжка догори-и-и й дони!-зу каблуком, — й ку-кудись убік-убік, — каблуками в асфальт.
       Та стривайте!
       На хріна мені зараз всралося грати з наперстниками?! На хріна мені тут думати про добро й зло?! Мені вибратися звідси треба! Й увірватися на той їх день народження!.. На метро зараз треба, дві зупинки, й на тролейбус… зупинки дві-три… — можна й тут на тролейбус, правда, зупинок десять… доведеться паритися… — «Кручу-верчу!..» — прудкі очі над рудою копною волосся… — віддасть він виграш. Аж бігом. Зараз скажу, звідки це. Валька розказував. Однокласник… Десь два роки тому… чи навіть три… — згадав. По вулиці йшли, й він навішував, як виграв у наперсточників. І ще була фраза, що вдруге до них підходити не варто, бо пам’ять у них гарна. Ну, говорив собі, й говорив, завжди був хитруватим, може, й сам «верховий», я за нього не розписуюся, — йшли собі, балакали, в одне вухо влітало, в інше вилітало… — бачте! — а затрималося. Шановні браття… — це я сам з собою розмовляю. Ви нічого не сказали мені такого, що я не знав би, чого не чув, про що якось би не думав. Це я тут, блін, бігаю туди-сюди й сам з собою сперечаюся, щось собі з’ясовую й доводжу!.. Й мені вже час кудись себе подіти, поки кричати не почав й руками розмахувати, бо точно в міліцію загребуть.
       «Здесь?»
       О-округло-пластикове дно стаканчика.
       Й справді, звідки ти взяв, що розмовляєш з кимось іншим?.. Роззирнися довкола, ти бачиш десь прибульців з довгими щупальцями?.. Чи, може, демонів з червоними очима?.. Ні-і! Їх нема, повір. Усе, що в тобі, — воно все твоє. Проходить через тебе, як крізь призму, забарвлюється твоїми спогадами, думками, — твоїм стилем, — твоєю особистістю!.. — я навіть більше скажу. Й усе, що довкруг тебе, — воно теж усе твоє. Світ довкруг — це «матриця», створена тобою. Насправді ж усе може виявитися не таким, як видається. Одне слово, заспокойся й не надумуй зайвого, — піди й зіграй.
       Поморщені… неживі недопалки… — під урною. Поруч два й далі ще один.
       Ну?..
       Шан-новні браття!.. Якщо я сам з собою розмовляю, то можна сам себе пошлю на три букви? Дозволяєте?.. Втомився вже від вас… невідомо від кого… — втім, відомо. Відомо. Я вже сказав, що не буду грати.
       Чому?
       Вики!-нути недопалка.
       Тому! Не бачу в тому сенсу!.. Трохи грошей у мене є, слава Богу!.. Й іти зараз і ризикувати ними невідомо заради чого не маю бажання. Крім того…
       Що?
       Не заважайте! Дайте висловитися до кінця! Крім того, повторю, гра на гроші — це прерогатива Сатани. Це його територія. Марно сподіватися на допомогу Бога на території Сатани.
       Ні, ви погляньте на нього! А на якій такій території ти перебуваєш? На території Бога?.. Й на якій підставі?.. Ти за цілісенький сьогоднішній день хоч що-небуть зробив доброго? Хоч палець об палець ударив, щоб комусь допомогти?.. Бодай щось би, щоб можна було хоч лапку покласти на територію Бога?..
       Ну, гаразд, шановні браття, в понеділок зранку куплю кілограм цукерок, й буду ходити по редакції й усім роздавати!.. Й хрін з ним, з карієсом!..
       Ти брешеш, інтригуєш, підставляєш інших, обманом перехоплюєш теми, й таким же обманом заволодіваєш дівчиною — сказав, що виведеш з кабінету, бо там, бачте, було небезпечно, а сам привів до себе в кабінет і трахнув! А через півгодини, знову ж таки, обманом покинув її в сквері, бо треба було, бачте, пригледіти за п’яним другом, щоб того в міліцію не загребли!.. Але й п’яного друга ти покинув на лавочці, придумавши відмазку про якусь там правочку в матеріалі. Й так далі й таке інше!.. Тож на якій території ти перебуваєш, любий?..
       Шановні браття… Живу, як живеться… Перехопив у Славика тему... — а що, не треба було?.. Якби йому дісталася б тема — це було б добром, а як мені — злом?Слухайте, це внутрішньовидова боротьба, конкуренція. На цьому життя тут тримається. Щодо Олі… — я її насильно до себе в кабінет не тягнув і ні до чого не примушував. По-вашому, флірт — це обман? По-вашому, секс — це зло? З якої планети ви звалилися, шановні?! У вас питання продовження роду як вирішуються? Брунькуванням?..
       Питання може вирішуватися як завгодно, тільки не підлістю й обманом.
       Та заради Бога, шановні браття! Якщо наступного разу мені редактор чи Валентина якусь нову хрінь впарять, я першим чином піду до Славика й спитаю, чи не має він нічого проти!.. Якщо з дівчиною познайомлюся, то знову ж таки — до нього!.. Може, йому сподобається?..
       Годі блазнювати.
       Ну годі, то й годі, блазнювання — теж зло. Тут кругом зло, якщо розібратися. Куди не ступиш — багно. Одні тільки ви білі й пухнасті.
       «Здєсь?!»
       Та здєсь, здєсь!.. — на цій планеті.
       Запалити.
       А то, знаєте, шановні браття, принесу я на роботу гітару, в обідню перерву влаштуюся ув вестибюлі й буду грати для всіх і співатиІ... Зарахується добра справа?.. Можу й пісню підібрати відповідну…
       Блискуче-темні цятки очей.
       «Тварі-і дабро-о усєм на зло-о!..» — підійде? Пам’ятаєте, Шура виконує?.. Ну той, хто без зуба… переднього… — трішки слова переплутав. Та нічого.
       Цятки очей, волосинки вусів, — напівовал волосся довкруг вуха.
       Воно, шановні браття, не все так однозначно… Розібратися, де добро, де зло… — витягнути з пачки цигарку… сірники… — торохкотнути, — й ч-чирк! чирк! — припалити.
       Очі-очі… ноги… лапи… — конуси молочних залоз… туди-сюди… — ти знову тут, сучко? Йди-но звідсіля. Бо зараз тебе он ті “Жигулі” з-за рогу, — ж-ж-жик! — або ж мент… огріє кийком по голові, щоб заразу не розносила… — й лежиш на асфальті, вишкіривши зуби. Й усі з огидою відвертаються від тебе… А цуценята пищать і поволі здихають… у якомусь підвалі…
       Такий світ, шановні браття! І цього світу я не зміню. Від мене — що?.. Жити по-можливості по правді… по закону… Й віддавати перевагу добру, якщо є вибір.
       О-овальні складки вушної раковини… жорсткі волосинки…
       Шановні браття… Світ такий, яким він є. І я цього світу не зміню. Що від мене вимагається? Жити по-можливості по правді… по закону… Й віддавати перевагу добру, якщо є вибір.
       Воло-лосинки… — й темно-синій овал фуражки.
       Міліціонер.
       Цівка в’їдливого диму з-під пальців… — змахнути туди-сюди долонею.
       Усе гаразд… Нічого такого не роблю… Нікому не заважаю… стою собі, курю… газету читаю… — п-пальцями в сумку, — й назовні, — читати: «…криваві сліди від наручників, чорні плями від кийків по всьому тілу…» — та н-ну! — іншу газету!.. — «Секретні ешелони для українських жінок».
       Нема мені чого боятися… шановні браття… Я під захистом… — «…після вироку київського трибуналу кинули нас, душ триста дівчат, у товарні вагони й повезли на схід…» — мене Господь Бог захищає! — «…й прямісінько у табір до кримінальних злочинців. Як же вони накинулися на нас, терзали наче звірі! Мене врятувало лише те, що зеківський авторитет накинув на мене оком, і коротко й страшно сказав: «Будеш моей лагерной женой»…» — та н-ну його! В сумку.
       «Коротко й страшно сказав»!.. — за тих обставин те звучало… не так уже й… страшно…
       У пальцях? — цигарка. Цівка диму в’їдливо догори. Саркомно-жовті поздовжні плями смоли й нікотину на білому в синюшну смужку папері цигарки.
       Рота перекривити! Бо-о-же мій!.. — не так треба було цей матеріал подавати! Стисло треба було. Суворо. Факти самі говорять за себе…
       Звести руку догори… — затягнутися.
       Ро-ота перекривити…
       Й відчути щось стороннє… ззаду-збоку… — й, не озираючись, знати, що постовий міліціонер… — подивився.  Три сотні вродливих дівчат у табір до кримінальних злочинців. Як мені видається, трохи забагато, Господи.
       Вирожевіле жевринки… під сірим шаром попелу… — й безладні клуби синього диму.
       Ну?
       Стою собі, курю. Що, курити не можна?
       Не можна. Куріння в громадських місцях заборонете. За порушення — штраф.
       Та всі курять! Он чоловік з цигаркою!.. Он дівчата смалять втихаря від матусь… і женихів… — он, взагалі, хлопець йде собі, курить, зараз кине недопалка під ноги, наче так і треба. А я стою біля урни й навіть попіл туди збиваю!..
       Десь бачиш табличку: «Місце для куріння?»
       Та де його, в повітрі прибити ту довбану табличку?! Курять біля урни й викидають туди недопалки! Це місце для куріння, так заведено!..
       У Кодексі про адміністративні правопорушення нема поняття «так заведено». Куріння в громадському місці — порушення статті такої-то розділу такого-то. Тому працівник правоохоронних органів має право і обов’язок притягнути тебе до відповідальності. Доставити в дільницю й скласти протокол. Потім суд накладе на тебе визначене законом стягнення.
       Та йдіть ви в задницю, шановні браття! Усі курять!.. Та що курять — шахраї людей на бабки розводять! І що?.. А нічого! А мене потягнуть у дільницю за те, що я стою собі тихенько й курю біля урни?..
       Ти за інших не кажи. Ти за себе кажи. Не порушуй закон. Твої слова.
       Вики!-нути недолалка. Об!-банову шкірку — й на асфальт.
       Треба ж!
       Ну чого не в урну?
       Ступити крок, другий, — підняти з асфальту й приткнути?.. Десь збоку від бананової шкірки?..
       Гля... — глянути на міліціонера.
       Темне волосся з-під блискучого козирка фуражки… гостро-темні очі... — й відвести власні очі.
       Тричі: ха-ха-ха!
       Полководця він, бачте, — назвемо своїм іменем, — Сатану, — не боїться, — його Господь, бачте, захищає, — а вусатого якогось мента з кийком налякався до всрачки.
       Прокаш!-каш!-лятися.
       Щосили втриматися на прямих ногах в невпинних… автомобільних гудках… — стою тут… нікого не чіпаю… нікому не заважаю… — зрештою, маю журналістську «корочку» в боковій кишені теніски… — захистить в разі чого… як уже була… захищала… — вибиті зуби… поламані ребра…
       Х-ха! Яка, блін, журналістська корочка?! Тебе Бог захищає!..
       «Здєсь?» — стук!
       У морозяно-гострому лункому повітрі — фуфайки, фуфайки… — тупотіння чобіт… — баби! баби! — кров на снігу… — й члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
       Й біленька кулька: туди-сюди!
       О-очами себе, як пружиною, назад, — руки-руки на асфальті… спини… — й що міліціонер?.. — кокарда… темні очі… — наче тримає… собою…
       Господи…
       Ти ж бачиш мене, так же? Любиш?..
       Відчути, як повіки… наповзають на білки очей… — заплющити їх.
       Баби! Баби! — сотні баб!.. — й шалені очі!.. — й тупо-тупотіння чобіт!.. — ув морозяно-гострому лункому повітрі… — темні фуфайки, фуфайки… — й кров на снігу… — й члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
       Розпл-лющити.
       А тебе, жіночко, куди несе?! Тебе ж зараз обберуть до нитки! Уже в літах, повинна розуміти, що до чого…
       Перед ножем, що поблисками… туди-сюди… — прямо подивитися в несамовиті очі того й водночас ясно й прямо в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! Якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім єством своїм відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу не втрапив… усе буде гаразд…
       Червоне кошлате сонце над дахами… — “…вибиті око, зуби…” — величезні колеса автобуса.
       Члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
       Кількома стрімкими кроками наблизитися до мента й під ніс йому «корочку»! На ваших очах відбувається злочин, шахрайство! Чому не реагуєте?!.
       Ну?
       Па-цан-ва.
       Й отой от, з короткою зачіскою, хто трохи віддаля й збоку, — очами взяв, — і глянув.
       Вди-ихнути повітря.
       Нічого не вдієш, доведеться: в прозоро-сірі очі… — власними очами, — й доволі. А тепер кудись убік… — цигани… валізи, валізи… — й знову голову, — шиєю назад, — й очами! — не обов’язково прямо в очі, в той лиш бік, — і підборіддя припідняти. Салабони. Сосунки прищаві. Боятися вас буду.
       Достатньо.
       Видихнути повітря… Тепер сумку на плече, — й нога-ами поволі… ногами… — спокійно ступати, впевнено… — правою! лівою! — й сумкою по заду: геп-геп! — ану стій.
       Стій-но, кажу. Отак.
       Повернися, візьми тітку за руку й скажи: «Схаменіться! Вас же зараз обберуть до нитки!..»
       Чого закляк?!
       Нумо йти чинити добро!
       Ногами! Ногами! — нічого, нічого, перевтомився трохи, так і справді неважко поїхати, — ногами в асфальт! ногами! — воно вже й справді… далеко заходять… ігрища… — капища! погаські капища! — тихо. Ігри в іншопланетян… — давай-но щось адекватне. Гарно попрацював на тижні… На наступному обов’язково написати про ґаражі… знайти час… — й масонів… — й «Білу гарячку» на вихідні… після масонів… — в понеділок зранку! — здати «Білу гарячку»… й масонів… — ф-ф-фух… — щось іще треба було… щось здати… щось… — мало їм! мало! — скільки на тижні матеріалів поназдавав, а тут бери ще й «Білу гарячку» клепай! — гиля! гиля! — біжить боягуз, увібравши голову в плечі, ухиляється від того, щоб чинити добро… — а наступ!-ного тижня! з новими силами!.. — але не більше одного лівого матеріалу на тиждень, та й не зможу більше, треба й про політику не забувати, а там і без лівих матеріалів вовік усього не розгребеш… — було б добре один лівий матеріал на два тижні, просто чудово, але й те навряд… — гиля! гиля! утю-тю! — та не біжи так! Давно вже позаду нема нікого… — просплюся, допишу «Білу гарячку», й що там дописувати, п’яний виблядок убив нормального хлопця, й за що вбив, за те, що той ножика відібрав, звичайного собі ножика з рожевою пластмасовою ручкою й довгим лезом, спокою той ножик не давав, — ходив собі, про щось думав, а про що він міг такого думати?! — для того, щоб тямити про щось таке думати, треба на відповідному рівні перебувати, а щоб вийти на відповідний, вищий рівень, треба якусь базу мати, — фундамент! — він же ніде не вчився… пиячив… — утю-тю! — та-ак, з фундаментальними речами, як наприклад, інстинкт самозбереження, в декого все гаразд — п-п-пальці, — п-принципи-принципами, якщо справа стосується шкіри, всі вони буль-булькають аж на саме дінце… на гли-ибину… — чіпкі пальці?! — обличчя, обличчя уповільненою видозміною… — й узупиненою: грузьке обличчя з набряками під маленькими… й гострими… очима…

Наступна сторінка

Додати коментар