Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (15)

Попередня сторінка

                                                                        19.

       Усвідомити себе в колючому вітрі й обривках каштанового цвіту.
       У-увдихнути довкружнє: напівкруглу бетонно-скляну споруду метро з маленькими отворами входів і виходів, наче нірок, — куди й звідки двома вирвоподібними струменями — одним, що усмоктує в себе, іншим, що, розпорошує, — рухаються люди… збиваються в нетривкі купки… — на зупинках транспорту, біля телефонних кабінок, газетних кіосків… — видо-овжуються цівочками вздовж тротуарів й алейок, почасти пропадаючи в темряві підземних переходів, — нарощуються обличчями, — й зникають під гранітними козирками.
       Відчути, як спрямувуєш себе вбік, і ще вбі-ік, — немов-би вививертаєш на повороті баранку розхитаної вантажівки, — ту-у-уди он, до блискучого граніту підземного переходу, — й задом в його гладеньку й теплу поверхню, — втискуєшся.
       «Шанс виіграть в латарєє!»
       Спини, спини… ноги… — хлопець навчіпки серед асфальту, — зосереджені очі з-під розкуйовдженого рудого волосся, — руки-пальці ходором, — «лохотрон».
Затишно-тепле граніту. Зануритися в теплу… розпушену хробаками землю… — й відтак сидіти на ліжку в прохолодно-вологій кімнаті… вирячивши поперед себе… незрячі очі… — й курити, відчуваючи, як простір довкруг, сповнений було чужими обличчями! очами!.. — поволі перелаштовується… насичується предметами й барвами… — зосереджуються в люстру… стопку книжок на письмовому столі… прочинені двері… — на порозі яких ось має виматеріалізуватися… гнучкими обрисами свого тіла… чорний кіт… — відтак має заплигнути на коліна, дістатися писком до голого живота й узятися м’яти, м-м’яти його лапами, виблискуючи величезними очами… сповненими передчуттям радости… — й ураз осягнути, що здіймаєшся догори… кудись вище, ви-іще… — втримуючи себе на прямих ногах… посеред майданчика перед входом у метро… серед людей-людей… — ще трохи втриматися… — й полегшенням повалитися тілом у густу… запашну траву… — в запах полину, цвірінькання птахів… дзюркотінні води в струмку…
       «Ну же?! Нє упустітє свой шанс!..»
       Утямити себе знову на гранітому парапеті — в голосах й автомобільних гудках… задушливо-жаркому асфальті й рухливих тілах довкруг… обличчях-обличчях… очах… — верткому й темному склі дверей метро, — попереду, — й понурому ряді телефонних кабінок, — справа, — й о-округлих колесах автобуса, що поволі розвертається… на майданчику… зліва… — ш-ш-шинами по розпеченому асфальту… — й невпинних гостро-чорних дротах тролейбусної лінії в мареві проспекта… — й потужному, аж зеленуватому, сонці над дахами будинків…
       Належить зараз зібрати себе, — й спрямува-ати… — до вертких… темних дверей метро… — проминути вестибюль, турнікети… — випрямитися й пройти повз чергового… постових міліціонерів… — й екскалатором дони-изу, — й ув вагон, — й додому, — й спати.
       Ув темряву кудись… в обличчя-обличчя… очі… — в Маркіянові лапи… л-лапи…
       Чи прикро трохи?..
       Наче й не дожив сьогодні. У Снігурівку не поїхав… З Семеном не договорив… На день народження з нею не пішов…
       «Ну же? Па-слєдній шанс!..»
       Відштовхнутися дол-лонями від граніту, — й в асфальт ногами! в асфальт! — стукотінням крові в скронях, — проз май-май-майданчик, — спрямувати себе до привіткритих дверцят телефонної кабінки.
       У задушливо-пітний простір, обмежений залізом і склом.
       Округлі кнопочки на панелі… — ви-ивернути назад руку, намацати пальцями в задній кишені джинсів пошарпане папірця, — ви-во-лік-ти на світло, — й ось він, номер. Пальцем: тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик… — пластмасове слухавки вухом, — гу-у-у-удок, — й музика. Тоненько й викривлено, як крізь вату, — в свідомість.
       — Алло-о, — глухо-чоловічим.
       — Добрий вєчєр. Мнє нужна Оля.
       — А каму ана нє нужна?
       Стриматися.
       — Судя па всєму, ана у вас.
       — Па-асматрю. А хто єйо спрашиваєт?
       — Алєх.
       Музика… — день народження… компашка… — викривлені обличчя за склом… — «Хай Світлана не забуває…» — кров між пальцями… — й дивний спокій. І в цьому дивному, позаприродньому спокої, — метушня! метушня! — вирячені очі! червоне горла в беззвучному крикові!.. біле зубів… — а потім що, потім?.. — усе довкола тьмянішає?.. — паволока густішає… не можеш подумки зв’язати одне з іншим… зв’язки обриваються… зникають… — й раптом бачиш себе наче збоку, — того, хто лежить у траві… — себе й не себе… — схожого на себе й несхожого… — жалюгідного такого… незугарного… — з вишкіреними зубами, посинілими губами… сплутаним волоссям… — хочеться поправити волосся, щоб виглядав гарнішим, але не можеться… — й усвідомлення того, що нічого вже не можна поправити… — напевне, дуже прикро… — «Хай Світлана не забуває…» — то хто сказав? Той, хто вже там, чи той, хто ще тут?.. — віддалена музика крізь слухавку в свідомість. Несила стримати себе, до чого прикро… — щось довго. Поклали слухавку й забули?.. — не до слухавки їй. У компашці вона… веселій… — прикро, й що? Що далі?.. Відчуваєш, що здіймаєшся догори?.. — кудись вище… й вище… — до Бога?.. — до пронизливо-ясного сяйва… світла й любові… — чи ні?.. — чи враз утямлюєш довкруг себе червоно-темні… пожадливі очі… прибульців… — сухий вітер крізь прочинені дверцята… кабінки… — гарячими голо-голо-голочками… в плечі й спину… — аж прохолодно-гострими. Як багряне сяйво… над обрисом лісу… — та довго ще?! — втиснутися вухом ув вологе… слухавки… — й тоне-еньким звідти: «Нєт, Валодя, нє туда…» — не годиться стільки чекати! Прохолодно-гарячим подихом! — в обличчя.
       — Алєх?
       — Да. Прівєт.
       — Прівєт. Ти аткуда?
       — Да как сказать?.. Ат мєтро. Узнал у тваєй мами, где ти…
       — Панятна. Ну і как дєла?
       — Нармальна.
       — Ти што-та хатєл?
       — Да, в общєм-та, нічєво. Вот, думаю, дай пазваню. Может, встрєтімся? Ти сєводня там долга?..
       — Алєх, давай позже. Пазвані на днях, дагаварімся.
       — Ну харашо тахда. Я пазваню.
       — Звані.
       Слухавку… слизько-пластмасово… — на важіль.
       Пот-т-терти спину… — плечами й лопатками об поличку на стіні, — догори й донизу.
       Та вона не знала, з ким розмовляє… Якийсь «Алєх» потелефонував. Мало, який Олег…
       Вивіль-нити-ся з кабінки, — в обличчя довкруг… обличчя…
       А Семен?..
       Вди-и-их!-нути повітря й кудись себе… — ногами! ногами в асфальт!.. — в знервоване кошлате сонце, наче зав’язле променями в густому, сповненому отруйними випарами повітрі, — в рухливі… видовжені тіні… — на асфальті, — овисле зеленої майки на засмаглих плечах… молодика біля лотка з одежею… — розпечено-шкіряне сумочки в руках гладкої жвавої жінки… — зморене плеєра на грудях довгов’язого юнака в світлій футболці й рюкзачком за плечима…
       Брудно-веселе циган… — тепле асфальту крізь підошви кросівок.
       «Па-адходім, падходім! Маладци!..»
       Що тобі Семен? Постояли, поговорили про те, про се… Про лебедів-масонів… про Царство Небесне… — й розбіглися хто куди. Його там ще Ігор з Василем біля машини чекали. Білої «Таврії»… — пам’ятаю, бач.
       А, може, я не з нею розмовляв по телефону? Якусь Олю покликали до телефону… Мало, яку Олю…
       Повна тачка лебе-дів, їдьте вже до ле-блядів… — яка ще «сатанинська секта»? — банальна «груповушка». Скидані докупи черевики, туфлі… зім’яті простирадла, спітнілі… голі тіла… — уяви собі: Семен, Ігор… Славик… вона… й ти… — й усім гарно, й ніхто зайвого не бере до серця… Й ні кохання тобі… ні добра, ні зла…
       Чого ви на цій планеті не розумієте… й не відчуєте… — шановні браття по розуму.
       З якимось «Алєхом» вона, бачте, готова зустрітися на днях.
       Переповнена сміттям… урна…
       Запалити.
       Але хочете зрозуміти, так же? Що таке кохання, що таке любов… яка між ними різниця… Що таке зло, що таке добро… — з чим їх їдять.
       Тому й причепилися до мене?
       Ви-мате-ріалізувати себе перед скляними дверима в метро. Увібрати в легені отруйно-гострий… передсаркомний… — тютюновий дим. Шановні браття. Чи трохи не так, у «дев’ятку»?
       Через мене ви хочете вийти на Бога. Вступити з Ним в контакт.
       У «десятку»?
       Шано-овні браття… — я вас розкусив.
       Той, хто в холодному й неосяжному Всесвіті десь далеко, за межею, — й вийти на Нього вкрай важко, неможливо навіть, — на цій планеті, виявляється, дуже близько, поруч, — і будь-яка людина, якщо захоче, може спілкуватися з Ним… бути з Ним… — абсолютно легко й без проблем.
       Випустити клуб тютюнового диму. Побачимо, шановні, побачимо… Може й складу протекцію… Замовлю словечко… колись… — в залежності від того, як будете себе поводити.
       Ну що, в метро, й додому?.. — та ні.
       Кудись себе тілом... убік… — й ногами в асфальт… ногами… — й сумкою по заду: геп-геп.
       «Ну же? Ну?! Па-аслєній шанс!..»
       Але поки що, на жаль, зарано. Манери у вас, треба визнати, хамські. Підманюєте людей… спокушаєте… — на вчинки негарні підбиваєте… тягнете невідомо, куди… — як вас у пристойний дім пускати?..
       Облуплено-синій метал телефонної кабінки…
       Що?..
       Замерле привіткритих дверцят… — сказав же, зарано. Звідки я впевнений, що ви й на Бога не наїдете, як на мене наїжджаєте?
       Стривайте, в мене ще одна справа… Буквально кілька хвилин, — і я ваш.
       Своїм тілом — в задушливо-парфумне… знайоме… — середовище округлих кнопочок і теплої пластмасової слухавки.
       Утім, всіляка-різна чортівня на цій планеті всю дорогу тим і займалася, що на Бога наїжджала…
       Тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик…
       І навпаки.
       Господь Бог з-від часів Вітхого Завіту очищує Землю від ідолів, демонів й іншої нечисті.
       Гу-у-у-удок.
       Прихісток шукаєте?
       — Алло?..
       Славик?..
       — Я ізвіняюсь… Гм-м!.. Перепрошую… Не знаю, чи туди потрапив… Іванну Володимирівну можна?..
       — Хвилинку.
       Потріскування.
       То був Славика голос?..
       — Та-ак?..
       — Іванно Володимирівно?.. Гм-м! Це вас знову хвилює Олег.
       — Юначе, юначе… У моєму віці мене вже ніщо не хвилює. Ви знайшли мою дочку?
       — Турбує! Не знайшов… Бентежить!.. Олег. А ви мені не підскажете, де вона? Яка там адреса?..
       — Підскажу.
       То вже в мене… галюни… — шановні браття. Славиків голос починає ввижатися в квартирі Олесиної бабусі. Втиснутися вухом ув пластмасово-вологе слухавки. Й крізь потріскування… — чийсь низький… монотонний голос… — його?
       — Юначе?.. — стрепенутись. — Молодість, молодість… Колись покійний професор Біловіл запросив мене до себе в квартиру, підвів до вікна й мовив: «Погляньте, люба Іванно, де я мешкаю — між двома метрами…» А нині, на жаль, уже так не скажуть — «між двома метрами»… Хоча, гадаю, вже час запозиченням на кшалт «метро», «пальто» акліматизуватися в українській мові… Записуйте, Олеже. Моя дочка перебуває між двома метрами…
       Так-так… — записав.
       — Дуже дякую.
       — Розрахуємося, юначе. Дочку мою приведіть цілою і неушкодженою.
       Слухавку пітним… — на важіть.
       Вивільнитися в очі-очі довкруг… ноги-ноги…
       Славик удома в Олі. Сама ж Оля на дні народження. Такий розклад. Чудово.
       А де Семен?..
       Ногами в асфальт… ногами… — кудись направо, до асфальтованого майданчика… й разпечено-гумового… — коліс автобуса.
       «Розочкою», яку підхопив з трави, — я Семена, часом, ні?..
       Розвернутися тілом, розкинувши сумку-руки, — й ногами! в асфальт!-ногами… — на ходу зігнути руку в лікті й по-постукати ребром долоні, — ось вам, шановні браття! ось! — баки тут мені забиваєте… — поважні начебто істоти, розвинені, — й такою несерйозною справою займаєтеся, з пантелику добрих людей збиваєте, — наче й не браття ви по розуму, а дрібна якась нечисть… чортівня… — я все пам’ятаю!.. Можу весь сьогоднішній день по хвилинах розкласти!.. — здав парламент, потім тинявся по кабінетах, обідати ходив у буфет, потім Ігор з Василем приперлися, й Семен за ними, — ну, Семена ще раніше за вікном примітив, коли парламент дописував, от, — потім у буфеті його бачив зі Славиком, сиділи вони, розмовляли, — я до Славика, й вона там якраз… позагравав трохи… — «Олю, навіщо ви сюди прийшли на практику?..» — кожну фразу пам’ятаю! — «Пішли б до Василя в газету…» такий леґінь… — ну, то Семен сказав… пізніше… — о-ой! — хто саме сказав, коли!.. — в туалет заходив, тарганів чавив!.. — розкарячені лапки на кахелі… — й вода-а… з крану… — усе пам’ятаю!.. — в дверях здибався з Семеном та Ігорем, — дві бліді плями облич… у напівтемному коридорі… — Ігор: «Я, ета, знаєш, недолга. Туда-сюда, і да свіданія…» — Семен йому: «Полчаса дастатачна?» — той: «І двадцати мінут с галавой»… — темні прогалини… очей… — потім з Наталкою розмовляли… в курилці… — ні, це вже пізніше… — спершу до редактора… — з Василем зіткнувся в дверях… зі Славиком на сходах…
       Розпечено-гумове величезних… коліс автобуса…
       «Стеблів».
       Хвилинку, ти з Василем зіткнувся біля дверей приймальної, Славика зустрів на сходах, — питання: а де в той час були Оля з Семеном та Ігорем?..
       У Славиковому кабінеті… на стільчиках…
       «Ну же? Ну?! Па-аслєній шанс!..»
       Задерта джинсова спідничка… голі ноги…
       Так?..
       Задушливо-рожеве нейлонових квіточок… на спині якоїсь жінки… — вивернута догори краєм комірця сорочки… смужка бруду… — спини… клунки, валізи… — автобус на Стеблів.
       Ти був у приймальні… Чекав, що ось зараз вона має прийти… виписувати відрядження… в Білу Церкву… — а вона в той час у Славиковому кабінеті сиділа на стільці, задерши спідничку й розіставивши ноги, — й Ігор стояв перед нею з розстебнутою ширінкою й совався взад-вперед, — а Семен на своєму стільчику, — ноги на стілець навпроти, — виблискував маленькими… й гострима очима…
       Зелена трава… прозора вода в струмку… — хочеться туди.
       Так і було?..
       Якщо зараз на цей автобус, — за годину буду в Стеблеві. А звідти попуткою… — та чого, пішки. До ночі й доберуся… до того яру…
       Х-хочеться…
       Повалитися тілом в траву… розкинувши руки… — в запахові полину… дзюркотінні води в струмку… прохолодної й чистої… — відчути, як рожево-пітне довкруг зрушилося, — до дверей автобуса, — й собою мимоволі спрямуватися… в загальному рухові… спин…
       «Па-адходім, падходім, маладци!..»
       Дійняли.
       Пере-кинути очі — через весь маданчик, — в розкуйовджене руде волосся… замерлі очі…
       Пацанва. Навчіпки на асфальті. Лохів розводять на бабки…
       Замерло-сірі очі.
       Металево-гумова «гармошка» відчинених дверцях автобуса… — пошарпана підніжка… — й легким поштовхом ступн-ні… — я вже на гачку? — зануритися в затхлий простір салону… — н-н-ні! — кудись себе… вбік… — й ви-віль-нитися.
Й ногами в асфальт! ногами! — навіщо мені зараз в Стеблів пертися, шановні браття, — якого біса?! — ногами! в асфальт! — тепер я розумію, чому Петро звівся з-за столу й, ні слова не кажучи, вийшов з хати… наче щось повело його в той ліс… — ви його повели? — але він про те й гадки не мав… просто захотілося… туди… — де спокійно й тихо… — ногами… гами… — сидіти на пеньку й споглядати, як вітер ворушить верхівки сосен… — а де ви згодом були, коли він вирвав ножа в того з-за поясу й став ним розмахувати туди-сюди? — сторонньо спостерігали?.. — чи пожадливо вбирали потужну злу енергію, що нестримно поширювалася від усього, що діялося внизу?.. — так же? — ви тим живитися? — ви хто?! — та стривайте! стривайте! — чого ви причепилися до мене? Чого ви хочете?! Цікавлю вас дуже?.. Й що саме вас цікавить в мені? Мої думки, переконання, судження з того чи іншого приводу? Це які-такі? Що ж я такого вам можу сказати, чого ви не знаєте? Чи про що ви не в курсі?.. Ви влізли в мою голову, вломилися й орієнтуєтеся там краще од самого мене… Що ж вас може цікавити в мені, шановні браття,— тіло? Кістки та м’ясо?.. Облиште. Що собою являє моє тіло, вам чудово відомо. Ікс-файли про вас знімають, наговарюють усілякого… Буцімто якісь досліди над нами проводите… з-зуби свердлите… — маразм! Невже вам, істотам на порядок вищим, щось може бути незрозумілим з приводу того, що таке людина? Що там досліджувати?.. — сало, як сало. То чого ж ви хочете? Не буду лукавити, — ми, люди, давно вже в курсі, що вас цікавить — наші душі. Вся ваша братія… нечиста… — у всі часи хотіла від нас лише одного… — заполучити людську-у ду-у-ушу… Що воно таке, душа… дух… — ми, люди, й самі не знаємо… й наші вчені… лікарі не визнають… наявності… того… — але ж ви знаєте. Ви чудово в курсі, що воно таке й з чим його їдять… Що таке людина, — навіщо в це тіло при народженні вселився енерґетичний згусток… душа… — й куди направиться після смерті… припинення життєдіяльності… тіла… — що таке дух… — я не знаю!.. — й ніхто з людей, напевне, того не знає… достеменно… — а ви знаєте. Шановні браття… — ви чудово в курсі. Вас цікавить енерґетичний згусток, що існує в моєму тілі й керує ним, і який ви отак просто не можете взяти, — такі от правила… закони у вищому світі… — лиш я сам, сам, — власною волею можу надати над ним владу… — так же? Так?! Тому й тягаєте мене… — мурижите й маринуєте. А я пручаюся. Не хочу віддавати вам шматочок соковитого м’яса… згусточок смачної… душі…
       Стишити ходу… зупинитися… — запалити.
Шан-новні браття, — ви хто? Як мені звертатися до вас? У різні часи й у різних народів до вас зверталися… й уявляли по-різному… — заплутатися можна… в окремих личинах… — а ім’я вам одне: легіон. Пригадалося з Нового Завіту… — біси, що вселилися в стадо свиней, а ім’я їм, як сказав Ісус, — легіон. І що ж я вам можу сказати, легіонери, — нікуди ви мене не потягнете! Ні до чого не примусите! Зі мною Господь Бог! Він мене тримає й захищає!.. Тому не боюся я вас… — ні рядових легіонерів… ні центуріонів… ні полководця…
       Ч-чиркнути сірником й мимоволі відчути… потилицею… — щось строннє й пильне… — озирнутися: блискуче кокарди… гостро-темне очей… жорстке вусів… — постовий міліціонер.
       Збитися подихом.
       Полководця він, бачте, — назвемо своїм іменем, — Сатану, — не боїться, — його Господь, бачте, захищає, — а вусатого мента з кийком налякався до всрачки.
       Тричі: ха-ха-ха.
       Прокаш!-каш!-каш!-лятися.
       Щосили втриматися на прямих ногах в невпинних… автомобільних гудках… — стою тут… нікого не чіпаю… нікому не заважаю… — зрештою, маю журналістську «корочку» в боковій кишені теніски… — захистить в разі чого… як уже була… захищала… — вибиті зуби… поламані ребра… — чимось настирливим… уїдливим… — звідки?! — з-від недопалка… в пальцях…
       Господи…
       «Ну же? Ну?! Па-аслєній шанс!..»
       Вики!-нути недопалка… — та в урну ж! в урну! — не поруч з урною, а в урну!
       Підійти й підібрати?..
       Ні?..
       Й о-очами себе, як пружиною, назад, — й натрапити на руки-руки на асфальті… спини… — пацанів-лохотронщиків, — а що міліціонер?.. — кокарда… темні очі… — дивиться в інший бік.
       А тебе, жіночко, куди несе?! Тебе ж зараз обберуть до нитки! Вже в літах, повинна розуміти, що до чого…
       Налякався, бач, що мент причепиться, — в той час тут же, в нього, захисника правопорядку, на очах здійснюється справжній злочин, — шахрайство, — а він і вусом своїм… не веде… — чи веде? — чи вони заодно? — чи він прикриває, а вони діляться?.. — журналістська «корочка» в боковій кишені теніски… — підійди! — й під ніс йому, ментові!!
       Па-цан-ва.
       Й отой от, рудий, — очами взяв, — і глянув.
       Вди-ихнути повітря.
       Ти ж бачиш мене, Господи, — любиш?.. Перед ножем, що поблисками… туди-сюди… — прямо подивитися в несамовиті очі того й водночас ясно й прямо в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! Якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім єством своїм відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу не втрапив… усе буде гаразд…
       Жити, як живеться… й по-можливості чинити добро…
       Й ув прозоро-сірі очі… отого от рудого… пацана… — власними очами, — й гля-нути, — й доволі.
       А тепер кудись убік… — цигани… валізи, валізи… — й знову голову, — шиєю назад, — й очами! — не обов’язково прямо в очі, в той лиш бік, — і підборіддя припідняти. Салабони. Сосунки прищаві. Боятися вас буду.
       Достатньо.
       Видихнути повітря… Тепер сумку на плече, — й нога-ами поволі… ногами… — спокійно ступати, впевнено… — правою! лівою! — й сумкою по заду: геп-геп! — ану стій.
       Стій-но, кажу. Отак.
       Повернися, візьми тітку за руку й скажи: «Схаменіться! Вас же зараз обберуть до нитки!..»
       Вдих-видихнути.
       Ти ж там щось був про Господа Бога, про те, що по-можливості слід чинити добро.
       Чого закляк?!
       Нумо йти чинити добро!
       Нічого! нічого! Перевтомився трохи, — ногами в асфальт! ногами! — воно вже й справді… далеко заходять… ігрища… — капища! погаські капища! — тихо. Давай-но щось адекватне. Гарно попрацював на тижні… На наступному обов’язково написати про ґаражі… знайти час… — й про масонів… — й «Білу гарячку» на вихідні… після масонів… — в понеділок зранку! — здати «Білу гарячку»… й масонів…— ф-ф-фух… — щось іще треба було… щось здати… щось… — мало їм! мало! — скільки на тижні матеріалів поназдавав, а тут бери ще й «Білу гарячку» клепай! — гиля! гиля! — біжить боягуз, увібравши голову в плечі, ухиляється від того, щоб чинити добро… — а наступ!-ного тижня! з новими силами!.. — але не більше одного лівого матеріалу на тиждень, та й не зможу більше, треба й про політику не забувати, а там і без лівих матеріалів вовік усього не розгребеш… — було б добре один лівий матеріал на два тижні, просто чудово, але й те навряд… — гиля! гиля! утю-тю! — та не біжи так! Давно вже позаду нема нікого… — просплюся, допишу «Білу гарячку», й що там дописувати, п’яний виблядок убив нормального хлопця, й за що вбив, за те, що той ножика відібрав, звичайного собі ножика з рожевою пластмасовою ручкою й довгим лезом, спокою йому той ножик не давав, — ходив собі, про щось думав, а про що він міг такого думати?! — для того, щоб уміти про щось таке думати, треба на відповідному рівні перебувати, а щоб вийти на відповідний, вищий рівень, треба якусь базу мати, — фундамент! — він же ніде не вчився… пиячив… — утю-тю! — та-ак, з фундаментальними речами, як наприклад, інстинкт самозбереження, в декого все гаразд — принципи-принципами, якщо справа стосується шкіри, всі вони буль-булькають аж на саме дінце… на гли-ибину…       

*      *     *

       Ти як тут?
       Тихо, тихо, не лякайся. Це я, твій вірний друг, товариш і брат. Матеріал заважав писати, пам’ятаєш?.. — та, на сидінні поруч. Тільки рукою не мацай, я тобі не Оля.
       Щось ти мені не подобаєшся. Даруй, я тебе рукою за підборіддя… — в один бік! В інший!.. — одутлувата у нас пика, й поголитися треба було зранку… — та нічого, згодишся. Очі?.. — я повіки пальцями, даруй, — червоненькі в нас очиці, мутні… — та нічого… — гей-но! Ну ж бо, гей! — та живий, живий…
       Тільки не пий більше.
       Зараз поїдемо, — водій на сидіння, — геп! — зчіплення судомою, від задніх колес до передніх, — пой-їхали.
       А в мене, знаєш, уже весна… — брудний сніг, брудні кури… — а сірому моєму котові приблудному все одно — весна, зима… Розвалився на столі, виваливши черево, й лапою гумку, лапою… — зараз скине… — ось, уже скинув.
З точки зору трьох котів, що вештаються довкруг будинку, — чорного з білою грудкою, рябого й рудого, — світ є дуже несправедливим. Нічим вони од сірого кота не гірші, а за багатьма показниками, як то — довжина, густота й окрас шерстки, вміння адекватно зреаґувати на зміну обставин, рівень пристосованости до життя… — й кращі. Але чомусь саме сірий дістав у цьому житті привілеї — вони змушені докладати чималих зусиль у пошуках їжі й тепла, в той час, як той усе має, як належне, — і не якийсь засохлий рибний хребет… — тьху ти! — з помийної ями і не запилену жорстку цеглину в димарі… — сажею бери дихай… — а м’ясце, рибку, молочко… охайний килимок під батареєю опалення… — й незадоволений ще, падлюка, нявчить… — інколи він так мене діймає… — заткни пельку, бо зараз як лясну, замовкнеш надовго!.. — от. Що я на це можу відповісти котам рудому, рябому та чорному з білою грудкою? — безперечно, коти, ви маєте рацію, визнаю, що безвідповідально розбестив сірого кота… — але взяти й вигнати його й заповнити вакансію кимось із вас я не можу теж, бо, попри все, я його, падлюку, люблю й, крім того, покладаю на нього певні надії… — він іще не встиг навчитися тому, що ви, шановні коти, називаєте «вмінням жити» — обстежувати смітники, красти в сусідів ковбасу тощо… — а, будемо відвертими, ви не полишите своїх звичок і коли житимете в мене. Тож, попри всю свою повагу до вас, коти рудий, рябий і чорний з білою грудкою, з вас навряд чи вийде вже щось інше, ніж те, чим ви є зараз, — а з мого сірого кота я ще не втратив надії зробити відважного щуролова.
       Якось у бочку з–під зерна потрапив щур… — ну, не зовсім щур — щуреня… маленьке таке щуренятко… — кидалося з боку в бік, попискувало жалібно… — я за кота, в бочку його, кричу: хапай щура!.. — а щуреня?.. — бачить, кепські справи, наближається сумний кінець… — запищало пронизливо! — стрибнуло на кота, цапнуло за ніс… — той перелякано з бочки, а щуреня… — слухай, слухай! — вчепилося йому за хвоста, разом з ним назовні й — шмиг у дірку. Так моє навчання й скінчилося. Розумію тривогу й оберення котів чорного з білою грудкою, рудого й рябого. Між ними та щурами давно вже склалися певні стосунки — ворожого нейтралітету, німої домовлености не лізти туди, де вже є хтось із протилежного стану, — тепер же щури знатимуть, що кота можна не боятися, він утече, якщо сміливо цапонути його за ніс. І взагалі, — немов-би чую їх гнівне, — як можна було довірити таку відповідальну справу, як боротьба із щурами, тому розніженому, розбещеному котові? — щура треба було рішуче вбити самому, а краще — приглушити, віднести туди, звідки не зможе втекти, ще раз гахнути лопатою для гарантії й віддати комусь із надійних, перевірених котів — рудому, рябому або ж чорному із білою грудкою.
Що ж, котів можна зрозуміти. Але й коти мають зрозуміти мене. Я маю зробити зі свого сірого кота щуролова. Тож, незважаючи на його вади, — як генетичні, так і ті, що стали наслідком прорахунків у вихованні, — повинен довести справу до кінця. Начепити скраю бочки шмат сала, а з другого покласти дощечку, щоб щуреня, потягнувшись за салом, стало на неї, втратило рівновагу й упало на дно. І, попри симпатію до його, щуреняти, відчайдушної хоробрости, таки примусити сірого кота його схопити й позбавити життя… — як зазвичай це робив твій чорний кіт Маркіян Кіначобло. По ночах він, жахаючи свиней та курей, влаштовував з ними у сарайчику страшні побойовиська — вгризався зубами щурам у горла й ті конали… — а потім, люто озираючись по боках, волік їх тіла до дверей.
       Ехе-хе… Гарним був кіт Маркіян Кіначчобло. На жаль, здох.

*      *      *

       Ряд дерев попереду, — стрімко-пряме дороги! — ряд дерев позаду.
       А тебе, видно, вночі таки понесе в той яр поблизу Снігурівки, урочище Рудку. Хоча затія, скажу, безглузда й небезпечна навіть. Тинятися потемки по околицях невідомого села… — дуже просто отримати по фізії, мій любий. Як тоді на роботу заявишся?.. Я вже не кажу про Верховну Раду… Крім того, не виключено, вночі там і справді можна щось таке побачити — сяйво, не сяйво, кулю, не кулю… — якщо бачили, й не раз, — і якщо воно, невідомо, що, — візьме, та й полетить прямо на тебе?.. — та з переляку, любий, ти накладеш у штани. Тобі не шкода новеньких джинсів? Ні вичистити, ні випрасувати… А найвірогідніше, ця історія закінчиться так: вночі ти п’яний заявишся до голови колгоспу, Івана Степановича, й вимагатимеш іншопланетян, а наранок він накрапає на тебе кляузу, підпише, поставить печатку й належним чином надішле голові обласної ради, який, у свою чергу, передасть її редакторові газети, — й будуть тобі й іншопланетяни, й районна мафія, й «Біла гарячка»… — а, до речі, чому алкоголіки в стані білої гарячки переважно бачать чортиків?.. — маленьких, зелененьких, пустотливих… — подумай якось при нагоді.
       Ну, гаразд. Не переймайся.
       А щодо кота Маркіяна Кіначобла, то нема чого себе звинувачувати. Ти вчинив саме так, як і мав. Відтоді, як ви жили разом, незаперечною умовою нормального вашого співіснування стало те, що кіт не гадить у хаті. Кватирка завжди була відчиненою, зовні приставлена дощечка — плиг туди, скок назад… — а тут, бачте, взяв собі за звичай… І не хотілося, так, не хотілося тикати його туди носом… — кіт уже був старим, поважним, стільки років разом прожили… — але що було вдіяти? Раз нагадив, другий… — мороз йому, бачте. Теплий туалет йому потрібен, комфортний… — носом його туди, носом!.. — щоб знав, де не можна гадити! — і на вулицю, і кватирку на гачок. Нехай гарненько подумає над тим, що таке тепла оселя в мороз. Нявчить? — нехай понявчить. А собі ж перепалити, почекати… — і гачок назад, і кватирку… — лізе? — ану для заґрунтування висновків іще трохи… — й морду його, що в кватирку, долонею, — й назад, на мороз, отак! — і ще трохи почекати… й ще… — й нехай уже лізе. Відчути, як струсонулася дощечка — раз, другий… — вловити тоненький нявкіт знадвору, допалити цигарку… — «Та лізь уже, чого ти?» — гукнути в кватирку. Прислухатися. Не почути нічого. Невже він не доплигнув саме того разу, коли відкрив кватирку?.. — почекати ще трохи й піти на вулицю розшукувати. Знайти в холодній ніші під димарем, принести в хату, покласти під батареєю опалення, курити й дивитися, як він лежить і майже не ворушиться… — та не переживай. Кіт уже був старим, здихав, він би й без того здох.

*      *      *

       Я вже й залишив би тебе, любий, у спокої, якби не собаки. Собаки ж зосталися! Найперші людині друзі, найвідданіші. Й щоб отак пропали в мороці, невисвітленими?..
       Собак було двоє, вірніше, одного не було. Ні, він з’являвся час від часу — спочатку всі раділи, собака, мовляв, вернувся… — здоровенний, білий, кудлатий… — годували його, пестили… Примовляли: де ти був, де тебе носило? Потім годували, але вказували — ти, собако, або туди, або сюди… — сам вирішуй, куди, але кудись! — а потім, коли з’являвся, то вже й зважати — не зважали. Кидали зазвичай кістку. Що вже вдієш… Але не брали до розрахунків. І тим належало йому вдовольнитися, бо хтось інший, в іншому обійсті, — й чобітом під зад, то є під хвіст, — й бувай здоровий. Такі справи. Гарним був пес, якостями характеру значно вищий од кота Маркіяна Кіначобла, а от розумовими здібностями — куди нижчий. Кіт утямив був гарно — хоч би що, а від двору не відбивайся. М’ясо поцупиш — відлупцюють, але простять. А позбудешся двору, — вважай, тобі й кінець, яким би не був щиросердним та кудлатим. З’явиться в твоїй будці якесь чорне цуценя, очманіло-радісне в перманентному відкритті світу, — і от вона, твоя будка, вже не твоя. І не тебе годують у першу чергу, і не на тебе покладаються в такій важливій тут, на Землі, справі, як охорона двору.
       А було ж, було!.. — ходив колись із тим кудлатим собакою в посадку… — супроводжував тебе, коли виводив на випас кіз… — щоразу пронизував посадку з кінця в кінець, — а він біг поруч, біг і радів, що дістався собою далі, ніж минулого разу… — але щоразу знічувався й повертався назад.
       А ти з козами цілеспрямовано й точно, як при стикуванні різновеликих і різноформних космічних апаратів, — вписувався в її, тонкої й довгої посадки, початок… — й чудово знав, що буде потім… — зліва буде поле, поле… аж до самого лісу поле… — а от справа спершу буде цвинтар, потім ділянка під забудову, потім водонапірна башта, потім паркан, потім полишена споруда бетонно-розчинного вузла, потім смітник, потім сад… а потім і справа буде поле, поле… — але якось зайшов у ту посадку десь насередині.
Ти чудово знав посадку й усе, що буде справа!.. — спершу буде цвинтар… — обнесений металевою сіткою на низеньких проржавілих стовпчиках… — спочатку зі свіжими, завмерло оголеними землею могилами, — подивовано-безпорадними, відчайдушно-затисненими в себе, — й усе більш і більш примиреними, все в густішій траві, в міцніших деревах… — врівноваженіші, виснаженіші, байдужіші… — і з калюжкою, зацвілою, засипаною пожухлими квітами й гілляччям, — яка ніколи не висихала і з якої кози завжди рвалися напитися… — й доводилося пересиленими м’язами й перенапруженими мотузками спрямовувати їх стороною… — поміж дерев, чагарником… — й проминати нарешті цвинтар й опинятися перед обрізаним посадкою шматком того поля, що зліва, — то легко, ніжно-зеленого, то важко, різнобарвно-зеленого, то сіро-зеленого, втомленого, то сліпуче-білого, то в’язко-чорного, — але того ж самісінького поля, однаково обмеженого з усіх боків будинками, цвинтарем і посадкою, — і новобудовами, що поволі, й усе потужніше, випиналися із землі залізобетонними блоками й рядами цегли, — непевними в часі, нетривкими в просторі, — щоразу іншими, — то завмерлими в стімкому рухові догори однієї із стін, то видрібнілим над стінами остяком із дошок…. — й здіймалася своїм величним, мудро-іржавим водонапірна башта, похмура самодостатня циліндрична голова на тонкій округлій цегляній шиї… — й трималася неподалік за деревами в людському городі незмінна калюжа, й кози знову рвалися туди, до трави й води, й знову доводилося напружувати мотузку, щоб не пустити їх, — не можна було туди їх пускати! — й, проминувши перший смітник, невеличкий, але небезпечний, бо тижнями там мирно гнили яблука й кочани капусти… й валялася мокра коров’яча шкіра, й білий, можливо, козячий, череп стирчав на обламку гілки… — швидко вести їх далі понад парканом, парканом… — брудним і сирим, металево-масляним, і знати, що недовго вже козам залишилося чекати, й відчути раптом, як паркан обламується, як обривається разом з ним і посадка, — й відкривається бетонно-розчинний вузол, — громіздкий, недоладний, випнутий угору й убоки добудовами, складений з різнобарвної цегли, перемішаної із бетонними блоками, й де пласким, де похилим дахом, покритим чорним рубіроїдом, втиснутим в основу проржавілими цвяхами… — й усе те в піску, в глибоких коліях, в прямокутних ямах, насичених вапном, — і в насторожених різномастних, різновеликих собаках, які чи жили там, чи охороняли покинуту будівлю… — видно, саме їх, тих злих собак, і боявся кудлатий твій пес — добігав усе ближче й ближче, але ніяк не міг перебороти себе, хоча й знав, що з тобою їх можна не боятися — ти відборониш його, як боронив кіз… — собака, приречено схиливши до землі голову, трусив назад, а ти виступав уперед, застережно тримаючи в руці ломаку й водночас спрямовуючи кіз до колодязного люку водогону, — залізобетонної ковдобини в землі, переповненої прозорою водою, що стікала нетривкими рівчаками в калюжу… — отам от, з того колодязя, і належало козам напитися, — вони й самі про те згадували — чомусь саме тоді, а не коли рвалися до калюжі біля цвинтаря чи біля башти… — і припадали до води, а ти витягував цигарку й палив, розглядаючи грунтову дорогу в гаражах, — і згадував, як колись було довелося вийти сюди, до бетонно-розчинного вузла, не з-від цвинтаря, а дорогою з-від гаражів, — і як світ умить розвернувся, й ти подивився на нього немов-би збоку й відчув щось… цьому світові, не притаманне… — немов кутнім зором ухопив картинку з привідкритих дверей в іншу кімнату… — ти стояв-вимучував свідомість, щоб пригадати, що ж устиг побачити… — й стежив за козами, чекав, поки нап’ються, — палив і розумів, що бетонно-розчинний вузол означував лиш півдороги до пасовиська.

Наступна сторінка

 

Додати коментар