Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (16)

Попередня сторінка

 

                                                 Ч А С Т И Н А     Д Р У Г А

                                                                             1.

       Рухатися кудись… рухатися… — кудись під гору, понад яром… стежкою в траві… — ступати й ступати ногами в сірі прогалини грунту й види-видихувати сухе повітря з легенів… — отяжілою кров’ю в литках і пришвидшеним подихом відчуваючи, як схил поволі важчає… посилюється, а яр збоку поглиблюється… — й ураз обри!-вається донизу стрімкіми й гострими… піщаними краями… — кудись рухатися, невпинно ступати в прогалини в траві, все густішої й вищої, поволі підіймаючись на край пагорба… порослого чагарником… — проштриканого паростками дерев, які видовжуються догори, міцнішають… визначаються як осики й берізки… ялинки… — а відтак і ялини, — рухатися серед дерев, усе розлогіших, прохолодніших… темніших… — розрізняючи ступнями крізь підошву кросівок, як пісок під ногами стає гравієм, і він стягується з-від трави, окреслюючи краї стежки, збивається в купи… видозмінюється в шматочки асфальту… — перетворюючи стежку в алейку. Відтак рухатися серед тиші й важких ялинкових гілок в якомусь дивному… занедбаному парку… — сприймаючи, як попереду в проривах між гілками, то виринаючи, то зникаючи, але виринаючи надовше, промальовуються ряди цегли… відкривається широка цегляна стіна… — де із залишками штукатурки, де почорніла від пилу… — й, розриваючи ялинкові гілки, постає край недоладно-велетенської споруди.
       Ступаючи в розбухлий, як від наривів, асфальт, обійти її, — сарайчики якісь прибудовані… кочегарні… — й натрапити на фасад: важкі сірі колони, тріщини в парапеті тераси і порожній басейн з напівкруглою чашою фонтану.
       Утямити в роті величезного язика й поштовхом сухого вітру — тісні, набряклі застояною кров’ю повіки довкруг очей. Обридло-мульке лямки сумки, — плечем, — липке пальців у кросівках… — рухатися вздовж поривної лінії світла-тіні на асфальті, втримуючи очами виспрагло-сіру чашу, — оголені горбуваті арматурини, крихко-сірі шматочки бетону, густе мереживо нестримних тріщинок на опуклій внутрішній площині… проржавілу горловину труби… — вдихом-видихом відчуваючи, як чаша вбирає з довкружнього простору вологу.
       Де я?..
       Відірватися поглядом від чаші й натрапити на блискуче-слизький граніт постаменту пам’ятника… — розкарячені ноги. Важкі складки одежі. Ленін. Примружено-хитрі очі.
       Розвернутися, — й ногами в асфальт! ногами! — спрямуватися алейкою далі, — до стукотіння по гравію колес.
       Кудись занесло… бач…
       Напівкругла металева арка на тлі вицвіло-сірого неба. Поздовжні прямокутні секції огорожі… — й Семенові зуби: «Тебе, що називається, винесло наперед, на авансцену!..» — стуко!-стуко!-стукотіння! — настирливо в свідомість. Шалений мотоцикліст бруківкою витр-р-рясаючи собі душу. На мить напруженою червоносорочковою спиною й прямими, вчіпленими в кермо руками, — вулицею вздовж цегляних двоповерхівок… одноманітно-зеленого ряду парканів…
       Зуби-зуби: «Ти виявився найближчим до шибениці, й ув руках у тебе ніж, яким можеш перерізати мотузку!..»
       Годі!
       Облизати шорстко губи. Чогось би десь випити… Магазинчик би якийсь… чи кіоск…
       Котра година?
       Хлопчик босоного на одній із секцій огорожі. Темні очі з-під розпатланого волосся… — звести на ходу руку, — замерле стрілок на округлому циферблаті. Пів на дев’яту вечора. Ще нічого… встигаю… — хоча магазини вже, видно, зачинені. Спокійні й уважні очі хлопчика… — поволі рухатися, тримаючи їх власними очима, — проминути арку, залишивши того за спиною, — й сприйняти обличчям теплий подих розпеченого асфальту.
       Занесли кудись шановні… браття по розуму…
       Задушливі крони дерев з-над парканів. Ряди-ряди цегли довкруг сірих вікон двоповерхівок… невпинний собачий гавкіт… — повернути направо й рушити далі — асфальтованим тротуаром над бруківкою вулиці.
       Ніхто нікого нікуди не заносив. Сам заїхав… — на автобусі. От. Усе пам’ятаю. Випили в редакції. Семен приперся з Ігорем та Василем… Потім Оля була… так… Валентина Григорівна нав’язала іншопланетян… у Снігурівці… — це Снігурівка?! — побілена бровка… тротуару… — та ні. Де ти бачив там занедбані палаци? Та ще й з фонтанами?.. — це якесь велике село, чи навіть селище… — ф-фух. Потім у пивбарі додав. Носило п’яного по місту… Семен знову вималювався… — втирав у дворику… біля дитячого майданчика, от, — пам’ятаю, — щось про масонів… про шибеницю… — ф-ф-фух! Про Андріївську церкву… — чогось би випити.
       Рухатися далі й рухатися, оминаючи вибоїни в асфальті й ощирені бампери автомобілів, що заклякли на узбіччі, — відчуваючи, як двоповерхівки сірішають цеглою… поволі розшаровуються в зелені… пропадають… — поступаються хатам з маленькими вікнами й ламаними дахами, наче вкоріненими в цю землю, — й асфальт під ногами знесилюється… тріскається й кришиться… — поволі зашаровується в піску й поглинається камінням бруківки, що владно наповзає збоку, — рухатися й рухатися в невпинному ябуневому цвіті й знесиленому собачому гавкоті — повз пильних бабусь на лавочці… чоловіка в замащеній сорочці біля розкритих воріт… сповненого бензином… фарбою… — назустріч жінці нa велосипеді з сапкою на рамі.
       Хоч би води з колодязя… випити… — подумати, — якщо магазини вже зачинені… о пів на дев’яту…
       Вечора чи ранку?
       Зосереджене обличчя жінки… невпинні н-ноги… — та вечора… вечора… — якого ще ранку? Поговорили з Семеном, потім сів на автобус, — гарно пам’ятаю, як сідав! — величезні колеса. Знервовані пітні тіла біля відчинених дверцят… дерев’яна заколка у волоссі дівчини… каштановому… — ну й відключився на годину. Зранку собаки таким гавкотом не заливаються.
       Гроші?!
       Утиснутися долонею в передню кишеню джинсів… — умиротворено-тверде пачки. Посвідчення? — пальцями в бокову кишеню теніски… — жорстке країв, — є.
       Усе гаразд!
       Ніде не валявся. Ні в що не вляпався… ні з ким не зачепився… — просто не пам’ятаю трохи. Спав, непевне, в автобусі… на сидінні біля вікна…
       Ступати й ступати в бруківку, прудко відштовхуючись від гладенького й теплого каміння, — підставляти під тіло ноги, намагаючись прямо втримати голову на задовгій і непевній шиї, — сприймаючи, як попереду, наче на хиткому екрані, нарощується зморшками обличчя жінки… на велосипеді… — рухатися й рухатися, ледь поспіваючи за сумкою, що погойдуючись, спрямовує тіло кудись донизу… до води, що виблискує в проривах між деревами…
       Це Стеблів.
       Горби, горби… яри… — ставок, парк. Звичайно, що Стеблів… Велике село, колишній райцентр… Перевантажене напіврозваленими залишками минулої значимості… — заклякле виразними зморшками в кутиках очей й округлою бородавкою над губою — обличчя жінки, — й блискуче-білі брижі хвиль… на широкому й темному плесі води…
       З Семеном нормально розпрощалися?
       Брудні гуси.
       Ступати й сту!.. — зараза. Виїмка… промита дощами… — ледь ногу не підвернув.
       Облишити сумку й пот-терти сустав, насолоджуючись гарячим і солодким відчуттям болю, що минає. Заїжджали сюди з Вітьком… і Валентиною Григорівною… — коли восени їздили на іншопланетян. Фотографували Змієві вали…
       Обережно ступити… й ступити… — в каміння… дрібний щебінь… рожеві шматочки якогось пластику…
       Та нормально розпрощалися… Постояли, потріпалися… — й розбіглися.
       Куди я йду?..
       Провислий трос між бетонними стовпчиками… — над крутим схилом до води. Порожні пластикові пляшки в осоці під берегом… Брудатна гілка, розбухла від вологи… зелені цяточки ряски…
       Хочу до ночі дістатися в Снігурівку? Й навіщо?..
       Запах гнилої риби… тини… — ну як це, навіщо? Шановні браття по розуму призначили зустріч сьогодні вночі… там неподалік… — в яру. В урочищі Рудка.
       Гуси-гуси, ґе-ґе-ґе… — допився до «зелених чоловічків».
       Упертися дол-лонями в прохолодне… шерехате бетонного стовпчика… — й перевести подих.
       Густе блакитне небо й зарожевілі хмаринки над утихомиреними й величними… кронами на протилежному березі ставка… й відображеними у воді… — збита колія дороги поволі схилом… повз різнозелені клаптики городів… загорожі… — давньоруське місто тут було. На цих пагорбах. Літописне. Половці тримали осаду. Щось там з колодязем… медом… — оскляніло-круглі очі й тоненький язичок з-від розтуленого клюва.
       Я тобі пош-шикаю!
       Розмахнуся сумкою й як д-дам по голові! чи ногою заїду! — пош-шикаєш мені.
       Відчути, як у грудях кала-калатає серце.
       Й десь тут… на пагорбах… — давнє городище. Там, де парк… з занедбаним будинком культури… звідки й прямую… — десь над ручаєм. Колись він був річкою… по якій ходили струги…
       Переступити через трос, втримуючи очами зграйку гусей на чолі з наха-абним гусаком, що продовжував витягувати шию… бити крилами… — поволі спуститися схилом… до води… — зрештою, облишити сумку й, опершись долонею, — ніде тут гуси не нагадили?! — опустити своє тіло в траву.
       Ставка, звичайно, й близько не було… в давнину… — чи був?
       Прохолодне землі поясницею, — й спиною, — дратівливе травинки шкірою руки… вище ліктя…
       Глибока й поволі глибша напівсфера неба… насичена густою до бузкового… блакиттю… — й раптом звідкись з іреальності, — ясно й виразно, — трохи кирпатий носик, великі подивовані очі й чівка світлого волосся над трохи випуклим чолом.
       Спл-леск! — глянути. Зеленувато-сріблясті кола по воді.
       Риба.
       Якось з нею по-дурному… все вийшло…
       Потерти болюче-теплий… голіностопний сустав… — привів її й залишив… на дачі у Валентини… Григорівни…
       Що з куревом?
       Розіпрямити ноги й просунути дол-лоню в передню кишеню джинсів… — н-н-ні до яких «зелених чоловічків» я не допивався. Жорстке пачки купонів кінчиками пальців. Валентина Григорівна була наїхала, щоб знову з’їздив у Снігурівку… — в іншу кишеню, — пружне коробки сірників. Написав про іншопланетян… — вивернути й просунути пальці… — та й самому захотілося трохи розвіятися… — в праву й ліву задн-ні… кишен-н-ні… — на природі… — якісь папірці. Одне й друге. Приємне й корисне.
       Номер телефону… каракулі… — залишився без курева?
       До Снігурівки з автовокзалу вже нічого не було, пізно, — а до Стеблева з-від метро кожну годину… ходять…
       Сумку до рук, — розкрити, — блокнот… пошарпані газети… барвистий батончик «Снікерса»… — чогось не достає?.. — стривай. Це ж коли й де я купував «Снікерс»? Щось не пам’ятаю… зовсім… — мимоволі вдивитися в пальці… кисті рук… — подряпити? кров?.. — та ні. Лише смужки бруду під нігтями…
       Та он вона. Червоно-білим прямокутничком… — пачка «Столичних». Усе гаразд.
       Нормально з Семеном розпрощалися!.. Постояли трохи, потріпалися… — й розбіглися, хто куди.
       Я вам не Петро, шановні браття!..
       Донести пачку до рота й з-зубами висіпнути цигарку. Не Петро й не Микола! Я Олег!.. Напитися й понестися кудись — так, це я можу. А ножем когось пиронути… — перепрошую.
       Чи-чиркнути сірником.
       Стрімкий білий прочерк… сліду літака в блаки-итній гли-и-ибині… неба…
       До речі, завтра об одиннадцій треба бути в Андріївській церкві, «як штик», — не забув?..
       Мерехтливі хви-хвилі на широкому плесі води.
       Нічого я не забув. Чогось би зараз випити… сполоснутися… — й уперед. Проминути ставок, потім вулицею догори, а там десь має бути поворот направо. Кілометрів п’ять асфальтівкою — й Снігурівка. За годину-півтори й доберуся.
       Опертися дол-лонею об землю… — й звестися на ноги.
       Ступити… й ступити в схил… — порослий дивною… високою травою… — тримаючись очами за проржавілий трос угорі, — й ухо-о-пи!-тися за нього, — підтягнутися й випрямитися.
       Поволі рушити вперед, — узбіччям дороги… по насипу, що над ставком… — до бетонно-кам’яної греблі, що напівколом упиналася в воду, — вирізняючи окремі каменюги, розмежовані бетоном, й уперті стебла незвичної… трави з-від тріщин… — над утихомиреною й потужною… зеленуватою водою… ставка… — сповненою бажання й сил про-то-чи-ти-ся між тріщинами, зрушити каміння, — й переможно ви-ирватися назовні! — розмітаючи стіну й земляний насип!.. — й полегшенням поринути в долину… — рухатися й рухатися, поволі відкриваючи провалля дамби, — почасти сіре… почасти фіолетово-вологе каміння… поздовжні смуги моху… — прямокутний отвір стоку й дзюркітливі й непевні… цівочки води…
       Стежите за мною, шановні браття по розуму?
       Тримаєтеся вгорі, легкі й невидимі, — й неухильно спрямовуєте до того яру… енелодрому…
       Звести голову. Ясно-синє небо й легкі хмаринки… Й проржавілі якісь баки… — в траві попереду. Прямокутні бетонні блоки, здійняті ребрами догори. Облізлий білою фарбою човен… на глинистому… березі…
       Доберуся туди… шановні браття… — й зроблю з вас матеріал.
       Проминути греблю й рушити далі, — відчуваючи, як щебінь й асфальтова криха посилюються, формуються в тротуар, — й він зміцнюється бетонною бровкою й парканами, — й трава на узбіччі поволі здіймається догори, — здіймаються догори й паркани, залишаючи бруківку в улоговині, — й сама улоговина здіймається, плавно розвертаючись, — затиснена в металевих воротах… кронах вишень та яблунь… курях і гусах… — зупинитися.
       Вди-их!-нути повітря й озирнутися: пряма з поворо-отом стрічка вулиці… — й ви-и-идихнути, — темним плесом ставка, — й аж до парку з витиканими в небо гостряками ялин… й маленького, наче іграшкового, будинку культури з дрібними, як сірники, колонами… — які взяти й потерти в пальцях.
       Якраз десь там і прийшов до тями. Десь на прадавньому городищі…
       Й автомашинами.
       Нерухомими й безбарвними цяточками внизу, — все більшими, й, нарешті, рухомими, — набулими кольорів й форм.
       Чорною, червоною… білою… — знизу-догори, все тривожішими й потужнішими.
       Вони по мою душу?!
       Крихкі цементні сходи… важкі двері… — автомаш-шини ш-ш-шумом позаду-збоку, — перш-ша! дру-уга! тр-ретя! — заклянути, — й відтак попереду: чорний «Мерседес», червоні «Жигулі», біла «Таврія»… — зменшуючись і знову завмираючи різнобарвними примарними плямами в дорозі.
       Увіп’ячені в двері металеві… скоби замка… — й послаблене… тіло… — туди, — в завись борошна й пилюки.

                                                                            *      *      *

       Ув поб!-лиск очей.
       — Здра-астуйте, — вимовити. — А ви ще працюєте? От що значить, село… — перевести подих. — Усе по-доброму, по-сусідськи… Як треба, то й допізна не зачиняєте…
       — Заявилось сонце ясне.
       Грайливі карі очі… — вона мене знає?
       — А що?..
       — О-ой, горе.
       Легковажна біла косинка, червоні бусинки намиста на шиї… повні груди з-під трохи розстебнутого халату…
       — Кому горе, — мовити, — а кому й щастя…
       Звідки вона мене може знати?.. Не бував я тут ніколи… й не міг бути… — відвести очі. Запилені мішки з борошном. Брудатні патьоки на поліетиленовій плівці бочки з оселедцями. Крупинки прянощів. Банки з консервами за склом прилавка… ряди-ряди пляшок на стелажі…
       — Здобудеш собі таке «щастя», — ямочки на щоках, — й знати не знатимеш, що з ним робити.
       Та маш-шини, як машини! Проїхали собі по вулиці.
       — На те воно й щастя, щоб не знати… що з ним робити…
       — О-ой, філософи.
       Бісики в очах.
       Та вона з усіма так розмовляє… по-простому… — а на мені написано, що з похмілля.
       — Був один філософ… — промовити. — Не пам’ятаю, хто. Кант, здається. Чи Гегель?.. У дитинстві бігав без штанів по двору, так йому півень клюнув в одне місце. Видно, подумав, що черв’ячок.
       — І що?
       — Нічого. Філософом став.
       — Комусь горе, а комусь смішки.
       — А комусь пляшку «Портвейна». Он того, що скраю. Червоного. Тільки не треба зараз!.. Нотацій й такого іншого. Я все-все знаю.
       — Що ти знаєш? Як собі очі залити? Охо-хо… Чоловіки, чоловіки… Ось так вас треба! — пухкі пальці в кулачок.
       Гарна жіночка. Свійська. Чудово в курсі, що там у чоловіків між ногами.
       — Жінки, жінки… — промовити. — Якими були, такими й залишаєтеся. Без налигача не можете. Якщо чоловік його не бере, то самі берете. А уявити, що можна якось інакше… без налигачів…
       — Оце мій точно, як ти. Очі залив і щось говорить собі, говорить…
       — Поки я ще собі нічого нікуди не заливав…
       Може, не варто? — подумати. Взяти мінералки. Привести себе в порядок. Нормальним дістатися до Снігурівки…
       — Он там от, скраю, — промовити. — Червоний «Портвейн».
       — Горе ти, нещастя…
       Світлий рух рукавів… халату… — пляшка важко в прилавок.
       Звести лік-тем догори руку й просунути дол-лоню в передню кишеню джинсів. Витягнути пачку купонів. Відібрати кілька купюр… Покласти на прилавок… Тепер належить взяти пляшку й покласти в сумку… Простягнути руку, відчути вагу м’язами… руки… — ні. Надважка. Не втримаю.
       Гнучко-світлим рухом халату й тонкими довгими пальцями, — швидко й управно — купюри з прилавка, й здачу — на прилавок.
       — Візьми для своєї дівки платтячко. Не з пустими руками заявишся.
       Безвольні вицвілі квіточки… на тканині в кутку… на плечиках… — й мені належить… зараз… — так же легко й управно підхопити гроші з прилавка, взяти пляшку й покласти в сумку… — н-ні! Не втримаю в руках. Упаде й розіб’ється об підлогу.
       — Та вона мене з дому вижене.
       — Ти-и візьми! Твоє діло — взяти. Не вижене! Я тобі кажу.
       Удихнути повітря й глянути на неї, — сприйняти відроджений поблиск в карих очах, — й зрозуміти, що хтось зайшов.
       — Дайте мені, знаєте що? — видихнути. — Пральний порошок.
       — Часові на посту, всьо нормальок, — почути ззаду. — Кума помогає страждущим, — озирнутися, — наливає жаждущим.
       Розстебнута світла теніска, швидкі очі, — кліп! — підморгнув.
       — Шо там? — з-за прилавка.
       — Усе нормальок! Зганяю, завезу щебінь, і назад.
       Міцні зуби, широкі скули… — гарний хлопець. Простецький. Ображатися на нього — западло.
       — Дивись мені знов нічого не розваляй.
       Замерлі очі.
       — Ша.
       Скосити погляд: шалено-блискучі темні зіниці й гострі зубки, — з-над прилавка, — серед рядів консервних банок.
       — Ти мені тут з трактором треба.
       — На хріна, блін, з трактором? Плужка свого принесу, з Мишком станем, він спереду, — знову відчути, що поглянув на тебе, — глянути у відповідь, — підморгнув.        — Я ззаду, й до обіду пройдем.
       Ледь кивнути… усміхнутися… — й відчути небезпеку. Треба вже якось вибиратися звідси. Поки не пізно…
       — Бутилку візьмете, пообідаєте гарненько…
       — А ти нам, кума, не поставиш?
       — О-ой, дєятелі.
       Утямити, що вони перебувають одне в одному, — й по-потягнутися рукою до пляшки, — й п-пальцями, — в сумку! — здача, — в кишеню!.. — й зовсім не важка. Й руки не трусились.
       Грайливі очі?..
       — Мені, того, — промовити, — пральний порошок.
       — Аріель?
       — Аби прав у холодній воді…
       Знову розрахуватися… занурити коробку в сумку… — утримуючи на собі чіпкі сірі очі збоку, — зусиллям гля-я!-нути на нього, — й на жіночку, — натужно всміхнутися й знову кивнути… — й вивільнити себе… в кошлате сонце над деревами…
       Машини?
       Нема ні людей… ні машин… — наче вимело все з вулиці.

______________________

Для тих, хто хотів би допомогти авторові в реалізації літературних та історико-краєзнавчих проектів
картка Приватбанку 4731 1856 1099 5737

Електронна пошта pavlo.vasianovych@gmail.com

Додати коментар