Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (16)

Попередня сторінка

                                                                         *      *      *

       Ти як тут?
       Тихо, тихо, не лякайся. Це я, твій вірний друг, товариш і брат. Матеріал заважав писати, пам’ятаєш?.. — та, на сидінні поруч. Тільки рукою не мацай, я тобі не Оля.
       Щось ти мені не подобаєшся. Даруй, я тебе рукою за підборіддя… — в один бік! В інший!.. — одутлувата у нас пика, й поголитися треба було зранку… — та нічого, згодишся. Очі?.. — я повіки пальцями, даруй, — червоненькі в нас очиці, мутні… — та нічого… — гей-но! Ну ж бо, гей! — та живий, живий…
       Тільки не пий більше.
       Зараз поїдемо, — водій на сидіння, — геп! — зчіплення судомою, від задніх колес до передніх, — пой-їхали.
       А в мене, знаєш, уже весна… — брудний сніг, брудні кури… — а сірому моєму котові приблудному все одно — весна, зима… Розвалився на столі, виваливши черево, й лапою гумку, лапою… — зараз скине… — ось, уже скинув.
       З точки зору трьох котів, що вештаються довкруг будинку, — чорного з білою грудкою, рябого й рудого, — світ є дуже несправедливим. Нічим вони од сірого кота не гірші, а за багатьма показниками, як то — довжина, густота й окрас шерстки, вміння адекватно зреаґувати на зміну обставин, рівень пристосованості до життя… — й кращі. Але чомусь саме сірий дістав у цьому житті привілеї — вони змушені докладати чималих зусиль у пошуках їжі й тепла, в той час, як той усе має, як належне, — і не якийсь засохлий рибний хребет… — тьху ти! — з помийної ями і не запилену жорстку цеглину в димарі… — сажею бери дихай… — а м’ясце, рибку, молочко… охайний килимок під батареєю опалення… — й незадоволений ще, падлюка, нявчить… — інколи він так мене діймає… — заткни пельку, бо зараз як лясну, замовкнеш надовго!.. — от. Що я на це можу відповісти котам рудому, рябому та чорному з білою грудкою? — безперечно, коти, ви маєте рацію, визнаю, що безвідповідально розбестив сірого кота… — але взяти й вигнати його з дому й заповнити вакансію кимось із вас я не можу теж, бо, попри все, я його, падлюку, люблю й, крім того, покладаю на нього певні надії — він іще не встиг навчитися тому, що ви, шановні коти, називаєте «вмінням жити» — обстежувати смітники, красти в сусідів ковбасу тощо… — а, будемо відвертими, ви не полишите своїх звичок і коли житимете в мене. Тож, попри всю свою повагу до вас, коти рудий, рябий і чорний з білою грудкою, з вас навряд чи вийде вже щось інше, ніж те, чим ви є зараз, — а з мого сірого кота я ще не втратив надії зробити відважного щуролова.
       Якось у бочку з–під зерна потрапив щур… — ну, не зовсім щур — щуреня… маленьке таке щуренятко… — кидалося з боку в бік, попискувало жалібно… — я за кота, в бочку його, кричу: хапай щура!.. — а щуреня?.. — бачить, кепські справи, наближається сумний кінець… — запищало пронизливо! — стрибнуло на кота, цапнуло за ніс… — той перелякано з бочки, а щуреня… — слухай, слухай! — вчепилося йому за хвоста, разом з ним назовні й — шмиг у дірку. Так моє навчання й скінчилося. Розумію тривогу й оберення котів чорного з білою грудкою, рудого й рябого. Між ними та щурами давно вже склалися певні стосунки — ворожого нейтралітету, німої домовленості не лізти туди, де вже є хтось із протилежного стану, — тепер же щури знатимуть, що кота можна не боятися, він утече, якщо сміливо цапонути за ніс. І взагалі, — немов-би чую їх гнівне, — як можна було довірити таку відповідальну справу, як боротьба із щурами, розніженому тому, розбещеному котові? — щура треба було рішуче вбити самому, а краще — приглушити, віднести туди, звідки не зможе втекти, ще раз чимось гахнути для гарантії й віддати комусь із надійних, перевірених котів — рудому, рябому або ж чорному із білою грудкою.
       Що ж, котів можна зрозуміти. Але й коти мають зрозуміти мене. Я маю зробити зі свого сірого кота щуролова. Тож, незважаючи на його вади, — як генетичні, так і ті, що стали наслідком прорахунків у вихованні, — повинен довести справу до кінця. Начепити скраю бочки шмат сала, а з другого покласти дощечку, щоб щуреня, потягнувшись за салом, стало на неї, втратило рівновагу й упало на дно. І, попри симпатію до його, щуреняти, відчайдушної хоробрости, таки примусити сірого кота його схопити й позбавити життя… — як зазвичай це робив твій чорний кіт Маркіян Кіначобло. По ночах він, жахаючи свиней та курей, влаштовував з ними у сарайчику страшні побойовиська — вгризався зубами щурам у горла й ті конали… — а потім, люто озираючись по боках, волік їх тіла до дверей.
       Ехе-хе… Гарним був кіт Маркіян Кіначобло. На жаль, здох.

                                                                           *      *      *

       Ряд дерев попереду, — стрімко-пряме дороги! — ряд дерев позаду.
       А тебе, видно, вночі таки понесе в той яр поблизу Снігурівки, урочище Рудку. Хоча затія, скажу, безглузда й небезпечна навіть. Тинятися потемки по околицях невідомого села… — дуже просто отримати по фізії, мій любий. Як тоді на роботу заявишся?.. Я вже не кажу про Верховну Раду… Крім того, не виключено, вночі там і справді можна щось таке побачити — сяйво, не сяйво, кулю, не кулю… — якщо бачили, й не раз, — і якщо воно, невідомо, що, — візьме, та й полетить прямо на тебе?.. — та з переляку, любий, ти накладеш у штани. Тобі не шкода новеньких джинсів? Ні вичистити, ні випрасувати… А найвірогідніше, ця історія закінчиться так: вночі ти п’яний заявишся до голови колгоспу, Івана Степановича, й вимагатимеш від нього іншопланетян, а наранок він накрапає на тебе кляузу, підпише, поставить печатку й належним чином надішле голові обласної ради, який, у свою чергу, передасть її редакторові газети, — й будуть тобі й іншопланетяни, й районна мафія, й «Біла гарячка»… — а, до речі, чому алкоголіки в стані білої гарячки переважно бачать чортиків?.. — маленьких, зелененьких, пустотливих… — подумай якось при нагоді.
       Ну, гаразд. Не переймайся.
       Що, любий, про що ти спитати в мене хочеш? Так нейметься тобі дізнатися про майбутнє?.. Ну свербить просто…
       Гадаєш, радості будуть повні штани, коли дізнаєшся?..
       Уяви собі, що живеш на сторіччя раніше й заявився до тебе хтось з твого нинішнього часу й повідав історію двадцятого сторіччя, — чи втішило б тебе почуте, й, узагалі, чи повірив би?..
       Ні, звичайно, ти міг би повірити в те, що на людство чекають дві світові війни, що об’єднана Німеччина спробує вибороти провідне місце серед інших держав, буде близькою до перемоги, та програє, — але й Британська імперія з Францією, попри перемогу, втратять заморські володіння, й на першу роль в світі вийдуть Сполучені Штати Америки. Що на Росію чекають соціальні потрясіння, кілька революцій і громадянська війна, — й буде здійснена спроба побудувати суспільство соціальної справеливості без царя, поміщиків й глитаїв-експлуататорів. Про що так мріялося революційним демократам, до яких, видно, й належав би й ти сам. Що після другої світової війни світ виявиться поділеним навпіл і лише наявність небаченої зброї, здатної в лічені хвилини знищити все живе на планеті, втримає світ від нової світової війни. Ти з жахом, але повірив би в це. Й з радістю ти повірив би в те, що людство вийде в космос, що за подіями в іншому кінці світу можна буде стежити з власного дому, спілкуватися з ким завгодно й де завгодно, що розумні машини допомагатимуть людині у всіх видах її діяльності…
       Але якби, любий, той хтось розповів про Освенцим, ти сказав би: маячня. Не може такого бути. Ти, мовляв, гарно знаєш німців. Працелюбний культурний народ, відомий філософами й композиторами… — вічно ці провидці юродствують… горе горюють…
       І якби той хтось розповів би, що мільйони твоїх співвічизників помиратимуть з голоду в урожайний рік, що будівничі світлого майбутнього «без експлуатарів-глитаїв» вигрібатимуть під чисту з обійсть зерно, й розбухлі тіла валятимуться на вулицях у той час, як мішки з зерном прітимуть на складах, — ти сказав би: пішов у дупу зі своїми пророцтвами! Згинь з очей, юродивий!..
А потім віддихався б, накатіл би стопочку водочки, погортав би твори Толстого, Достоєвського… Чехова… — і з думкою, що «красота спасьот мір», ліг би спати.
       До чого я веду?
       До того, любий, що годі вже жлуктити горілку.
       Що, любий, майбутнє? Яким воно є, таким є — його вже не зміниш. Мене більше минуле цікавить.
       А щодо кота Маркіяна Кіначобла, нема чого себе звинувачувати. Ти вчинив саме так, як і мав. Відтоді, як ви жили разом, незаперечною умовою нормального вашого співіснування стало те, що кіт не гадить у хаті. Кватирка завжди була відчиненою, зовні приставлена дощечка — плиг туди, скок назад… — а тут, бачте, взяв собі за звичай… І не хотілося, так, не хотілося тикати його туди носом… — кіт уже був старим, поважним, стільки років разом прожили… — але що було вдіяти? Раз нагадив, другий… — мороз йому, бачте. Теплий туалет йому потрібен, комфортний… — носом його туди, носом!.. — щоб знав, де не можна гадити! — і на вулицю, і кватирку на гачок. Нехай гарненько подумає над тим, що таке тепла оселя в мороз. Нявчить? — нехай понявчить. А собі ж перепалити, почекати… — і гачок назад, і кватирку… — лізе? — ану для заґрунтування висновків іще трохи… — й морду його, що в кватирку, долонею, — й назад, на мороз, отак! — і ще трохи почекати… й ще… — й нехай уже лізе. Відчути, як струсонулася дощечка — раз, другий… — вловити тоненький нявкіт знадвору, допалити цигарку… — «Та лізь уже, чого ти?» — гукнути в кватирку. Прислухатися. Не почути нічого. Невже він не доплигнув саме того разу, коли відкрив кватирку?.. — почекати ще трохи й піти на вулицю розшукувати. Знайти в холодній ніші під димарем, принести в хату, покласти під батареєю опалення, курити й дивитися, як він лежить і майже не ворушиться… — та не переживай. Кіт уже був старим, здихав, він би й без того здох.

                                                                        *      *      *

       Я вже й залишив би тебе, любий, у спокої, якби не собаки. Собаки ж зосталися! Найперші людині друзі, найвідданіші. Й щоб отак пропали в мороці, невисвітленими?..
       Собак було двоє, вірніше, одного не було. Ні, він з’являвся час від часу — спочатку всі раділи, собака, мовляв, вернувся… — здоровенний, білий, кудлатий… — годували його, гладили… Примовляли: де ти був, де тебе носило? Потім годували, але вказували — ти, собако, або туди, або сюди… — сам вирішуй, куди, але кудись! — а потім, коли з’являвся, то вже й зважати — не зважали. Кидали зазвичай кістку. Що вже вдієш… Але не брали до розрахунків. І тим належало йому вдовольнитися, бо хтось інший, в іншому обійсті, — й чобітом під зад, то є під хвіст, — й бувай здоровий. Такі справи. Гарним був пес, якостями характеру значно вищий од кота Маркіяна Кіначобла, а от розумовими здібностями — куди нижчий. Кіт утямив був гарно — хоч би що, а від двору не відбивайся. М’ясо поцупиш — відлупцюють, але простять. А позбудешся двору, — вважай, тобі й кінець, яким би не був щиросердним та кудлатим. З’явиться в твоїй будці якесь чорне цуценя, очманіло-радісне в перманентному відкритті світу, — і от вона, твоя будка, вже не твоя. І не тебе годують у першу чергу, і не на тебе покладаються в такій важливій тут, на Землі, справі, як охорона двору.
       А було ж, було!.. — ходив колись із тим кудлатим собакою в посадку… — супроводжував тебе, коли виводив на випас кіз… — щоразу пронизував посадку з кінця в кінець, — а він біг поруч, біг і радів, що дістався собою далі, ніж минулого разу… — але щоразу знічувався й повертався назад.
       А ти з козами цілеспрямовано й точно, як при стикуванні різновеликих і різноформних космічних апаратів, — вписувався в її, тонкої й довгої посадки, початок… — й чудово знав, що буде потім… — зліва буде поле, поле… аж до самого лісу поле… — а от справа спершу буде цвинтар, потім ділянка під забудову, потім водонапірна башта, потім паркан, потім полишена споруда бетонно-розчинного вузла, потім смітник, потім сад… а потім і справа буде поле, поле… — але якось зайшов у ту посадку десь насередині.
Ти чудово знав посадку й усе, що буде справа!.. — спершу буде цвинтар… — обнесений металевою сіткою на низеньких проржавілих стовпчиках… — спочатку зі свіжими, завмерло оголеними землею могилами, — подивовано-безпорадними, відчайдушно-затисненими в себе, — й усе більш і більш примиреними, все в густішій траві, в міцніших деревах… — врівноваженіші, виснаженіші, байдужіші… — і з калюжкою, зацвілою, засипаною пожухлими квітами й гілляччям, — яка ніколи не висихала і з якої кози завжди рвалися напитися… — й доводилося пересиленими м’язами й перенапруженими мотузками спрямовувати їх убік… — поміж дерев, чагарником… — й проминати нарешті цвинтар й опинятися перед обрізаним посадкою шматком того поля, що зліва, — то легко, ніжно-зеленого, то важко, різнобарвно-зеленого, то сіро-зеленого, втомленого, то сліпуче-білого, то в’язко-чорного, — але того ж самісінького поля, однаково обмеженого з усіх боків будинками, цвинтарем і посадкою, — і новобудовами, що поволі, й усе потужніше, випиналися із землі залізобетонними блоками й рядами цегли, — непевними в часі, нетривкими в просторі, — щоразу іншими, — то завмерлими в стімкому рухові догори однієї із стін, то видрібнілим над стінами остяком із дошок…. — й здіймалася своїм величним, мудро-іржавим водонапірна башта, похмура самодостатня циліндрична голова на тонкій округлій цегляній шиї… — й трималася неподалік за деревами в людському городі незмінна калюжа, й кози знову рвалися туди, до трави й води, й знову доводилося напружувати мотузку, щоб не пустити їх, — не можна було туди їх пускати! — й, проминувши перший смітник, невеличкий, але небезпечний, бо тижнями там мирно гнили яблука й кочани капусти… й валялася мокра коров’яча шкіра, й білий, можливо, козячий, череп стирчав на обламку гілки… — швидко вести їх далі понад парканом, парканом… — брудним і сирим, металево-масляним, і знати, що недовго вже козам залишилося чекати, й відчути раптом, як паркан обламується, як обривається разом з ним і посадка, — й відкривається бетонно-розчинний вузол, — громіздкий, недоладний, випнутий угору й убоки добудовами, складений з різнобарвної цегли, перемішаної із бетонними блоками, й де пласким, де похилим дахом, покритим чорним рубіроїдом, втиснутим в основу проржавілими цвяхами… — й усе те в піску, в глибоких коліях, в прямокутних ямах, насичених вапном, — і в насторожених різномастних, різновеликих собаках, які чи жили там, чи охороняли покинуту будівлю… — видно, саме їх, тих злих собак, і боявся кудлатий твій пес — добігав усе ближче й ближче, але ніяк не міг перебороти себе, хоча й знав, що з тобою їх можна не боятися — ти відборониш його, як боронив кіз… — собака, приречено схиливши до землі голову, трусив назад, а ти виступав уперед, застережно тримаючи в руці ломаку й водночас спрямовуючи кіз до колодязного люку водогону, — залізобетонної ковдобини в землі, переповненої прозорою водою, що стікала нетривкими рівчаками в калюжу… — отам от, з того колодязя, і належало козам напитися, — вони й самі про те згадували — чомусь саме тоді, а не коли рвалися до калюжі біля цвинтаря чи біля башти… — і припадали до води, а ти витягував цигарку й палив, розглядаючи грунтову дорогу в гаражах, — і згадував, як колись було довелося вийти сюди, до бетонно-розчинного вузла, не з-від цвинтаря, а дорогою з-від гаражів, — і як світ умить розвернувся, й ти подивився на нього немов-би збоку й відчув щось… цьому світові, не притаманне… — немов кутнім зором ухопив картинку з привідкритих дверей в іншу кімнату… — ти стояв-вимучував свідомість, щоб пригадати, що ж устиг побачити… — й стежив за козами, чекав, поки нап’ються, — палив і розумів, що бетонно-розчинний вузол означував лиш півдороги до пасовиська.

 

                                          Ч А С Т И Н А     Д Р У Г А

                                                                            1.

       Рухатися кудись… рухатися… — кудись під гору, понад яром… стежкою в траві… — ступати й ступати ногами в сірі прогалини ґрунту й види-видихувати сухе повітря з легенів… — отяжілою кров’ю в литках і пришвидшеним подихом відчуваючи, як схил поволі важчає… посилюється, а яр збоку поглиблюється… — й ураз обри!-вається донизу стрімкіми й гострими… піщаними краями… — кудись рухатися, невпинно ступати в прогалини в траві, все густішої й вищої, поволі віддаляючись від обриву й підіймаючись на пагорб, порослий чагарником… проштриканий паростками дерев, які видовжуються догори, міцнішають… визначаються як осики й берізки… ялинки… — а відтак і ялини, — рухатися серед дерев, усе розлогіших, прохолодніших… темніших… — розрізняючи ступнями крізь підошву кросівок, як пісок під ногами стає гравієм, і він стягується з-від трави, окреслюючи краї стежки, збивається в купи… видозмінюється в шматочки асфальту… — перетворюючи стежку в алейку. Відтак рухатися серед тиші й важких ялинкових гілок в якомусь дивному… занедбаному парку… — сприймаючи, як попереду в проривах між гілками, то виринаючи, то зникаючи, але виринаючи надовше, промальовуються ряди цегли… відкривається широка цегляна стіна… — де із залишками штукатурки, де почорніла від пилу… — й, розриваючи ялинкові гілки, постає край недоладно-велетенської споруди.
       Ступаючи в розбухлий, як від наривів, асфальт, обійти її, — сарайчики якісь прибудовані… кочегарні… — напівкругла вежа з віконцями-амбразурами… — й натрапити на фасад: важкі сірі колони, тріщини в парапеті тераси і порожній басейн з виспраглою чашою фонтану.
       Утямити в роті величезного язика й поштовхом сухого вітру — тісні, набряклі застояною кров’ю повіки довкруг очей. Обридло-мульке лямки сумки, — плечем, — липке пальців у кросівках… — рухатися вздовж поривної лінії світла-тіні на асфальті, втримуючи очами чашу, — оголені горбуваті арматурини, крихко-сірі шматочки бетону, густе мереживо нестримних тріщинок… проржавіла горловина труби… — вдихом-видихом відчуваючи, як чаша вбирає з довкружнього простору вологу.
       Де я?..
       Відірватися поглядом від чаші й натрапити на блискуче-слизький граніт постаменту пам’ятника… — розкарячені ноги. Важкі складки одежі. Ленін. Примружено-хитрі очі.
       Розвернутися, — й ногами в асфальт! ногами! — спрямуватися алейкою далі, — до стукотіння по гравію колес.
       Кудись занесло… бач…
       Напівкругла металева арка на тлі вицвіло-сірого неба. Поздовжні прямокутні секції огорожі… — й Семенові зуби: «Тебе, що називається, винесло наперед, на авансцену!..» — стуко!-стуко!-стукотіння! — настирливо в свідомість. Шалений мотоцикліст бруківкою витр-р-рясаючи собі душу. На мить напруженою червоносорочковою спиною й прямими, вчіпленими в кермо руками, — вулицею вздовж цегляних двоповерхівок… одноманітно-зеленого ряду парканів…
       Зуби-зуби: «Ти виявився найближчим до шибениці, й ув руках у тебе ніж, яким можеш перерізати мотузку!..»
       Годі!
       Облизати шорстко губи. Чогось би десь випити… Магазинчик би якийсь… чи кіоск…
       Котра година?
       Хлопчик босоного на секції огорожі. Темні очі з-під розпатланого волосся… — звести на ходу руку, — замерле стрілок на округлому циферблаті. Пів на дев’яту вечора. Ще нічого… встигаю… — хоча магазини вже, видно, зачинені. Спокійні й уважні очі хлопчика… — поволі рухатися, тримаючи їх власними очима, — проминути арку, залишивши того за спиною, — й сприйняти обличчям теплий подих розпеченого асфальту.
       Занесли кудись шановні… браття по розуму…
       Задушливі крони дерев з-над парканів. Ряди-ряди цегли довкруг сірих вікон двоповерхівок… невпинний собачий гавкіт… — повернути направо й рушити далі — асфальтованим тротуаром над бруківкою вулиці.
       Ніхто нікого нікуди не заносив. Сам заїхав… — на автобусі. От. Усе пам’ятаю. Випили в редакції. Семен приперся з Ігорем та Василем… Потім Оля була… так… Валентина Григорівна нав’язала іншопланетян… у Снігурівці… — це Снігурівка?! — побілена бровка… тротуару… — та ну. Де там занедбані палаци? Та ще й з фонтанами?.. — це якесь велике село, чи навіть селище… — ф-фух. Потім у пивбарі додав. Носило п’яного по місту… Семен знову вималювався… — втирав у дворику… біля дитячого майданчика, от, — пам’ятаю, — щось про масонів… про шибеницю… — ф-ф-фух! Про Андріївську церкву… — чогось би випити.
       Рухатися далі й рухатися, оминаючи вибоїни в асфальті й ощирені бампери автомобілів, закляклих на узбіччі, — відчуваючи, як двоповерхівки сірішають цеглою… поволі розшаровуються в зелені… пропадають… — поступаються хатам з маленькими вікнами й ламаними дахами, наче вкоріненими в цю землю, — й асфальт під ногами знесилюється… тріскається й кришиться… — поволі зашаровується в піску й поглинається камінням бруківки, що владно наповзає збоку, — рухатися й рухатися в невпинному яблуневому цвіті й знесиленому собачому гавкоті — повз пильних бабусь на лавочці… чоловіка в замащеній сорочці біля розкритих воріт… сповненого бензином… фарбою… — назустріч жінці нa велосипеді з сапкою на рамі.
       Хоч би води з колодязя… випити… — подумати, — якщо магазини вже зачинені… о пів на дев’яту…
       Вечора чи ранку?
       Зосереджене обличчя жінки… невпинні н-ноги… — та вечора… вечора… — якого ще ранку? Поговорили з Семеном, потім сів на автобус, — гарно пам’ятаю, як сідав! — величезні колеса. Знервовані пітні тіла біля відчинених дверцят… дерев’яна заколка у волоссі дівчини… русявому… — ну й відключився на годину. Зранку собаки таким гавкотом не заливаються.
       Гроші?!
       Ут-тиснутися долонею в передню кишеню джинсів… — умиротворено-тверде пачки. Посвідчення? — пальцями в бокову кишеню теніски… — жорстке країв, — є.
       Усе гаразд!
       Ніде не валявся. Ні в що не вляпався… ні з ким не зачепився… — просто не пам’ятаю трохи. Спав, непевне, в автобусі… на сидінні біля вікна…
       Ступати й ступати в бруківку, прудко відштовхуючись від гладенького й теплого каміння, — підставляти під тіло ноги, намагаючись прямо втримати голову на задовгій і непевній шиї, — сприймаючи, як попереду, наче на хиткому екрані, нарощується зморшками обличчя жінки… на велосипеді… — рухатися й рухатися, ледь поспіваючи за сумкою, що погойдуючись, спрямовує тіло кудись донизу… до води, що виблискує в проривах між деревами…
       Це Стеблів.
       Горби, горби… яри… — ставок, парк. Звичайно, що Стеблів. Велике село, колишній райцентр… Перевантажене напіврозваленими залишками минулої значимості… —виразне зморшками в кутиках очей й округлою бородавкою над губою — обличчя жінки, — й блискуче-білі брижі хвиль… на широкому й темному плесі води…
       З Семеном нормально розпрощалися?
       Брудні гуси.
       Ступати й сту!.. — зараза. Виїмка… промита дощами… — ледь ногу не підвернув.
Облишити сумку й пот-терти сустав, насолоджуючись гарячим і солодким відчуттям болю, що минає. Заїжджали сюди з Вітьком… і Валентиною Григорівною… — коли восени їздили на іншопланетян. Фоткали Змієві вали…
       Обережно ступити… й ступити… — в каміння… дрібний щебінь… рожеві шматочки якогось пластику…
       Та нормально розпрощалися… Постояли, потріпалися… — й розбіглися.
       Куди я йду?..
       Провислий трос між бетонними стовпчиками… — над крутим схилом до води. Порожні пластикові пляшки в осоці під берегом… Брудатна гілка, розбухла від вологи… зелені цяточки ряски…
       Хочу до ночі дістатися в Снігурівку? Й навіщо?..
       Запах гнилої риби… тини… — ну як це, навіщо? Шановні браття по розуму призначили зустріч сьогодні вночі… там неподалік… — в яру. В урочищі Рудка.
       Гуси-гуси, ґе-ґе-ґе… — допився до «зелених чоловічків».
       Упертися дол-лонями в прохолодне… шерехате бетонного стовпчика… — й перевести подих.
       Густе блакитне небо й зарожевілі хмаринки над утихомиреними й величними… кронами на протилежному березі ставка… й відображеними у воді… — збита колія дороги поволі схилом… повз різнозелені клаптики городів… загорожі… — й темні дерева на пагорбі. Давньоруське місто тут було. Літописне. Половці тримали осаду. Щось там з колодязем… медом… — оскляніло-круглі очі й тоненький язичок з-від розтуленого клюва.
       Я тобі пош-шикаю!
       Розмахнуся сумкою й як д-дам по голові! чи ногою заїду! — пош-шикаєш мені.
Відчути, як у грудях кала-калатає серце.
       Десь там, на пагорбах… звідки й прямую… — давнє городище. Розказував хтось… — Валентина Григорівна. У машині… — коли їхали сюди.
       Переступити через трос, втримуючи очами зграйку гусей на чолі з наха-абним гусаком, що продовжував витягувати шию… бити крилами… — поволі спуститися схилом… до води… — зрештою, облишити сумку й, опершись долонею, — ніде тут гуси не нагадили?! — опустити своє тіло в траву.
       Прохолодне землі поясницею, — й спиною.
       Й біля городища… графський маєток… — з парком. Остен-Брюкена… Саккена… — щось таке. Німецьке… У рядянські часи там будинок культури зробили…
       Дратівливе травинки шкірою руки… — вище ліктя.
       Глибока й поволі глибша напівсфера неба… насичена густою до бузкового… блакиттю… — й раптом звідкись з іреальності, — ясно й виразно, — трохи кирпатий носик, великі подивовані очі й чівка світлого волосся над трохи випуклим чолом.
       Спл-леск! — глянути. Зеленувато-сріблясті кола по воді.
       Риба.
       Якось з нею по-дурному… все вийшло…
       Потерти болюче-теплий… голіностопний сустав… — привів її й залишив… на дачі у Валентини… Григорівни…
       Що з куревом?
       Розіпрямити ноги й просунути дол-лоню в передню кишеню джинсів… — н-н-ні до яких «зелених чоловічків» я не допивався. Жорстке пачки купонів кінчиками пальців. Валентина Григорівна була наїхала, щоб знову з’їздив у Снігурівку… — в іншу кишеню, — пружне коробки сірників. Написав про іншопланетян… — вивернути й просунути пальці… — та й самому захотілося трохи розвіятися… — в праву й ліву задн-ні… кишен-н-ні… — на природі… — якісь папірці. Одне й друге. Приємне й корисне.
       Номер телефону… каракулі… — залишився без курева?
       З автовокзалу до Снігурівки вже нічого не було, пізно, — а до Стеблева з-від метро кожну годину… автобуси…
       Сумку до рук, — розкрити, — блокнот… пошарпані газети… барвистий батончик «Снікерса»… — чогось не достає?.. — стривай. Це ж коли й де я купував «Снікерс»? — мимоволі вдивитися в пальці… кисті рук… — подряпити? кров?.. — та ні. Лише смужки бруду під нігтями…
       Та он вона. Червоно-білим прямокутничком… — пачка «Столичних». Роз-крити, — ряд округлих фільтрів. Усе гаразд.
       Нормально з Семеном розпрощалися!.. Постояли трохи, потріпалися… — й розбіглися, хто куди.
       Я вам не Петро, шановні браття!..
       Донести пачку до рота й з-зубами висіпнути цигарку. Не Петро й не Микола! Я Олег!.. Напитися й понестися кудись — так, це я можу. А ножем когось пиронути… — перепрошую.
       Чи-чиркнути сірником.
       Стрімкий білий прочерк… сліду літака в блаки-итній гли-и-ибині… неба…
       До речі, завтра об одиннадцій треба бути в Андріївській церкві, «як штик», — не забув?..
       Мерехтливі хви-хвилі на широкому плесі води.
       Нічого я не забував. Чогось би зараз випити… сполоснутися… — й уперед.  Проминути ставок, потім вулицею догори, й там десь має бути поворот направо. Кілометрів п’ять асфальтівкою — й Снігурівка. За годину-півтори доберуся.
       Опертися дол-лонею об землю… — й звестися на ноги.
       Ступити… й ступити в схил… — порослий дивною… високою травою з розлогим листям… — тримаючись очами за проржавілий трос угорі, — й ухо-о-пи!-тися за нього рукою, — підтягнутися й випрямитися.
       Поволі рушити вперед, — узбіччям дороги по насипу… над ставком… — до бетонно-кам’яної греблі, що напівколом упиналася в воду, — вирізняючи окремі каменюги, розмежовані бетоном, й уперті стебла трави з-від тріщин… — над утихомиреною й потужною… зеленуватою водою… ставка… — сповненою бажання й сил про-то-чи-ти-ся по-між тріщин, зрушити каміння, — й переможно ви-ирватися назовні! — розмітаючи стіну й земляний насип!.. — й полегшенням поринути в долину… — рухатися й рухатися, поволі відкриваючи провалля дамби, — почасти сіре… почасти фіолетово-вологе каміння… поздовжні смуги моху… — прямокутний отвір стоку й дзюркітливі й непевні… цівочки води…
       Стежите за мною, шановні браття по розуму?
       Тримаєтеся вгорі, легкі й невидимі, — й неухильно спрямовуєте до того яру… енелодрому…
       Звести голову. Ясно-синє небо й легкі хмаринки… Й проржавілі якісь баки… — в траві попереду. Прямокутні бетонні блоки, здійняті ребрами догори. Облізлий білою фарбою човен… на глинистому… березі…
       Доберуся туди… шановні браття… — й зроблю з вас матеріал.
       Проминути греблю й рушити далі, — відчуваючи, як щебінь й асфальтова криха посилюються, формуються в тротуар, — й він зміцнюється бетонною бровкою й парканами, — й трава на узбіччі поволі здіймається догори, — здіймаються догори й паркани, залишаючи бруківку в улоговині, — й сама улоговина здіймається, плавно розвертаючись, — затиснена в металевих воротах… кронах вишень та яблунь… курях і гусах… — зупинитися.
       Вди-их!-нути повітря й озирнутися: пряма з поворо-отом стрічка вулиці… — й ви-и-идихнути, — темним плесом ставка, — й аж до парку з витиканими в небо гостряками ялин… й маленького, наче іграшкового, будинку культури з дрібними, як сірники, колонами… — які взяти й потерти в пальцях.
       Десь там і прийшов до тями. У парку… — на прадавньому городищі.
       Й автомашинами.
       Нерухомими й безбарвними цяточками внизу, — все більшими, й, нарешті, рухомими, — набулими кольорів й форм.
       Чорною, червоною… білою… — знизу-догори, все тривожішими й потужнішими.
       Вони по мою душу?!
       Крихкі цементні сходи… важкі двері… — автомаш-шини ш-ш-шумом позаду-збоку, — перш-ша! дру-уга! тр-ретя! — заклянути, — й відтак попереду: чорний «Мерседес», червоні «Жигулі», біла «Таврія»… — зменшуючись і знову завмираючи різнобарвними примарними плямами в дорозі.
       Увіп’ячені в двері металеві… скоби замка… — й послаблене… тіло… — туди, — в завись борошна й пилюки.

                                                                 *      *      *

       Ув поб!-лиск очей.
       — Здра-астуйте, — вимовити. — А ви ще працюєте? От що значить, село… — перевести подих. — Усе по-доброму, по-сусідськи… Як треба, то й допізна не зачиняєте…
       — Заявилось сонце ясне.
       Грайливі карі очі… — вона мене знає?
       — А що?..
       — О-ой, горе.
       Легковажна біла косинка, червоні бусинки намиста на шиї… повні груди з-під трохи розстебнутого халату…
       — Кому горе, — мовити, — а кому й щастя…
       Звідки вона мене може знати?.. Не бував я тут ніколи… й не міг бути… — відвести очі. Запилені мішки з борошном. Брудатні патьоки на поліетиленовій плівці бочки з оселедцями. Крупинки прянощів. Банки з консервами за склом прилавка… ряди-ряди пляшок на стелажі…
       — Здобудеш собі таке «щастя», — ямочки на щоках, — й знати не знатимеш, що з ним робити.
       — На те воно й щастя, щоб не знати… що з ним робити…
       — О-ой, філософи.
       Бісики в очах.
       Та вона з усіма так розмовляє… по-простому… — а на мені написано, що з похмілля.
       — Був один філософ… — промовити. — Не пам’ятаю, хто. Кант, здається. Чи Гегель?.. У дитинстві бігав без штанів по двору, так йому півень клюнув в одне місце. Видно, подумав, що черв’ячок.
       — І що?
       — Нічого. Філософом став.
       — Комусь горе, а комусь смішки.
       — А комусь пляшку «Портвейна». Он того, що скраю. Червоного. Тільки не треба зараз!.. Нотацій й такого іншого. Я все-все знаю.
       — Що ти знаєш? Як собі очі залити? Охо-хо… Чоловіки, чоловіки… Ось так вас треба! — пухкі пальці в кулачок.
       Гарна жіночка. Свійська. Чудово в курсі, що там у чоловіків між ногами.
       — Жінки, жінки… — промовити. — Якими були, такими й залишаєтеся. Без налигача не можете. Якщо чоловік його не бере, то самі берете. А уявити, що можна якось інакше… без налигачів…
       — Оце мій точно, як ти. Очі залив і щось говорить собі, говорить…
       — Поки я ще нічого собі нікуди не заливав…
       Може, не варто? Взяти мінералки. Привести себе в порядок. Нормальним дістатися до Снігурівки…
       — Он там от, скраю, — промовити. — Червоний «Портвейн».
       — Горе ти, нещастя…
       Світлий рух рукавів… халату… — пляшка важко в прилавок.
       Звести лік-тем догори руку й просунути дол-лоню в передню кишеню джинсів. Витягнути пачку купонів. Відібрати кілька… — покла-класти на прилавок. Тепер належить взяти пляшку й покласти в сумку. Простягнути руку, відчути вагу м’язами… руки… — ні. Надважка. Не втримаю.
       Гнучко-світлим рухом халату й тонкими довгими пальцями, — швидко й управно — купюри з прилавка, й здачу — на прилавок.
       — Візьми для своєї дівки платтячко. Не з пустими руками заявишся.
       Безвольні вицвілі квіточки… на тканині в кутку… на плечиках… — й мені належить… зараз… — так же легко й управно підхопити гроші з прилавка, взяти пляшку й покласти в сумку… — н-ні! Не втримаю в руках. Упаде й розіб’ється об підлогу.
       — Та вона мене з дому вижене.
       — Ти-и візьми! Твоє діло — взяти. Не вижене! Я тобі кажу.
       Удихнути повітря й глянути на неї, — сприйняти відроджений поблиск в карих очах, — й зрозуміти, що хтось зайшов.
       — Дайте мені, знаєте що? — видихнути. — Пральний порошок.
       — Часові на посту, всьо нормальок, — почути ззаду. — Кума помогає страждущим, — озирнутися, — наливає жаждущим.
       Розстебнута світла теніска, швидкі очі, — кліп! — підморгнув.
       — Шо там? — з-за прилавка.
       — Усе нормальок! Зганяю, завезу щебінь, і назад.
       Міцні зуби, широкі скули… — гарний хлопець. Простецький. Ображатися на нього — западло.
       — Дивись мені знов нічого не розваляй.
       Замерлі очі.
       — Ша.
       Скосити погляд: шалено-блискучі темні зіниці й гострі зубки, — з-над прилавка, — серед рядів консервних банок.
       — Ти мені тут з трактором треба.
       — На хріна, блін, з трактором? Плужка свого принесу, з Мишком станем, він спереду, — знову відчути, що поглянув на тебе, — глянути у відповідь, — підморгнув.         — Я ззаду, й до обіду пройдем.
       Ледь кивнути… усміхнутися… — й відчути небезпеку. Треба вже якось вибиратися звідси. Поки не пізно…
       — Бутилку візьмете, пообідаєте гарненько…
       — А ти нам, кума, не поставиш?
       — О-ой, дєятелі.
       Утямити, що вони перебувають одне в одному, — й по-потягнутися рукою до пляшки, — й п-пальцями, — в сумку! — здача, — в кишеню!.. — й зовсім не важка. Й руки не трусились.
       Грайливі очі?..
       — Мені, того, — промовити, — пральний порошок.
       — Аріель?
       — Аби прав у холодній воді…
       Знову розрахуватися… занурити коробку в сумку… — утримуючи на собі чіпкі сірі очі збоку, — зусиллям гля-я!-нути на нього, — й на жіночку, — натужно всміхнутися й знову кивнути… — й вивільнити себе… в кошлате сонце над деревами…
       Машини?
       Нема ні людей… ні машин… — наче вимело все з вулиці.                                                                  

 ______________________

 

Додати коментар