Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (06)

Попередня сторінка

 

                                                                          8.

       Листя на гарячому вітрі… — в-важко дріботить. Напевно, буде гроза. Папірець асфальтом. Спраглим. І по ньому зараз… — важкими! краплями!.. — долонею по чолу. Піт. Постригтися б якось… Звести груди й удихнути в себе… — вітер! папірці! — нічого, нічого… — позбирати. Й попільничку згори. Вона важка.
       У шафі, знизу… — кол-лінами… — й долонею самодостатньо-прохолодне пляшки коньяка з-від запиленої темряви шухляди… — й на світло. Ясно-коричневе. Якщо хилитнути — бульбашки догори.
       Пробку — зуб-бами. Горловина округло-слизько язиком… І поштовхом їдучого в ніс. Розпрямити коліна.
       Обривки каштанового цвіту. Метелики.
       Ков-уовточок.
       !..
       «Що на вулиці тепліше, тим уряду важче. Час уже, знаєте, виводити фізичний закон про співвідношення температури повітря й політичної активності населення…» — на першій сторінці, справа вгорі. Віолета ще виділить рамками. Та виділить, виділить, куди подінеться!.. — запалити. Алейка внизу. Піджак у клітинку — коричневі штани — світлі черевики. Жінка звідкись, піджак їй: «Ну і дура!» — люди — рух — з усіх боків — в усіх напрямках. Ще ковтнути… — сто сімдесят рядків — гарний шмат. Поштовхом вітру знизу: «Він пива не п’є, в нього, б…, желудок, пива не п’є…» — двоє чоловіків, вдивитися: жовте сухе обличчя, очі бігають — в-них-желудок-пива-не-п’є, — й пасмо волосся іншого, — обережно ви! Машина! Червоні «Жигулі»… — ні, вона помалу. В друкарні: ту-ту-ту, ту-ту-ту, газета на газеті, рядком, швидко-швидко… — кипи газет, кипи. І в кожній на першій шпальті, справа вгорі… — нормально. Дві собаки — по кущах! — і чого б я так радів? А то ваша господарка? — і го-спо-дар. Поглядає суворо. З паском. Вийшов на вулицю з дружиною, щоб сходити в магазин і вигуляти собак. Пива не п’є. П’є тільки горілку, й те зрідка. Дружина поруч з ним, як на дні теплого спокійного моря. Ввечері, коли на канапі разом дивляться телевізор, покладе йому голову на коліна, й нічого від життя більше не потрібне. Все гаразд. Ще півроку ударно. Матеріал, матеріал, матеріал! І щось висвітиться. Славик он заввідділом. Та що заввідділом — Пономаренко он народний депутат.
       Е-ех, весна!.. — якийсь вилупок виламав дошку в лавочці. Не сама ж вона тут зламалася. Ввечері сидів, кректав, виламував.
       Пляшку на підвіконня.
       Вдалий день. Гроші є, похвалили, й не треба нікуди бігти. А то завжди чогось не достає. Або нема грошей, або треба кудись бігти, або не похвалили.
       Запалити.
       Ще-е не вме-е-ерла У-украї-їна…
       Усе нормально, й ще не вечір… І що мені треба від життя?.. — не так уже й багато. Втомитися на роботі, трохи випити… — й порозважатися, як на те душа лежить. Кудись понестися, з кимось познайомитися!.. Видумати якусь змову за спиною. Програти в житті моменти кримінального нарису, над яким працюю… — хто, як уміє, так і розважається.
       А от суто теоретично, що потрібно для того, щоб стати народним депутатом? Ну-у, по-перше треба, щоб гарно знали в конкретному виборчому окрузі. По-друге, політична підтримка. Або влада, або Рух… Краще Рух. Стати десь в окрузі героєм. Приїхати, роздовбати районну мафію. Раз, другий…
       Ні сла-ва, ні во-о-оля… — парламент пішов. Валентина, звичайно, «блохи» познаходила. Але ж — ні-ні. Опечатки… — то не суттєве. Якби щось переплутав чи забув… — блакитне! каре! сіре!.. — щезніть.
       Кудись би… зараз… — в Гідропарк. Чи до художників у майстерню на Сирець… — тільки двері відкриєш: «Го-о! Журналю-юга!..»
       Ще нам бра-а-аття мо-ло-ді-ї… — жарко, облизати губи. Посміхнеться доля.
       Блаки-итне все… довкруг…
       Ну що?..
       Надто ти, дівчинко, блакитноока. Така собі беззахисна принада для мужніх чоловічих рук… От що я тобі скажу, Олеже. Той її погляд — такий же, як у дівчаток з «Плейбоя». Так же благально вона заглядає ув вічі, наче тільки тобі, одному: «Візьми мене»!.. Чіплятися на таке… Ковтнути. Ти ж маєш розуміти, що не тобі вона ув вічі заглядає, а в об’єктив фотоапарата, — вона поставила погляд! — й кожен чоловік, хто натрапив на нього, — розумний! дурний! демократ!.. партократ!.. бомж на звалищі!.. крутий «пацан» на «Мерсі»!.. — всі вони відчувають себе тими «одними-єдиними». Олеже. То не твоє. Що тільки для тебе, й більш ні для кого…
       І з Наталкою зав’язуй. Потягаєшся з нею по кабінетах чи квартирах знайомих, і незчуєшся, як доведеться одружуватися. А вона й надалі віддаватиметься кожному після випадкового дотику… до свого коліна… — ти про Наталку? Чи практикантку?..
       Валентина Григорівна… в’язко-теплі… погідливі очі… — та ну! Здобути таку жінку справді неважко, от позбу-утися…
       Та ну вас усіх!
       Сла-авику!.. Уля-япався в практикантку?..
       Шанувальник ти шляхетних… лицарських орденів… — зігнути руку в лікті й долонею, — постук-тукати! — ось тобі, ось масонське бабло!..
       Прозоро-сині прошарки тютюнового диму… — округло-слизька горловина пляшки.
       Ковтнути.
       Гаразд. Що у нас тут? Теки… Аркуші паперу… — «Здалося, що Зміїв вал приховував себе від сторонніх очей. Непримітно відгалуджувався від посадки й спрямовувався в поле. Подалі від асфальтованих доріг, від котеджів за гранітними парканами… Тягнувся віддаленими горішніми лугами між селами, що скупчилися в долинах струмків, серед тиші й спокою. Лише зорані й скошені поля з обох боків, смуги посадок, клаптики лісів… Й небо вгорі. Й висока трава на схилах, й поодинокі деревця на пологому гребені…» — якось треба допрацювати.
       А струмки, що, — мають долини? Чи то тільки річки?.. Яка «долина» в струмка?.. — яр або ж балка…
       Гаразд… Повернуся до цієї теми… — пізніше.
       Нічого, Семене, нічого. Мине трохи часу… — а чом би й справді не народним депутатом?.. Елеґантний молодий політик… У фірмовому костюмі… — та в себе в районі й довбати! Раз роздовбати районну мафію, другий!.. Хлопець молодий, тутешній, закінчив університет, працював у районці… Про ґаражі, наприклад, написати. Семенівна приходила, розказувала. Знахабніли вже вкрай. Заступник голови райвиконкому, директор заводу, хто там іще? — начальник заготконтори. Посеред райцентру котлован під ґаражі… Й ні тобі дозволу міськради, ні санепідемстанції… Ну чого, питається, не взяти дозвіл у тієї нещасної санепідемстанції? Ліньки. Або забули. Воно, видно, як було?.. — директору вночі кудись терміново, а водій… — тц! — загуляв. Він уранці до себе в кабінет бригадира, так і так, каже, бери людей, два екскаватори, в мене біля будинку ділянка вільна, — й уперед. Ну, може, ще заступнику голови райвиконкому потелефонував — хочу, мовляв, Петровичу, в себе біля дому ґаражі… — той: і на мене давай. А всі інші просто «на хвіст» попадали. Чому, ні? Так. Саме так і було. Там у них усе просто… Два екскаватори — й уперед… Цілі гори понаривали. Дітям уже є де гратися. Гори, озеро… хиткий місток над прірвою… — цю забаву дітям подарували дорослі дяді. Замість того, щоб спорудити майданчик для ігор… — отак і почати. І без того їм хвостика трішки… Щоб не забували… поважали…
       У ду-упу… твої матеріа-а-а-али… — чого вирячилася?! Віолето Степанівно, ви гадаєте, я не знаю, що вони собою являють? Вирячилася вона. Наче саме собою зрозуміле, що вона — цяця, а Славинський — кака. Що вона є р-революцьйонер! Ідейний демократ!.. А Славинський начальству лиже задницю. Віолет-то Степанівно! Хвильку. Щось скажу.
       Ковтнути.
       Знаєте, що значить слово «демагог»? Народний вождь. Той, хто веде за собою народ. Лідер демократично налаштованої частини грамадян древніх Афін. І нічого образливого в означенні «демагог» попервах не було. Потім уже, потім, з’явилося отаке от, е-е… семантичне забарвлення слова. Чому?.. Відповідаю. Тому, що вони, демократичні лідери, і тоді були такими ж, як і тепер. Говорили одне, робили інше. Мед на вустах, й липкі пальчики, до яких прилипають народні грошики. Головне, гарно говорити. Красно-мов!-стувати. Щоб народ тебе чув і йшов за тобою. А того, чого народ не чує і не бачить?.. — погляньте на російських демократів в їх уряді. Гайдарів-чубайсів… На солоденькі слова й масні очиці. У нас, в Україні, ще всього не розікрали?.. Ще не було при владі демократів. А-а, ви не таких демократів хочете, ви хочете — тих, хто «за правду»?.. Хто «наведе порядок»?.. Так то ж не демократи. Це по-перше. А по-друге, нехай уже краще будуть «демократи», ніж ті, хто за «правду». Байдуже, яка «правда», — головне фанатичний блиск в очах й море крові… гори трупів… — заради втілення в життя якоїсь чергової ідеї щодо перелаштування цього світу. Від Бога вони розумніші… Дякуємо. Наїлися. Перепрошую, наголодувалися. Нехай ліпше крадуть.
       У нинішнього прем’єра, як в усіх нас… є недоліки… — президент на трибуні, сиве волосся, гладенько зачесане назад. Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового… будемо обирати до третіх півнів… — от! Зрозумійте, Віолето Степанівно, — світ такий, яким йому належить бути. Не допомагайте бабусі переходити вулицю, якщо їй не в той бік. Ніяка революційна ідея цього світу не змінить. Змінивши владу, ми нічого не змінимо. Ні. Змінимо, тільки на гірше… Е-е… Видозмінимо, не змінивши суті. Ці, нинішні, хто при владі, — ми хоч знаємо, що вони собою являють. Я їх аж ніяк не виправдовую. Але на їх місце прийдуть не кращі. Яке суспільтво, така і влада. Віолето Степанівно. Суспільство треба змінювати, поступово його поліпшувати, — отоді зміниться й влада. Й стане вона кращою. Відповідною суспільству.
       Тож не треба на мене очі вирячати.
       Спрокволі прошарки тютюнового диму… крупинки на стіні… — й величезні о-окуляри на їх тлі.
       Славику! Я тобі нічим не зобов’язаний!.. Коли вели мову щодо завтрашнього матеріалу, то був не в курсі щодо всіх обставин. Гадав, що це так собі… звичайна тема… — я ж не знав, що тут гроші, й, видно, чималі… — тому це фактично анімінулю… — гм-м! — анулює!.. — ану-льовує наші попередні домовлености. Щодо того, що я не лізу в це діло…
       Окуля-яри… — пливе все.
       То одразу ж, як випив. А потім — мине… Ще не вме-е-ерла… — живем, Олеже. Головне зараз, — ударно півроку. Матеріал, матеріал, матеріал!
       Попрацюємо?.
       «Біла гарячка…» — де вона? На столі… під паперами… — ну? Що іще?.. А-а. Багряне сяйво на півнеба… В’язко-червоні відблиски… ви-икливлені…
       Цигарка… — ще димить. Затягнутися.
       Що сказати з цього приводу?
       Я ні на йоту не сумніваюся, що вищі сили… в тому чи іншому вигляді… — чи то «іншопланетян», чи ангелів, демонів… духів… — вони присутні на цій планеті. Але я також не сумніваюся, що від цього всього добра… — чи зла? — слід триматися подалі. Подалі. Написати матеріал… — без проблем. Написати й забути.
       Воно, мабуть, не випадково, що ті, хто надто переймається… потойбічним… — вони здвинуті на голову. Є певна межа, яку переходити не можна… людській психіці, е-е… душі… — небезпечно потрапля-яти… переходити… — о-ой!
       Одне слово, наді мною Господь Бог. Нікого іншого над собою я не визнаю й не приймаю.
       Цигарку — в п-попільничку.
       Гаразд, працюємо. Де вона, «Біла гарячка?.. На столі… під текою… — де ж іще.
       Пошерхлі аркуші… — «Історія, про яку йтиметься, вражає безглуздістю, непоправністю й повсякденністю, хоча трапилася вона на свято. І ще — якоюсь життєвою нечистотою, хоча все трапилося в день, коли люди повинні відчувати себе радісними й очищеними від тілесного й духовного бруду…» — «тра-трапилося»! «якоюсь безглуздістю»! «життєвою непоправністю»!.. — та ну його.
       Під теку.
       Треба визнати, що я справді, того… трохи здав… Та й узагалі. Три тижні довбатися з матеріалом… майже чотири…
       «Що ти мучишся, там на півгодини роботи…» — Семен. Руки назад, живіт уперед… — й очиці холодно-гостро поблискують. І заскорузлий абзац на друкарській машинці… — який уже ні ломом… ні ковадлом…
       Заявився… І я знову сиджу й доблю! довблю! — друкарську машинку. Передовбую один і той же матеріал…
       Жити не дає… дихати…
       Вди-их!-нути повітря. Послухай. Семен тільки сьогодні прийшов, а «Білу гарячку» ти вже скільки мурижиш? Три тижні? Чотири?.. — ви-и-идихнути. Не варто котити таку вже важкелезну бочку на нього. Хто, як не Семен, тебе перетягнув сюди з районки?.. Згадай-но, згадай…
       А було що в нього з Оксанкою на другому курсі?..
       Хто знає…
       Може, щось було. А може, й ні. Швидше за все, ні. Молодими були, про дівчат прибрехати — як два пальці об асфальт…
       Давай-но «Білу гарячку»… давай… — «Історія, про яку йтиметься…» — слухай. «Безглуздістю»… «непоправністю»… — увесь цей абзац, — на фіг його! викидаємо!.. — «…хто ми є тут на Землі, і хто ми є перед Богом…» — теж?.. — стривай. А це перенесемо на закінчення. І це у нас буде останнім реченням, — і крапка.
        На свіжу голову відкорегую, поправлю, — зараз текст. П’ята сторінка. Кульмінація. Компанія на травичці…
       «Якщо такий дурний, то бий…» — зіж-ма-ка-ти аркуш. Й у кошика-а… — поцілив.
       Чистий аркуш у каретку… — провернути.
       Цигарку з пачки. Ч-чиркнути сірником! — затягнутися.
Компанія на травиці серед дерев. Замерти на мить… — й па-па-па-пальцями: «Тим часом Микола сидів… напівлежав за скатіркою з наїдками та пляшками, посеред якої стояла пасочка…» — ні! — «…посеред якої на широкій мисці, розписаній квіточками й півниками, велично здіймався великодній куліч, обкладений різнобарвними… різнобарвно розписаними яйцями…» — «розписаній-розписаними»… — потім поправлю! — «Микола сприймав долонею м’яке торішнього листу, а шкірою вище кисті уперте й гостре яглиці…» — нехай! — «…й невпинне ручки чужого ножа животом крізь светр. Йому було легко й приємно, в голові від випитого вина трохи шуміло, дівчина навпроти усміхалася йому, показуючи білі зубки між ніжними рожевими губами, й на деревах, здавалося, на очах розкривались тендітні, але переповнені життєвою снагою листочки…» — «ли-ли!» — «…бруньки, й аж захлиналися від співу птахи, й шаленіла довкруг весна! Він напівлежав і знав, що зараз, виставивши вперед невидячі очі, наступаючи чобітьми на слабкі паростки трави й жахаючи напівпрозорих зелененьких жабок, до нього наближається Петро, життєвий ворог…» — не годиться.
       Так кримінальні нариси не пишуться. Простіше треба. Суворіше. Та й узагалі… — з якого це дива Микола Петрові «життєвий ворог»?..
       Цівка тютюнового диму, збиваючись, — догори.
       Покажи в тексті місце, хоч би речення, хоч слово, з якого б випливало, що вони були «життєвими ворогами»! Ну дружили, ну «розвела доля», ну один «влаштувався в цьому житті», інший не дуже, — й що з того?..
       Викр-реслюємо «життєвого ворога», — і що у нас тепер?.. — тепер вони вже просто колишні друзі, яких «розвела доля»…
       Крупинки…
       Та напиши просто, що міліціонер, мовляв, йшов по лісі, бачить п’яний сидить на пеньку… з ножем… — узяв, і відібрав.
       Цигарку з попільнички, — затягнутися.
       І за пояса собі засунув. І ходить, перед дівчатками хизується… — гарний міліціонер. І потім, послухай, потім — на ноги перед тим схоплюватися, куртку розстебати, «Якщо такий дурний, то бий!», казати, — гарний, гарний міліціонер!..
       Дійняла вже «Біла гарячка»… — під теку її.
       Наші нинішні труднощі… зумовлені швидше не його особистими помилками, а загальними кризовими явищами в економіці… Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового будемо обирати до третіх півнів… — послухай. Звичайний собі кримінальний нарис. Майже закінчений. Добити ті нещасні півтори сторінки, віддати Валентині, а потім уже розмірковувати, є там смисл, чи нема… «життєвими» були ворогами, чи просто понажиралися… — п’яний виблядок убив нормального хлопця! Ні за цапову душу! За те, що той ножика відібрав!.. — ну, спровокував. П’яним був трохи, веселем, пацани на нього дивляться, дівчата… — ну що, що?!. — та ні. Не розумію того… не відчуваю… — сидить народ на природі, культурно відпочиває… менти, бариги місцеві… «авторитети»… — тут заявляється, блін, якийсь хмир. Друг дитинства, не друг, — ножика він, бачте, вириває… розмахує ним… — та його б у першу хвилину заламали й вставили б так, що довіку зарікся… людям відпочинок псувати… — на ноги перед ним зводитися. Ку-уртку розстебати… ґудзик за ґудзиком…
       От що.
       На вихідні, чи в понеділок уранці доб’ю «Білу гарячку», а зараз… — гарно попрацював на тижні, здихався парламенту! — й гайда звідси.
       Й усе на місці, нічого не забув… й нікому нічого не… зобов’язаний…
       ?..
       Президент виступав.
       Виступав, виступав… Короткий спітч. Мовляв, сам не може очолити уряд. Власне кажучи, його ніхто не запитував, хоче він отримувати стільки повноважень, щоб ставати фактично диктатором України. Не допомагайте бабусі переходити вулицю, якщо їй не в той бік. У нинішнього прем’єра, як в усіх нас, є недоліки. Але наші нинішні труднощі зумовлені швидше не його особистими помилками, а загальними кризовими явищами в економіці. Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового будемо обирати до третіх півнів. У той час, як уряд повинен приймати термінові заходи й без керівництва йому не обійтися.
       Забув.
       Бігти!
       У кого зараз?! — у Валентини. Ні! В коректурі. Та ні, в друкарні… Ще першої шпальти не… було… — до Валентини. Сказати, не треба ставити світлину, допишу п’ятдесят рядків. Швиденько, за десять хвилин.
       На годиннику? — за чверть третя.
       Пізно.
       Давно вже вирішили питання… з приводу пустого місця… на шпальті… — чи таки до збігати? Сказати Валентині, мовляв, дописати хочу… — а вона: що саме дописати?.. Ну, що президент виступав… — вона: ти що, Славинський, забув про виступ Президента?..
       До вікна.
       Як же так, як же так?.. Забути… Найважливіший же момент. До дверей. Кульмінація засідання… Опозиція вимагає відставки уряду — ні? — відставки одного лиш прем’єра — теж ні?.. — то нехай замість прем’єра буде хтось із його заступників! — і це ні?.. — то нехай сам президент очолить уряд! — і більшість не йде й на таке…
       За стіл.
       Задом серед м’якого стільця, туди-сюди, — рип-рип.
       Якраз на п’ятдесят рядків тексту… Треба ж!.. Якраз на п’ятдесят рядків, яких і не доставало на шпальті! Чого ж тоді не згадав, у кабінеті Валентини Григорівни?..
       Господи…
       Своє тіло ліктями, плечами, — й н-ногами, — й куди його?! — назад, у рип-п.
       Як же так, Господи? Мав би згадати… Взагалі не мав забувати! Коли сідав за матеріал, у першу чергу мав би пам’ятати, що виступав Президент, — дав відповідь на досить курйозну, якщо не сказати провокаційну, пропозицію — самому очолити уряд…
       Н-на ноги?!. — й до вікна.
       Суха запилена підлога. Фарбоване гладеньке… тепле підвіконня… — мочками пальців його, — й дол-лонею! — й, маючи опору, про-о-остором тіло, — й ось ми вже на підвіконні. Лопатками, задом і ступнями відчуваючи погідливо-теплу протидію. Й розпечене жерстяного карнизу пальцями.
       Теплий вітер в обличчя. Гамірлива зелень дерев… шум проспекта… — такий гарний був день. І все зіпсувати… Найважливіший момент у засіданні… — й забути.          Відвернутися: блідо-зелена стіна… біла стеля… двері… — Ти чуєш мене, Господи? — стіл… друкарська машинка… пожмакані аркуші паперу на підлозі… — Ти є? Чи Тебе нема?.. — шафа! стіни! двері! — чи, може, Ти є, але так далеко, що все одно вже, Ти є, чи Тебе нема?!. — стіни, двері… — а я тут сиджу й кричу невідомо, кому…
       Сухий каштановий пил, зірваний вітром, — у вдих.
       Хтось мене чує?..
       Теплий вітер в обличчя. Якраз тоді, коли дописував парламент, коли саме й належало згадати про виступ Президента, — звівся на ноги, підійшов до вікна… побачив Семена… — й забув.
       Заявився, щоб завадити мені, — й завадив.
       Заплющити очі: зелень… щебетання птахів… вирячені очі… зуби… — й о-он він, ворог, — посміха-ається! — на ноги зводиться… куртку розстебає… — ґудзик за ґудзиком… — відчути теплу… затишну ручку свого ножа… дол-лонею… — розплющити.
       Є хто наді мною?
       Відгукніться.
       Тіло с-силою — про-о-остором його… — й ногами твердо в підлогу. Бач, як воно, тіло, вміє. Тримати рівновагу.
       Та не таким уже й важливим був той виступ президента. Так собі, репліка в кінці засідання… Опозиція договорилася до того, що уряд має очолити президент. Тож йому довелося давати відповідь на цю, досить курйозну, пропозицію. Звичайно, можна подати й так, що це був найважливіший момент, а можна й інакше… — дочекатися, коли в коректуру прийде перша шпальта, й без зайвого галасу вставити речення чи абзац. Що, мовляв, президент дав відповідь на курйозну пропозицію… провокаційну… — щось таке.
       На годиннику?.. — майже три. Перша приходить десь о пів на четверту… — було б чого панікувати.
       Уди-и-ихнути в себе… з вікна…— вітер! папірці!.. — позбирати.
       Ну?
       Зайти до Славика?..
       Метелики… — в теплих струменях вітру з вікна.
       Там вона зараз, у його кабінеті, з Сем-меном, — а я тут з «Білою гарячкою»!.. — тендітні й уперті… прозорі крильця…
       Багряне сяйво на півнеба… над гострим обрисом лісу… — хтось таки чує. Практикантка ж не просто так залишилася в Славиковому кабінеті… А була вже розшаровувалася в коридорі… своїм прозоро-блакитним… — джин виконав бажання.
       Щось того… трохи зимно… — пот-терти долонями плечі.
       Скляні дверки шафи. Темна копна волосся над блідою плямою обличчя… прогалини очних впадин… — темні зіниці. Вдивитися в них, немов-би ввібратися в самого себе, — того, що в склі, — й що там? — відблиск блаки-итного?.. — випнуті жили, вирячені очі… й ніж поблисками, — туди-сюди! — й несамовитий пташиний спів довкруг!.. — й зводишся на ноги, розстебаєш один за одним ґудзики на куртці, — й промовляєш ув вирячені… невидячі очі навпроти: «Якщо такий дурний, то бий…»
       Давай-но щось… Іншопланетян… Розкрити підшивку, — за машинку, й від початку: «Одвіку в Снігурівці не те, щоб іншопланетян, але й нечистої сили ніхто не бачив…» — й а-аж до кінця: «Минає час. Сяйво над видноколом поволі насичується яскраво-червоними барвами. Я полишаю одвічні свої іронію й недовіру й чекаю, коли вже в глибині неба спалахне різнобарвними вогнями куля й полетить, розкидаючи довкруг промені світла, по тільки їй відомому маршрутові, на своє місце, в урочище Рудку». Абзац. «Браття по розуму, я, землянин, чекаю на вас!»
Прохолодно-жаркі голо-голочки… в плечі… — пот-т-терти.
       «Браття по розуму»… — це ж я не в тому смислі, що насправді… чекаю на когось… — так тоді просто… лягло на закінчення…
       Обривки каштанового цвіту… прозорі крильця… — там вона зараз, у Славика! Зав’язла в чіпкому Семенових очей!.. Но-ожика відібрав! — і сидить тепер… посміхається… ворог… — перед дівчатами хизується… — кинутися до нього! — ви-и-ирвати ножа! — й ту-уди ним! сюди-и!.. — побли-блисками на сонці… — а той?.. — продовжуючи посміхатися, зводиться на ноги, розстебає куртку… ґудзик за ґудзиком… — «Якщо такий дурний, то бий!», каже, — гадає, не вдарю… — вда-а!-рити! — й, розмахуючи ножем, щоб ніхто не підійшов, ухопити пляшку вина й узятися те вино глитати, — відчуваючи, як борлак на горлі заходив догори й донизу, й червоні цівочки вина, наче крови, потекли по підборіддю й шиї… — й сприй-няти, як довкружнє раптом зрушилося… розфокусувалося… — то ззаду хтось порожньою пляшкою, — по го-ло-ві! — випустити з рук пляшку, присісти, але втриматися на ногах, — розвернутися, — й кинутися на того, хто вдарив! — той тікати, — за ним! — той упав, — на нього!.. — замахнутися ножем, — ніж з рожевою ручкою й довгим тонким лезом, — лезо зблиснуло на сонці! — й утямити, як власні очі розлетілися врізнобіч з-під гілляки, що згори, — й п-по голові!! — похилитися тілом назад, але знову ж таки втриматися на ногах, — відчути, що тебе обступають з боків, — у кого гілляка, в кого «розочка», в кого дорожня сокирка, — завища-ати пронизливо! — й кинутися тікати!.. — гілки шмагають по обличчю, згори божевільним сигнальним ліхтарем б’є сонце, — позаду тупотіння, попереду річка, — і прямо, з розгону, — ув воду!..

Наступна сторінка

Додати коментар