Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (09)

Попередня сторінка

                                                                                      11.

       «Ситуацію довелося залагоджувати президенту. Із парламентської трибуни він пояснив своїм розпашілим прихильникам…»
       Та ні.
       Густо-темні… з червоним відблиском очі… — заважко дихати.
       Керівником треба народитися, як поетом чи композитором, й вони, керівники від природи, є, як є від природи поети чи композитори, — годі, — і вони там, де й належить їм бути, при владі! Вони народилися керувати, й вони керують, і їм, за великим рахунком, байдуже, яка політична сила нагорі!.. — та годі вже! — їм належить бути при владі, й вони при владі! Вони не подобаються вам такими, якими є?! Вони нечесні, неосвічені, некомпетентні?!. Не будьте наївними, Віолето Степанівно, — маємо те, що маємо! Який народ, така й влада! Минатиме час, народ буде змінюватися, й відповідно, його владна верхівка… — ну, годі, прошу, годі…
       «Щоправда вельмишановні депутати не спитали в самого президента, чи хоче він ставати, власне, диктатором України. У своєму виступі з парламентської трибуни…»
       Коротше слід, коротше.
       Звести руку, обважнілу кров’ю, — розпрямити палець і спрямувати його в кружальце, — «и»! — каретка судомним рухом.
       Слухай сюди! Медіа-холдинг: наша газета, вона посередині… Поважна така газета, солідна… Й має вона кілька дочірніх… лівих видань… — газетку з іншопланетянами, може, ще яку з кулінарними рецептами, анекдотами… Має стосунок до видання масонського бюлетеня… І видає також радикально-патріотичну газету з ґаслами на кшалт «геть жидів і комуністів». Номінальний редактор — колишній спрівробітник. Василь. Він сьогодні до нашого редактора не для того, щоб виклянчити папір… Вони обговорювали стра-тегіч-ні питання. Отак от. Різні видання й гроші ві-ільно перетіка-а-ають з одного до іншого… Від іншопланетян до масонів… І все це не просто так, усе слугує певній меті, й за цим усім стоїть щось… не зовсім щось звичне… й загрозливе…
       «И»!
       Спру-ут…
       Компашта така… розґалуджена… — не знаю, в що я вляпався. Тільки відчуваю… наче в темній кімнаті… на дотик… — щось слизьке й вороже… отруйне…
       «У своєму короткому виступі…» — дійняв!
       Виступ президента коротким не був. Вставочку слід зробити коротшою.
       А звідки ти взяв, що іншопланетяни — такі собі «зелені чоловічки» в скафандрах з антенками, що ні бельмеса не тямлять у наших, земних, справах? Та ні, тямлять добре. Може, значно краще, ніж ми, люди…
       А безпосередні виконавці їх волі… ланка, що пов’язує… — масони… Вони й стоять за медіа-холдингом…
       «И»!.. — кар-ретка.
       Щосуботи збираються вони… в непримітному будинку… в Стеблеві…
       От що.
       Жарти-жартами, але дах — це така штука, що може поїхати в будь-який момент. І не помітиш, в який саме. Тобі здаватиметься, що все, як і раніше, а насправді, — ет-т! — дах уже поїхав. Тож заспокойся.
       Знаєш, що то за сяйво було? Хтось ската за посадкою палив. Сам подумай. Холодно! Вітер, сніг!.. Бомжі палили. П’янички чи підлітки… Лісоруби!.. Бензину на нього хлюпнули й підпалили — воно й спалахнуло на півнеба. А заціпило, бо налякалися. Цілий вечір ходили по селу, розпитували про іншопланетян, — ясна річ, коли побачили заграву, перше, що спало на думку: о-о-о!.. — ку-уля… Зараз полетить… по тільки їй відомому маршру-утові… — ну, написав, і написав, молодець, — підіграв трохи екзальтованому читачеві, нудно ж людям жити просто так, — й годі вже, годі.
       Де там наша з вами «Біла гарячка», Валентино Григорівно?.. — під текою.
       Перша сторінка: «Історія, про яку йтиметься, вражає своєю життєвою нечистотою…» — та викинь її на фіґ, ту «життєву нечистоту»! — й натомість щось… — ну щось про духовне очищення.
       Насичено-зелені сліди патьоків, збиваючись між крупинками, — на стіні біля шафи. Мінливі плями на понурому тлі скляних дверцят, — широке й темне плечей, кипи волосся… бліде обличчя… — прогалини очей… — й десь там, серед власного відображення, — проблиском… наче лиш ознакою… — блаки-итне?.. — ні. Різнобарвне й різношироке корінців книг, що за склом.
       У Славика вона зараз… в кабінеті… — перед Семеном, — що розвалився на стільці, заклавши ногу за ногу, й злегка поводить колінами… — й губами-губами щось… спроквола… — а вона перед ним, блакитноока й тендітна, випрямивши спину й склавши руки… на голих колінах… — розуміє, що належить ввічливо, але твердо відшити, розвернутися… й постукати босоніжками по коридору… — але щось таки втримує… в його низькому голосі… повних губах…
       Зацікавлені очі… — й товсті пальці Вітьки-фотокора… — що поправляють завитки… волосся… — й частий-частий подих… щокою… — й раптом оголеними колінами, — дотик його колін.
       Й мурашки тоненькими й чіпкими ніжками… по туди-сюди спині… — в затишному… багряному сяйві…
       Глибоко-темних очей…
       А-ко!-ник!-безно-ги! — «Президе-ент вийшов на трибуну і сказав: ги-ги! ги-ги! ги-ги!»
       «И»!
       А як він був і справді писав, Семен? — швидко. Одним пальцем на друкарській машинці… — той палець так і літав. Не сказав би, що дуже гарно, якось по-особливому, але нічого так, добротно… У той час, як ти по десять разів передовбував кожну сторінку… виганяти вже хотіли…
       Гаразд, «Біла гарячка»: «Якщо люди усвідомлюють себе в цьому світі й формуються, як особистості пліч-о-пліч, то якими б потім не стали різними за характерами й уподобаннями, а відчувають життєву єдність, якийсь природній потяг одне до одного…» — на свіжу голову щось всобачу! Про духовну нечистоту!.. — «Але в Миколи з Петром такої життєвої єдності не було. Як стверджували сусіди, вони особливо не дружили, але й не ворогували…» — ти бач. То вона в тебе є, та «життєва єдність», то її нема…
       Першу сторінку, — жмак-жмак! — і до кошика.
       Кому він потрібен, цей залізобетон на початку?! — тобі? читачеві?.. — з-зуби поламають!..
       «Редактор мене запитував, як правильно твоє прізвище — «Славинський» чи «Сливинський»? Що це, питає, журналіст тут у мене працює — не знаю навіть, як правильно його прізвище…» — Семен. У буфеті колись… Й щось таке скаже, й одразу ж: «Не переймайся». Та не переймався… А він: не переймайся та не переймайся… — й відчуваєш, що хочеш, не хочеш, а починаєш перейматися…
       Цигарку, — до рота, — з-зубами фільтр, — виплюнути! — сірник… гострими р-ребрами… — ч-ч-чиркнути!
       «Та забули спитати в самого Президента, чи хоче він бути, власне кажучи, диктаром України…» Тому й довелося піднімати… відривати свій державницький зад від м’якого… затишного стільця й пояснювати… провокаторам…
       Клуб тютюнового диму… на важко-гарячих подихах з вікна… — збиваючись, догори.
       В-ворог.
       Дму-ух!-нути, — знервовані ви-ихрики диму! — розшаровуючись у світлі… й цяточках пилу… — з вікна.
       Заявився… — й витискує мене звідси.
       З-від стільця, — й кроком! другим! — наблизитися до вікна.
       Відчув, нутро-ом своїм відчув, що в мене справи пішли на краще, — й заявився, щоб завадити.
       Зморено-сіра трава край тротуару… виспрагло-сірі бетонні плити алейки… — поки не підійшов тоді… коли закінчував парламент… — до вікна, — все було гаразд. Усе йшло, туди, куди належить… І про виступ Президента згадав би в належний час, і вставив би належні п’ятдесят рядків… в належне місце… — а тут і Славик якраз з практиканткою. Здав би матеріал, закадрив би практикантку… — й ку-удись би з нею в Гідропарк… чи до художників у майстерню… на Сирець…
       Й життя було б простим і ясним… як блакитні й чисті… очі… — практикантки.
       Господи?..
       Розпечений металевий карниз п-пальцями… — відсіпнути руки.
       Стою тут, біля вікна, — а вона там, у Славика в кабінеті, — зав’язла своїм блакитним… в чіпких Семенових очах…
       Заявився він… жити не дає… дихати….
       За стіл.
       Давай-но епізод на пеньку. Третя сторінка: «А потім Петра бачили в лісі. Сидів на пеньку серед дерев і порожніми…» — ну, «невидячими»! — «…очима дивився поперед себе…» — давай так: «Сидів на пеньку, упираючись невидячими очами, як милицями, в землю…» — поглядом невидячих очей… як милицею… — «Вітер нагорі ворушив верхівки сосен, і промені сонячного світла…» — нехай?.. — «…пробивалися крізь гілки, залишаючи на брудатній корі стовбурів жовтогарячі опіки…» — ну, нехай! Може, «опікуючи» кору?.. стовбурів… — «опікаючи»? — кого опікаючи?.. — опіку створюючи, чи як? — якщо українською, то «піклуючись»… — давай просто! — «залишаючи опіки…» — п-палець! цигарка!.. — опалив.
       «…опалюючи кору сосен променями…»
       Стрях!-нути рукою. Подму-ухати…
       «…жовтогарячими…»
       Я її не потягну, «Білу гарячку».
       Піти до Валентини й сказати, що так і так, не пішов матеріал.
       И-и-и… — «И»!
       Матеріали, Олеже, треба добивати до кінця. Що б там не було, кров з носа, — а добивати.
       Давай-но так: уявимо, що ти — Петро, а Семен — Микола.
       Навіщо Миколі було викаблучувався перед Петром тим недолугим? Ну-у, по-перше, чого це він «недолугий»?.. Що не зміг улаштуватися в житті, ще не значить, що був від когось гіршим. Не хотів чогось добиватися в цьому житті… тимчасовому й нетривкому… — й, певно, мав рацію. Принаймні, мав право на таку точку зору… мав право мати право… — усе ходив і про щось своє думав. А Микола? Як бачив, то діймав його. Учив жити… На роботу пропонував влаштувати… охоронцем десь у фірмі… чи на заправці… — звідки грошенята крапають… — а Петро?.. — позирав з-під лоба… відгавкувався… — не примчав на другий день у Київ, як дехто… варто було Семенові потелефонувати… — ну, гаразд! А ти що хотів? Далі в районці скніти?.. — надто різними були. Немов-би виліплені з різної глини. Ліпилися в один час і в одному місці, але з різної глини… Микола — з-від цього світу. Не брав важкого в руки, а дурного в голову… — а Петро? Нав-паки. Брав важке в руки… дурне в голову… — напевне, часто билися. Швидше, Микола бив Петра — він же живішим таким був… жилистішим… — й уже скрутить, а той його, — за ногу! — з-зубами… — та-ак. І після бійок подовгу ходив за ним… Микола за Петром… — не вибачався, ні, то в них не заведене… — просто ходив за ним, липнув… в очі зазирав… — так?.. — чи ні?.. — не дуже він до мене липне… Семен… — чи липне?.. — не зайшов, справді, — якщо був упевненим, що сам його знайду… в Славика в кабінеті… — наче там мені медом намазано… липким… — про що це я?.. — уже й забув. Про що-о… — так. Якщо він і справді контролював ситуацію, Микола, — тоді навіщо було викаблучуватися перед Петром? — на ноги схоплюватися, куртку розстеба-ати? — ну як це, навіщо? «Заламав» би його, й що довів? Що фізично сильніший?.. Мова ж не про фізичну силу. Віддав би «друзякам-ментам», — кийками погуляли б по спині, це точно, але моральна перевага була б на боці Петра. Він не злякався, — підійшов, відібрав ножа, ствердився власною гідністю… своїм «я»… — одвічна боротьба двох індивидів за місце під сонцем. Двох сосен, яким долею випало прорости поруч, і з яких одна обов’язково має заглушити іншу… — на якомусь біологічному… — біонергетичному! — рівні. Отак от… на відстані… — ві-ді-бра-ти… Й потім собі за пояс — за-су-ну-ти… Глянути Петрові в вічі — мовчиш? Мовчи… — й направитися в свою компанію. Й залишити того перед вибором — продовжувати боротьбу… за ділянку землі… одну на двох… — чи без боротьби поступитися й піти звідти геть… — так-так-так. Петро ствердився, а Микола? Нічого іншого не залишалося, як надстверджуватися… — на ноги зводитися… куртку розстебати, «Якщо такий дурний, то бий!», казати, — перед ножем, що побли-блисками, — туди-сюди! — бий! — не б’єш?.. — не можеш ударити?.. — то сядь собі тихенько в куточку й сиди там довіку. Зачахни… як сосна, якій не достало місця… під сонцем… — начебто не зачіпають одна одну гілками й корінням, дві сосни, — але водночас обидві не проростуть. Поживних речовин не вистачить… повітря довкруг… світла… — відтіснити від Світла, що згори, — вивищитися перед Богом! Так насправді?!. Хто вивищився, той отримує від Нього більше Світла?.. — слабкі зелені паростки з-під торішнього листу… ясно-жовтава кора сосен… — вирячені… незрячі очі й легко-гостре… безболісне леза ножа грудьми… — й тепла кров пальцями… — хто ж кому й що довів?.. — хто переміг?!. — тепла кров… — Господи?!. — плечі… — голочками… — по-по-потерти… — голо-голочками! — пот-т-т-т-т-т-терти…
       Гаряче… в’язке повітря… — з вікна.
       Метелики…
       Щось би інше… іншопланетян… — підшивка?.. — кудись би її… — на столик, — о-о-о-п… — поверхнею… — й от-т. У щілину під стіною. Тепер лізь, діставай. Колінами… лінами… — а пилюки! — ф-ф-фух… — голова! — обережно… пальцями… — й назовні.
       На Снігурівці й розкрилася. Закри-и?.. — «Браття по розуму, я, землянин, чекаю на вас» — …ти.
       «І ми чекаємо на тебе».
       Де?
       «У Рудці».
       Коли?
       «Сьогодні вночі».
       Гаряче-прохолодним вітром! — з вікна.
       Що з собою… брати?.. — метелики… в струменях вітру… — я не готовий! — вітер! папірці! — я не хочу!.. — Господи, зроби щось!.. — метелики…
       Зач-чинити вікно.

                                                                                *      *      *

       — Дозвольте?
       — Будь ласка.
       — У вас так накурено… Хіба можна так багато палити?
       — Ні, не можна.
       — Чому ж тоді палите?
       — Дурний, того й палю. Тьху!.. Що це я?.. Ви сідайте, сідайте. Я зараз. Хвилинку… Папірці порозліталися…...
       — «Рослинус тютюнофілус». Розповсюджений у політичному відділі. Без наявності тютюнового диму чахне. Хіба так може бути? Навпаки, цей вазон у тютюновому диму зачахне…
       — Може, Олю, може… «Тютюнофілус» — живий організм. А нікотин — наркотик. А живі організми, як відомо, звикають до наркотиків. «Тютюнофілус» і звик. Йому потрібно, принаймні, двадцять цигарок на день.
       — Ви жартуєте.
       — Чому? Цілком серйозно. До речі, давайте перейдемо на «ти».
       — Мені все одно. А що у вас робиться в шафі? Газети, списаний папір, брошурки якісь…
       — Олю, не чіпайте!
       — ?..
       — Посипиться зараз усе. Вовік потім не порозбираєш…
       — А це? «Шостий з’їзд споживчої кооперації». Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік. Скільки воно тут лежить? Чому ви не наведете порядок, не повикидаєте, не…
       — Олю, заради вас я викину все. Навіть друкарську машинку викину з вікна! Можу навіть сам викинутися!..
       — Мені не подобаються ваші жарти.
       — Чому? Нормальні жарти. Чекайте… Це вже я сьогодні від когось чув… Святослав Іванович?.. До речі, як вони там?.. Не побилися?..
       — Боже мій! Звідки стільки листів?!.
       — Олю, облиште їх. Нехай собі лежать, як лежать. Мене зворушує, як ви всюди нишпо… Як ви всім цікавитеся.
       — Тут же їх сотні. А то й тисяча…
       — Відгуки на один матеріал. Непоганий, до речі.
       — І всі запечатані?
       — А навіщо розпечатувати? І так зрозуміло, що там. «Коли я читаю матеріали О.Славинського…»
       — Ви жартуєте!
       — Пожежники колись вломали на вікторину. Одинадцять розбіжностей. Був там такий Данилюк Петро. Агітація і пропаганда… — невже?.. — Малюночки приніс. На купі соломи з цигаркою… — стоїть, блакитно слухає, наче так і належить. — Хто знайде одинадцять розбіжностей, тому приз. Паскуда!.. Перепрошую. Малюночки ми надрукували, а він кудись зник. У міністерство перевели, чи що?.. Зустріти б його зараз… Я б його тими малюночками…
       — Хтось же мав залишитися.
       Можна простягнути руку й доторкнутися до неї.
       — Що, що?..
       — Відповідальний же мав залишитися.
       — Який відповідальний, Олю?.. Нікому нічого не треба. Походив по кабінетах — кажуть, усе на Данилюку було… Гроші на приз, бухгалтерія. Що, мені своєї роботи не вистачає — по якихось кабінетах ходити?
       — Люди ж писали, сподівалися. Як так можна?
       — Можна, Олю, можна! Усе можна!.. Як із соціального відділу сюди переходив, кажуть — а це добро кому?.. Ф-ф-фух… А жарко, знаєте… І як вони будуть вирішувати, хто переможець? Ким же треба бути, щоб не знайти там одинадцять розбіжностей?..
       — Жеребкуванням би вирішили.
       — Яке жеребкування?.. Приза ж нема! А то, слухайте, беріть з дому мішок, забирайте…
       — А ви ще не йдете?
       — Усе віддам! Задарма! Дуже цінна річ. Для соціологічних досліджень, наприклад. Графологічних якихось… Можна проаналізувати, як різні люди в залежності від віку чи статі… мають схильність відзначати… стрілочками, галочками…
       — Вам ще працювати?..
       — Уявляєте, Олю, ще сьогодні їхати у відрядження. Така вона, журналістська доля! І вас це чекає в майбутньому…
       — Якщо так…
       — Ще й як! Дехто з ким треба зустрітися. В урочищі Рудка біля одного села. Якщо бути відвертим до кінця, село називається Снігурівкою.
       — Як?..
       — Сні-гу-рів-ко-ю.
       — Хтось має передати компромат на президента?
       — Беріть вище!.. З іншопланетянами.
       — З вами важко розмовляти.
       — Не вірите? Гаразд. Підшивочка, підшивочка… Де ж моя підшивочка? Тільки от…
       — Мені вже час іти, Олегу.
       — Олю, ну почекайте хвильку, прошу вас! Підшивочка… Ось. Так… О-о, Славику, ще раз привіт… — окуляри. Й блакитні очі… — Олю, підійдіть сюди. Ну, підійдіть, прошу вас…
       — Я був переконаним, що ви вже пішли додому.
       — Як бачите, Святославе Івановичу, ще ні.
       — Ось, бачте, я їм послав: «Браття по розуму, я, землянин, чекаю на вас…» І отримав підтвердження…
       — Невже ви не бачите, що він?..
       — Що, Святославе Івановичу?
       — Ви мені, звичайно ж, не повірите. Якби лист прийшов із печаткою й підписом: «Іншопланетяни», то була б інша справа. Втім, усе дурня… Давайте вип’ємо. В мене й бокали є.
       — А тобі вже не досить?
       — Помиляєшся, друже. Я тверезий. Не можу ж, справді, дозволити собі з’явитися на контакт п’яним…
       — Гадаю, Олю, вам небезпечно перебувати в цьому кабінеті.
       — Славику, друже, чого ти розкомандувався? В себе в кабінеті командуй! А я з пані Ольгою хочу випити по бокалу гарного вина після напруженого трудового дня. Ти незадоволений? Пиши доповідну редакторові. Але я буду змушений…
       Правочка.
       — …вказати, що саме ти був організатором п’янки.
       — Що ти верзеш? У понеділок же придибаєш до мене, станеш випитувати, чи не було чогось такого в п’ятницю ввечері, чи не говорив нічого зайвого, то я тобі вже зараз кажу: було! говорив!..
       — Ось де вони сховалися! Панове, я їх знайшов!
       — Василю, як правильно: «Я прошу у вас сатисфакцію» чи «Я вимагаю від вас сатисфакції»?
       — Правильно: «Дам у диню». Панно Інно, вашу руку.
       Правочка: «Відтак опозиція заявила, що уряд має очолити президент, на що той із парламентької трибуни відповів, що його, власне, ніхто не запитував — хоче він цього, чи ні» — ручка, ручка… папірець… — записати.
       — Василю, — окуляри, — ви не могли б перебратися в цей кабінет? Справа в тому, що мені зараз треба…
       — Він боїться, щоб ніхто не накапав…
       — Редактору? — чуприна, білі зуби. — Та це було б чудово, якби до нас завітав Володимир Петрович. Налили б і йому чарку. Сюди, панно Інно, прошу.
       Аркуш паперу… — так, так… — і в кишеню.
       Гострі очі.
       — А ти куди, Славинський?
       — Як це куди, Семене? Туди, куди й усі.
       — Тебе хтось кликав?..
       Стримати себе подихом.
       — Я тут працюю.
       — Ну й працюй собі на здоров’я. Тобі ж ніхто не заважає працювати.
       Маленькі гострі очі… — й потилиця. Гумкою перев’язаний хвостик.
       Затамувати подих. Ось воно, ось, — Петро й Микола, — з’ясовують віковічне питання, притаманне всьому живому на цій планеті, — хто?! — хто життєздатніший?.. — обоє п’яні, але тверезі, в обох несамовиті, але спокійні очі, — обоє брудні, але чисті! — й один кидається до іншого, пальцями спрямовується до зім’ятої сорочки й шкіряного паска з-над якого виглядає ніжна рожева пластмаса… ручки ножа… — й той, інший, не встигає чи не хоче встигнути йому завадити, — висіпнути! зірвати! вирвати!.. — душевним полешення свого ножа… — й долонею відчути його звичне тепло.

12.

       Червоні прожилки.
       — …той же бардак, що завжди. Нікому нічого не треба. Он і Славинському. Побазікати тільки. А прем’єра відмазати — будь ласка, Валентині на дачу меблі перевезти — без проблем.
       Через но-ги.
       — Віолето Стапанівно, — кинути, — ви ж не п’єте на роботі.
       Й до вікна.
       — Не знаю, що воно далі буде… — прожилки. — Нікому нічого не треба… Ти як, Васильку, розкажи. Ігор… Великим бізнесменом, кажуть, став. У мене до тебе справа…
       — Що розказувати, Віолето Стапанівно? — вуса, зуби. — Паперу нема, грошей нема, ходиш, як жебрак…
       Працюємо: он він сидить, Микола, — ноги поклав на стілець навпроти й вичавлює прища на щоці, — ножика відібрав і сидить… серед зелені, дівочих усмішок… щебетання птахів… — усвідомлений того, що сильніший.
       Збоку… — Ігорів лікоть.
       — Ти пачєму нє видьоргіваєш воласи із наса?
       Твердо-сіре очей.
       — Які воласи?..
       — Валаскі нужна видьоргівать із наса. Панімаю, што больна. Всєм больна. І всє видьоргівают. І ти видьоргівай.
       — …корита свого не позбутися, — збоку.
       Червона краватка.
       Бла-а?.. — лікоть!
       — Слиш мєня?
       — Слишу.
       Блаки-итне?.. — що? Устряти?
       — Дєвушкі нє будут любіть, єслі нє будєш видьоргівать.
       — Як на мене, Василю, — собою, — ти дещо поверхово дивишся на речі. Я прихильник національно-демократичних сил, але не хотів би, щоб вони зараз перемогли на виборах. Бо вже наступного дня в східних, південних, а то і в центральних регіонах почнеться таке, що…
       — По-мовч! — прожилки, брови. — Наслухалася за цілий день! Олеже, я тебе прошу, помовч, помовч трохи…
       — Віолето Стапанівно, я вас глибоко шаную, але ви зі своєю вічною опозиційністю…
       Й бачить його, Миколу, — Петро, — й спрямовується вперед, — й зачіпає в своєму рухові то одного, то іншого… — відштовхується! — щоб не заважали дістатися до того, до кого належить.
       Червона краватка, — зуби:
       — Я тебе, Олеже, ще тоді розкусив, коли ти на вулиці носив синьо-жовтого значка, а на порозі редакції знімав. Дуже, знаєш, зручна життєва філософія — виправдовувати світ, в якому живеш. Зручно, Олежику, з такою філософією жити, комфортно. А виправдання, властиво, завжди можна знайти…
       Та-та-та, та-та-та, — з-зуби.
       — Даруй, Василю, не будемо зараз про значки, — собою туди. — Ти свого теж зняв. Поносив трохи по редакції, потім редактор тебе викликав до себе в кабінет, поговорив, й ти його більше не носив… Так це ж чудово, що панівна верхівка знайшла свій інтерес у незалежности України! Затвердили атрибутику — герб, прапор, гімн? Честь їм і хвала. На даному етапі нічого іншого від них і не вимагалося… А те, що крадуть? Усього не перекрадуть. Головне, вони втямили, що Україна — їх держава, і не рвуться до Росії.
       Мереживний воріт блузки.
       — Годі вже! — нафарбовані губи. — Насиділася, дякую. Заходь, Васильку, заходь, не забувай. Ігоре, в мене до тебе одне дільце є…
       — А що? — від дверей, ноги на стільці. — Як для Славинського, дуже твереза думка. Нехай крадуть і тому підтримують незалежність України. А так, як Україна нескінчено багата, їх підтримці не буде меж.
       О-ось він, Микола, — за скатіркою, — очиці гостро поблискують.
       — Ти, Олежику, запрацювався у партійній газеті, — червона краватка й зуби, — ти перейнявся партійно-хохляцькою психологією — виправдовувати владу ймущих, причому, робити це від щирого серця, зручно так жити, Олежику, комфортно, при комуністах виправдовувати комуністів, при Сталіну — Сталіна, а виправдання, властиво, завжди можна знайти…
       — А що ти маєш проти Сталіна, Васильку? — з-від дверей. — Та йому треба пам’ятник поставити в центрі Києва, як найбільшому другові України! Віолето Стапанівно, і не просіть, не випущу.
       Тепер мені… — що? — кидатися й ножа виривати?..
       — Кто там бліже? — Ігоревим ліктем. — Налівайтє уже.
       — Кому що, а кому — наливайте, — зуби.
       Справді?..
       — Святославе, ти коли повинен здати літературну сторінку? — тютюново-сірими очами над джинсовим ніг. — Кінець місяця!
       — Ми будєм піть ілі нет? — ліктем.
       — Я, властиво, можу… — зморшками над краваткою.
       — Васильку, що ти можеш, ми всі чудово знаємо, — прохолодою відчинених, — і задухою зачинених дверей. — А Сталін зробив усе можливе, щоб Україна стала незалежною державою. Він зібрав практично всі українські землі в одне державне ціле, чого, напевно, вже ніхто не зміг би зробити, дав Україні кордони, уряд, парламент, нехай формальні… Послухайте! Що було б без цих формальних атрибутів держави? А нічого!.. Проголосити незалежність?.. А хто б її проголосив? У яких межах?.. А святе правило непорушності кордонів?.. О-о-о, Сталін зробив усе можливе для того, щоб Україна у відповідний момент змогла швидко й безболісно проголосити незалежність. Він був таємним українофілом.
       — Семене, — вишкіреною зубами потилицею. — Я міг би, властиво…
       — Васильку, вчись толерантності. Спитаєте, а як же голодомор, репресії виселення в Сибір? О-о, Сталін був розумною людиною, він знав, що створити умови для незалежности — це одне, головне ж — підготувати до незалежности народ. Був би в Росії нормальний уряд, не пригнічував, дав землю, можливість заробляти, — то захотів би ситий, усім задоволений малорос незалежности? Подбав би, питаю, про свою державу? Інтеліґенція — то зрозуміло, виступала б, вимагала… То нехай би. Були б різні партії, газети. Був би навіть прапор жовто-блакитний! Нате!.. Ходіть з ним!.. Яка, зрештою, різниця, якого кольору прапор? Шотландія має свій національний прапор, і що з того? Нічого. І свобода там, демократія… І заможне життя. А де незалежність? Нема. Й ніколи, повірте, вже не буде… О-о, треба було гарно трусонути малороса, щоб він подбав про свою державу, гарненько його розбурхати! Й те не розбурхав до кінця. Спитаєте, а як же полеглі герої?.. Ну-у, Сталін розумів, що будь яка ідея, покликана щось змінити в суспільстві, потребує полеглих героїв. Без них не буде нового покоління борців, що у відповідний момент піднесуть сірника до багаття, яке він завчасно склав… Ти, може, ще спитаєш, чому він так просто не взяв і не проголосив незалежність любій його Україні?.. Таку дурницю спитати. Та на другий же день від великого Сталіна…
       — Семене! Я міг би сприйняти це за жарт, якби ти не танцював на чужих кістках.
       — …малі спогади. Хо! Не танцював на чужих кістках! Васильку, ми завжди танцюємо на чужих кістках. І в прямому, і в переносному смислі. Якщо врахувати, скільки людей до нас померли, то вся земля кістками тільки й усіяна. Кістки, Васильку, це те, що залишається після нас на землі. Купа органіки. Абсолютно непотрібна річ. Як екскрименти. Ти ж не ставишся з такою священною повагою до екскриментів, які теж після нас у землі залишаються, Васильку?..
       — Якщо ви будете бити одне одному морди, то прошу тільки, не в цьому кабінеті.
       — Славику, Славику, завжди ти всього боявся… Якщо тобі навіть і перевернуть стола, то його завжди можна буде поставити на місце, а мене вдруге навряд чи вдасться послухати. Я тут рідко буваю. Двічі в одну річку не заходжу й двічі пропозицію не роблю… А ти, Васильку, не розумієш того, що було саме собою зрозуміле для Сталіна. До зла призводить добро, а до добра — зло. Це навіть не взаємопов’язані речі, це суть — одна річ. Як монетка. Момент… Монетка, монетка… Що ви наробили, знищили таку зручну річ…
       — Ми випьем ілі нет?
       — Пляшка перед тобою, — потилицею, відтак зморшками. — Хочеш випити — налий собі.
       Лягти в траву, вишкіривши зуби. Молоко.
       — Ось! Жетончик для метро. З одного боку «М», з другого — «Олбі Україна». Різні речі, так? А візьмемо його й пальцем — й догори! — бач, як пішло-пішло крутитися… — раз! — і він у моїх руках. Так повернеш — «М», так — «Олбі Україна»…        Й ось ми знову… — о-оп!..
       — Давай, друг, сначала тебе налью, — збоку.
       Ш-шиєю себе туди: завмерло-скляна посмішка.
       — Угащайся! — посмішка — змах кисті — довга в’язка цівка в повітрі — закляклі Василеві очі — бризки в усі боки!..
       Свербляче-тужно. Ще мить можна перепочити, а потім уже нікуди не дінешся. Доведеться встрявати.

Наступна сторінка

Додати коментар