Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (01)

                                     

                                        Ч А С Т И Н А     П Е Р Ш А

                                                                                                   1.

       Сергій прокинувся серед ночі. Якийсь час він лежав, широко дивився поперед себе в темряву й намагався згадати, хто він і де. Було спокійно й тихо, темрява незворушно трималася над ним, він лежав, думав і поволі переймався відчуттям, що згадувати ні про що не хочеться. Так наче недоречним було й неприроднім збурювати собою ясну й погідливу темряву… довкруг… — в якій думалося про всіляке-різне напрочуд легко. Здалося навіть, що варто лиш захотіти й усе в цьому світі стане зрозумілим, але він не знав, чого хотіти. Темрява тримала його в собі, насичувала тіло, вона була густо-прозорою, в’язкою… — настільки, що начебто не малося змоги дихати нею, — як раптом він зрозумів, що можна й не дихати. Не боятися, стримати себе якусь мить… — і все буде так, як належить. Він відчув, що темрява стала рухатися, поволі плинути кудись донизу й убік, і сам рухається… — кудись догори й у зворотньому напрямку… все збільшуючись і збільшуючись у розмірах… — не боятися, подумалося йому, забути про своє тіло, підійматися вище, — свідомість, спокійна, чиста, ясна, — вона підіймається вгору, вона летить усе швидше й швидше, вона шалено мчить усе далі й далі, — вона переповнена радістю руху! — проте, все ж таки, щось було не так, щось заважало, утруднювало рух… — щось знайоме, стороннє… — запах. Запах солярки. Й тієї миті, як його розпізнав, — світ вибухнув зсередини, розірвався на безліч скалок, завертівся й, стрімко зменшуючись, повернувся туди, де й належало йому перебувати, — в тісний, продимлений вагончик, що приткнувся край засніженої дороги між полем та лісом, серед зими.
       …Звідкись густо тхнуло соляркою. Сергій лежав горілиць у тісній гарячій темряві, яка, наче вгамовуючись, погойдувалася туди-сюди. Опановуючи свої руки, він спрямувався ними через пальці до горла, натрапив на твердо-гладеньке гудзика… натиснув на нього… — одразу ж сприйняв усе те — палець, тканину, гудзик — горлом і закашлявся.
       — Куди вони… блін… — витиснулося крізь кашель.
       Руки наштовхнулися вгорі на щось тверде… — так, так, стеля тут майже над головою… — й стали проштовхувати тіло до краю настилу. Як тільки ноги звисли донизу, перевернули на живіт і поволі опустили ступнями на теплу підлогу.
       — Допомогти? — долинуло ззаду.
       У кутку біля «буржуйки»… — хто там? — Стеценко.
       — Ти припух?.. — вихрипів на нього Сергій.
       Тріска в розкуйовдженому волоссі, червоні відблиски в очах…
       — Та я тільки-но розпалив…
       — Застав дурного…
       Сергій штовхнув дверцята вагончика. Вони хитнулися, зарипіли й важко відвалилися вбік: в обличчя вдарило морозяно-гострим передранковим повітрям.
       — Заморозите всіх, товаришу лейтенанте.
       — Пане лейтенанте, пане… — прозоре синє небо над темним обрисом лісу… — Вже рік, як «пане»… — стримуючи себе, щоб не вибухнути туди кашлем, проказав Сергій. — Нагорі, вчадіти можна, — він глянув на Стеценка. — Гикнутися! Залізь от на ящики!..
       — Як залізу, то засну.
       — Дуже втомився? — прозоро-гостре небо стало пробиратися до тіла. Сергій повів плечима й ступив крок назад. — В полку з нарядів би не вилазив, а тут, блін… цілими днями пухнеш…
       Брудно-зелений ящик з-під ЗІПу. Криве чорне відро з поблиском солярки на дні.        Зіжмаканий клаптик газети… Невпинні червоні відблиски з-від «буржуйки» в чистих… темно-карих очах… — Сергій видихнув повітря й поволі опустив тіло на колоду. Одну за одною випростав ноги. Просунув в кишеню ватяних штанів руку й намацав пальцями шорстко-м’яке пачки «Прими». Висіпнув цигарку, доніс до рота… обережно ткнув дверцята пічки… — в обличчя вдарило жаром! — підібрав з підлоги тріску, підніс до полум’я й припалив. Перша затяжка приємно кольнула в грудях.
       — Хто на посту? — спитав він.
       — Лаврут із Шуліпою.
       — Сплять, видно, десь у наметі.
       — У такий мороз не заснеш.
       — Ви з Шуліпою такі, що заснете…
       Цівка диму тремтливо поплинула вгору й збилася в прошарках гарячого й холодного повітря. Сергій заплющив очі. Рухатися кудись… рухатися… — в темряві, що наче й не темрява зовсім… у тому чомусь спокійному й усеосяжному… де все зрозуміло… ясно… — нема вже нічого. Розшаровується все… забувається… — вже забулося. Прохолода жорстко пробиралася крізь нитки в’язаних шкарпеток до ступнів. Сергій повів туди-сюди ногами. Зачинити двері?.. — та ну. Нехай провітриться. Не позамерзають… Лаврут із Шуліпою… на посту… — чи піти їх перевірити? Зариються в обмундирування й позамерзають на мою голову… — ой! — теж мені, «пилипки». Шуліпа, той буде службу рвати, а Лаврут, хоч із «шизою», але не такий дурний, щоб замерзнути. Що зараз треба — ще поспати. Уранці, мабуть, привезуть протигази, тоді вже буде не до сну…
       — Знаєш, як викрили одного японського шпигуна? — промовив Сергій і розплющив очі. Серед різнобарвних цяток, що зарябіли враз і стали згасати, проступило обличчя Стеценка. Блискуче-темні очі з-під густих, наче насуплених, брів. — Законспірований був — не те слово. А погорів на дурниці — біля вогнища припалив від сірника. Одразу ж усі зрозуміли, що не наша людина…
       Ну? Чого не смієшся?.. Гарний ти, Стеценку, хлопець, тільки з почуттям гумору в тебе не все гаразд. І надто ти вже тюхтій для «черпака». Взяти Попова чи навіть Лаврута — теж «черпаки», півтора року ще не відслужили, але вже…
       — Сходіть подзвоніть у полк, — сказав Стеценко теж російською.
       — Чого раптом?
       — З полігону приходили. Сказали, щоб ви прийшли й подзвонили.
       — Коли приходили?
       — Ну, коли?.. Вчора ввечері. Ви вже спали. Чого було будити? Вранці сходите, узнаєте, що треба…
       — Ти за мене не розписуйся, що мені робити й коли! — вирячився на нього Сергій. — Я до вас по-людськи! Спіть собі, відсипайтеся, тільки робіть елементарне, що від вас вимагається! Сказали передати, передай! Прийшла черга, простеж за «буржуйкою»!.. Не хоче горіти, плесни трохи соляри! Куди ти вже відро вгатив? Нагорі вчадіти можна, а вранці знову не буде чим розпалювати. Знову бігти на полігон за солярою? Сам і побіжиш!.. Але якщо цього разу прапори тебе спіймають і п…лей наваляють…
       Раптом він відчув негаразд з-від відхилених дверей.
       — … то на лейтенанта не звертай.
       У пальцях диміла цигарка. Сергій затягнувся. Глянув туди.
       Шуліпа?..
       — Щ-що ти маячиш?!
       Із морозу виринуло бліде обличчя.
       — Мені того… — виворухнуло воно губами. — Сержанта Попова.
       — Чо-го?
       — Лаврут його… Молодший сержант Лаврут до себе кличе.
       — Чого це раптом?!
       — Та я не знаю… Сказав, щоб покликати сержанта Попова…
       Бліде, розгулене… — Сергієві враз захотілося зацідити туди ногою. Й здалося, що так і сталося, він навіть відчув ступнею жорстко-холодне шкіри чужого обличчя… — але наразі утямив, що все так же сидить біля пічки, випроставши ноги. Й тієї ж миті його різонув жаль. Захотілося підскочити до Шуліпи, схопити за плечі, втягти у вагончик… до тепла… — і він знов усвідомив себе завмерлим на колоді… в розстебнутій захисній сорочці, важких штанях, в’язаних шкарпетках… — і подумав, що задовго вже мовчить.
       — Ну й чого ти стовпичиш біля порогу? — проказав Сергій. — Залазь уже, як прийшов… Розвели тут бардак! По-людськи не можете? Гаразд! Буде вам по «уге і кесе»*!..
       Обличчя поринуло в темряву, з якої виринула рука, вчепилася в одвірок, зірвалася, вчепила знову…
       — Салабон, він і є салабон, — кинув він Стеценкові. — Допоможи.
       Однак Шуліпа вже підтягнувся і всім своїм незугарним чорним комбінезоном повалився на підлогу. Нічого, нічого… — подумав Сергій, — мине ще півтора роки й Шуліпу буде не впізнати. Не салабон буде — маленький, руденький, вуха, як локатори, — осадкуватий буде, дебелий «дід».
       — Ну йди, буди, — мовив Сергій. — Тільки май на увазі, якщо він спросоння заїде тобі в дюндель, я нічого не бачив.
       — Може, того?.. Двері зачинити? — спитав Стеценко.
       Сергій махнув рукою.
       Обмежений простір вагончика зарухався морозяно-чорним, аж ламким, комбінезоном Шуліпи з-від низу й догори, — широкою й теплою світло-сірою спиною Стеценка з-від пічки — й до дверей, — тихим бурмотінням угорі на «ложі» з ящиків, й затишними шерстяними шкарпетками, які одна за одною стали виринати з темряви… — передзвонити в полк… Замінити перед святом, ніхто не замінить, подумав Сергій, буду тут сидіти й у новорічну ніч, те зрозуміле. Напевно, якусь роботу в таборі знайшли… — чорне відро з поблиском на дні.
       Чи що?..
       — Послухай, Стеценку, по солярку вчора хто ходив? — спитав він.
       — Я з Мамбетом.
       — Усе нормально було? Ніхто не бачив, як зливали?
       Ясно-карі очі навпроти.
       — Ні, здається…
       — Здається! — процідив Сергій. — Ліньки було роззирнутися? Й те відро, що приніс, устиг уже вгатити в пічку! Ну чого ти такий недолугий?
       — Ніхто нас не бачив, пане лейтенанте.
       Чисті… темно-карі очі… — в яких знову заграли червоні відблиски, — не бачив ніхто… Може, й не бачив. Тоді сліди на снігу залишили. Чи десь по дорозі солярку розлили. Й тепер полігонні прапорщики хочуть вжучити його, як хлопчика… перед солдатами… — недоробок! пусте місце!.. — чого дивишся?! — дивиться він.
       Сергій перевів погляд й натрапив на Попова, який неквапно сповзав з настилу.
       — Що за діла, Попов?
       — Та які діла, товаришу лейтенанте? — спроквола відповів той. — Підмінити хочу маленького. Погляньте на нього. Змерзла вже зовсім мавпочка…
       Мимоволі Сергій ковзнув поглядом далі: метушливі… маленькі якісь, захаращені… очі Шуліпи… — а я тоді його ногою… з усього розмаху… — часом не вдарив?! — похололим подумалося йому. А раптом?.. Вони мовчать, удають, що нічого не сталося… — він вдивився в обличчя Шуліпи: бліда, наче напнута на вилиці, шкіра… тріщинки на губах… прищики… — та ні. Якби ногою, то було б видно… Набряк би з’явився… подряпини…
       Тим часом Попов хутко, наче й не був спросоння, узував чоботи. Відтак замер, спрямувавшись поглядом осторонь, і став колупався пальцем у вусі.
       — Ну годі вже, розлазьтеся хто куди! — гаркнув Сергій. — Проштовхнутися нема де!..
       Попов облишив колупатися й став розглядати пальця.
       — Іди, маленький, поспи… — зронив він. — Тільки не дуже хропи, побудиш усіх…
       — Попов! — Сергій затримався на ньому поглядом. — Узагалі-то зараз черга Лаврута з Шуліпою. Ну, раз ти вирішив підминити першолітка, май на увазі, що вийшов не «розім’яти ноги», а став на пост. І з Шуліпою ти не міняєшся, ти за нього чергуєш. А свою зміну, — він помахав пальцем, — ти відстоїш, як належить. Зрозумів?..
       — Това-аришу лейтенанте, розслабтеся. Скоро свято, Новий рік…
       — Я вам, блін, влаштую свято! Не позасинайте там ніде! Стійте біля дороги! Як з’явиться машина, виходьте, зупиняйте, щоб вас усі бачили!..
       Попов нахлобучив шапку, розкрив двері… — й сплигнув у темряву донизу.
       Шуліпа поволі вповз в іншу темряву — над ящиками.
       Сергій перевів подих.
       У «буржуйці» незворушно й мирно палахкотів вогонь. З-від щілини на дверцята падали червоні віблиски… — Сергій глянув на Стеценка.
       Той усе дивився на нього.
       Ображався? Злився?.. — та ні, наче. Дивився, й усього.
       — А тебе я благаю, стеж за пічкою, — промовив Сергій.
       — Стежу я.
       — Погано стежиш.
       Мовчиш? — отож, мовчи.
       Тепер нагору й — бай-бай. Сергій викинув недопалка й підвівся на ноги. Стеценко опинився десь унизу й вирізнилася вже знайома… тріска у волоссі… за потилицею… — й темно-бура пляма на плечі нижче погона. Задушливо. Можна й не дихати. І поволі догори… — годі! Усе гаразд. Сергій вдихнув-видихнув повітря. Усе під контролем. Насниться така дурниця. Насниться — дурниця. Рима.

                                                                               2.

       Стежка продавила сніговий замет, продерлася крізь чагарник, перестрибнула через повалене дерево й, розминувшись із кількома соснами, вирвалася на просторіше місце. Під ногами тепло і владно порипував сніг, мороз легенько пощипував обличчя. Все було гаразд. Сніг, сосни й пружне тіло в доладному комбінезоні.
       Та-ак, стежка повертала до полігону, свій втик за солярку ніколи не пізно було отримати, сумління ж указувало, що належить перевірити, як славна гвардія несе свою нелегку службу. Сергій зійшов із стежки й, провалюючись по коліно в сніг, посунув у напрямку табору, тримаючи за орієнтир розлогу ялину попереду… дивно, що вони тут росли… ялини… — взагалі, треба було звернути раніше… по второваному… — т-те! — раніше, пізніше… — кому яка різниця, раніше чи пізніше?.. — повідкривають вони свою писки. Як повідкривають, так і позакривають. Усім має бути зрозуміло, що не замерзати ж їм у тому вагончику, якщо «буржуйка» не тягне. Скажете, попросіть по-людськи? А ви дасте? У вас же снігу зараз не випросиш! Ой!.. Не брати важкого в руки, а дурного в голову. Раніше тільки й мріяв про те, щоб зустріти Новий рік у засніженому лісі. В якому ростуть здоровенні ялини… лапаті… — хотів зустрічати в офіцерському гуртожитку? Можу доповісти, як би було. Уже через пігодини після першої чарки був би гарним, сидів би між недопалками в тарілках і порожніми пляшками… а потім десь би цілувався з Лорою, яка вже давно набридла… — ка-та-пу-льта. А цікаво, на важіль, що з «ложкою», — на нього брали ціле дерево?.. Обтешували, вирізали «ложку»… де товще… знизу… — то ще яка катапульта. Якщо велика, для довгої облоги… — як би її, цю ялинкову лапу оминути?.. — от що. Прикриваємо обличчя ліктем, робимо крок убік… — о-о-ой! — сніг за комір… — слухай, треба звідси вибиратися. Приймаємо вольове рішення. Капюшон на голову — і на пр-рорив!
       Темрява здригнулася, щось навалилося на голову і майже водночас — різко вдарило збоку. Коротко різонуло світло, потім — знову темрява й усвідомлення того, що пече обличчя. Ще мить — і пече нестерпно.
       Сергій підвів голову: сніг відліпився від обличчя й прямо перед очима вирізнилася легка вижухла травинка. Світло-сіре стебельце в сліпучій різнобарвності замерзлого снігу. Він оперся й сів на сніг. Мимоволі озирнувся: позаду осипався з ялинкової гілки іній. Десь угорі вітер ворушив верхівки сосен. І йому невідомо чому пригадалася Наталка. Вона стояла перед ним… — величезні сіро-зелені очі, джинси на колінах і беззахисні білі трусики. Перед тим він цілувався з нею на канапі, пробував залізти у джинси, але було незручно, він того тільки й добився, що розстебнув верхній ґудзик й розкрив «блискавку», — вона вже була до поясу голою, він уже був упевненим, що того вечора вона стане його, він продовжував пестити її однією рукою, а другою підвів на ноги, — вона стояла перед ним, вона теж знала, що це сьогодні буде, але, певно, не думала, що так швидко, — він поклав їй руки на стегна і, не відводячи очей від її очей, твердо потягнув джинси донизу, — вона, як і стояла, так і продовжувала стояти, нічого не змінилося, лише очі раптом стали дуже великими, — він відчував пальцями неприродньо-м’яку шкіру її ніг, перед ним були величезні блакитні очі… — в яких, здавалося, не було ні сполоху, ні подиву, ні протесту, ні бажання… — а що?
       Що, що? — харе сидіти, відморозиш собі задницю.
       Він рвучко став на ноги й обтріпав комбінезон. Можна сподіватися, ніхто не бачив, як гепнувся? Гарна дівчина, Наталка, треба було з нею одружитися.
Попереду виднілася ділянка чистого й начебто неглибокого снігу. Сергій ступив крок, відчув непевну протидію скоринки й провалився по коліно. Чому це дивно, що тут ростуть ялини? Для лісу під Києвом, може, й дивно, а для півночі Чернігівщини… тим більше для полігону… — треба було хоча б зайти до неї… до Наталки… — за кілька метрів здіймався чагарник, за яким начебто щось червоніло… — ступив ще крок і знову провалився. Зайти, і що?.. Вона мала їхати за розподілом у свій райцентр, ти залишався служити, тож… ще заблукаю серед цих дерев, замерзну… — тьху-тьху-тьху… — скажи-но тільки, задля якого хріну тоді ляпнув: «Шкода, що ми одне одного так мало знаємо»?.. — ти не просто паскудник, ти паскудник дурний.
       Звідкись з-за дерев начебто долинув гул вантажівки. Годі, вперед, — прямо по чистому снігу… — кудись, зрештою, вийду. Ну, паскудник. Нехай. Що я міг їй запропонувати?.. Трахнулися й розбіглися. Не одружуватися справді ж було…
       Гул посилився… — а відтак став слабшати. На якусь мить вирізнилася брезентово-сірими обрисами вантажка… — й розшарувалася в деревах.
       Провалюючись у сніг, Сергій рушив далі.
       Як це полігонні прапорщики не докумекали взятися зараз рубати ялинки й везти їх на Київ? А, може, й докумекали.
       Не заблукав.
       «Слава українській армії!» — іншої тканини в політвідділі, чи як його зараз, видно, не знайшлося. Тільки червона. Обтріпалася вже трохи на буремних вітрах.
Що тут у нас? — намети, намети… — тимчасове володіння лейтенанта Бояківського, начальника караулу по охороні «Району розгортання N-ського мотострілецького полку», якщо комусь надасть на нас напасти… — взяти зараз, витягти пістолет і — ба-ба-бах! — а що? — та ну… — злякаються… — чи, може?.. — ба-бах! — заспокоїтися. Вкладуть комбату. Та й своїх патронів нема. Шукай потім…
       Ще трохи… ногами в сніг… — і сюди, на посипану піском доріжку.
       Отак.
       Сам посипав… А от лейтенант Іващенко свою ділянку не посипав, тоді ліньки було, не послухав лейтенанта Бояківського, а тепер уже — зась! — пісочок скам’янів. От що значить — не слухати розумних порад.
       Тепер прямо, — о-он туди, до наметів. А взяти зараз і гайнути додому! — попуткою в полк, задніми дворами в гуртожиток, перевдягнутися… бігом на автобус… — а ввечері, якраз на Новий рік, й удома… — а ось і наш «Пункт прийому поповнення». Намет, табличка, кілочки, мотузочки… — все на місці. Місія лейтенанта Бояківського під час навчань. Ротному перевіряти документи, а лейтенанту з червоною пов’язкою на рукаві героїчно показувати пальцем, кому з «партизанів» куди направлятися… А «партизани» з тяжкого бодуна… — аякже! — всю ніч гуляли. Опухлі, нічого не тямлять… Десь під деревом хтось похмеляється… — призначити навчання по мобілізаційній підготовці одразу ж після свята… — у нас інакше не можна. Ні, справді?.. Тихенько Попову, що завтра, мовляв, буду… — а в полку розрахуємося. Та-ак, кілочки у нас міцно? — міцно… — до-до-му. Святковий стіл. Ялинка… Бабуся, сестра… з тим своїм журналістом… — ні. Хтось обов’язкого припреться перевіряти. Хворі люди… Гарнізонний черговий по караулах, от хто! Перевірятиме другий караул, і сюди загляне… по дорозі… Зольдати! А де ваш начальник?.. А вони брудні, обдерті… А начальник їхній, батько рідний, кинув діток… — х-х-хух… — нормально. Добре, що кілочки й червона мотузочка довкруг… Як у музеї. Тепер усі: де така мотузочка?.. — а мотузочки такої більш не-ма.
       — А що це ви хочете потягнути?
       Сергій озирнувся: ось і вони, орли. Службу несуть чітко. Пташка не пролетить.
       — Ну що тут? — спитав Сергій.
       Валієв, геть, як орел. Із носом замість дзьоба. Неголений, правда. А Попов?.. — та все такий же. Веселий хлопець. Бідні молоді.
       — Усе чин-чинарьом, — відповів Попов. — Без пригод.
       — Що за машина тільки-но була?
       — Підполковник якийсь приїжджав… Мовчан. Чи Мочалов?..
       — Мовчан?! Зі штабу дивізії?..
       — Він не сказав. Сказав тільки: «Підполковник Мовчан». Чи «Мочалов»? Приїхав, побачив, що все нормально, розвернувся й назад…
       — Дивно… — промовив Сергій. — Приїхав і поїхав… Може, це гарнізонний черговий по караулах? Заглянув і сюди по дорозі? А ви що, ви?.. Як ви його побачили? Вийшли на дорогу — і?..
       — Ну, як?.. — Попов поправив шапку. — Я вийшов на дорогу перед машиною. Стій, кажу. Підполковник… ну, він висунувся з віконця, представився, спитав: «Несеш службу?» Я йому: «Так точно!» Він розвернувся й поїхав…
       — Поважають! — засміявся Сергій. — Підловити хотів… А ти йому: «Стій, хто йде?»
       — «Хто їде», — посміхнувся у відповідь Попов.
       — Повернемося в полк, я для вас щось придумаю, — підморгнув Сергій. — Випишу звільнення на день, підете, погуляєте в місті…
       Обоє стояли й дивилися на нього.
       Сергій дивився на них. А що? — ну, приїдуть перевіряти. Начальника караулу нема — пішов на пост… Хто там буде вночі розшукувати мене в лісі?.. А завтра першим же автобусом з Києва — назад…
       — Пане лейтенанте, — Попов звів голову й зіщулився. — Сьогодні ж тридцять перше грудня…
       — Ну?..
       — То, може, щось візьмемо?.. Село через ліс… Ми швидко. Одна нога тут, друга — там.
       Сергій без поспіху витягнув цигарку. Он ви як. Стоїть, комбінезон розстебнутий, очі веселі… — гаразд. З вами по-доброму… — гудзика застебни! Будеш у мене!.. — спокійно. Усе нормально… Свято… — товаришу майоре. В честь Нового року випили по чарці… Це ж не те, що… випивати із солдатами просто так…
       Цигарку… — викинути. Сказати щось.
       — Знаєте, я колись уже випив з вашим братом. І досі згадую, забути не можу. Дзвонять мені потім, так і так, кажуть, цікавого ми тут листа розпечатали. І читають по телефону: «Живеться нам дуже гарно, наш взводний, лейтенант Серьога Бояківський, свій чувак, випили з ним недавно банку водяри, а тепер знову взяли…»        Ну й так далі…
       — І що вам за це було? — спитав Валієв.
       — Ти краще скажи, що йому за це було!.. — Сергій спохмурнів. Що було? — подумав він, — командир полку викликав до себе в кабінет і сказав: «Ти, лейтенанте, видно, вирішив залишитися в українській армії, тож запам’ятай: куди солдата не цілуй, всюди жопа».
       — Ви його… — Попов догідливо засміявся й ударив кулаком по долоні. — А хто це був?
       — Яка різниця, хто? Ти краще скажи, який з цього висновок?
       — Пане лейтенанте, — Попов розвів руками. — Могила.
       — Попов, дивись… У мене будуть неприємності, але й тобі зіпсую службу. У вас гроші хоч є? Та які у вас гроші… — Сергій поліз у кишеню по гаманець. Валієв замахав руками, та що ви, товаришу лейтенанте, такі дрібниці, скільки вже можна повторювати, Валієв, що я не «товариш», а «пан», дивіться мені, щоб вас у селі ніхто не засік, ви хоч знаєте, в кого купувати, аякже, хто ж, як не ми, бабці виторг робить, дограєтеся, ох, дограєтеся, та ми пожартували, жарти ж у вас, Попов, простеж, щоб на посту обов’язково були двоє, дров нарубайте й наведіть нарешті у вагончику порядок, та все буде нормально, ну, дивись, Попов, я на полігон, через годину буду, ти залишаєшся за старшого, та все буде «ол райт».
       Коли Сергій відійшов, до нього долинув сміх.

* Устав (статут) гарнізонної і караульної служби

Наступна сторінка

Додати коментар