Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (10)

Попередня сторінка

                                                                             13.

       — Ну ти, Серьога, й здичавів тут… — сказав Щербина. — На людей кидаєшся.
       — Подивлюсь на тебе через тиждень.
       — Який, на фіґ, тиждень? Завтра зберемо манатки й гуляй!.. Ану давай, як тебе… Стеценко! Давай приймай.
       І Сергієві здалося, що він роздвоївся — крізь розчинені двері стало видно, як він, «номер другий», влаштувався на ялинковій гілці, підпер голову рукою й став утихомирено спостерігати за подіями збоку: ось Лаврут із Шуліпою хутко подають Стеценку якісь ящики й брезентові клунки, й осадкуватий Щербина в чорному, як і в нього, офіцерському комбінезоні притупцьовує поруч на снігу, — а він, «номер перший», стоїть, прихилившись до одвірка.
       — Сховай від чужих очей, — сказав знизу Щербина.
Сергій, «номер перший», вже розкрив було рота, щоб спитати: що за добро? звідки?.. — як «номер другий» на ялині махнув рукою: плюнь.
       — Ось сюди, пане лейтенанте, треба тільки матрац припідняти, там є порожні ящики… — говорив Стеценко.
       — Це ти їх, Серьога, тут видресирував, що вони нас «панами» називають? — підморгнув Щербина й став примірятися, як би залізти у двері вагончика. — Правильно, т-так їх!..
       — Давайте, товаришу лейтейтенте, давайте руку, — вигнувся до нього з дверей Стеценко.
       Сергій з тугою зрозумів, що час йому тут діяти вже минув.
       Й на душі стало спокійно.
       Він подався трохи назад, в затемнену глибину вагончика, — в той час, як Щербина пружно вчепився в руку того й одним разом став на поріг. Довкружній простір стиснувся під його важко-темним комбінезоном.
       — Ф-ф-фух, колотун! — Щербина поплескав по плечах долонями. — Люди, чого «буржуйка» не горить? Ану давай, Стеценку, давай підшустрися!
       У напівтемряві виникли, пропали й знову промалювалися білками очі Щербини й відтак вирізнилася знайома бородавка на щоці.
       — Послухай, Петре… — промовив Сергій. — А хто тобі сказав мене змінити?..
       — Хто, хто, комбат, хто ж іще?.. Забирай, каже, це причиндалля, жми на полігон, заховай усе гарненько в ящики, от х-хитрий жук…
       — Не казав, чи відпускають мене додому?..
       — А біс його знає, Серьога, він же не доповідає мені, ну що будемо приймати караул? Пішли перевіряти, чи всі печатки на місці… — Щербина затримався на ньому білками очей — зіницями — й раптом лунко розсміявся. — Не бзди! Ми ж свої люди. Вважай, караул здав. Вільний, як фанера над Парижем! Там біля штабного намету машина, дивись, щоб без тебе не поїхала…
       — Давай хоч перекуримо… — мовив Сергій. — Поговоримо…
       — Куріння, Серьога, здоров’ю шкодить. Накуришся, а потім хріново стане. Померти можна.
Мене вже нема тут, подумав Сергій. Я вже в іншому світі.
       — А в гуртожитку, що?.. — спитав він. — Нормально погуділи?
       — Паржин коридор обблював. Усе нормальок.
       — Салют був? Тут, блін, з ракетниць пуляли на полігоні… А Мироненко? Часом не бачив його?
       — Хто? Славко Мироненко? Так він же сюди поїхав, на полігон! Тут у них баня, може знаєш. Заходили до них під ранок на Петровського, дрихнув, як кабан. Ми шампусика взяли, казьонки. А вони якоїсь смаги виставили. Що з них візьмеш, пєхтура.
       — Н-ну… — мовив Сергій. — Жлоб’яник.
       З-від «буржуйки» потягнуло соляркою. Біля неї навчіпки сидів Стеценко й прозоро-карими своїми… очима… — вдивлявся в тремтливі язички вогню.
       — Паржин на гармошці пограв, побудив їх трохи… — говорив Щербина.
       — А Свєтка Невмержицька там була? Ну-у, вузла зв’язку… знаєш…
       Стеценко дму-у-ух!-нув в пічку.
       — Шо, Свєтка?
       — Була вона з ними на Петровського?
       — А ти шо, не пам’ятаєш нічого? Ну ти й кінь, Бояківський! Скакун!..
       — А що я повинен пам’ятати?
       — Давай-но, звалюй звідси, а то підемо зараз караул здавати-приймати.
       — Розберешся, як тут і що!.. Двоє на посту, двоє відпочивають, один біля пічки…
       — Та розберуся, їдь уже.
       Сергій відшукав серед незнайомих якихось… клунків… — свій речовий мішок, озирнувся довкола, чи не забув чого?.. — біля «буржуйки», де вже розгорався вогонь, навчіпки сидів Стеценко.
       — Ну що, бувай?.. — зронив йому Сергій. — Ще поговоримо якось…
       Стеценко глянув на нього… порожніми очима… — й Сергій зрозумів, що він уже весь був у лейтенантові Щербині, й спитати його, про тільки-но з лейтенантом Бояківським розмовляв, — й не згадає нічого.
       — Прощавайте, товаришу лейтенанте.
       Сергій ступив до одвірка й зіскочив донизу.
       Глянув на Лаврута… на Шуліпу… — відтак ковзнув поглядом далі, — до сосен, — що неквапно здіймалися догори верхівками крон.
       Й, не озираючись, пішов до лісу.

                                                                           *      *      *

       Невдовзі попереду промалювалися обриси вантажки. Мудрий «номер другий» перелетів із ялинкової гілки на кабіну й звісив ноги на вітрове скло. Вантажка втомлено гурчала, — Сергій відкрив дверцята, заліз у кабіну, — водій мовчки потягнув важіль коробки передач, — «номер другий» угорі простягнув руку, показав пальцем уперед, — і машина рушила.
       У кабіні було тепло й затишно, Сергій припав плечем до дверцят і зі свого кутка, як з віконця амбразури, дивився вперед. А попереду була дорога: засмикана й знервована в лісі, стрімка й весела в полі, наполеглива й обережна в глибокій балці. Коли вона зривалася донизу, доводилося прямими руками впиратися в передній щиток, а коли тягнулась догори — хапатися за щиток побілілили в суглобах пальцями, ледь не впираючись обличчям в нечищені, скособочені чоботи «номера другого» за вітровим склом. Дорога кидала його з боку в бік, кидало з боку в бік і саму дорогу, — вона гуркотіла й підступно пихтіла в кабіну… — як би не отруїтися? — теплими й затишними вихлопними газами. Можна було про щось думати, а можна й не думати ні про що… — дорога все одно вела його вперед.
       Вантажка в’їхала до міста, відтак зупинилася біля воріт їх контрольно-пропускного пункту.
       Сергій махнув рукою своєму знайомому старлею Павловському, котрий чергував у будці над воротами, — вони розкрилися й машина рушила далі, дорогою між машинним двором і садом.
       Наказав водію зупинитися біля казарми полку й направився до дверей.
       У вестибюлі, за склом кімнати чергового, сидів Іван Іващенко, його друг і сусід по квартирі. На пульті лежала розгорнена книжка — порожніми очима дивився в неї.
       — Що тут? — спитав Сергій.
       — Та ну його все… — відповів Іващенко. — Всю ніч очей не склепив. А черговий дрихне… — він ткнув пальцем у бік кімнати для відпочинку.
       — Комбат у себе?
       — Зайди до нього, — Іващенко крізь отвір у віконці ткнув коробку для патронів.
       Сергій дістав із нагрудної кишені пістолет із запасною обоймою, поклав їх на бильце перед віконцем і почав укладати патрони в гнізда коробки. Раптом похолов: одна виявилася незаповненою, патрона не вистачало. Він похапцем обмацав кишені й озирнувся довкола. На сходах, що вели в казарму, сидів він, «номер другий», по-ковбойськи крутив у пальцях пістолет, потім приклав до скроні й підморгнув.
       Й ураз Сергієві пригадалися білі… верхівки сосен… — прохолодне дуло пістолета скронею, — стало соромно, — він з силою відтягнув затвор. Патрон випав звідти.
«Отак!» — махнув рукою «номер другий» і постукав себе пальцем по голові.
Сергій подав Іващенкові пістолет із коробочкою. Ураз виникла думка — потелефонувати додому! Ось же, в чергового, телефон… — однак «номер другий» стояв поруч, крутив рукою в повітрі, мовляв, — швидше! швидше! — й нічого іншого не залишалося, як розвернутися й у кілька стрибків подолати сходи на другий поверх.
       Комбат сидів у себе за столом. «Номер другий» злетів у повітря, влаштувався на шафі — його чоботи ледь не торкалися голови майора — й став спостерігати сцену.
       — Пане майоре, — промовив Сергій. — Лейтенант Бояківський прибув у ваше розпорядження.
       — А хіба ти й так не в моєму розпорядженні, лейтенанте Бояківський, — комбат звів на нього червоні очі. — Що ж ти не побіг до командира полку доповідати, лейтенанте Бояківський?
       — Спершу вам належить.
       — Правильно розміркував. Що там, у таборі? Все тихо?..
       — Тихо.
       — Щербина прийняв караул?
       — Так точно.
       Комбат пильно дивився на нього. Сергій теж не відводив очей. Колись йому вже довелося витримати цей погляд. Майор Дуда служив в Афганістані, був там великим начальником, казали навіть, комендантом Кандагару, — погнали його звідти, казали, за звірства — брехали, звичайно ж, — але в полку його побоювалися. До Сергія він ставився прихильно, але й діймав з причини і без. Якось під час осінньої перевірки приїхала сестра, Оля, — він підійшов до нього, так і так, мовляв, — а той ткнув мобілізаційні списки батальйону і сказав, що до завтра треба звірити… — Сергій йому: товаришу майоре, не горить же, може, завтра, сестра, як не як, стільки їхала… — у комбата очі стали червоними, як тепер, — «Чого це ти мені умови ставиш, лейтенанте? Сказав — зроби, значить — зроби!» — Сергій тоді повернувся вже й ступив було крок до дверей, як раптом розвернувся, з усього розмаху пожбурив теку в майора й вискочив із дверей. А наступного ранку, на розводі, комбат підійшов до нього й став, ніс до носа, дивитися червоними очима. Подивився трохи, подивився й проказав: «Наступного разу, лейтенанте, вилетиш не в двері, а в вікно». Й на цьому інцидент був вичерпаний.
       — Чого уткнувся? — проговорив комбат. — Сходи в казарму, подивись, як твій взвод, перевір, чи заправлені ліжка, чи порядок в тумбочках.
       Комбат підвівся.
       — Чого мовчиш, лейтенанте?
       Він обійшов стіл, відвівши трохи голову, щоб не зачепити ноги «номера другого», й насунувся на Сергія.
       — Будеш гарно поводитися, одержиш і роту, і старлея. А ні!.. — він помахав перед ним пальцем, — нарікай на себе. Іди.
       — Куди, пане майоре?
       — В задницю, лейтенанте! Щоб післязавтра був у батальйоні! Зрозумів?..
       — Зрозумів.
       У коридорі «номер другий» йому посміхнувся, розвернув спиною й штовхнув так, що Сергій стрімглав злетів сходами донизу.

                                                                              14.

       Ключі не забув? — тутечки вони, тутечки… — Сергій поштовхом повернув ключ у замку, двері відхилилися… — протиснувся тілом у щілину й опинився серед застояного тютюнового диму, змішаного із запахами горілого й блювотини.
       Одним духом розстебнув куртку комбінезону, опустив її ззаду на підлогу, а відтак сів на неї сам. На стіні навпроти був приклеєний малюнок — здоровенна неголена пика й підпис: «Пєхтура».
       Який час він сидів без руху, розглядаючи малюнок, потім неспішно розмотав шарф, скинув шапку… — ніском у каблук і знову н-ніском… — скинув чоботи. Капці? Ондечки… — на підлозі один… за ним другий… — жовтавий паркет дихав холодом з-під дверей кухні. Прохолодна… непривітна Ітака… — подумав Сергій. Утім, це ще далеко не Ітака… — такий собі випадковий острівець… тимчасовий прихисток у морі… — капці. Дотягну-утися до них пальцями… — ні. Доведеться ставати на ноги.
       Впершись долонями в шорстке стіни й гладеньке підлоги, Сергій відірвався ватним задом і напіврозіпрямленими колінами… по холодному паркету… — доклигав до капців. Населений міфічними істотами… острівець… — відтак спрямував себе до дверей кімнати.
       Власне, як такої, кімнати в нього не було. Трикімнатну квартиру, яку ще за старих добрих часів їм виділили і за яку тепер стояли, як панфіловці, — вони, троє молодих офіцерів, розділили таким чином: в одній поселилися самі, в другій, найбільшій, влаштували «спортзал» — поставили «шведську стінку», велотренажер, перенесли туди гирі й гантелі, а третю, віддалену, зробили «сексзалом» — тахта, торшер, а в шафі — невеличкий бар: імпортні пляшки, бокали, цукерки…
       Посеред «спортзалу» здіймався голоногий стіл з порожньою пляшкою з-під портвейну, випнутою догори горловиною, — довкруг на підлозі позавмирали матраци й ковдри.
       У «сексзалі» ж, розвернувшись в різні боки, тихенько собі спали, як зайчики, — хто? — та Паржин з бридкою Люською з санчастини, яку він давно вже хотів виграти. Збоченець. Його праве око злегла посіпувалося й було однозначно підбитим. Підчервоніле й набрякле.
       Сергій зазирнув до «житлової» кімнати… — на його ліжку спала Лора.
Він прикрив за собою двері. Пахло жінкою. Жовтаве фарбоване волосся було густо розкиданим на подушці… Ковдра замерла обрисами тіла… На бильці стільця — темно-зеленим блискучим сукня… й панчішки… — втомлено одне на одному.
       Міфічні істоти… — подумав він, — циклопи й німфи.
       Підійшов до письмового столу… відсунув шухля-я… — тихо! — тихенько відсунув середню шухляду й серед паперів невеличкий такий… у шкіряній палітурці… — осьдечки він, — відшукав записничок. Узяв до рук, прогор-горнув сторінки… — ну й ось номер. Недбало чиркнутий знизу. «Світлана Н». Відвів очі й натрапив на бліде шкіри… густо-темне фарби на віях… — обличчя Лори з-від волосся.
       Засунув записника в задню кишеню штанів. Ковзнув поглядом далі й потрапив у вікно… — в незворушно-сірі… зосереджені в собі кучугури снігу…
       Навшпиньки наблизився до шафи… — цього разу вже обережно, щоб не зарипіли, відкрив дверцята… — дістав свіжу білизну, спортивний костюм. Ще раз глянув на Лору. Нехай спить.
       У ванну?..
       У коридорі знову сприйняв ступнями холод… — звідкись з-під дверей кухні. Доторкнувся рукою до холодно-жорсткого дверної ручки, потягнув до себе… — й витримав удар прохолодно-вологого повітря.
       Вікно було відчиненим, сніг наліпився на помертвіло-сизі металеві смужки всередині рами.
       Послизнувшись на блювотно-кислому… свіжевимитому лінолеума, — проїхав капцями по підлозі, — й ут-тиснув вікно в раму.
       На кухні виявився не такий уже й розгардіяж, як можна було чекати. Брудний посуд хтось звалив у раковину й навіть протер середину столу. Збоку ж, під кахельною стіною, покоїлася пляшка портвейну… — така ж, як і в «спортзалі», тільки наполовину повна. Напевно, Паржин з Люською похмелилися зранку й залишили іншим.
       Він знову повернувся в коридор, відкрив дверцята ванної й одразу ж зрозумів, звідки в квартирі запах блювотини. З-від унітазу й довкруг. Не лишалося сумнівів, хто саме обблював ванну. Узяти його зараз, Паржина, відірвати від Люськи й нат-товкти мордякою, як шкодливого кота, щоб наступного разу знав, де не можна гадити!.. Та вже, видно, натовкли… Сергій дістав з ящика з-під ванної якусь ганчірку — його сорочка?.. — а нехай! — став навчіпки, одним рухом зібрав довкруг унітаза, зіжмакав й заштовхав кудись подалі, в куток під раковину. Потім спустив воду й пошарував по обідку й усередині унітаза щіткою. Проснеться він… тільки… — нехлюй.
       Відтак розіпрямився й звів голову: на широких поржавілих трубах за бачком звично позавмирали краплі води.
       Узявся знімати ватяні штани. Щось упиналося ззаду… — записничок. Подарувала колись сестра на двадцять третє лютого. Гарний блокнот, шкіряний, чорне з коричневим, — нитками, бач, прошитий, міддю по кутках тиснений.
       Поклав блокнот кудись… збоку… — на край ванни.
       Глянув на себе в дзеркало: жорсткі щетинки, сірі складки шкіри з-під очних впадин…
       Такий от, бач, Одісей, — подумав він. Х-херой.
       Навіщо дзвонити Світлані?..
       Крутонув кран… — гарячої води?.. — зась. Доведеться голитися холодною. Тільки нові проблеми… на себе навісити… — вона й не подобається мені, щоб так уже надто. Худюща. Груди маленькі… Сергій дістав з полички крем, бритву… намилив щоки… — боляче буде. Нічого, перетерлю… — шкр-ряб! шкряб! — та й розрахувалися! Покинув її в ресторані, вона намовила дружків, щоб фізію тобі почистили… Й ніхто нікому нічого не винен.
       Шкр-р-ряб!
       Почистили, зрештою, Паржину… — х-хе! Що ж удієш, така в нього доля.
Якщо випаде можливість подзвонити, то вже ліпше додому. Узнати, що там і як з батьком.
       Шкря-я-я… — цівочка легкої… крові… — потекла по щоці й до шиї. Сергій кинув бритву на поличку. Клаптик би паперу… — погляд упав на блокнот, що втихомирився на ванній. Похапцем розкрив його, відірвав знизу клаптик, наслинив і приліпив до ранки.
       Годі вже шрябати.
       Що з батьком?..
       У лікарні він… напевне… — Сергій підставив бритву під струмінь води. А вдома знервована бабуся… Нав’язливо-співчутлива сестра… — молода, красива, егоїстична! — якій би тільки за двері, як зайтися сміхом… з тим своїм журналістом… Як приїдеш, одразу ж доведеться знову кудись їхати… — на електричку, й до нього додому… а там, мабуть, в лікарню… — чи вже не в лікарню. Про щось з кимось домовлятися… щось утрясати…
       Він знову глянув у дзеркало: зарожевілі блискуче-гладенькі скули… випнутий ніс… — клаптик уже встиг набрякнути кров’ю.
       Н-ну?
       Навіщо тобі Світлана?! Вибачився перед нею, вибачився! Не сумнівайся!.. Потрібною враз стала, бо Стеценко на неї запав? Поборотися за неї закортіло, так же? Ну, здобудеш її знову, гаразд, — а потім знову покинеш у якійсь забігайлівці…
       Тобі й Наталки лиш на раз вистачило.
       Сергій поклав бритву на поличку поруч з блокнотом… під дзеркало… — мимоволі ще раз глянув на себе: скули, ніс з горбинкою, глибокі западини очей… — тоненькі червоні прожилки в кутиках білках… — рухливі гостро-темні цятки зіниць в прозоро-карому роговиць.
       Такі ж, як у Стеценка очі?..
       Чи як у кого?.. Як у батька?.. — я все більше починаю бути схожим на нього, подумав Сергій. І не в носі-шнобелі справа. В очах щось з’являється… йому притаманне… — дивлюся, ніби визираю собою з очей, як з окопа, — й похапцем намагаюся втямити, що ж воно довкруг діється.
       З-від перенасиченого густо-червоним клаптика на щоці вивільнилася крапля крові й прудко побігла донизу — вилицею до шиї.
       Сергій розт-тер її долонею.
       Лежить зараз десь у лікарняній палаті й дивиться поперед себе в стелю… блискуче-темними очима… — й намагається зрозуміти, що воно діється.
       Він знову вдивився в себе: в ніздрях вирізнилися жорстрі чорні волосинки.
       Що діється?
       Вирячені очі… з прожилками крові… — ні, не Стеценко. Комбат. Довгорука наша мафія…
       Сергій сів на округло-жорсткий край ванни, поволі стягнув із себе светра… сорочку, штани… майку… — крутонув кран. Комбат що сказав? «Веди себе гарно». Та без проблем, товаришу майоре. Служу Україні.
       Звів руку й н-нігтями вискуб!-нув волосинку з ніздрі. У носі засвербі-і-іло…. — ч-чих!-нув.
       Розпрямився й, трохи повагавшись, плюхнув води на спину та груди… — настільки холодної, що не відчув навіть, холодна вона, чи яка.
       Відтак підхопив брудний свій рушник і став витиратися.
       Усе нормально складається, подумав він. Зникнути звідси на пару днів. Поки не вляжеться… — узявся одягати спортивний костюм. Напевне, допомагає мені… якась Афіна Паллада… на небі…
       Відтак повернувся на кухню.
       Понишпорив очами й серед брудного посуду в раковині виявив відносно чисту склянку. Двома пальцями — в тонко-слизьке скла… — виволік з-під важкого… дзенькітливо-жирного оточення… — й роздивився. Під вінцем вирізнявся масно-рожевий слід губної помади.
       А потім треба буде рвати звідси.
       Поки не вв’язався ні в які діла… — а то вже буде пізно. Одного разу «попросить» комбат… «не в службу, а в дружбу»… — доправити кудись машину з алюмінієвими піддонами… чи з мідною проволокою… — а потім ткне гроші… від яких не відмовитися… — та й навіщо відмовлятися? Хто я вам, тимуровець?! Павлик Морозов?! Мені що, йти в прокуратуру комбата здавати?! Заради чого?! Заради розбудови української армії?.. Нема ніякої армії! Є купа барахла, яке валяється по склах і машинних парках! І яке коштує грошей, якщо його спихнути, куди слід! Якщо не ти, то спихне хтось інший!.. Й гроші собі покладе в кишеню й такої навіть думки в голові не зародиться — з тобою поділитися…
       Сергій узяв до рук пляшку… темну й липку… — увіп’явся зубами в пластмасове пробки, — й ви-ви-витягнув.
       Що не так?
       Докруг поширився нудотно-гострий отруйний дух.
       Гадаєш, стояти з джинсами на морозі й долю бандюкам відстьогувати — то кращий бізнес?
       Тут же, в полку, всі свої… Комбат, хоч і з придур’ю, та мужик у цілому непоганий й тебе ніколи не кине й не підставить, — в цьому можна бути абсолютно впевненим. За умови, звичайно, якщо сам будеш «вести себе гарно». Принаймні, не пориватися здати його в військову прокуратуру…
       Щось таки заважало нормально сидіти… щось у кишені спортивних штанів… заважке… — блокнот.
       Ну щ-що?
       Хто на Україну нападе? Хто-о?..
       І не пам’ятав уже, як знову засунув блокнот у кишеню.
       Сергій виволік його й поклав перед собою на стіл. Відтак узяв склянку й протер вінце пальцями. Підніс догори, в сіре світло з вікна. Масна пляма размазалась, але вперто трималася на склі.
       Кудись би звідси… На автобус — і в Дуброву! Куди вона, Наталка, поїхала за розподілом!.. Знайти її там — раз плюнути!.. Одна школа на селище… Розпитати людей про нову… вчительку… — знайти, поговорити… — а потім уже й на Київ.
       Відчув ліктями твердо-гладеньку поверхню столу.
       Ніхто тебе ні в якій Дуброві… давно вже не чекає… — якби ж одразу з’їздив до неї… Хоча б через тиждень…
       З-від щілин у рамі хвилями находила прохолода й збивала подих.
       Сергій плеснув у склянку насичено-рожевої рідини.
       Не поїхав… — й правильно.
       Він розкрив блокнот… перегорнув кілька сторінок… — ти бач! Треба ж було вирвати клаптик саме звідти, куди й записав номер Світлани!
       Мимоволі провів пальцями по гладенькій шкірі на щоці… — нема вже його там. Скочив на ноги, посмикав пальцями за воріт футболки. Обтріпав футболку й штани… — де ж він?! — ураз побачив червоний клаптик на підлозі, біля ніжки стола.
Нагнувся й підняв. Клаптик став уже сухим і жорстким, аж ламким. Роздивився на світлі з вікна… — н-ну? — на ясно-рожевому тлі можна вирі… так, вирізнив цифри. Швиденько записати знову, поки не забув. Чим?! Якусь би ручку… — повернутися в кімнату? Де спить Лора. Чи вже проснулася… — ні.
       Різонути бритвою по пальцю? Й вивести кров’ю?..
       Сергій дістав з коробки сірника, наслинив його й про-пи-сав на сторінці вгорі п’ять цифр телефонного номеру.
       Господи.
       Відтак закрив записника й відсунув на край столу.
       Чи, може, після того, що наговорив Стеценку, про свиноферму й таке інше, — в мені вже нема Бога? Я відмовився від нього?..
       Сергій хилитнув туди-сюди склянку… — шму-урдяк! — затамував подих і в кілька ковтків випив.
       Нічого не було в бані й не могло бути!
       Поста!-вив прохолодно-вологу склянку на стіл. Я сам усе придумав у вагончику! «Жигулі», що пририваються крізь кучугури снігу на полігон, й голу Світлану, яка дає всім підряд! І себе самого п’яного, що заглядає в яскраво освітлені віконця.
       Криваві крапельки вина пробивалися по внутрішнім стінкам склянки донизу. Я й не дійшов туди зовсім. І зосереджувалися на округлому скляно-викривленому дінці… — як вивалили з вагончика й почали сніжками кидатися, я направився туди, справді, але на півдорозі впав у сніг і сидів у кучугурі, поки Стеценко з Кабздохом не знайшли.
       Червоне вино… — кров.
       Тоді звідки ж Щербина взяв про баньку?
       Сергій підхопив склянку пальцями й досьорбав вино з дінця. Звідки, звідти… — солдати пустили мульку. Попов. А швидше, Лаврут.
       Щось би кинути до рота… — що тут у нас? Олів’є в судочку… — ну його все. Чма-а-ак, чма-ак… Не сказав би, що вона так надто вже подобається мені, Світлана, — але цікава дівчина. Скули. Маленькі груди. Прудкі довгі ноги. Й рівна чівка темного волосся, що спадає на чоло… Вміє вона визирати темними очами з-під чівки… ледь схиливши голову… — й нагнутися над роялем, опершись об кришку ліктями, й вигнувши стан… — теж уміє. Стеценко знає. Акцентована така дівчина. Охайненька. Завжди блузочка в неї випрасувана, й темна спідничка складка до складочки… Й трусики легкі й ажурні, й за ними теж усе… охайно підголене… — не те, що в декого. Й навіщо було тоді простирадло скидати?.. — захотілось роздивитися. Лежала поруч, Наталка, дивилися величезними своїми… блакитними очима… — й подумав собі: перепихнулися, а голою так і не побачив… і навряд чи побачу… — й відкинув простирало. Й що? Та нічого… Заросле все… злипле… — й груди ніякі. Досить великі, повні, — але овислі. Соски, як дві великі рожеві плями… в дрібненьких пухирцях… Тоді й ляпнув: шкода, мовляв, що так мало знаємо… одне одного… — запалити. Сергій згадав, що цигарки залишилися у комбінезоні… у кишені ватяних штанів… — та ліньки було підійматися. У Дубро-ову пертися… Й сидить вона на поріжечку якогось будинку, вже півроку, як сидить… тебе дожидається… — вибрав з попільнички недопалка… обтрусив від попелу… — помада? — та ну! Фірмова цигарка… «Вінстон»… — Лорині. Й помада з-від її губів… Цілуєшся з нею, то чого вже зараз гидувати… От вона — фірмова дівчина. Є на що подивитися й за що потриматися. Й у ліжку з нею гарно. Встигає кінчити кілька разів, поки ти кінчиш. І потім не викликає відрази… як дехто… — доторкнувся до грудей, відчув їх форму… вагу… — пальчиком повів довкруг сосків… випнутих… — й знову готовий. Вона вже не випустить тебе… — це тобі не Наталка. Вийшли тоді на вулицю… розвелися якось… очима…. — й бувай здоровий. Не пам’ятаю навіть, як попрощалися…
Сергій уч-чавив цигарку назад у попільничку… поруч з блокнотом… темним… — «Вінстон». Вінстон Черчиль. Старий, грузький… Сидить собі в кріслі… з сигарою… — й пише мемуари.
       Брудні пальці… попіл…
       Старий, грузький… з вічною своєю… сигарою… — ні, він не палив. Батько. На фронті, так. А потім кинув… Розповідав, що побився об заклад з дівчатами… в університеті… — на коробку шоколадних цукерок, що кине курити. А насправді хотів кинути, щоб у таборах… ну, в радянських концтаборах, куди його пообіцяли, рано чи пізно, посадити… — щоб там було легше. Отаким от, Стеценку, був передбачивим.
       Е-е?
       Де ж твоя Афіна, Стеце-енку?
       Появилась би зараз і сказала: не йди з армії, о юний героє, це помилкою стане непоправною! А повертайся додому й знайди там Тетяну, подругу сестри твої, закадри її й одружися, й татусь її улюблений, генерал з генштабу, пристоїть тебе в столицю. Й усі проблеми будуть вирішені.
       Мовчиш?
       Мовчи-иш… Очима лиш блимкаєш. Гадаєш, я дуже хочу в твоє Царство Небесне? Що мені там робити, Стеценку, чим зайнятися?..
       Що скажеш?
       Хріновий, кажеш, ви офіцер, пане лейтенанте?..
       Можливо. Й це не я йду з армії, це армія йде від мене… — що тобі відповісти? Тут уже, знаєш, момент виживання… як у батька… було… — треба валити. Яка в мене перспектива? Замочать. Або посадять.
       Сергій узяв ложку… й ще зачерпнув олів’є… — чмак-чма-ак. Світлана-на-на… — охайно виделку тримає. Зосереджена темними очами… на салаті… — трішки набирає на кінчик виделки, — до ротика, — й маленькими губками: чма-чмак! — не так, як батько, губищами: чм-а-ак! чма-а-а-ак! — у жаркій… задушливій кімнаті… — ніяк наїстися не міг. Черево наїв… як у Черчиля… — що поголодував у 33-му, так поголодував. І в полоні було голодно й холодно… — потім не міг відігрітися… й від’їстися… — сидів у жарко натопленій кімнаті і їв свій вічний борщ з м’ясом. Розказував якось, — може правду, може й ні, — що під час оборони Одеси його представляли до Героя Радянського Союзу. Був командиром взводу, відбили у німців висотку, затримали наступ… Походив з місяць Героєм, аж поки під Перекопом не поранили й не потрапив у полон. Могло бути й правдою, що представляли, бо після полону чомусь не посадили… — тоді ж звільнених радянських військовополонених ешелонами переправляли на схід, в сибірські концтабори, — а йому, бачте, минулося. Розповідав, що під час допиту в СМЕРШі взяв, що називається, на горло: як ви смієте так з Героєм Радянського Союзу?! — перевірили. Так і є, — представляли. Крім того, з полону сам утік… — ну що ж, живи поки що. Але не дуже радій, нікуди від нас не подінешся, все одно посадимо… — та не посадили, бач. Дожив до смерті в своєму ліжку… чи в лікарняному…
       Сергій поволі дожував, проковтнув…
       Таке життя, Стеценку.
       Жив собі тихо, вчителював у селі… винаймав квартиру…— й коли ввечері стукали в двері, не знав, — то повертати йому Героя прийшли, чи арештовувати… — Сергій зібрав зі столу кілька порожніх консервних банок і кинув їх у відро для сміття. Воно було переповненим і бляшанки з дзвоном скотилися на підлогу.
       Якийсь час порожніми очами дивився поперед себе, потім нагнувся, позбирав бляшанки й приткнув їх назад на відро.

                                                                 *      *      *

       Паржин зі своєю пасію — дрихнуть солоденько, до ранку очей не зімкнули, сердешні. Вхідні двері замкнув? Так точно.
       Лора?..
       Світле волосся, розкидане на подушці… — куди ж вона подінеться.
       Сергій присів на край ліжка: долоня наче сама по собі потрапила під ковдру, з-під якої вирізнялися стегна й ноги… — пальці відчули м’яке шкіри… легке волосинок…
       Годинник над дверима лунко цокав.
       Провів пальцями до коліна… гомілки… — дістався зап’ястка й ледь стиснув його. Рух передався ногам, з-від них — сідницям… спині, плечам… — вони зрушили ковдру догори й донизу, — й ураз з-за волосся показався носик і рот.
       — Мур-р…
       Губи трохи розтулилися й тієї ж миті тіло під ковдрою зсудомилося ліниво-сильним рухом — й перед ним постало обличчя: бліде, зі зморшками в кутиках очей, із залишками туші на віях, — й ув нього глянули пильні зелено-карі очі, — й одразу ж поринули в себе.
       — Ти тут? — губи знову розтулилися. Зблиснув кутній золотий зуб.
       — Як бачиш. Не чекала?
       — Думала, ти на полігоні.
       — Був на полігоні, тепер приїхав… — сказав Сергій. — Щось ти мені не дуже рада. Чекала на когось іншого?
       — На кого це?
       — Звідки я знаю, на кого?..
       Її рука вивільнилася з ковдри й одразу ж сховалася під нею.
       — Слухай, чого ти з мене дурня робиш? — проказав Сергій в затамоване… скляне сіро-зелене очей. — Спочатку кажеш «мур-р-р», а потім, коли впізнаєш, губишся.
       В очах зарухалися маленькі зіниці… темні… — як мурашки.
       — Чого ти?.. — мовила Лора. — Я дуже рада, що ти приїхав.
       Н-нігтем їх!
       — Сказала спочатку «мур-р», а потім здивувалася. Чекала на когось іншого?..
       Мурашки заметуши-илися… — х-хе! — подумав Сергій, — боїтеся?
       — Мені приснилося, що ти гладиш мене по голові. Проснулася, згадала, що тебе нема, а потім дивлюся — є…
       Бійтеся! Ви в моїй владі!.. Захочу — нігтем вас до твердих… скляних зелено-сірих кульок… очей… — а захочу — не стану.
       — Слухай, а ти тут ні з ким… не того?..
       — Сергію.
       Ви в моїй владі… мурашки… — не посмієте навіть обуритися.
       — Та ще й на моєму ліжку.
       — Я піду.
       У нірку?.. — не встигнете.
       — Вони ж усі мої друзі. Все одно ж узнаю.
       Плечі здійнялися, — ковдра сповзла донизу, — відкрилися білі шлейки нічної сорочки й крізь прозоре шовку проступили повні груди з безпорадно випнутими пипками… — й мурашки вмить поховалися в свою нірку й теплий асфальт з-від низу дихнув прямо в обличчя, — Сергій припав до неї й, занурившись ув волосся, прошепотів:
       — Вибач…
       Асфальт пахнув фарбою для волосся. Сергій відчув спиною її руки, губами — пружне вуха. За звичкою поводив там язиком.
       — Я до тебе…
       Відсторонився, вдихнув повітря… — мимоволі потрапив поглядом у вікно, за яким заклякли чорними гілками дерева з налиплим угорі снігом, — видихом скинув футболку й спортивні штани… — вони глухо стунулись об паркет. З кишені жовтаво-мідно виблиснув край блокнота.
       — Ну як тут? — спитав Сергій. — Нормально погуляли?
       Лора не відповіла.
       — У «пляшечку» грали?
       Витягнув руку з-під ковдри й поклав їй долонею на плече.
       — Щербина був?..
       — Кого тут тільки не було?.. — нарешті промовила вона.
       Сергій сприймав пальцями шорстке шлейки нічної сорочки… — й став злегка перемигнати мочками.
       — А Мироненко? З другого мотострілкового батальйону?..
       — Не пам’ятаю. Начебто був.
       Сергій затримався пальцями.
       — Мироненко? Це ж коли він тут міг бути? Годин в десять вечора?..
       — Я там пам’ятаю.
       — А тебе, часом, не запрошував на полігон змотатися? Біля ялинки Новий рік зустріти?..
       — Слухай, чого ти причепився? — Лора відсторонилася й повернулась обличчям.        — Хто був, кого не було… Яка різниця?
       — Та я ж нічого… — промовив Сергій. — Цікаво просто знати, що тут і як… Як повеселилися… Нормальна ідея — в ліс гайнути. Шампанського випити біля ялинки… Вогнище розпалити… Романтика…
       — Одна в них романтика, — золотий зуб знову зблиснув у кутику рота, — горілки нажертися й похабні анекдоти розказувати.
       Затемнене в коренях волосся… — Сергієві чомусь стало її шкода.
       — Знай тільки чужі руки з коліна скидай.
       — Це чиї ж?..
       — Треба було приїхати й подивитися. Й повідкидати з коліна. Ти чого не приїхав? Шо, не можна було попутку піймати? А вранці Мироненко й відвіз би назад… Я чекала на тебе, думала, разом Новий рік зустрінемо…
       Не було її в баньці на полігоні. Я б запам’ятав…
       — Узяти й кинути караул? П’ятеро солдатів, стільки майна в наметах…
       — Не сміши.
       Мурашки завмерли в очах… вичікувально… — але вона в курсі. Щодо майна в наметах… — в штабі полка працює. В обліковому відділі… — може бути в курсі всього. Якось це випустив раніше.
       Сергій перевернувся горілиць.
       — Та шо ти надумуєш собі, нічого ні з ким не було! — долинуло збоку запахом фарби. — Посиділи за столом, потанцювали й полягали спати. Оце й увесь Новий рік.
       З комбатом вічно… шушукається…
       — І так вночі до тебе ніхто й не прийшов? — промовив він.
       Пожовкла стеля над головою… — пальці під ковдрою знову… мимоволі відшукали край нічної… сорочки…
       — Сергію.
       — Жінка сама в окремій кімнаті… спить… — промовив він. — Й не навідатися… Щось не схоже на них.
       — Сергію, я ображусь і піду.
       Обридло-шорсткий… край… — він раптом утямив своє тіло, — й пере-вернув! — його на м’язах рук: вона враз опинилася знизу й потужно дихнула м’яким теплом, — обличчя потрапило в задушливо-фарбоване волосся, — й долоні звично опинилися в неї на плечах.
       — Сергію.
       Відвів назад голову — попереду зблиснув золотий зуб:
       — Ну?..
       — Що, «ну»?..
       — А як хто зайде?
       Зуб зблискував у роті, як сигнальний ліхтар.
       — Хто за-айде?
       — Зараз…
       Вона подалася тілом убік… й уперед… — на якусь мить з-під сорочки показалась гола шкіра литок.
       — Ти куди?
       — Попудрити носик.
       Сергій повернувся набік.
       Тіло крізь нічну сорочку… в жорсткому світлі з вікна… — стегнами-стегнами до дверей… — бліде обличчя, — й губи:
       — У коридорі нікого нема?
       — Хто там може бути? Паржин спить зі своєю… Люською…
       Тіло розшарувалося за дверима… — матово-білими.
       Сергій розіслабив м’язи на звичному матраці ліжка. Вже й забув про її пунктик: обов’язково збігати у ванну… перед тим… як… — на стіні цокав годинник. Звичайно, не вона була… зі Світланою в «Жигулях»… — але могла бути й вона. Порозважатися трохи в бані… відвести душу… — перебуваючи собою, як за склом, — і немов-би спостерігаючи за своїм тілом… серед інших тіл… — а надалі зберігати тобі вірність. Але не стане Лора так ризикувати. Я про те й справді би довідався… й покинув би… — а вона має на мене плани. Годинник на стіні цокав і цокав. За десять перша. Треба вже збиратися додому… — зіжмакані простирадла. Наталка… Величезні прозоро-сині очі… Якимось тоді мутним був зранку… після перепою… так… — навіть не збудився, як слід. Що дивно. Гарненька дівчина… Й уперше з нею… — а пальцями довелося допомагати… направляти… — ну годі вже про те! Годі! Усе залишилося позаду. Нічого вже нема. Була Наталка, не було. Покинув Світлану в ресторані, не покинув. Приїжджала вона на полігон, не приїжджала… Дійшов до баньки, не дійшов… Дожидався, щоб її трахнути, не дожидався… Глянула вона на тебе й відмовила, чи не відмовила… — яка, зрештою, різниця? Усе воно, все було й загуло, — поринуло в безвість за спиною! — й нема надії повернутися.
       Й так нічого й не зрозумів. Наче й не жив.
       Давай-но себе кудись в інше: катапульти. О-о-од!-на «ложка» об перекладину. Дру!-га. Третя. Полеті-і-і-іли каменюки. Три тижні кидати каміння й бочки з палаючою смолою. Обламаний верх вежі, зламані зубці на стінах… крики, чад… — але тримаються. Що, Анакреонте? Переправилися через річку?.. — стривай. Потім домовиш… — рипнули двері, щось мокре й холодне шмигнуло під ковдру. В обличчя різко вдарило парфумами.
       Сергій затамував подих, відтак нагнувся, доторкнувся губами до холодного її щоки й почув:
       — Сергію.
       Ну?!
       — Двері ж відкриті. А там Паржин. А як прокинеться?
       — Паржин, Паржин… — він рвучко підвівся, підійшов до дверей, з силою засунув защіпку. Наче сама не могла закрити, коли поверталася з ванної.
       Озирнувся.
       Розкішна жінка… — без поспіху заліз під ковдру, запримітив на столику цигарки, потягнувся, дістав їх… — помітив сірники, запалив.
       Якийсь час лежали мовчки, потім від неї долинуло:
       — Я тебе чимось образила?
       — Ні.
       Попіл упав на ковдру.
       Сергій стряхнув його долонею на підлогу. Лора звелася й мовчки стала вдягатися.
       — То що, бувай? — промовила вона біля дверей.
       — Бувай.
       Сергій відчув головою м’яке подушки… — й став чекати, коли грюкнуть вхідні двері.
       «А ти коли-небуть горіла в танку?»
       «Па-аржин! Не до тебе!»
       «А ти знаєш, як лопається колінний вал?»
       «Зараз Сергієві скажу! От побачиш! Люсь! Люсь!..»
       «А де він?»
       «Не чіпай, хай спить. Та ні, я вже… Та ні, кума… Не знаєш їх, придурків?..»
       «Ш-шо же ти, зар-раза… — Паржин, гармошка, — в дом к нам прівєла…» — гармо-ошка.
       Ось. Грюкнули.
       На бильці ліжка Сергій побачив себе, «номера першого», — блідого, в брудному огрузлому комбінезоні, — він показував пальцем на годинник на стіні. 

Наступна сторінка

Додати коментар