Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (11)

 Попередня сторінка

                                                                                  15.

       Сергій заскочив в автобус в останню мить. Той саме розвертався на вичищеному від снігу майданчику перед автовокзалом… — Сергій замахав руками, двері розчинилися… — хрипко подякував водієві, пробрався в салон і важко опустився на вільне місце біля вікна — поруч з жіночкою в хутряній шапці й таким же хутряним комірцем пальто.
       М’яке крісло оточило його з усіх боків.
       Здалося, вже став засинати, як раптом виявив, що зовсім не спить — навпаки навіть, пильно дивиться у вікно. А за вікном була зима: закляклі кучугури, кучугури брудного снігу край дороги, вологе сіре груддя з-під важких коліс машин, перенасичений застудною сльотою, втомлений асфальт, — й збентежені краплі на затишно-надиханому парою склі.
       А точно сів на Київ? — подумалося йому.
       Краплі поволі сповзали донизу, залишаючи прозоро-вологі сліди… — та на Київ! Де ти бачив на Дуброву новенькі Ікаруси?..
       Краплі сповзали донизу… сповза-али… — а в краплях?.. — здоровенні цементні риби, з яких виривалася й пінилась вода, — й тверда й добра батькова рука — величезного, ще більшого, ніж риби. Було колись… — повів у дитинстві в парк. І дерева… ліс, ліс... — вицвілі й утомлені стріхи хат у завмерло-розбуяненій зелені… — струмок із прозорою червоно-коричневою водою… — чому саме такого кольору? — а в тих місцях по болотах… водилося чимало залізної руди, її плавили ще древляни у земляних печах… — одну з таких сам бачив, Стеценку. То було під час єдиних відвідин батькових рідних місць на Поліссі. У дитинстві якось їздили по гриби… — уяви собі: пагорб серед лісу прямо між деревами… увінчаний сосною… — батько розповідав, що вони хлопчаками знайшли там стародавню сокиру… коли гралися… — о-ой, хто там грався? — бродили по лісі, шукали, що поїсти… корінці викопували…
Сергій відчув пружне повсті комірця шинелі… жорстке погона… Нові краплі тремтливо сповзали донизу й зникали, поєднуючись з іншими краплями на гумовому обідку внизу… — їжаків ловили.
       Цоп-цоп.
       Було прохолодно… щось…
       Сергій повів плечами туди-сюди, немов-би вшаровуючи себе в тепло, що зосередилося в глибині шинелі.
       А зараз там… на рідних батькових… місцях… — не дуже й позбираєш гриби. І в селі вже ніхто не живе. Інколи мені здається, Стеценку, що воно й до кращого, що гахнуло в Чорнобилі. Може, й збережеться все таким, яким було… — а то дачі! дачі! — сосни бензопилою!.. піч екскаватором!..
       Краплі здригалися, кожна по-своєму викривлюючи світ за вікном, — деякі зривалися й сповзали донизу, залишаючи прозорі сліди… на надиханому парою… склі… — таке життя, Стеценку.
       Не хочеться додому.
       Чого було до Світлани не зайти? Хоча б потелефонувати…
       До речі, клаптик той паперу… окривалений… — з номером телефону, — я його точно у внутрішню?.. — ну, в кишеню кителя точно засунув?.. — Сергій звів плече й занурив пальці — й кисть руки — в теплий простір усередині шинелі… під грудьми… — де в затишному теплі невпинно билося серце. Долоня розіслабилася в суглобі руки… розм’якла… — й розхотіла повертатися в прохолодно-вологий світ салону.
Тепло огортало тіло… розчиняло в собі… — якщо хочеш знати, Стеценку, Одісей десять років намагався повернутися додому, а повернення проспав. Фракійці винесли його на берег, а він спав собі… спав… — а коли прокинувся, не впізнав Ітаки. Якоюсь вона видалася непривітною… похмурою… — не такою, до якої прагнув. Подумав, фракійці відвезли його не на той острів. Тираду проти них, підлих, виголосив… — а вони життя своє поклали, щоб доставити його туди… — ти хоч сам, Стеценку, читав Одісею? Тільки чесно?.. Ото ж бо й воно. Не читав. Повторюєш, що десь від когось чув… від якогось брата на якомусь служінні… — ви й Біблію не читаєте. Висмикуєте цитатки, щоб підкріпити ту чи іншу тезу… часом, прямо протилежну…
       Одна з крапель, що сповзали, мотнулася в бік, в інший, — і замерла.
Стеценку, я читав Одісею. Й Біблію читав. Так. Я в курсі. А ти що думав? Візьмеш, думав, наставиш лейтенанта, розкриєш йому очі про Царство Небесне, — він і подлубає за тобою на тоненьких кривих ніжках? Я в курсі про Царство Небесне! Бери його й живи в ньому, очищуй свою краплину перед тим, як розчинитися в океані! — чого ти до…бався до мене?! Це моя особиста справа — вірити в Бога, чи не вірити, прагнути до Царства Небесного, чи не прагнути, — до…бався, б…, як п’яний до радіо — заграй та заграй!
       Крапля сіпнулася на склі й мала вже зірватися, — та не зірвалася.
       Не матюкаюся! Усе, більше не матюкаюся!..
       Чи не зовсім особиста?.. Отож бо й воно. Такі ми начебто й вільні в цьому світі — роби, що хочеш, пливи, куди хочеш, — а хрін тобі. Ти — власність Бога. Він тебе створив і робить з тобою, що хоче. Він привів тебе в цей світ, веде туди, куди вважає за потрібне, й припинить твоє існування в момент, який вважає за доцільним.
       Так?!
       А де ж я, Стеценку?
       Загрозливо видовжувалася, крапля, — видо-овжувалася, — та вперто трималася за слизьке скло.
       Ну, відповідай на питання, відповідай! Ми не вільні в цьому світі й не належимо собі, так?.. Длубаєш кудись на непевних ніжках, посіпуєшся, як лялька… як маріонетка, яку тримають на поверхні цієї планети невидимі… жорсткі нитки… — й под-лу-бав, посі-пав-ся кудись вивернутими ліктями й колінцями.
       Сергій незчувся, як висмикнув руку з-від вороту шинелі й прот-тер пальцем краплю донизу.
       На спинці крісла попереду вирізнилися жорстко-сірі ряди тканини. Притишений довкружній простір видріботів удавано-бадьорим голосом з радіо — звідкись спереду, з-від просвітленого лобовим склом і погідливим тютюновим димом місця водія. Сергій повернув голову: жінка поруч перебувала в своїх запаволочених очах під шерстками хутряної шапки.
       Чому не вільні, пане лейтенанте? Ви могли перекурити перед входом у ресторан і повернутися за столик до Світлани, а могли стрімглав побігти до пам’ятника Леніну, біля якого мала б чекати Наталка. Усе було у вашій волі. Ви робили вибір.
       Ти певен, Стеценку, що там був вибір?
       Який вибір у терезів? Яка кулька важча, та й потягнула донизу. Тридцятиграмова кулька зроду не переважить п’ятидесятиграмову!..
       Ви ж не терези.
       Ну гаразд уже, годі! Залиш мене в спокої, Стеценку. Відвали.
       Виразно-червоні пелюстки троянди в прозорому пластику… округлої ручки коробки передач… — в просвітленому просторі попереду. Широка долоня водія… втихомирено й владно… — на затишно-тверду ручку, й трохи вбік і донизу, — й Сергій відчув, як сутемно-затишний світ довкруг немов-би полегшився в невпинному спрямуванні вперед.
       До баньки на узліссі, куди вела з табору стежка, — і яку все літо клепав-майстрував полігонний народ, — звичайно, не дійшов. Упав у кучугуру снігу й сидів там… думав про Наталку… — аж поки Стеценко з Кабздохом не знайшли.
       А міг би й дійти.
       Не було вночі нічого такого!
       Уже випливло б давно! З Мироненком сидів-випивав у наметі — й він словом не промовився про якусь там баньку! Про гінекологів він анекдоти!..
       Щербина?..
       Та на понт узяв! Солдати йому наплели про лейтенанта й баньку, коли йшов з ними до вагончика через ліс, — от він і вирішив попідначувати трохи Бояківського, треба ж якось розважити себе в довбаному тому вагончику.
       Ну подзвонив би Світлані, чи навіть зайшов би до неї, — й що далі?
       Виграти її хочу?
       Ні!
       Поговорити про щось? А на хріна мені з нею про щось говорити? От сидить поруч жіночка у хутряній шапці, років сорока, — про що мені з нею говорити? Навіщо?! У неї є чоловік чи друг, вона не шукає когось іншого, — на хріна їй зі мною про щось говорити? А мені з нею на хріна?..
       Сергій розм’якшив своє тіло серед дрібненької музики довкруг і тепла крісла. Проте звідкись відчувався негаразд — з-від мочки вказівного пальця, насиченого вологою… — й прохолодою. Зібрав пальці в пучку й п-потер їх між іншими.
       Так і не поговорив… Про щось би розпитати було… — про голод щось… про війну… — так ні. З планчиком тим… приперся… — двоповерхового котеджу.
       «А мене куди подінеш?»
       Сергій повернувся до вікна: на скло виповзали нові крап-лини… лини… — про що було питати? Батько жив, як жилося, — любив мариновані огірки й не любив молоко, — й вимагати від нього чогось іншого — що вимагати від кішки аби вона загавкала.
       Не знаю, Стеценку, чогось прикро.
       Отак от носить тебе на вітрах… по морях від острова до острова, й, здається, куди хочеш, туди й пливеш, — а спробуй-но на Ітаку, — хріну. Уже й бачиш обриси рідного острова, до болю знайомі скелі й будинки на березі, — а здійнявся вітер! — і поне-есло назад у море.
       Й буде носити стільки, скільки того захоче Афіна, — років десять.
       Таке життя, Стеценку. Куди хочеш, туди пливеш… вибір за т-тобою, — Сергій скинув руку й прот-т-тер скло з боку в бік ребром долоні. Та не зовсім за тобою.
Життя, як життя, пане лейтенанте, — якщо п…лина раптом випала, ви в крик: як же так, Господи? Чому Ти залишив мене? Якщо ж Господь бере під свою руку й веде вперед, то вас, бачте, свободи вибору позбавляють. Маріонетка вам на ниточках.
       Ви вже якось визначтесь.
       Тепер уже вся долоня… була сповнена прохолодою… вологою… — в чому, Стеценку, й ваша лицемірна сутність. Наїхав на мене, що матюкаюся, й сам же матюкаєшся.
       Ката-пуль-та. Фортечні мури… кам’яні… — що тобі, Анакреонте? Через річку ворог переправився? Спокійно. Все під контролем. Але швидко!.. Швидко ж оклигався мій колишній друг. Наближається сюди з величезним військом. Але тут у нього й слабке місце. Збирав його похапцем, підгрібав, видно, всіх підряд — ремісників, пастухів… Уявляю собі, що то за воїнство. Хоче притиснути мене всією масою до стін… Не так сталося, як гадалося! От що, Анакреонте, слухай сюди. Залишаєшся тут. Даю тобі фрігійців… й еолійців… — мало? — тобі нема потреби тримати облогу. Нехай виходять з міста. Твоє завдання — перекрити дорогу в гори, щоб вони не вдарили мені в спину. Стаєш в ущелині… Поки вони обійдуть гірськими… стежками… Та вони цього не будуть робити, не залишать же місто без захисту… коли ти в будь-який момент… — о-о-ой. Вони й зрозуміти нічого не встигнуть. Клеоне! Знімаємо військо й дорогою через гори — в долину, до річки. Поки він усім своїм збіговиськом розго-орнеться, вишикується, ми його… — слухайте мене. Обоз залишаємо тут. Знімаємося сьогодні. Фалангою в центрі стримуємо його й кін-нотою по флангах! — як долонями по вухах — ляп! — стрімко, жорстко! Не озиратися назад. Правий фланг поведу я. Лівий ти, Клеоне. Фаланга твоя, Алкіде. Міцно стій! На багато людей не розраховуй. Усе вже, годі гаяти час! Перемога наша! Знімаємося!.. — стривай, тут у нас, здається, аварія. Сергій одним разом — туди-сюди — про-тер долонею скло від пари й крапель.
       Замерлий ряд машин… вайлуватий вусатий гаїшник серед слякітно-сірого асфальту… — о-йо-йой. Капот в «гармошку»… крило валяється на… дорозі… — таке життя, Стеценку. Бач. Комусь щастить, а комусь не дуже. Трупів не видно?..
       Не розбереш уже нічого… проїхали…
       Тоноване скло… Блискуче-чорний джип… — вороний бандитський кінь.
       Й знову груддя брудного снігу на обочині… нескінчена стрічка металевої бровки… розкарячені гілки дерев… заліплені снігом… — ну, давай-но, Клеоне, — стрімко! жорстко! — по броньованій кінноті, що в авангарді… — разом ударимо! — а кіннота, відступаючи, на своє ж військо… й змете його… начисто…
       Й бандюган Бояківський попереду на чорному джипі.
       Утім, Стеценку, джип — це хрінь. На джипові не розженеш піхоту, навіть легку, не кажучи вже про гоплітів. Випустять десяток стріл, кинуть пару каменюк з пращів, — шкрябне по корпусу, — й ти: о-йо-йой! наворочений мій джип подряпали!.. — вискочиш з битою, станеш його оглядати з усіх боків, — тут тебе й палицею по кумполу — тюк! — й лежиш собі в малиновому піджаку з пробитою головою… відпочиваєш… — й мобіла валяється поруч.
       Танк — ото сила.
       Тож подумай спершу, лейтенанте Бояківський, й гарно подумай, — чи варто з армії валити.
       Сергій відхилився від вікна й видихом знову вшарував себе в м’яке тепло сидіння.
       Що тобі розповісти про батька, Стеценку? Я про нього й сам не так уже й багато знаю. Після війни не посадили… — пощастило. Йому взагалі щастило в житті. Під час голоду не помер. На Перекопі не загинув… Мало кому вдалося тоді… ну, з тих, кого кинули під Перекоп… захищати Крим… — вдалося вижити. Можливо, одному йому й вдалося. Тим більше, пораненим… Потрапив у німецький госпіталь для віськовополонених. А госпіталь виявився показовим… — для міжнародних там спостерігачів… кінохроніки… — зрозумів. Але потім перевели в звичайний табір, тож знову довелося померзнути… поголодувати… А пізніше, коли підходили радянські війська, втік з полону… й прибився до «своїх»… — й пройшов енкаведистську перевірку. Пощастило й цього разу… не заслали в табори… — та я вже про те розповідав. Ну, про Героя Радянського… Союзу… — пам’ятаєш. Що скажеш, Стеценку, — щастило йому в житті? Не щастило?..
       Зрештою, втихомився біля теплої пічки… й миски борща з м’ясом… — в щасті? Таке воно й було, його щастя?.. У теплі й з мискою борща?.. Огрузлий, втомлений… Широкий м’ясистий ніс… сиве волосся… — чимось схожий на Черчиля, але не такий. Особистість. Розумієш, Стеценку, особистість. Інших таких уже не буде… характерних рис… — ні в кого. Прикро чогось, дуже прикро. Жив собі, жив… — як раптом — ось тобі. На.
       Пістолет у тебе, Стеценку, може, й мається — та нема права з нього вистрелити. А як вистрелиш, може з’ясуватися, що заряджений він був холостими патронами.
       Крісло незворушно-м’яко оточувало з усіх боків. На віконному склі тремтіли краплі.
       Коли ж уже Київ?
       Ну що, Стеценку, що тобі батько?..
       Як не зрадник — то герой. Поступив у педінститут, потім вчителював у різних селах… в аграрному технікумі… — якийсь час був навіть директором школи в сусідньому селі. Але надовго не затримувався. З людьми вживався непросто… постійно конфліктував з іншими вчителями… з сусідами… — все боровся за своє життя.
       Десь тоді й познайомився з мамою. Студенткою була в технікумі…
       Ката!-пу-ульта, — й полеті-і-іла каменюка!.. — в гущу броньованної кінноти. Й ко-оні! Й люди врізнобіч!.. Як мурашки…
       Й вихопити з піхов меча, й озирнутися на воїнів, що замерли на тобі очами-очами з-під металевих козирків шоломів, й ви-игукнути на весь голос: «Перемога наша!» — й зрушитися вперед, залучаючи їх за собою, — й упере-ед! Уперед!
       Шалені темні очі, — на мить виразно серед скла, — по-між непевних… викривлених слідів…— й брудного снігу на обочині.
       То вони, очі, — мої чи батька?
       Й катапульта, Стеценку, — це хрінь. Требюше! Ото була машина. Катапульта кидала двадцятикілограмове ядро метрів на триста… А требюше… — кількатонний вантаж… на перевеслі… — що дони-и-изу, — й перевесло догори-и, — й ще догори праща-а-а! — й полеті-і-і-і-іла!.. — стокілограмова брила… — від фортечних мурів одні друзки лишалися.
       Не можу второпати… Стеценку… — навіщо?.. — ну, навіщо було все?.. — голодував… відбирав у німців висотку… — навіщо з місяць ходив Героєм Радянського Союзу?.. — навіщо мерз у полоні?.. — навіщо були в нього… — спалахи, розумієш?.. — розумієш мене, Стеценку?! — його спалахи… що витрясали… вивертали душу… — коли стукали в двері… — щоб, зрештою, втихомириться в своїй кімнаті… біля теплої пічки… — й чмакати вічний борщ з м’ясом… — хіба до щастя нема коротшої дороги? Навіщо плавати десять років від острова до острова? Скажи, який у тому сенс, якщо під кінець прокидаєшся втомленим… на непривітному березі… рідного острова… — що? Ну, прибрехав. Не стокілограмова брила… Кілограмів двадцять… каменюка… Але фортечні мури в друзки розносила… — гаразд. Не в друзки… — лише шкодили стіну. Здебільшого збивали зубці… — чого ти чіпляєшся? Чого ти вічно до слів придираєшся?! — танк! — оце машина. Як га-ах!-не комулятивним снарядом, — то вже точно від мурів нічого не залишиться. У-ув важкому танковому комбінезоні, здійнявши руки, — в’юркнукти в люк, припасти до прицілу… вчепившись за ручки з гашетками… — й усе по барабану. Й нічого не страшне. Й палець легенько на гашетку… — й кулі-кулі-кулі… — розбиваючи землю в грудки… — полетіли кулі… — що? — гарний ти, Стеценку, хлопець. Вибач, що хотів причавити тебе, як мурашку. Знаєш, у дитинстві я полюбляв вбивати мурашок… Сидіти біля нірки й чавити… ч-чавити їх нігтем… — стривай, Стеценку! Стривай. Я не знаю, що там буде… на похмурому березі… — й знати поки що не хочу. Якось буде. А поки що я там, де є, й такий, яким є, — й Давид був таким, яким був. І Одісей… — Богові з нами цікаво. За мурашки розрахуємося… — але поглянь на цей світ, він створений Богом, і він різноманітний! І ми в ньому різні! І я живу так, як належить мені жити, я офіцер, командир танкового взводу, — я завжди мріяв про армію! — я на своєму місці! — я повинен уміти стріляти з танка!.. — я люблю стріляти з танка!.. — по мішенях, так, — а якби по живих людях?.. — що ж удієш, я повинен уміти стріляти й по живих людях, якщо в цьому виникне потреба, — я повинен буду виконати свій обов’язок… — я повинен вміти стріляти по живих людях, — я маю любити стріляти по живих людях! — не можу не любити того, що призначене мені… — й ненавидіти кожен порух свого вказівного пальця, кожну мить, коли натискую на гашетку, — та що там порух пальця, я повинен, Стеценку, як командир, стежити за ходом бою й направляти вогонь… — і не одного, а чотирьох танків, а невдовзі, мабуть, і дванадцяти… а, може, й більше… — дбати про те, щоб гармати й кулемети якомога точніше, ефективніше знищували живих людей… — Стеценку! — я повинен зуміти взяти на себе відповідальність за кожен з пострілів, за кожну зі смертей… — я повинен полюбити смерть! — це признечене мені! — призначене Богом! — я повинен полюбити смерть… чужу й свою… — чмак-чмак. Полюбити й зрозуміти… — але не розумію. Не розумію, Господи, навіщо він сидів і чмакав… навіщо зараз помирає… — Господи, Ти ж всесильний!.. — усе ж іще можна переінакшити. Ще ніхто не сказав мені слів, після яких усе стане так, як належить… врівноважиться в найдрібнішому… — ухопить вир, утягне в себе й примусить забути, що було раніше… — Господи… — ти бачиш мене? чуєш?.. —врівноваж мене… — Сергій звів плечі, щоб видихнути повітря, але туга міцно схопила душу — не рипнешся.

                                                                                16.

       Вікна на четвертому поверсі світилися… — хтось був удома. Перестрибуючи схода-ми до-го-ри… — Сергій опинився на знайомому бетонному майданчику й усвідомив фігурні цвяшки по периметру дверей. Прозурка дивилися на нього більмастим оком.
       Потягнувся п-пальцем до випукло-твердої кнопки дзвінка… — й мимоволі опустив голову, напруживши шию, — щоб упертися чолом у шлемофоні в приціл і не роз’юшити вистрілом обличчя… — дзвінок віддалено й глухо повернувся з глибини квартири, й стало зрозумілим, що нічого змінити вже не можна.
       Прихована за дверима глибина вирізнилася човганням, кахиканням… клацанням… — і враз увібрала в себе фігурні цвяшки.
       На порозі виникла бабуся.
       — Ну? — видихнув Сергій.
       У фартусі. Руки в борошні.
       — Приїхав…
       — Що? Де він?
       Змахнула перед обличчям рукою, ніби хотіла відігнати щось, відтак повернулася й розшарувалася в напівтемному просторі коридору… — щось не те, подумалося Сергієві. Він зайшов у прохолодний передпокій… зняв шапку, розстебнув шинель…
       І сумку кудись… — на вішалку, так.
       Відтак зайшов на кухню… — бабуся стояла біля плити й плакала.
       — Сергію, тут така справа… Тільки ти не хвилюйся.
       — Кажи.
       — З твоїм батьком усе гаразд. Це тебе на Новий рік хотіли викликати. Тетяна ця…
       — Яка Тетяна?..
       — Ну, Теняна. Подружка Олесина.
       — Чекай, чекай…
       У якомусь гарячому, іреальному просторі усвідомлений світ розірвався на частини й тими частинами, як кубиками в дитячій грі, став перелаштовуватися, змінюватися… — вибудувався вже в іншому порядку й завмер. Зцементувався.
       — Сергійку, рідненький, я ж не знала. Якби ж я знала… Я сама тільки вчора…
       — Божевільня…
       Сльози, збиваючись на зморшках, жалюгідно потекли по сірому обличчя.
       — Чекай, — промовив туди Сергій, — з батьком усе гаразд?
       Бабуся витерла сльози й висякалася у фартух.
       — А що з ним станеться.
       Запалено-сухі брудатно-сірі зморшки… Мішки під очима…
       — Що ж тоді?.. Телеграма…
       — Я тобі й кажу, Сергійку, на Новий рік тебе хотіли викликати додому. Щоб ти разом з усіма зустрів. Так би не відпустили…
       Сірі зморшки стали розмиватися перед ним.
       — Ви що тут , подуріли?! — проговорив Сергій немов-би кимось іншим у собі.
       — …що не зна-али… Якби…
       — А хто знав?! — вимовив він у сіру пляму обличчя попереду. — Оля?
       — Не Оля! Це вже їй пізніше Тетяна сказала.
       — Тетяна? Яка ще Тетяна?
       — Тетяна, — бабуся вишморкнулася у фартух. — Подружка Олесина. Вони ж не думали, що ти все так зрозу…
       — Як зрозумієш?! Що ти мелеш? Приходить телеграма, що батько в лікарні в тяжкому стані! Що тут можна зрозуміти?..
       — …тобі хотіли подзвонити, сказати, що все це неправда, щоб ти не хвилювався. Але не могли додзвонитися, тебе десь не було…
       Волого-сірими зморшками, — й відчайдушно-карим очей серед них.
       Щось не те сказав.
       — В полку?.. Так, мене в полку й не було. Я був на навчаннях…
       «Що ти мелеш», — ось. Даремно сказав.
       — …дзвонили, весь час дзвонили…
       Трагічно-карим очей серед зморшок.
       — То, може, треба було спочатку додзвонитися, а потім уже посилати телеграму?        Невже не ясно?..
       — Олеся так і хотіла. Але Тетяна ця…
       Сергій усвідомив себе в шинелі… — й бабусю поруч у фартуху, — в задушливому запахові з-від плити… — смаженої риби на сковорідці.
       Щось… — ось.
       — Але ж вона не могла таку телеграму послати, — сказав він. — Така телеграма повинна бути лікарем завірена. Не може ж хто завгодно такі телеграми посилати.
       — А-а, а в неї, Сергійку, однокласниця на пошті працює. Вона їй сказала, що ти все знаєш…
       — Божевільня… — пробурмотів Сергій.
       Він глянув на бабусю… — постаріла, подумалося йому. Розвернувся й вийшов.
У передпокої згадав, що все ще в шинелі… — побачив себе в дзеркалі й мимоволі подумав, що сподобався б собі, якби так глянув на себе з дитинства, — статний, у шинелі, із зірочками на погонах… — зняв шинель, чоботи… — й попрямував у кімнату.
       Тетяна… От тобі й Тятяна. Божевільня.
       Колись свою кімнату… — з салатовими шпалерами… з гостро-тонкими поздовжніми смужками… — а тепер уже чиюсь іншу.
       Тетяна.
       Повалився на ліжко… — до болю знайомим рипом пружин. Перевернувся набік… — й чоловічком на килимі! — візерунком таким. Наче чоловічок, зігнувшись, несе мішка, з якого хтось виглядає… — усе несе й несе кудись.
       Й отам от, у нижньому ящику стола, — там мають бути мапи, мапи… ціла тека мап… видуманої країни… — малював колись. Густо всіяні стрілочками… кружечками довкруг міст… — воював усе. Наступав, розвернувшись лавою, й кидав з катапульт каміння й бочки з палаючою смолою…
       З батьком усе гаразд?
       А ще раніше обв’язувався материними панчохами й хродив по кімнаті: я офіцер! — мама дуже била за панчохи.
       У коридорі з-від дверей виник рух… — бабуся?
       — Сергійку, я тобі ванну приготую, — промовила вона з-від брунатно-коричневих зморшок.
       Сергій кивнув.
       У ванну гучно падала вода. Сергій роздягнувся й занурив своє тіло в тепло. Лежав, спостерігав, як крутиться і піниться вода, як вир захоплює й утягує в себе мильні бульбашки… — нічого вже нема. Нічого вже не має значення. Сергій відчував, як поволі розчиняється собою в теплі… — й розумів, що плаче. Хочеться звільнитися, Господи… — думав він, перебуваючи в порожнечі рушників і плакатів, що понаклеювала його сестра, — залишити себе в брудній воді… яка змиється в отвір… у ванній… — а потім одна із жінок Наталчиними очима стала дивитися йому кудись у гли-иби-и-и-ину-у… — й він став відчувати, що поволі викристалізовується собою з тепла.
       Треба було вставати.

Наступна сторінка

Додати коментар