Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (12)

Ч А С Т И Н А Д Р У Г А

Двері? — й блакитним поблиском щось… — стрімке, гнучке, м’яке! — й задушливо-жіноче:
— Вибач двом дурепам!
Грудьми її груди… — вона з ним спить. З тим журналістом… — Сергій відс-сторонився: волосинки над верхньою губою, білі зубки.
— Ой, мала, що з тобою говорити? — промовив ув ясно-блакитне… начебто незнайоме очей…
Й щось належить… — наморщити лоба, так.
— Ти щось як утнеш…
Відчув грудьми пружне тепло її долоні.
— Мускулатура ж у тебе!
Облишити морщити лоба.
— Хоча б листа написала, що у вас така ідея…
— А вона у нас в останній момент…
Пружне долоні, прохолодне тонких і довгих пальців… — тра-та-та! — жорстке погона.
— А де зірочка?
— Тобі мало?
— Де зірочка, питаю? Ти вже скільки років служиш? Більше двох?..
Півтора.
— Ой, мала, куди вона від мене дінеться, та зірочка?.. Третю зірочку одержати не проблема, хочеш не хочеш, через два роки дадуть. От з четвертою важче. А з великою — й не питай…
Обличчя й прозоро-блакитні очі… — й раптом йому здалося, що перед ним — якась стороння дівчина, яка вдає, ніби вона сестра.
— Бойовий офіцер! — білі зубки.
Що?.. — ногами на ліжко?
— Давай в копки-баранки гратися!
А стегна справжні, жіночі.
— Посоромилась би.
— Погладь мене по спинці?.. — м’яким голоса й тіла знизу.
Щось сказати, подумав Сергій, — а-а, телеграма.
— Дитячий садок… Ви діти, чи що? Не розумієте, що можна робити, чого не можна? Це по-перше. А по-друге, яке вона мала право? Хто вона мені така? Ти — сестра, хоча теж, знаєш… — Сергій наштовхнувся на темні цятки зіниць серед прозоро-блакитного роговиць очей. — Могла й подумати перед тим, як… — гостро-темні. — Ну, не ти посилала, пам’ятаю. А вона? Таку телеграму… Що батько в лікарні у тяжкому стані. Абсолютно стороння людина… Я не знаю, що мені навіть…
Гострі!
— Олегу!.. Тьху ти! Сергію… Ну, дурницю зліпили. Я ж попросила вибачення.
— А Олег твій?.. Він до цієї телеграми нічого не?..
— Що «не»?..
— Ти чудово зрозуміла, що я мав на увазі.
— Так, зрозуміла, — прохолодно-блакитним поблиском. — Нічого «не»! І без твоїх штучок-дрючок, чуєш?!
Чую.
Нічого він «не»… — еге ж, повірю. А «штучки-дрючки» — мій вислів. Вірніше, наш. Холодно-блакитним… — й глибшим, теплішим… — сказала йому, не могла не сказати…
— Погладь мене по спинці.
— Хай тебе журналіст гладить.
— Ну, погладь, тобі що, ва-ажко?
Шорстке футболки… м’яке шкіри п-під… — знав, не знав!.. — знав! — по спинці погладь… бачте… — і до нього, видно, чіпляється, щоб погладив.
— Розкажи щось… — голосом з-за волосся.
— Що?..
— Мовчиш, мовчиш… Розкажи мені про своїх дам.
— Дами, як дами… Ти краще розкажи про свого журналіста. Одружуватися — як?.. Збираєтеся?..
— Ти в нього спитай.
— Спитати?
— Відчепись. Нормальний хлопець. Уже завідуючий відділом, а бу-уде… мур-р-р… Та зараз побачиш його. Познайомишся.
— А та?.. Тетяна? Буде?
— А ти хочеш?
— Чом би й ні.
Сергій відчув, як долоня здіймається під світлим волоссям, — з-від якого поблиском… — пильним.
— Що ти задумав?
— Я-я задумав?.. — вимовив він у прозоре… блакитних очей… — Наталки?.. — Звідки ти взяла, що я щось задумав? Нічого не задумав… Просто роздивитися хочу. Майже рідною людиною стала, а так і не роздивився був.
— Дивись мені.
Дивлюсь.
Сергій вивільнився з-від її світловолосого, гнучкого… жіночого… — й став на ноги. Звів догори-и плечі й вдихнув повітря. Корінці книг на поличці. «Психологія» в чорній обкладинці, «Психологія» в червоній… — покурити. Цигарки й майданчик перед сходами.
Що, сестричко?.. — охопивши коліна руками, блакитним кудись, — очі, напевно, як у мами… — й де вона зараз? — відчайдушно-блакитним… — ти ж вагітна.
— Надовго приїхав?
— Не знаю.
Дурниця! Вагітні жінки не такі.
— А в тебе як справи? Все нормально?
— Нормально.
Вони бліді, знервовані…
— В університеті як? Сесія?..
— Сесія.
А ця — на шию. В копки-баранки гратися…
— Не боїшся?
— Чого боятися?
А про що я? Про екзамени чи про що?.. Про пологи?..
Дз-з-з-з-звінок! — легше.
— Це по мене.
Колінами-ногами й тіл-лом гнучко — плиг! — світловолоссям зосереджено до дверей.
Сергій повалився на тахту. Книжки-панчішки. Мимоволі потягнувся пальцями до м’якого… й відтак шорсткого… — чоловічка з мішком на килимі. На цій тахті вони. Оля з тим журналістом. Голі. Туди-сюди.
«Іванно Володимирівно, а вас персонально з Новим роком, ось, будь ласка… ось…» — доносився з коридору чоловічий голос.
Тетяна.
Узагалі-то, дівчинко, — це хамство з твого боку. Сторонній людині телеграму таку посилати.
Тепер начувайся.
«Повернув цілою і неушкодженою, як і домовлялися, а сьогодні, з вашого дозволу…» — та-та-та! та-та-та! — тріпло.
Тіснувато тут, у квартирі… — не розминутися.
Одісей тобі, Стеценку. Хитроумний. Чи як? Хитророзумний?.. Хитрожо… — слухай сюди. Коли він зрештою прокинувся… Ну, вже на Ітаці, куди його доставили фракійці… — горе в чоловіка! нещастя! — що робити з добром, яке йому надарували? Куди заховати?.. Порозкрадають же все… порозтягують… — а, може, самі фракійці вже щось і поцупили, поки спав? Перерахував прискіпливо — казани, триноги… начиння бронзове… ризи, шиті золотом… — а тут йому й Афіна… — явилася таки. Порадити, куди добро заховати. У печері тут… недалечко… — вона вже її для любого Одісея примітила. Допомогла в печеру все добро перетягти й каменюкою вхід завалити… Сміялася над ним подумки… — та ні! — з розумінням так, співчутливо… — тяг-гала з ним казани й триноги…
Такий от, Стеценку, Одісей… — така в нього Афіна. Кому потрібними були ті його випробовування? Йому самому? Та втомленим уже, виснаженим повернувся додому, навіть дружина не впізнала. Афіні?.. Отож бо й воно. Позабавлялася трохи… Нудно ж на Олімпі серед божків, яких знаєш, як облуплених…
А уявити, що дитина… — справжній кошмар.
Чоловічок знову вималювався на килимі. Треба якось вийти перекурити… — цигарки, здається, у ванній залишив. Що вони від нас хочуть, чоловічку? — жили тут собі нормально… нікого не чіпали…
Вийти зараз в коридор, взяти цигарки… привітатися з ним… розминутися… — й до дверей. Ні. Треба буде розмовляти.
Сергій згадав про своє тіло… відчув його серед… халата… — й, поновивши над ним владу, спрямувався ногами до підлоги, — й сприйняв м’яке й погідливе капців. Не жорстке й промерзле чобіт.
Вийти в халаті?.. Не годилося.
Звівся на ноги, скинув халат… Чоловічок усе так же кудись ніс свого мішка. Сергій спроквола одягнув сорочку, кітель, штани… Прикро, що не було поруч ні черевиків… ні чобіт… — щоб показатися вже перед ним, як належить. Трохи затримався біля дверей… — і вийшов у коридор.
Й он вони. Парочка. Самсон і Варварочка. Рука за талію… Та нормальний. Високий, симпатичний. У плащі. При краватці. Піжон… Очиці бігають… І сутулиться надто…
Правильно! — руку з талії, отак. Бійся.
Сергій посміхнувся.
— О-о, знайомтеся, — сказала Оля. — Це Олег, мій брат. Ой, Сергій, мій брат. А це Олег.
Мій… — хто?
Пот-тиснути руку… — що, друже, трахаєш мою сестричку потихеньку? — тепер курити.
— Сергійку, розваж гостя.
І кудись. Стегнами своїми. От ш-шило!
Та-ак, ну що?.. — непевні твої… метушливі очі… — похмелитися хочеш?
— Оля мені чимало розповідала про тебе, — мовив Олег. — Так, українська армія зараз…
— Ти роздягайся. Ось вішалка.
— Сергію, проведи гостя у вітальню, — долинув голос бабусі з-від кухні.
— Ось…
— Дякую... У-у, твоя шинель. Так, українська армія зараз…
— Еге. Сюди.
Знає він чудово, куди.
Сергій трохи затримався, пропускаючи його в сутемно-скляний простір вітальні, глянув чомусь — пильно! — до дверей кімнати… — звідки випалахнула стрімко-чужим Оля… — й халатом світловолосо зникла у ванній.

* * *

Олег сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу. Темно-сірий піджак «у ялинку» був розстебнутим, розтебнутим і верхній ґудзик на комірці сорочки, — вузол сірої краватки ослабленим і відтягнутим донизу, — й сама краватка безвольно звисала й губилася між полами піджака й штанинами.
Шпак, подумав Сергій.
Він роззирнувся, куди б самому сісти… — та на канапу, куди ж. І теж заклав ногу на ногу.
Мимоволі ковзнув поглядом по блискуче-слизькому склу «стінки» з рядами книжок… чарками й кришталевими вазами… телевізором… — затримався на округлому годиннику, що лунко ц-цокав в обмеженому стінами й стелею просторі вітальні… — зачепився за люстру, підвішену на ланцюжку… за тоненьку шию… — й не було вже куди діватися, — глянув на Олега.
На якусь мить опинився в його запалих… прозоро-карих очах з прожилками… крові в кутиках білків… — й відчув себе незатишно в чужому світові, — відвів очі й натрапив на поліровані дверцята бару… збоку від телевізора… — з округлою золотавою ручкою.
А похмелитися хоче, аж пищить, — подумав він.
— Від того, якою буде наша армія, — промовив Олег, — залежить, якою буде наша держава.
Належало знову глянути на нього… принаймні, в його бік…
Краватка понуро звисала й, здалося, відтягувала донизу напівовали «мішків» під очима й заважке підборіддя.
Хріну я дам тобі похмелитися.
— Я сказав би не так, — відповів Сергій. — Буде держава — буде й армія. Будуть нас годувати, одягати, укомплектовувати, як належить, ми — що? Будемо служити. Виконувати свій обов’язок. Куди ж подінемося.
— Матеріальний бік справи — річ важлива. Але значно важливішим є те, чи усвідомлює офіцерський корпус, якій державі служить. Чи щиро…
А міг би. Отам от, у барі, — пляшка кон’яку.
Блискуча стінка… округло-золотава ручка… — й шкірою щоки Сергій відчув, як очі навпроти відчайдушно намаються пробитися до нього.
— …українську присягу?
Що, що?
— Офіцери щиро прийняли українську присягу?
Нічого не залишалося, як… знову… — глянути! — в його очі.
— Аякже, щиро, — проказав Сергій. — Якщо не хочеш служити десь за Полярним колом, то й не так щиро приймеш.
— Або воювати на Кавказі…
— Або воювати.
Шпак! Що ти знаєш про війну? — Сергій мимоволі він стиснув зуби. — І я не знаю, але здогадуюся… Сказав би краще, як моя сестра? Красиві в неї груди? Знаєш же, знаєш. А я не знаю. А в ліжку вона — як? Знаєш?! Стогне, плаче, сміється?..
Що?..
— А якщо з Росією доведеться воювати?
Дійняв уже!
— Що воювати, Олеже, з ким?
— З Росією.
— З ким воювати?.. Це ж та ж самісінька армія, той же бардак. Хотів би я подивитися на це видовище. Половина техніки, блін, взагалі не зрушить з місця, а та, що зрушить, стане в дорозі. Обірвані, голодні, неукомплектовані… Куди їхати, по кому стріляти?..
— Я розумію, що перебільшуєш. Не так усе й кепсько, переконаний.
— Не так кепсько, згоден, — сказав Сергій. — Усе значно гірше… Жартую. Ну що тут у столиці? Що «на верхах» робиться?
— Ділять владу й гроші.
— Ясно.
Сергій видихнув повітря.
Ще кілька хвилин відсидіти, подумав він, — й на вулицю перекурити.
— Усе нормально, — говорив Олег. — Усе йде туди, куди належить. Одне тільки — не варто від ядерної зброї відмовлятися. А що в армії думають з цього приводу?.. Обурюються?..
— З приводу?..
— Ну з приводу того, що Захід і Росія примушують Україну відмовитися від ядерної зброї.
— Справді?.. Ну так на хер вона всралася, та ядерна зброя?..
— Дивно таке чути від війського.
— А що ж ти хотів від мене почути, Олегу? Що ми спимо й бачимо, як би з ким ядерними боєголовками покидатися?..
Збавляй оберти, подумав Сергій. Цілком можливо, він — майбутній зять.
— Ядерну зброю мають не для того, щоб використовувати. Це очевидне. Але до держави, яка має ядерну зброю, ставлення інакше, ніж до тієї, що її не має. Політика.
«Гадаєш, мавпа з гранатою викликає більше поваги, ніж мавпа без гранати?..»
«Ти важаєш себе мавпою?»
Ну?
Відповідай щось.
«У того, в кого мається за поясом пістолет, має більше шансів отримати в живіт кулю».
«Ти боїшся свого пістолета?»
Та відповідай уже щось!..
— Якщо комусь в армії й потрібні ядерні боєголовки, це зампотилам і прапорам. Обійдуться. Нехай крадуть брезенти й бушлати, тільки не боєголовки.
Це теж зайве. Краще вже було б про мавпу…
— Що ж удієш, час такий… — мовив Олег. — Приватизація державної власності.
Сергій відштовхнувся дол-лонею від бильця канапи — й став на ноги.
— Десь рік тому мене відрядили на командно-штабні дивізійні навчання… — промовив він. — Ну, це коли дивізія не розгортається, а воюють лише штаби, розумієш? Але все було по-серйозному, з тривогою, з виїздом на замаскований командний пункт… Я був помічником оперативного чергового. Задовбався трохи. Ні поїсти нормально, ні поспати… Але це десяте… Кілька днів «воювали» з сусідньою дивізією, спершу все було нормально — розгорталися, атакували, оборонялися… Поки не дійшло до тактичних ядерних ракет. Я не пам’ятаю вже, хто першим узявся ракетами кидатися. Для нас — вони, для них, мабуть, — ми… Самі навчання, знаєш, змазані в пам’яті… Але момент, коли ми «запустили» ракети ясно й чітко в голові, всі деталі виразні. Розкладені карти на широкому столі… Жорсткий голос командира… скам’янілі обличчя… Гра грою, але моторошно стало. Відлік часу до пуска. «Пуск». Полетіли ракети. Кілька хвилин тиші… — й нас уже нема. По телефону повідомили, що штаб накрила ракета у відповідь. Кінець навчанням. Пам’ятаю, як вийшов з намета на вулицю… Шуміли дерева… Крізь гілки пробивалося чисте блакитне небо…
— Ангелів не бачив?
— Не бачив. Спокійно стало на душі. Трохи сумно… Щодо ангелів — не знаю. Чого не було, того не було…
— Так, сумно.
— На тому навчання, власне, й закінчилися. Коли поверталися додому, набрали шампанського… якогось хріну… Прихопило живіт. Стукав з будки водію, щоб зупинив машину. Уся колона стала. Ледве в кущі добіг.
Скажемо так, майже добіг… — подумав Сергій.
— Буває… — сказав Олег. — Недавно я був акредитований на навчаннях… Може, знаєш, там є полігон неподалік Чернігова…
Мені Десну не знати?.. — от же шпак.
— Навчання перед закордонними спостерігачами? Кореспондентами?
— Нехай так. Але ж насправді показали, що вміють і стріляти, і водити, й орієнтуватися… Нехай одна частина, та все ж…
Орієнтуватися йому… Розгортатися, атакувати… Ну, десантура ще… Морпехи. Ну, може, ще кілька частин… — що, шпаче, повоювати захотілося? Так сідай у танк і воюй!.. Півтори хвилини в бою живе танк. Ти когось підбив і тебе підбили. Попадуть у м’ясорубку боєздатні частини… Й що далі? Кидати в м’ясорубку все нові й нові частини?.. Ти підбив і тебе підбили… Ну її на х…, ту війну, чуєш?.. Й разом з нею навчання й…
— …розпатякування про війну війни! Ти підбив і тебе підбили! Оце й уся війна! Ви там, блін, політики, журналісти, сидите, розпатякуєте, буде хтось воювати чи не буде, так от, сідайте в танки і воюйте, якщо так хочеться!
— Якщо треба буде, то сяду.
Утямити своє г-горло… — через яке тільки-но виніс голосом… в довколишній простір… — канапи, стінки, телевізора… крісла… — його непевних очей.
Гор-рло… Гир-р…
— Я не те мав на увазі — опанував свій г-голос Сергій. — Набридає просто інколи… Та-ак, ну що? За знайомство?..
— Якщо виникне ситуація… необхідність… — долинуло від Олега, — то зміг би стріляти в таких же, навіть в тих людей, з якими зараз служиш?
— Це ж яка необхідність?
— Ну-у… мало чого може статися. Нападуть на нас. То, якщо уявити якогось офіцера-росіянина, з яким зараз служиш…
— Паржина? — мимоволі спитав Сергій.
— От-от, Паржина. Уяви, приміром, того ж Паржина, який проти тебе на танку. Чи будеш ти в нього стріляти? Відверто?
У Паржина?
Що ти вирячився?
— А чого це я маю з тобою відверто?.. — проказав Сергій. — Я тебе вперше бачу, чого це я маю з тобою відверто?!
Ноги! — коліно з коліна.
— Вибач, — з-від крісла. — Професія ця… Усе інтерв’ю беру. Вибач.
— Зам’яли. Не хочеш випити? По чарочці коняку.
— Сергі-ійку, — почулося тоненьким з-від кухні. — А чому ти не пропонуєш гостеві кави?
— О-о, ні… — крісло, руки туди-сюди. — Я вже сьогодні зранку кави… — пальці по грудях, де серце, — тук-тук.
— А коньяку?
— Ні, ні…
Ні, так ні. Тепер — курити.
І йому запропонувати перекурити? Належить начебто… — та ну.
— Перепрошую, я зараз, — промовив Сергій і звівся на ноги.
— Нічого, нічого… Я тут сам. Ось журнали.
Знає, де журнали… — Сергій вийшов у коридор, але направився чомусь не до вішалки, а до дверей ванної… — цигарки, цигарки. Двері? — мокрим волоссям… піною… — перепрошую.
Ясно-блакитним очей?
— Ой, та що, я тебе не бачив? Цигарок тут нема?
— Зникни.
— Не груби братові.
Двері… — та в шинелі ж цигарки. Сергій ступив ще кілька кроків і запустив обидві долоні в кишені… — ясна річ, тут. Де ж їм іще бути? Маленькі в неї груди. Родимки на спині… — тів ж родимки, що і в дитинстві… — а забув уже… — забув.
Чоботи?.. — й шинель на плечі… шапку… — і на майданчик себе… — прохолодно-цементний.