Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (02)

Попередня сторінка
                                                                        

                                                                              3.

       Брудна, глибоко втиснена в сніг дорога, — роздертий на окремі дерева ліс… — сліпуче-біле поле! — кілька скупчених будиночків полігонної команди з високою щоглою антени.
       Ет! Усе б одно нажерлися. То краще, товаришу майоре, при мені, ніж… — хо-хо! — як дівчинку вломали. Спочатку з нею лагідно, делікатно, щоб потім… під зад ногою… — ногами в сніг, ногами… — й зад у ватяних штанях — туди-сюди. «Всюди жо…» — тихо.
       Поїхав один додому.
       Обмерзла металева хвіртка, темно відчинені двері гаража, безпритульний тракторець… — пих-пих-пих… — й нікого.
       Пронеси!
       Доріжкою до приміщення чергового… — от якби й там нікого не було… — швиденько собі подзвонив би, відзначився й назад… Промаслено-важкі двері, темне коридору… — чимось кислим у ніс! — видно, щойно вимили підлогу… Пережити якось ці кілька хвилин… — ще двері.
       Не пронесло.
       Здалося, з-за куліс — потрапив на яскраво освітлену сцену.
       — Усім привіт! — Сергій випружинив на обличчі усмішку. — З наступаючим вас! Петровичу, а я вас не впізнав, у наступному році багатим станете…
       На стільці, розіставивши ноги, — Петрович… прапорщик Денисенко… — з усіх «прапорів» найгладкіший «прапор». І без того не бідує. Тягне, що бачить… Подати йому руку. І Єрьомі, «діду». І тому от… — теж, здається, «дід». А всі інші «молоді»…
       — Ви там іще коростою не обросли? — спитав Петрович.
       — Приходьте сьогодні ввечері до нас, товаришу лейтенанте, — сказав Єрьома. — Ми тут на ніч баньку організовуємо. Попаримося по вищому класу.
       Пронесло…
       — Ту, що влітку будували? Ноу проблемс. Є в мене, Петровичу, одна ідейка… — Сергій підморгнув прапорщику. — Про спільний бізнес. На ялинках.
       Петрович махнув рукою.
       — Подзвони в полк.
       — За тим і прийшов. Полкач, видно, хоче запросити до себе додому зустрічати Новий рік.
       Засміялися.
       — Що, пригрілись? — Петрович важко підвівся зі стільця. — Вперед, з піснею. Кравченко, зганяй на другу тактичну вишку…
       Сергій не дослуховувався. Сів на стілець, звільнений прапорщиком, зняв слухавку і покрутив диск. Щось клацнуло, пошуміло й мелодійно пролунало:
       — «Горизонт».
       — Чергового по «Лакмусу», будь ласка.
       — А хто його питає?
       — Лейтенант Бояківський, якщо це має якесь значення.
       — Який, який?..
       — Боя… — Сергій перевів подих. Відтак виворухнув губами в прохолодно-темний пластик слухавки:— Привіт.
       — Привіт.
       Слухавка замерло шуміла.
       — Ну як ти?.. — вимовив нарешті Сергій. — Давно вже не бачилися… Місяців зо три, напевно?..
       — Сім.
       — Швидко час біжить… А мене отак от підставили під Новий рік. Тепер тут доведеться зустрічати.
       — А я знала, що ти на полігоні…
       Тоненький голос немов-би в’юркнув у глибину слухавки… — от же манера. Про щось почати й замовкнути. А ти бери продовжуй тему, — байдуже, хочеш, не хочеш…
       — Когось із знайомих бачила?
       — Нє-а.
       — Значить, хтось подзвонив.
       — У-гу.
       — Знаєш анекдот: «Жаба, н-ну?»
       — А ти не змінився, Олегу.
       — Ти, бачу, теж.
       Помовчали.
       — Мені треба в полк подзвонити… — вимовив Сергій у слизьке слухавки.
       — А у нас така компанія тут збирається… — прорізався звідти її голос. — З твого батальйона теж є. Думала, й ти будеш…
       — Ну-у… Я теж сподівався не так зустріти Новий рік.
       — У Мироненка збираємося. Може, знаєш?.. За яром. Там є провулочок по Петровського…
       — Я знаю, де живе Мироненко.
       — Може, заглянеш?..
       — Та ні, Наталко. Я ж на полігоні…
       Ідіот!
       — Ні, Лорочко… Тьху ти! Світлано! Ти єдина й неповторна.
       У слухавці клацнуло… пошуміло…
       — Помічник сто сорок третього по «Лакмусу» лейтенант Паржин!
       Сергій видихнув повітря.
       — Прийміть телефонограму, — промовив він. — Записуєте? Наказом міністра оборони України Ка Пе Морозова лейтенанта Паржина за хронічне пияцтво розжалувати в єфрейтори.
       — Сергію, це ти?
       — Й-йя.
       — Тут тобі…
       — Орден дали?
       — Слухай, заспокойся. Тобі прийшла телеграма з дому. Батько в лікарні в тяжкому стані. Приїжджай негайно. Мама.
       — Що, що?
       — Телеграма така. Чуєш?..
       Сергієві здалося, що це сидить не він, а хтось інший.
       — Чую. Коли прийшла?
       — Сьогодні вранці.
       «…печатки на танкодромі… на артилерійському стрілищі… як приморожений… Кравченко!..» — звідкись, немов з іншого виміру, доносилися слова Петровича. Сергій запалив і порожньо подивився на стіну, звідки йому усміхалася напівгола білява дівчина.
       Ще мить — і незнайоме, холодне й тяжке, підступило звідкись ізнизу й зціпило душу. Білозуба усмішка на стіні стала розмиватися. Сергій затамував себе.
       Слухавка відважувала руку. Він приклав її до вуха.
       — Ти ще є? — долинуло звідти.
       — Так, так, Сашко… Слухай… — Сергій не знав, що йому сказати. — Там поблизу нікого з начальства?..
       — Яке зараз начальство?
       — Так, це ж свято… Ну що ж, дякую тобі… — спитати, як справи? — Постукай, постукай там у себе по клавіші, щоб «Горизонт» знову дали.
       — «Горизонт».
       — Начальника «Лакмусу».
       На щастя, вона не впізнала його голосу. Щось клацнуло, потім почулися гудки… — Сергій спіймав себе на тому, що їх рахує… — на восьмому перервалися.
       Тоненький, наче не з-від цього світу, голос відповів, що так, це квартира полковника Дорошенка, але татка вдома нема й не скоро буде.
       Комбата ж на місці застав. Той сказав, що розуміє й співчуває, але нічим зарадити не може: Паржин чергує по полку, Іващенко його змінює, Мартинов по парку, всі ж інші в новорічну ніч будуть відповідальними по батальйону. Тож поки що доведеться там почекати, а завтра, можливо, щось придумаємо.
       Сергій поклав слухавку й вийшов на вулицю: сонце різонуло ув вічі. Справа поволі, все потужніше й наполегливіше, завмерло спрямувавшись до відчинених воріт, — гула полігонна вантажівка.
       Він вдихнув повітря й рушив дорогою до лісу.

                                                                               4.

       Металево дзенькала сокира об промерзле дерево. Біля вагончика на снігу чорніла розлога гілка, Лаврут в одному «хебе» притоптував на місці, нагинався, клав віття на товсту колоду, розмахувався довжелезними руками — сокира зблискувала на сонці — й, хукаючи, опускав її важко-гостро донизу… — дзеньк!
       Побачивши Сергія, він випростався, перекинув сокиру з руки в руку й криво посміхнувся. Візьме зараз, «дзенькне» тебе по голові, подумав Сергій, і всіх проблем.
       — Пан лейтенант. Живий і здоровий.
       — А що?
       — Та думали, вас «прапори» з’їли.
       Лаврут із силою увігнав сокиру в стовбур.
       — Як бачиш, не з’їли, — проказав Сергій. — Що тут у нас? Ти сам?
       — Угу.
       — Охайніше складай дрова. Вчора звалили абияк. У вагончику ні пройти, ні протиснутися… — Сергій відкрив дверцята. Все, як і раніше — холодно, вогко. «Буржуйка» мерзло дивиться у напівтемряву єдиним своїм оком.
       — Купила баба коника, а коник без ноги, вона його ломакою, ги-ги, ги-ги, ги-ги… — проспівав позаду Лаврут.
       — Що це таке? — не озираючись, спитав Сергій.
       — Пісенька.
       «Гигикне» зараз по голові — і бувай здоровий.
       Сергій поволі повернув до нього голову. Шалені, непевні в орбітах, очі — й широкі жовті зуби серед видовженого обличчя.
       — Вагончик криво стоїть! — несподівано голосно крикнув Лаврут. — Розвернути треба! Якщо розвернемо, задувати не буде, — він раптом зірвався з місця, оббіг вагончик по глибокому снігу й узявся за металеву лапу, якою чіпляють до машини.
       — Лавруте! — гукнув Сергій.
       Той, усе ще тримаючи лапу, підвів голову.
       — Лавруте… — повторив Сергій. Не хотілося нічого. — Облиш вагончик…
       — Як там Свєтка? Поговорили?..
       — «Свє-єтка»! — перекривив обличчя Сергій. — Це ти їй дзвонив? Я, блін, — він помахав пальцем, — когось застукаю! Думаю, що вони за соляркою, а вони свєткам бігають дзвонити!
       — Треба мені ваша Свєтка… Дійняли вже своєю Свєткою.
       — Куди всі поділися?!
       — Куди, куди?.. Стеценко й Валієв на посту. А Попов і Шуліпа… Ви ж самі послали…
       Лаврут нарешті облишив залізяку і, намагаючись ступати у свої ж сліди на снігу, повернувся назад.
       — Ви ж самі послали, пане лейтенанте. В село…
       Згадав.
       Двері прохолодно-металево… — пальцями. «Свєтка»… Теж мені, дивізія, — комуналка… Лягти б зараз. Холодно. Ще заблукають у тому лісі. З дороги зіб’ються. Відповідай за них потім… А то — спіймають… З полігону приїдуть до тієї ж бабці за смагою, побачать їх і спіймають…
       Поріг… іржаво-крихко… — долонями його. Нічого, сховаються… Он які будинки зараз зводять у селах… двоповерхові… — іржавим холодом пронизливо крізь долоні в тіло.
       П-п-підтягнутися! Й коліном… — на поріг.
       Озирнутися.
       — Лавруте!
       Сокира… — блискуче-темним.
       — Одягли б мою шинель і шапку ротного. Десь тут валяються.
       — Навіщо?
       — Переодягся б хтось офіцером. До офіцера ніхто не причепиться. Скаже, із солдатами прийшов у село. Справи…
       — Та все буде нормально, чого ви хвилюєтеся? Відпочивайте краще.
       Сергій відвернувся. Видьоргується, салабон. «Відпочивайте»… Ящики, ящики… настил… — повернутися й вставити йому, як належить?.. — холодно. Коліном, ступнею… — матрац. Долонями його… — липкий. І дол-лонями, колінами-лінами… — просунутися по настилу вперед.
       Ковдра… прохолодна, вогка… — на голову її. Затамувати себе… — й провалитися донизу. Кудись у прохолодно-темну глибину… насичену колючими ялинковими… голками… — зосередитися на теплі, що кволо виточується з тіла… розшарувати себе в ньому… — й не думати ні про що. Відчути, як темрява концентрується в прямі й стрімкі стовбури сосен… з виразною пошерхлою корою… жовтавою… — з таких сосен робили катапульти. Рубали стовбури, обтесували гілки… різали на колоди… — вбивали розпірки, ставили перекладини… — ще заблукають в тому лісі. Відповідай за них потім… Скручували волокна… — або спіймають. Скр-ручували… — сховаються. Он, які будинки зводять по селах… двоповерхові… — план двоповерхового особняка. На аркушах у клітинку, що видер із зошита, — приніс йому показати… батькові… — й його колючі очі під густими сивими бровами: «А мене куди подінеш? Старий, думаєш, скоро помру, то не варто й кімнати залишати?»
       І раптом перед ним немов би матеріалізувалося обличчя батька: широке, оспале, ніс із горбинкою, сива чуприна. Сидить за столом і їсть свій вічний борщ із м’ясом. Страшенно чавкаючи. У жовтій майці й спортивних штанях із діркою на правому коліні. У дитинстві пережив голод 33-го й потім ніяк не міг наїстися. Чмакав, чмакав. Його за це терпіти ніхто не міг, а він чмакав, чмакав…
       Та щ-що ж воно там, за коміром?! Ялинкова голка чи що?..
       Сергій рвучко звівся, — зно-ову!.. — й повалився на спину… Знову стеля… З-від темряви, поволі зростаючи… й владно поширюючись… — вирізнився біль на маківці голови.
       Якщо той недоробок Лаврут зараз відчинить дверцята й спитає, чи не проломив товариш лейтенант голову, я його… — попереду крізь темряву гостро били зі щілини цівочки світла. Сергій знову заплющив очі. Катапульта. Обтесані розпірки, перекладини… скр-ручені волокна… — «ложка» відве… відведена назад… — й усе напруж-жене… — заплакана Світлана за столиком у ресторані. На якому холодний біфштекс, салат… двісті грамів горілки… сухе вино… — ти бач. А розмовляє, наче нічого й не сталося. Так же замовкає… спонукає, щоб продовжив тему… протягує слова… — блискучі очі. Пряме темне волосся… І дивиться… з-під чівки… — темно-карими очима… — вицвілими… — з-під сивих брів… — вдивляється... пильно… — батько. Планчик той! планчик! — усе викреслив, вирахував, продумав… — сидів за столом, креслив… — оцю стінку треба зруйнувати, поставити посередині колону, буде вітальня, тут пробити двері в кабінет, тут буде кухня, тут сходи на другий поверх, там — кімната… спальня, дитяча… — радий такий, раденький приніс йому показати, а він: «А мене куди подінеш?..» — густі сиві брови. Вицвілі очі… Хто ж його… того… — ну, догляне?.. Бабуся?.. Сестра Оля?.. — а хто він їй? Власне, ніхто — батько старшого брата… Та й не до того їй зараз… своїм журналістом вона… зайнята… — сестра Прокседа?.. — еге ж. Треба ж було таке ім’я дати?.. — та догляне. Не так батька, як його хату… ділянку землі у приміській зоні Києва… поруч із залізничною станцією… — тисяч десять-п’ятнадцять «зелених»… — стеля! — над головою. М’язами розіслаблено матрац… Бігають вони через ліс… ще заблукають… — ка-та-пу-льта. Скр-р-ручені волокна. Й важелем назад… й ще назад… ще… — аж до кінця. Й у-ув «ложку» каменюку. Важкелезну… — з танка! — в міську браму!.. — комулятивним снарядом… — й усе в друзки! Хо-хо!.. Й кулеметом — тра-та-та-та-та-та-та! — а люди, як мурашки… розбігаються… — ховаються за обламками стін… за камінням… — залазять у щілини… в бетоні… — мурашки… — а їх нігтем — тук! тук! тук! — розчавлені, понівечені тільця на бетоні… під жорстким сонцем… — з-від запиленого вікна… — й голе коліно крізь дірку… в штанях… — й червоні губи: чмак-чмак.
       Сергій усвідомив своє тіло серед темряви в пронизливо-сирому холоді.
       Поволі до нього дійшло, що зовні розмовляють. Він прислухався, і раптом простір за дверима вибухнув лунким сміхом.

                                                                     *      *      *

       Переборюючи своє тіло, він спрямував його до краю, — й утямив, що ноги звисли з настилу. В цей час двері рипнули й стрімко прочинилися — увірвалося світло. Сергій поморщився.
       — Панове рядові й сержанти! Струнко!
       Серед світла вирізнилося рожевощоке обличчя Попова.
       — Пане лейтенанте, дозвольте доповісти, ваше завдання виконано!
       Сергій зліз на підлогу. Ноги встигли затерпнути й відружинювали кожен крок. Вдихнув чистого повітря й закашлявся. Клята солярка.
       Опершись об одвірок, глянув донизу: вирячилися вони. Скільки ж їх? — один, два, три, чотири… І на колоді ще хтось…
       — А на посту?.. — хрипко спитав він.
       Несподівано для самого себе відштовхнувся й зістрибнув на сніг: ледве встояв. Справа й зліва його підтримали за лікті.
       — Я питаю, хто залишився на посту? — Сергій вивільнився від чужих рук.
       — Службу несе рядовий Шуліпа! — гаркнулося над вухом. — Як хто з’явиться, свисне. Та хто з’явиться?
       От вони — веселі, розпашілі… — обличчя раптом стали розпливатися перед ним.
       — Чого ви дурника валяєте?! — Сергієві здалося, що не чує власного голосу. — Чого Шуліпу залишили одного? Ясно було сказано — чергувати по двоє! Стеценко, твоя черга? Вперед, до Шуліпи! А ви чого стали? Дрова хто буде складати? Щ-що це ви, блін, як не знаю, що?! По солярку треба сходити на полігон, чи ні? Кому це робити, мені?!.
       Отак, розлазьтеся, швидше!.. А то — гигочуть вони, стоять… Хто тут іще? Лаврут?! Голова тріщить. Запалити б. Де цигарки? Повитрушувалися всі. От що значить — «Прима». Купиш пачку — й половини нема. Витрушуються. А ноги ще «стріляють». Куди б його присісти? Он туди, на колоду. Тримайся. Не впадеш? Ні, наче. А це що?.. Руки тремтять? Ну ж!.. Заспокойся.
       — Посуньтеся, пане лейтенанте.
       Хто це?! Стеценко?.. Він же на посту повинен бути!
       — Лаврут пішов замість мене, — зарухалися губи в яскравому й начебто німому просторі навпроти. — Я дрова складаю.
       До дідька все. Хай роблять, що хочуть. Що йому треба? Дрова забрати?.. — Сергій посунувся до краю колоди, потім підвівся, підійшов до вагончика й прихилився до нього спиною. Промайнуло щось темне — комбінезон?.. Відтак збоку щось грюкнуло й посипалося.
       Сергій повернув голову: Стеценко складав дрова на підлогу вагончика.
       — Бачили б ви своє обличчя, — не озираючись, мовив той.
       Голова тріщить.
       — Сходили в село? — спитав Сергій.
       — Усе нормально.
       — Ніхто не засік?
       — Кому ми треба.
       — А мені телеграма прийшла з дому. Що батько в лікарні в тяжкому стані.
       Стеценко глянув на нього.
       — Це… що треба було в полк подзвонити?
       — Ну.
       На мить Сергій сфокусував себе на обличчі навпроти й утямив, як там звелися густі брови.
       — Що ж удієш, — виворухнулися губи. — Може, ви того?.. Сто грамів? І те — легше буде.
       — А якщо хтось приїде?
       — Та хто вже приїде…
       Стеценко облишив дрова, відійшов убік, покопирсався в залишеному на снігу гілляччі й повернувся з пляшкою з-під лимонаду, заткнутою саморобним паперовим корком.
       — Дати щось закусити? — спитав він.
       — Облиш.
       Сергій узяв до рук пляшку, обдивився, вирвав затичку… — тьху! — смердота.
       Не думаючи нічого, перехилив й кілька разів ковтнув. Почекав — і ще кілька. Як вода. Проте раптом у шлунку стало щось відбуватися, щось тяжке й отруйне підступило звідти до горла. Сергій затамував подих, зціпив себе: минуло.
       Відтак стало спокійніше. У голову, начебто, не вдарило, але все вернулося на свої місця — ось ліс, ось вагончик, ось колода, ось порубане віття на снігу. А закусити б не завадило. Та!.. Обійдеться.
       — Пішла? — спитав Стеценко.
       — Куди подінеться. Думаєш, лейтенант падлюка? — Сергій поліз у кишеню по цигарки. — Думаєш, на два чи скільки там років старший, а видьоргується? Ні, чекай, щось скажу. Розумієш, в чому річ. Кожен повинен тягти свою лямку. Як я раніше? Всі, блін, рівні, всі такі ж хлопці, як я, а тут, як вища каста, як дворянин… Так ось, кажу, називайте просто «Сергієм», можеш у кого завгодно з «дідів» спитати, ледь чи не весь полк на «ти» називав… Чекай. Іду з офіцерами, стоїть такий розхристаний. «Гей, Сергію!» — кричить… Гаразд. Дають мені з десяток бійців, наказують викопати траншею. Приходимо, ну що, кажу, копайте. Один, хто молодший, копає, а хто вже через рік перевалив, каже — воно тобі, Сергію, треба? Сам узяв лопату — давайте, кажу, будемо разом. Х-хе!.. Так нічого й не викопали. І кого потім взули? Солдатів? Хер там. Мене взули. Е-е, думаю, лейтенанте Бояківський, щось не те. Всі ми рівні, але служба є служба, порядок є порядок. Ось зараз, мовляв, накричав, видьоргується… Чекай. Я ж до вас по-людськи — так, свято, можна на Новий рік трохи розслабитись, а ви що? Пост кинули, вже пити збиралися. І що? Влетіли б зараз, кому потім відповідати? Вам?.. Хер там. Мені.
       — Ніхто зараз не збирався пити.
       — Не збирався… Скажеш… Щось тут у нас, Стеценку, не те коїться. Якісь у вас між собою справи… Про щось говорите, а коли я підходжу, замовкаєте. Попова спозаранку будять. Хтось бігає кудись дзвонити… Телефоністкам? Не знаю, не знаю… Чого мовчиш, Стеценку? Мовчи-иш… Ніяк тебе розкусити не можу. Підтакуєш для годиться, а про себе думаєш… хто знає, що… Втім… Ус-се це… на пісній олії… Ну що, підтримаєш компанію?
       — Не хочу я.
       — Та хильни! Кажу, дозволяю.
       — Я пити не буду. Це ви — така справа. Телеграма прийшла. Зрозуміло…
       — Так. Прийшла. Я, з твого дозволу, ще вип’ю. Не обділю?
       Той махнув рукою.
       — За твоє здоров’я! — Сергій ковтнув і одразу ж похлинувся. Спробував стримати себе, побороти кашель, але надто вже тиснуло зсередини… — навернулися сльози й потекли соплі. Не взмозі більше триматися, він зігнувся й вибухнув кашлем.
       Стеценко поплескав його по спині.
       — Гаразд, — прохрипів Сергій і з силою випрямився. Дерева поволі попливли кудись угору.
       — Давайте пляшку.
       — Заховай її кудись.
       Трохи перебір.
       Стеценко відвернувся й став мовчки складати дрова. Сергій тьмяно дивився на нього.
       — Допомогти? — вичавив із себе.
       — Скільки тих дров, — не озираючись, відповів той.
       Так.
       — Я того… піду трохи прогуляюся, — мовив Сергій. Потім додав: — Як повернуться з полігону із соляркою, не дуже її… Ніч попереду. А краще було б просто попросити.
       — А вони й так попросять. Не красти ж будуть серед білого дня. Ясно, що попросять.
       — Ну, добре.
       Сергій прочвалав дорогою, потім звернув до лісу. Там знайшов місце в кущах, оглянувся, чи нема довкола нікого… — нагнувся, засунув два пальці в рот: у череві болюче сіпнулося.
       Ну… ще трохи… — повторював собі.
       Зрештою, вирвав, потім знову засунув слизькі пальці в рот і силував себе доти, доки не зрозумів — далі нікуди. Відтак зачерпнув долонею снігу й витер обличчя. В скронях стукало.
       Й тепер куди? — у вагончик, куди ж.

Наступна сторінка

Додати коментар