Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (03)

Попередня сторінка

                                                                                 5.

       Що ж то було? Море, але якесь дивне море — тепле, в’язке, глибоке, в яке хотілося зануритися кожною клітинкою тіла, зануритися гли-и-ибоко й не підніматися догори ніколи, бо там, на гли-би-и-ні-і тепло й спокійно, там тепло й спокійно про все думається, й усе зрозуміле, — там, на глибині, ти одне ціле з морем і тобі не хочеться, тобі неприродньо підніматися на поверхню, але чомусь ти не на глибині, ти біжиш краєм моря, й кожен твій крок як велетенський стрибок, він пружний і сильний, ти перестрибуєш скелі, що здіймаються над морем, річки, що в нього впадають, а море вабить до себе, воно пронизливо-зелене, й від нього віє спокоєм і глибиною. Але ти вже не стрибаєш, ти летиш, — ні, ти просто лежиш, тобі тепло й спокійно, море віддаляється від тебе, залишається лише відчуття спокою, тепла й глибини, але й воно відходить, залишається лише спогад про це відчуття, — ти знаєш, що прокидаєшся, але тобі спокійно й тепло лежати, спогад зігріває й заспокоює тебе, ти вже знаєш, що ось-ось прокинешся, але спогад про спокій, тепло й глибину тримає…
       Батько?
       Мить — і все розвіялося. Сергій лежав і заплющеними очима дивився поперед себе в темряву. Здалося, так просто взяв би й став на ноги. Він начебто й підвівся, спустився з настилу й наблизився до пічки. Однак раптом зрозумів, що все ще продовжує лежати, а для того, щоб відірвати одну повіку від іншої, треба щось зламати в собі. Він лежав, намагався згадати, що йому снилося, повернутися, хоч трішечки, у відчуття спокою, тепла й глибини, але розумів, що цього вже не буде й, здалося, не було ніколи.
       Щось понуро бубоніло.
       — …днями на вишках, нічого не роблять, дембельські альбоми клепають, ходили за соляркою, то там уже гуляють, прапори злиняли ще до обіду, один черговий залишився, вже п’яний… а вони, слухай, бігають туди-сюди, кричать, голі в сніг стрибають… на Новий рік салют з ракетниць влаштують… треба буде подивитися…
       Валієв.
       Сергій надсил розліпив повіки. Від пічки до дверей і на стелю перебігали тьмяно-багряні відблиски.
       — На той Новий рік, придурки, ледь другу тактичну вишку не підбили… — Лаврут.
       Но-ножі… — картоплю чистять.
       Багряні відблиски втримували тіло горілиць на матраці, насичували його важким, солодким теплом… — Наталка… ясні сині очі… — Сергій мимоволі стиснув пальцями край ковдри.
       — Ну…
       — Я до земелі свого підійшов, Абляндінова…
       — Тракториста?
       — Кажу йому, дай солярки…
       — Амбля!.. Бля! З вашими іменами… Абляндін. Кльово альбоми розмальовує. Попроси для мене… — говорив із затемненої глибини Лаврут.
       Пальці відчували липкий край. Наталка… Якось по-дурному тоді вийшло… — липкі зіжмакані простирадла… рожеві плями сосків… блакитні очі… — та ні. Не хочеться про те згадувати. Світлана. Сиділа за пультом з різнобарвними датчиками… клемами… — випрямивши спину й тримаючи слухавку блідою, аж наче прозорою, кистю руки… з пружними довгими пальцями… й червоними нігтями… — й промовляла рожевими губками: «Думала, й ти-и будеш…» — й карі очі виблискували з-під чівки прямого темного волосся… — о шостій вечора здасть зміну, прийде до себе в квартиру й стане збиратися на Новий рік. Сидітиме перед дзеркалом в одному ліфчику й підфарбовуватиме губи. Зосереджнена в темно-карих своїх… очах… — на «плечиках», зачеплених за верх дверцят шафи, врівноважиться випрасувана сорочка з двома зірочками погонів прапорщика… й пілотка втихомириться на трюмо… — й маленькі груди затишно влаштуються за теплим мереживом ліфчика… — не заплакана? — ой. Ну його все. Тонкі білі шлейки на випнутих ключицях… — годі.
       Краще про Лору. Хто за собою стежить і хто гарно в курсі, що має красиві… округлі й повні, трохи здійняті догори випнутими… допитливими пипками… груди… — теж, видно, збирається. Підмальовує тушшю вії й бретелька нічної сорочки сповзла з плеча, — але вона й думати не думає повертати її, бретельку, на місце…
       Ледь усміхнулася… — й ув кутику рота зблиснув золотий зуб.
       — Вас, татар, хрін прошибеш, — говорив Лаврут. — Важко попросити земляка, щоб зробив альбом?
       — Та попрошу!..
       Сергій видихнув затхле повітря з грудей.
       Хто там зараз сидить перед дзеркалом? Бігають, як навіжені, з кухні у вітальню. «Іронію долі…» подивитися ніколи…
       — Х-хе, блін. Уже попросить… — продовжував говорити Лаврут. — Усе по цимбалах — просити, не просити… А був би в тебе автомат, постріляв би всіх на хер, Мамбете?..
       — Пан лейтенант. Прокинувся.
       Сергій припіднявся на ліктях, — і крізь нудоту, що підступила враз, увібрав у себе з-від низу… — очі-очі! — зуби, щетину, долоні…
       — Відпили ви, товаришу лейтенанте, нормально, — проказав Лаврут, показуючи великі жовті зуби. — Півпляшки одним разом.
       — Когось обділив?
       — А ми взяли з запасом.
       Сергій перевернувся на живіт і став сповзати донизу. Відтак роззирнувся, щоб кудись прилаштувати себе… — на ящик, куди ж іще.
       — О-о, трохи припікає… — сказав Валієв, простягнув до пічки руки, — й відсіпнув.
       — Чого в нас нема на вечерю, так це смаженого м’яса, — сказав Лаврут.
       Засміялися, — й Сергій разом з усіма.
       — У мене був друг, — мовив Лаврут, потираючи руки, — він міг одним разом усю пляшку випити. Брав отак, — він описав долонею коло в повітрі, — розкручував — і в рот. Дві секунди — і пляшки нема.
       — Герой, — сказав Валієв.
       — Як там наша вода? — Лаврут припіднявся й заглянув у казанок. — Вода закипати не хоче. Мамбете, ану гатни солярки.
       — Наві-іщо солярки? — Валієв поклав збоку на ящик ніж і недочищену картоплину. Взяв полінце, відкрив заслінку «буржуйки»… — війнуло жаром.
       — Гарний був Буратіно, — сказав Лаврут.
       Сергій звів руку й звичним рухом вказівного пальця обтер скельце годинника від пилу й тютюнових крихт: чотирнадцять сорок дві. Ще довго до Нового року.

                                                                    *      *      *

       — …потім вивалюємо всією кодлою з общаги, а там уже пішли гойдалки, — говорив Попов. — Сява мене побачив, і в якусь хвірку, собаки загавкали, ми за ним, собака в будку, Сява й сам би в ту будку заліз, х-хе, в один куток, в другий, і-іди сюди, с-сука!.. А він як завищить!.. Ну, порося, і все тут…
       На годиннику?.. — Сергій протер пальцем скло, — шістнадцять нуль вісім. Довго ще, довго…
       — …кулаком під ребра, й відчуваєш, як кулак рухається в тілі… Кайф!.. А то якось взяли два пузиря… — говорив Попов, і його легкі сірі очі літали слід за голосом в обмеженому просторі вагончика, не затримуючись ні на чому. — Я, Панкрат і той… прибацаний… Панасенко! О-о, Панас. Посадили його в кущах біля огорожі, на тобі пузирі, блін, зараз прийдем… А самі до бабської общаги. Там у любі двері стукай…
       Сходити й поглянути, що там у таборі, подумав Сергій. Навідатися до полігонної команди… подзвонити ще раз…
       — …не треба. На лавочках біля входу — тих воло-ов! Приходь, вибирай яку хочеш…
       Й нарватися на Світлану… — замерлі на мент очі Попова.
       Вихорок волосся на чолі. Й знову рухливі… — тріпло! Нема чого мені робити, як сидіти й вислуховувати всяку тріпню!..
       — …з волами, думаємо, зараз уквасимо, приходимо — нема Панаса. Де-е Панас?..
       Ліхтарик, цигарки… пістолет… — все на місці?
       — …туди-сюди, глянь — за кущиком ноги стирчать. Один пузир уже пустий, другий у кущах… Але не пролилася, стоїть. От на стільки, — великий і вказівний пальці, — відпив. Добре, пацана треба повчить, як самому бухать…
       Ану хвильку… — то на мою адресу?
       — …спочатку до води, там така канавка, Гнилушка, ми його туди, щоб оклимався трохи, як же метеляти бухого, він же і пам’ятать не буде, за що його…
       — Й оклимався? — спитав Сергій.
       — А-а куди подінеться, — відповів Попов. — Оклимався, як миленький, зирить туди-сюди…
       — І накостиляв вам, — перебив його Сергій, — по самий загривок і «волам» у придачу дісталося?..
       — Е-е ні…
       — То ще на якою «Панаса» нарвешся, — промовив Сергій. — Можеш на такого, що краще б уже тихенько спав. Так, Лавруте? Тебе розбудити, мало всім місця буде?..
       Жовті зуби.
       — Шото стало холодать, нє пора лі нам поддать, — пробасив збоку Валієв.
       Густа чорна щетина.
       — Ну, давай, хто там… Стеценко! — гукнув Попов. — Давай, наливай, поки є…
       Сергій незчувся, як знову опинився на ящику… — й утямив, як припалює цигарку від розпеченого кінця тріски.
       — А ще пам’ятаю… — почав Попов.
       — Умовкни! — гаркнув на нього Сергій. — Тільки тебе й чутно. В ушах уже гуде, — він змахнув долонею, відставивши вказівний палець і мізинець, — від твоїх пацанів і тьолок. Дитячий лепіт якийсь…
       Розірваний клуб тютюнового диму… — замерло-сірі очі Попова.
       — Розслабтеся, товаришу лейтенанте… Давай-но, Сашко, налий лейтенанту сто грам, а то йому вже дитячий лепіт починає чутися.
       — По сто грам, і на полігон у баню!.. — жовті Лаврутові зуби. — Там такі дитяти, з такими причиндалами…
       — Може ще когось прихопимо? — сірі очі знову зарухалися. — Блі-ін, у селі такі кобіти розгулюють без охорони…
       — Та звякнути зараз, понаїдуть в момент з гарнізону!..
       — Оберти збавляйте потроху, — промовив Сергій. — Новий гарнізонний по караулах через годину заступить. Об’їздити все треба, порушення знайти, щоб було чим відзвітувати. Так що давайте, щоб усе тут було чин-чинарем.
       — Та коли гарнізонний сюди показувався? — металево-сірі очі зупинилися на ньому. — Кому ми на фіг потрібні?..
       — А сьогодні зранку хто приїжджав? — Сергій своїми очами замер в очах навпроти. — Ти ж сам казав, що був якийсь підполковник Мовчан! Чи Мочалов?..
       — Та домовимся ми з черговим. Чого ви хвилюєтеся?
       Очі стали розшаровуватися перед ним.
       — Сидиш тут, блін, як пацан на лавочці й вистьобуєшся! — хрипко вимовив Сергій у мінливий-сірий простір попереду. — Х-херой, блін!.. Море по коліно!..
       — Та не хвилюйтеся так, товаришу лейтенанте, — долинув збоку голос Валієва, — ніхто сюди на «Газику» серед ночі не поїде, тут би до другого караулу дістатися, щоб не застрягнути в снігу, а сюди в ліс, без тягача…
       — Ну йди, Лавруте, дзвони! — прокричав Сергій, і простір вирізнився широкими й міцними Лаврутовими зубами. — Побачимо, скільки «тьолок» до тебе прибіжить!..
       — Дозволяєте? Та в момент! Медсестрички, буфетниці… телефоністки… Сашко підтвердить…
       Жовті зуби. Гострі щетинки на вилицях... Швидкі й веселі сірі… очі… — Світлана приїде, подумав Сергій. Якщо зателефонувати, то може й нагрянути з компанією. Напевне, що нагряне… — нестримні вихорки рудого волосся.
       — …тільки завтра зранку колоною… — говорив Валієв.
       Сергій затягнувся цигаркою.
       — Пам’ятаю одну ба-аньку, — невпинно-сірі очі Попова. — Двоє тьолок там було, й шо вам сказать?.. Воли, шо називається робо-очі…
       Тим більше, якщо машина під рукою… До ялинки в ліс. Гарнізонний черговий не ризикне на «Газику», так, а ці сп’яну примчаться… на «Жигулях»… — вогнище розвести. Випити з горла шампанського. Постріляти, повеселитися… Тут тобі й вагончик… теплий… — перепихнутися.
       — …з ковша води, в рот і на неї, ф-ф-фур! Шо, блін, обкінчалася?..
       Ги-ги! Ги-и!..
       І банька поруч… — усе нормальок. Очі-очі… зуби… — розповзається все, подумав Сергій. Виходить з-під контролю…
       — Слухай, Попов, я ж тебе знаю, — вимовив він, й колюче-сірі очі знову вирізнилися навпроти. — На осінній перевірці прокатав тебе на штатці. Пам’ятаєш? Любо було глянути. Спокійний, чудово орієнтуєшся, гарно відстріляв. Чого ти зараз опускаєшся нижче плинтуса? Годі вже бути пацаном з підворіття! Розвивати себе треба як особистість. Розумієш?..
       — Ви, прям-таки, на занятті з морально-психологічної підготовки, товаришу лейтенанте.
       — На якому, блін, занятті?! Тут наче в підворіття на лавочку потрапив! У компанію до сексуально стурбованих підлітків!.. Чужий хлопець пройшов — морду б йому начистити, дівчина каблучками простукотіла — в кущі б її… А самих вистачає лиш на те, щоб туалети розмальовувати. Бачив малюночки в туалеті, Попов? Отака от пацанва й розмальовує. І наче правильно все намалювали, а подивишся — гидко. Усе вони бачили, все знають, а насправді — ні хріна не бачили й ні хріна не знають! Тому що сприймають все на низькому, примітивному рівні. Розумієш? Підвищувати свій рівень треба, Попов.
       Очі навпроти поблискували.
       — Куди нам зрозуміти, товаришу лейтенанте, ми люди маленькі… — сказав той. — Сидимо собі, як на занятті, слухаємо — все ж краще, ніж під сонцем на плацу чи траки з милом віддраювати… За столом, правда, западло про очко базар вести, ну, вам видніше. Розказую різні випадки з «гражданки», щоб весело було. Това-аришу лейтенанте! Не сидіти ж мовчки. Можна анекдоти травити. Що туалети розмальовують?.. Одного такого застали, харею в очко натикали, більш не розмальовує… А розуміти — що тут розуміти? Є нормальні пацани, є чмошники. Так, Сашко? Що мовчиш у куточку?.. — кому він? Стеценкові? — Сашко, Сашко… Нормальний пацан нормальним і буде. А чмошник — чмошником. Оце і все. Є нормальні тьолки. Що пацанів своїх ждуть два года. А є — лярви. Ляжуть під іншого вже на другий день…
       Очі виблискували… металево-сірим… — Сергієві нестерпно захотілося відвести погляд, але зусиллям він втримався.
       — Як у тебе все просто, Попов, — вимовив він. — «Нормальні пацани», «чмошники»… «Нормальні тьолки», «лярви»… Воно все в житті складніше. Де вони «лярви», де «нормальні тьолки»?.. Жінка є жінка, й у залежності від обставин… Переспати з будь-якою дівчиною, в принципі, неважко, якщо ти молодий, при грошах… без комплексів… А затягнути обкурену малолітку в кущі — взагалі не проблема. Але от що… Подумай — ти можеш закохатися в ту ж саму «лярву», яку десь трахав… раком у підворітті… І нічого такого в ній, дай договорю! Нічого такого в ній особливого…. Ногою пхнув і забув. А можеш і закохатися в неї, одружитися й кохати все своє життя. Ту ж саму дівчину! Розумієш? Й постійно відкривати в ній щось нове… Сприймати на якомусь… вищому рівні…
       Очі навпроти стали втрачати обриси… знову розшаровуватися… — в задушливо-сірому рухові довкруг.
       — Вищий рівень, нижчий… — сказав Попов. — Як там у буддистів, сім рівнів пізнання, чи як? Сашко? — він озирнувся на Стеценка. — Що мовчиш? Сашко, Сашко… Прикольно з вами, товаришу лейтенанте. Але задовбує трохи. Можна і в лярву закохатися, чого там. Є в мене один дружок. Бігає за нею, витягує з «хат»… Нема пацана. Закінчився. Не трахаєм ми малоліток, товаришу лейтенанте. За таке опускають на зоні. Та й навіщо нам малолітки? До будь-якої общаги підійдеш, тим тих баб… І нагодує, і постелить, і догодить… на вищому рівні…
       — Н-да, відносно баб — Сашко у нас спеціаліст, — знову вижовтіли Лаврутові зуби. — Слухайте анекдот. Поручик Ржевський на балу…
       Зуби, очі… вихорки… щетинки… — а до чого й справді малолітки? Щось я був… — подумав Сергій, — про щось був важливе… згадав…
       — «…хочеться чогось такого високого…» — говорив Лаврут. — «…на рояле-с, раком-с...»
       — Кириле! — гукнув Попов. — Ротика прикрий. Пане лейтенанте! Давайте зараз вип’ємо, а то вже й справді задовбало. Тільки разом, не поодинці. Та-ак, самогонка є, шампанського нема.
       — А давайте соди в самогонку підсипимо, буде шипіти, як шампанське… — казав збоку Валієв.
       — Срачка понападає!
       Сергій вдивився в Лаврутові зуби — зовсім не жовті. Бліді. Міцні й широкі.
       Щось про Світлану?..
       — Усе це херня. Кириле! Прикрий ротика, — війнув вихорок волосся. — Хто буде курантами?
       — Шуліпа, — широкі зуби.
       — Шуліпа на посту. Стеценко, будеш курантами?
       Мимоволі Сергій глянув на того… — й поновив у собі блискуче-темні очі з-під густих, наче насуплених брів.
       — Не буду, — сказав Стеценко.
       — Тобі важко сказати «бум-бум-бум»?
       — Неважко.
       — Сашко, Сашко… То хто буде курантами? Може, ти, Кириле?
       Про щось був… подумав… — ось. Якщо гарнізонний черговий сюди й носа не показував, то що ж то за машина була зранку? Підполковник Мовчан якийсь?.. Чи Мочалов…
       — Та йди ти!.. — вихорок. — Мамбет?..
       — Я курантами не буду, — ніс горбинкою, щетина. — Я буду Єльциним. Виголошу слово…
       Вантажівка… — здається «ЗІЛ», покритий брезентом… по-між дерев…
       — Чурка ти, блін, неруська! — легкі й веселі сірі очі. — Який, на хер, Єльцин? Такий у нас народ, пане лейтенанте, така армія… Одному важко тихенько сказати «бум-бум-бум», другий не знає, в якій державі служить. Із такою армією…
       — Олегу… — червоненькі відблиски в очах. — Я такий же «черпак», як і ти.
       — Не «черпак», а «ополоник». Один не знає, в якій армії служить, а другий, як по-нашому буде «черпак». Із таким народом, товаришу лейтенанте… з такою армією…
       Чого б це гарнізонному вантажівкою тут роз’їжджати?.. — невпинні… сірі очі… — візьме зараз, зупиниться на мені обважнілими… з прохолодно-металевим відблиском… очами… — й промовить: «Може ви побумкаєте, товаришу лейтенанте?»
       Сергій затамував подих… — але очі знову кудись вислизнули.
       — Сходіть змініть Шуліпу, — видихнув повітря Сергій. — Нехай погріється трохи.
       — Товаришу лейтенанте, ви свідок, як єфрейтор Стеценко намагається відродити в лавах славних Збройних Сил України ганебні традиції дідовщини. Каже, я «черпак», бумкати не буду, хай молоді бумкають.
       «Пане» лейтенанте! «Пане»!..
       — Годі, Попов.
       — Краще мати дочку проститутку, ніж сина єфрейтора, — маячно-жовті Лаврутові зуби.
       — Годі, то годі. Ех, Сашко, Сашко… Знаєш, як у нас у Кривому Розі кажуть — не «пішов ти на х…», а «Сашка за углом». Зараз образиться.
       Мерехтливі… тьмяно-червоні… — відблиски в темних очах.
       — Як образився, набери в рот гівна, ходи і на всіх плюй, — криві зуби.
       — Лавруте! — гукнув Сергій, — За столом сидимо!..
       — Сашко, збігай за салагою, — промовив Попов. — А ви скільки прослужили, товаришу лейтенанте? Років півтора?..
       Прозорі сірі очі… блискуче-вологі… слизькі… — й гола шия над розстебнутим комірцем.
       — Чи того менше?..
       Відірвати руки від колін, простягнути вперед… — відчути долонями м’яке шиї… пальцями пружне горла… — й вчавити. Й повилазять вони, слизькі очиці, з орбіт… — і заметушаться, як мурашки.
       — Якщо з училищем, то п’ять, — проказав Сергій. — З половиною.
       Й буде гарно.
       — А що?..
       — Шото стало холодать… — знову вирізнилася щетина на щоках Валієва. — Чи не треба нам піддать?..
       — А що, Попов? — повторив Сергій. — Як по-вашому, то я вже тричі «дід». І тебе, як «черпака», можу примусити не те, щоб «бумкати»…
       — То-оваришу лейтенанте! Що ж такого — побумкати, щоб усім весело було? Хочете, я побумкаю? Бу-ум, бум-бум!..
       — Не понапивайтеся мені! Щоб тихо тут!.. Якщо влетимо, то у всіх будуть проблеми — і в мене, і у вас!
       Сергій витер долонею піт з чола.
       — Та все в нормі, — мовив Попов, — я ніколи не п’янію, а хто там буде варнякати, за двері викинемо, там витверезник такий, як треба. Сашок он іще не пив, а вже починає в пузир лізти… Бумкати він не хоче. «Чер-пак» уже, бачте…
       Пальці відчули напружену шкіру… на власних щоках… — й Сергій немов-би глянув на себе збоку: непевні очиці туди-сюди ходором, привідкритий рот із рожевеньким кінчиком язика.
       — …як вийдемо на дембель, — говорив Валієв, — приїдете до мене в гості…
       Й раптом усе довкруг стало до іреальності вирізним: вихорки волосся… широкі жовті зуби… гострі щетинки на щоках Валієва… — ще! — облуплено-жовта гасова лампа в кутку, чорний казанок із картоплею на понуро-темній шорсткій «буржуйці»… — ще, ще! — бліда, зосереджена в собі, обчищена цибулина на столі… порізаний ножем, уже байдужий хліб на ящику, накритим газетою… з масною бурою плямою збоку…
       — …таке вино, такий коньяк…
       За спиною Стеценка, в затемненому кутку, сидів батько у жовтій майці й спортивних штанях з діркою на правому коліні й, чмакаючи, їв борщ з м’ясом.
       Сергій потягнувся за чоботом… за другим… — і став неспішно взуватися, не забувши поверх в’язаних шкарпеток надіти поліетиленові пакетики, щоб не померзли ноги.
       Батько все чмакав і чмакав, — Сергій тим часом випрямився, поворушив плечима й руками, облаштовуючи комбінезон на тілі, заправив куртку у ватяні штани, затягнув ремінь… позастебав усі ґудзики й позакривав блискавки…
       Одягнув шапку і за звичкою підніс ребром долоню, щоб кокарда була прямо по центру.
       Кашлянув і принапруженим поглядом… — змусив тих озирнутися. Розсуньтеся, пропустіть командира до дверей. Розсілися вони…
       Відкрив дверцята вагончика й сплигнув донизу.

Наступна сторінка

Додати коментар