Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (04)

Попередня сторінка

                                                                               6.

       Сергій видих!-нув затхле повітря з легенів й у-у-удихнув… — бліде небо, забарвлене над обрієм багряним… біле й ледь рожевувате на пагорбах поле… замерлі потужними темними кронами сосни… — відчув грудьми ремінець, що перехопив через плече тіло, — ще раз вдихнув-видихнув повітря, скинув шапку й болючими по-по-поштриками! — в шкіру обличчя, — витерся снігом.
       Усе в нормі, — подумалося, — надихався просто… соляркою…
       Лунким р-рипом ступив на витопчений сніг, рипом-рипом дістався до дороги й попрямував далі. З-від змоклого волосся грудками відпадав сніг, обличчя пекло жаром.
       Якийсь час ішов, нічого не сприймаючи довкруг і ні про що не думаючи… — відтак поволі став повертатися до себе. Колія дороги двома борознами прорізувала чисте лоно снігу, залишаючи на узбіччі заклякло вигромаджені кучугури. Зліва насунулися важкими гілками дерева, справа полегшенням… простелилося біле-біле поле… — перебути ще сьогоднішній вечір… зустріти Новий рік… без пригод… — подумалося йому, — а завтра гей-гей! — звідси. Додому на кілька днів…
       Під ногами рипів і рипів сніг. Біле небо здіймалося над головою… — скільки йшов, не наближалося, але й не віддалялося, — прохолодно рожевіло самотньою хмаринкою й настирливо пробиралося гострими голочками до тіла.
       Може, й не варто було пити з солдатами, думав він, принаймні починати так рано. Випив, бач, чарку й одразу ж почалися проблеми… — утім! Усе повернути на місця буде нескладно. Досвід уже є. «Наш взводний Серьога Бояківський…» — молодший сержанте, до мене! Бігом, сказав. Комірець застебни… — й замерти поглядом, відчуваючи, як прозоро-сірі очі навпроти… жалюгідно заметушилися, як у цуцика… нахабного й боягузливого… — гола шия над комірцем. Вч-чавити пальцями… — та ну. Сергій перевів подих. Ситуація в цілому під контролем. Табір охорняється. У вагончику відносний порядок. Окрім мене, здається, ще ніхто не пив… А те, що тріпаються без міри — то вони завжди тріпаються. Особливо про медсестричок… телефоністок…
       Збоку нависав гілками й дивився незворушними темними прогалинами між деревами — ліс, — підступав усе ближче до колії й поважувався на неї, — замірявся то ялинковою гілкою, то вроздріб вистрілював чагарником, — маленькими, але життєво впертими деревцями, що несподівано виникали прямо попереду, відчайдушно випинаючись із промерзлого снігу, — й дорозі доводилося маневрувати… вихилятися… — пронестися б зараз на танку, збиваючи сніжну куряву! Мироненко був запросив покататися на БМП… тут же на полігоні… восени… — «продемонструвати можливості бойової машини»… — швидко літає, нічого не скажу. Але ж «літає», не мчить потужно, як танк, змітаючи все на своєму шляху… й лишаючи позаду лиш кучугури снігу… — в яких застрягають «Газики» гарнізонних чергових по караулах… — ліс вивергнув фугасний снаряд! Ген за дорогу, в поле, де розірвався ліском з повносилих молодих сосен… розкидав осколки низеньких осик і модрин… шрапнель чагарника… — ніхто сюди не приїде. Ні черговий на «Газику», ні Світлана на «Жигулях»… — давай-но про щось інше. Про батька? О-ой. Я й не знав його майже. Як років десять тому переїхали до Києва, то й бачив усього лиш кілька разів. У Прокседи дочка виходила заміж… племінниця… — як її там? Мари-ина… Й до нього зайшов… звичайно… Якось в училищі був виїзд на польові заняття… — проїжджали неподалік. Відпросився, заглянув… Ну й ще там… колись… — на що було дивитися? На вічну дірку в спортивних штанях?.. — годі! Катапульта. Обтесані колоди. Розпірки, перекладини… скручені волокна… Заведена назад «ложка» з кам’яним ядром… Усе напружене. Напруж-ж-ж-жене. Береш сокиру й легенько по канату… що на колоді… — стук! — ложка упере-е-ед, — й об-б! — перекладину, — й по-о-о-онеслося ядро… в повітрі… — Мироненка принесе. Лихий хлопець. На білих «Жигулях»… — мотнутися в Київ. Хоча б знати, що там, як?! — де він зараз — вдома, в лікарні, чи може… вже того… — що? Застрягнуть. «Жигулі» в таких заметах… не пройдуть… — та збігає на полігон, Мироненко, візьме тягач і витягне… Вони ж усі свої — оператори, трактористи… Потім у баньку до них… відігрітися, попаритися… — де суво-рий «Га-азик» не прой-де, там «Жигулі-і» про-мча-ться сп’я-яну, та-ра-ру-ра-а, та-ра-ру-ра-а… І нічє-во-снімі-нє-є слу-чі-і-і-ітся… — що там ззаду? Плече… — гі-ілка. Зачепилася. Бач, аж на дорогу закинулася…
       Сергій роз-вер-нув-ся й обла!-мав її.
       Ну?..
       Нема чого мені зараз додому пертися! Нехай уже як є, так є! На хріна я там потрібен?! Нічний горщик за ним виносити?..
       Угорі злегка погойдувалися крони сосен.
       Ну що іще?!
       Н-ну нехай приїжджає Світлана! На білих «Жугулях», на танку-тягачі! Нехай трахається в бані з Мироненком, з Поповим і Лаврутом, з усією полігонною командою!.. Хто вона мені?! Що мені з нею?.. — ніч-чого. Розрахувалися.
       Сергій дістав з пачку цигарок… сірники… — ч-ч-чикнув… — на бурій смужці фосфору залишився червоний слід.
       Нічого я нікому не зобов’язаний… Я й не знав його до пуття… батька… — що вже тепер?.. — бігати туди-сюди… галасувати… — чмак-чмак. Нічого нема… Не залишилося від неї… нічого… — Світлани… — окрім фінгалу під оком. Після метелялова в ресторані. Й не в мене, а в Паржина. Мене тоді пронесло… ну, може, зачепили трохи… — а він отримав по повній. І за що? За те, що був зі мною. І, ясна річ, заступився. Бо як же не заступитися? В одному танковому батальйоні служимо…        Танкіст на брю-юхе проползьо-от і фейс за дру-уга-свого підста-а-авить…
       Щ-ще ч-ч-чиркнув! — і припалив.
       Світлана, Наталка… Лора… — ну його все. Видихнув дим. Бар-дак. Валити звідси треба. Взагалі з армії валити.
       Попереду, оминаючи кучугуру на узбіччі і збиваючись серед чагарника, відходила стежка до лісу. Якщо звернути на неї, вийдеш до табору. Якщо дорогою прямо — до полігонної команди…
       Ну й куди тепер? У табір і перевірити, як там?.. Чи на полігон і подзвонити ще раз?.. Швиденько до приміщення чергового… Ухиляючись від вигуків, протягнутих рук і чарок… дістатися до телефону… зняти слухавку… — й знову натрапити на неї? — в напружено-тонкий голос… блискучі очі… — ну й нехай! Привітати зі святом!.. Перемовитися про те, про се… попросити, щоб дала начальника «Лакмуса»… комбата… — Сергій підніс цигарку до губів. Й от що буде далі, лейтенанте Бояківський. Нічого нового тобі не скажуть, а на щось нарватися… — на раз. Так би сидів у своєму вагончику, не рипався, й пам’ятати про тебе — ніхто б не пам’ятав. А зараз полкач: ти там, лейтенанте, наглядай на полігоні, стеж за порядком. І доведеться вішати на себе ще й полігон з усією його командою… І кого потім за барки, якщо станеться щось? Правильно. Його. Лейтенанта Бояківського.
       Під стіною лісу на тлі молочного неба вирізнявся гостро-темними обрисами вагончик… — маленький такий… сиротливий… — армія тобі. Армія. Це військовисько… громіздке й кволе… — воно з минулого, й уже ненадовго. Грядуть переміни. Переформування військових частин… скорочення… — й треба вже зараз вирішувати, лейтенанте Бояківський, залишатися, чи йти. Якщо залишатися, то починати служити по-справжньому. Брати всіх за горлянки. Якщо йти — думати, куди. Шукати варіантів… Сергій відвів пальці з цигаркою, щоб стряхнути попіл, — щось отруйно-гостро… запекло… — цигарка прилипла до губи. Послинив її… став віддирати язиком… — легко сказати «йти», а справді, — куди? Охоронцем на склад?.. — дякую. Якби гарні знайомі та пару тисяч доларів «стартового капіталу»… — губа поболювала й ув роті гірчило від тютюнових крихт… — він сплюнув на сніг. Кров. Обтер губи. Дістав із внутрішньої кишені затаєну пачку «Столичних». Тут же, в армії, може бути по-різному. Можна піти по штабній лінії. Он відрядили було оперативним черговим на командно-штабні навчання, то в опервідділі дивізії вже зацікавилися мною, знаю. Та й узагалі. Перспективи тут є. Якийсь миротворчий контингент… в якійсь Уганді… — запалив, — по тонні баксів на місяць. Нормально. От що значить, фільтр. Нічого не прилипає… не гірчить… — уже зараз треба націлюватися. Знайомства заводити… Якби одружи-итися на дочці… якогось пана генерала з Генштабу… національно свідомого… — стривай. Щось там у Києві було… таке щось… — але значення не надав. Восени… Коли додому приїжджав… — був у компанії з сестрою Олею… з тим її Олегом… журналістом… — і Таня. Так. Була ще якась Тетяна… чорнявенька… Й тато в неї козирний військовий… — ну ж бо?.. — затягну-увся, — згадуй, згадуй. Чорнявенька… нічогенька… — не пам’ятаю вже нічого. П’яним був. Приїжджав на осінній перевірці. Після стрільб на дальньому полігоні зробив крюк із заїздом додому… — до батька не навідався? До якого ще батька?! Й без того, вважай, злиняв… — комбат утихаря відпустив на вечір.
       Бери ще й на електричці прись… якогось дива… — вогник цигарки вижеврів перед очима. Й без того ясно, що побачив би. Сидить у жарко натопленій кімнаті… з зачиненою кватиркою… в духоті… — в овислій майці й у спортивних штанях. З діркою на правому коліні. Їсть вічний борщ з м’ясом. Страшенно чавкаючи… Сиві брови… вицвілі очі… — за столом в задушливій… кімнаті… — в ресторані… за столиком… — охайно підведені… вищипані… — брови, — з-від блискуче-темних… зосереджених… — очей. Світлана. Нафарбовані червоні губи… — виделкою шматочок помідора… — й до рота. Чмак-чмак… — та н-ну його! — щось я там… був… — пара тисяч баксів… — а-а. Одне зрозуміле: не поспішати одружуватися. Наталка, Лора… Світлана… — ні, спати з кимось треба, це ясно, але всерйоз… ув’язуватися… — тютюновий дим гостро кольнув у грудях. Легеневі хвороби в такій духоті… як у нього вдома… — забезпечені. Застійні процеси… — Сергій прокашлявся.
       На снігу під ногами витемніли цятки слизу. Клята солярка… — утямив, що продовжує стояти посеред дороги. Цигарка дотліла до фільтру. Пальці задубіли… — викинув її й похукав на пальці. Бе-е-бери тепер до Тетяни якоїсь загравай! Вилиляйся перед нею!.. Татусь, бачте, в Генштабі!.. У високих чинах… — пару тисяч баксів мені. А краще десять! Щоб послати їх усіх, звільнитися з армії, приїхати в Київ й почати своє діло.
       Вагончик понуро бовванів позаду… — якийсь низенький… скособочений… — а довкруг велетенською напівсферою здіймається насичено-біле небо, підмальоване з-від обрію багрянцем… — наче трохи крові додали в молоко.
       Й одружитися на кому захочу й жити так, як забажаю.
       Крапля крові, здалося, розчинилася в молоці й поволі осідала донизу, затримуючись на хмаринках… — ноги почали дубіти. Сергій постукав одним чоботом об другий.
       Де взяти десять тисяч баксів?..
       Скажу.
       Батькова ділянка з будинком потягне тисяч на двадцять «зелених». Тридцять кілометрів від столиці, десять хвилин ходу від зупинки електричок.
       Сергій запалив ще одну цигарку.
       Тема цікава. Й, здається, в десятку… — ялинкова гілка попереду вирізнилася голочками. Додому треба! додому!.. — щоб там бути, коли все вирішується.
       Він хутко пішов дорогою далі. Ну чого було, чого зранку було не попросити Світлану, щоб дала «Міранду»? Назвав би київський номер — й ось вже розмовляю з бабусею… чи сестрою… — й картина ясна. Що там з батьком… з ділянкою… — чоботи вминали збитий у колії дороги сніг, по щиколотку зав’язали в ньому, знову вминали й зав’язали… вминали… — а міг би прямо до батька й потелефонувати. Хтось же мав би бути в хаті — Прокседа… чи сусіди… — готують… підлогу миють…
       Ноги все важче було витягувати із снігової каші…
       У нього вдома… зараз… — що? — прохолодна волога підлога. Двері настіж… — щоб тіло не розкладалося. Домовина в червоно-чорному шовку… й білому мереживі посеред кімнати. Пожовкле обличчя випнутими вилицями. Кістляве тіло в темному костюмі… й легенькій сорочці… — в промерзлому повітрі довкруг. Х-холодно. Без спідньої білизни… байкової… — ні.
       Не хочеться нікуди бігти… нікому дзвонити…
       Сергій зупинився.
       Прозоре й чисте, аж наче розріджене… морозяне повітря трималося… довкруг нього… — настирливо пробиралося крізь комбінезон до тіла… гостро пощипувало піднебіння… збивало подих…
       Стіна лісу впиналася в поле ялинковими гілками й верхівками сосен у небо… — темнішим першим рядом дерев і світлішим та вищим другим… — що немовби завмерли перед наступом на поле… — й усе втримувало й владно поширювало довкруг морозяну… порожевілу з-від зорі тишу… — яку, здається, лиш посилювало вороняче каркання звідкись із глибини лісу.
       Та я ще нічого не знаю, подумав Сергій. Чого це так зараз… наперед… — ну, гаразд уже! Гаразд. Що далі? Куди йти, куди? Що робити?..
       Відлити принаймні.
       Сергій перевів подих і ступив на обочину. Ялинкова гілка важко насунулася збоку… За нею замаячіли конуси молодих ялинок… — бери рубай і вези на Київ. А ще ліпше —на Чернігів… Ну його все, подумав Сергій. Ка-та-пуль-та. Здоровенна темна каменюка на тлі неба… — полеті-і-і-іла… — задубілими пальцями став розстебати ширінку ватяних штанів.
       Пізно вже, пізно думати про ялинки! Новий рік за кілька годин!.. — раптом щось темне майнуло в небі.
       Сергій похолов.
       «Кар-р-р!»
       У прохолодно-пітному… рухливому просторі довкруг… — важко кри-ила! крила! — й порізні сніжинки неквапно згори… — й край сірого неба в темних розривах… крон сосен… і крил… — й вороняче каркання слабшаючи й викривлюючись… вже наче в іреальности…
       У грудях кала-калатало серце.
       І в затамованому на мить світові — вирізнився інший рух, з-від іншого місця й інакший, — нижче і збоку… з-від стовбурів дерев… — важко-важко темний… ламкий і рипкий…
       Стеценко?..
       Сергій зусиллям врівноважив подих. З-за дерев то проступав своїм незугарним чорним комбінезоном, то знову розшаровувався серед гілок Стеценко. За ним щось сунулося й хрустіло.
       Невдовзі він вивільнився з-від дерев і постав на узліссі, — якраз на стежці, що вела до табору, в кільканадцяти метрах.
       На комбінезоні можна було розрізнити плями від солярки й обламок гілочки, що застряг на комірі. На шапці стирчала жмутиками шерсть і скособочилася кокарда. Й ще нижче, з-під брів, — темніли й поблискували очі, якими він спрямовувався в поле.
       Належало озватися. Спитати, чи все гаразд у таборі. Й відпустити, куди йшов… — але щось утримувало. Ще налякається. Та й узагалі… — не хотілося його чіпати.
       Стеценко зарухався — спершу очима, потому шапкою й комбінезоном, — озирнувся й упівголоса гукнув у німу темряву лісу: «Кабздох!» — зачекав трохи, розвернувся й, кострубато зігнушись, як лісовик, — важкими кроками посунув далі, до дороги, — а з-від ялини за ним видерлася й поповзла по снігу, розшаровуючи стежку, розлога й гостро-суха деревина.
       Закохався, бачте, в Світлану… — подумав Сергій йому в спину. «Свє-єтку»… Тому й бігає на полігон. Каже, що за соляркою, а сам дзвонити. Коли знає, що на зміні… — відро солярки за пару годин… вгатив у «буржуйку»… падлюка… — щоб привід був зранку на полігон збігати. Ледь не почаділи всі.
       Раптом з-від темряви, — х-хеканням! — вирвалося щось руде й кудлате, обома лапами відчайдушно стрибнуло в чистий сніг, — зупинилося, — прямо глянуло в очі Сергієві й зарухалося догори й донизу, збільшуючись у розмірах, — й за мить жовтими зубами й висолопленим язиком застигло серед снігу у кількох метрах від нього.
       — Кабздох… Кабздох… — промовив, збиваючись подихом, Сергій.
       Пес хекав і зазирав йому ув вічі. Збоку на шиї на брудатно-рудій шерстці заклякли два реп’яхи.
       — Нем-ма в мене нічого, — виворухнув губами. — Біжи за ним, біжи… Може там щось біля вагончика дадуть…
       Зараз Стеценко озирнеться, щоб знову покликати собаку, — мимоволі подумав Сергій, — й побачить мене. Озватися треба було! Одразу ж озватися, як він вийшов із лісу!..
       — Ну ж бо? Б-біжи!.. — видихнув Сергій повітря.
       І пес — полегшенням — відштовхнувся лапами, розвернувся й застрибав по снігу слід за темними плямами комбінезону й гілки, — уже на дорозі.
       Сергій згадав… пальцями про маленьке округле-тверде гудзика на ширінці… — й те, що вони, пальці, сприймають те якось сторонньо. Відняв їх і пот-тер… пот-т-тер… — нічого, відігріються.
       Собака-барабака.
       До-роз-сте-бав гудзики, — й туди он, у товстий шар снігу, — тоненькою насичено-жовтою цівочкою… гарячою… — напружений голос… великі темні очі… нафарбовані червоні губи… — тонкі й довгі пальці, від яких мурашки по шкірі… — Світлана. Варто їй було доторкнутися, як мурашки солоденько пробігали по шкірі… — тоді, в ресторані, довгими й тонкими пальцями до моєї руки, — й зубки між червоними губами, й темними очима: «Ти ж ненадовго?» — бри-из!-ка!.. — кудись убік і кількома завислими на мить прозоро-жовтими краплями — на штани.
       Сергій ще напружив низ живота, — мимоволі принапружив і грудні м’язи, — й відчув твердо-важке пістолета у внутрішній кишені, що слугувала кобурою.
       Й що тепер?..
       Довкруг було прохолодно, порожньо й тихо… — верхівки сосен поволі рухалися туди-сюди й на сірому тлі неба рожевіли дві смуги хрест-навхрест.

                                                                              *       *       *

       Сергій спроквола пішов назад. Попереду маячив вайлувато-темним комбінезоном Стеценко з деревиною, що тягнулася слідом. Собака кудись подівся. Комбінезон поволі збільшувався, насичувався складками й плямами, деревина виокремлювалася гілками.
       Біля самого вагончика Сергій його наздогнав.
       — Узяв би когось, Лаврута чи Валієва, — промовив Сергій у потилицю тому. — Чого сам тягаєш гілляки?..
       Стеценко озирнувся.
       — Та нічого.
       — Давай піду комусь скажу. Усе одно сидять, язиками чешуть.
       Ясні, блискуче-темні очі з-під насуплених брів…
       — Усе нормально, пане лейтенанте.
       — Стеценко, Стеценко… Годі вже блукати по лісі. Нікуди тобі від людей не подітися, тож давай уже якось… звикай разом з усіма…
       Той стенув плечима, — й обламок гілки зарухався в зав’язочках «антени» на шапці.
       — Послухай, ти ж здоровий, як бугай, — мовив Сергій. — Чого дозволяєш сідати собі на шию? Ну тицьни когось раз, того ж Попова, одразу відчепляться. Чого ти боїшся? Він такий же «черпак», як і ти.
       — Навіщо «тицькати»? Олег — гарний хлопець.
Сергієві захотілося скинути руку й зір!-вати обламок у того з шапки… — але він стримався.
       — Ніяк не зрозумію тебе, Сашко. Наче нормальний пацан. Не дурніший і не гірший од інших. Здоровий, як бугай. До дівчат он бігаєш дзвонити… Сили волі не достає постояти за себе?.. Утвердити себе, й перед ким? Перед якимось пацаном з Кривого Рогу, який тільки-но виліз із підворітні, й гадає, що все в цьому світі розуміє? Не можеш поставити його на місце?
       — Він на своєму місці, пане лейтенанте. Навіщо ставити на якесь інше?
       — Бачу, даремно почав цю розмову. Сходи на пост, забери Шуліпу. Замерз уже, видно… Й заправся! Ніяка Свєтка на тебе й дивиться не стане, якщо ходитимеш як охламон.
       Стеценко потріпав долонями себе по плечах — уповільнено, й уповільненіше, — й замер.
       — Пане лейтенанте, ви в Бога віруєте?
       Сергій вдивився в нього.
       — Коли я читав Новий Завіт, де йшлося про знущання над Ісусом Христом… — продовжив Стеценко.
       — О-он ти куди! — засміявся Сергій. — А я вже був подумав, що в тебе з почуттям власної гідності проблеми.
       — Самі ж почали розмову, а тепер не даєте договорити.
       — Я про інше почав.
       Очі навпроти поблискували… — як у Світлани?.. — мимоволі подумалося Сергієві.
       — Ну кажи, кажи…
       — Не так вразили тортури й знущання над Ісусом, як епізод, коли служник ударив Його по щоці, мовляв, як відповідаєш першосвященнику?.. Уявити тільки… — говорив Стеценко трохи запинаючись, — розряджений першосвященник, такий… сповнений власної гідності, і служник тут же крутиться, холуйчик… Знаєте цей тип людей. Нічого за душею не мають, але дай трішки влади — принизять, як тільки зможуть. Уявити собі… Ісус у подертій одежі, із зв’язаними руками. А той підскочив і по обличчю! Як, мовляв, відповідаєш «гражданіну начальнику»?.. І що ж Ісус? З нашої точки зору було б логічно, якби Він лише презирливо глянув на того й нічого не відповів. Але Ісус відповів, і як же?.. Ти спочатку розберись, чи правильно мовлю, а якщо правильно, то навіщо ж б’єш?.. Бачте. Навіть у такій ситуації і до такої людини Ісус виказав повагу. Зацікавленість у тому, щоб той почав думати… розвиватися… Ісус подав нам приклад, як ми повинні ставитися до інших людей.
       — Ясно.
       — Що вам ясно, пане лейтенанте?
       — Усе мені ясно щодо тебе, Стеценку! Ти в армії як опинився? Не зміг узяти в себе в церкві довідочку, щоб піти на альтернативну службу? А-а, такі, як ти, за довідочками не бігають. Вони все сприймають, як належне. Раз призвали в армію, значить належить туди йти й трудитися. Нести Слово простим солдатам і офіцерам. Знаю я вашого брата! Куди не плюнь, всюди апостол Павло.
       — У вагончику ви, пане лейтенанте, висловилися в тому розумінні, що… Ну що вас ображають малюночки в туалеті. Все начебто й правильно, але низько, огидливо… Але ж мова була про банальний статевий акт. Вам образливо. А як же комусь іншому?.. Якщо ви так брутально, низько… про високі, святі речі які, можливо, й не розумієте до кінця…
       — Звідки ти знаєш, що я розумію й чого не розумію?! Що ти розписуєшся за мене?! От що я тобі скажу: саме Богом ми поставлені на Землі в ті чи інші умови. Й чим достойніше ми себе поводимо в цих умовах, тим краще йому служимо. А ти поводиш себе не кращим чином. Ходиш, як чмошник, скоро й «молоді» почнуть ганяти…
       — Ніхто мене не ганяє! — гукнув Стеценко. — Якщо ви про Попова, то в мене з ним свої стосунки. Не сказав би, однозначні, але в принципі нормальні. Якщо розібратися, він гарний хлопець, й отак себе з ним… Як ви кажете, «тицькати»…
       — Ну не «тицькай»! Підставляй ліву щоку!.. Страждай! Страждання, кажуть, очищують…
       — От бачте… Причепилися до цих слів… «Підставляй ліву щоку, коли тебе вдарили по правій»… Не розумієте смислу сказаного, а повторюєте весь час, смієтеся… Як діти, чесне слово. Щось вихоплять з дорослої книжки, якусь фразу, і сміються собі…
       — Ну що ти завів: «не знаєш», «не розумієш»? Звідки ти знаєш, що я знаю, чого не знаю?! Гаразд, Стеценку. Бачу, захищати тебе ні від кого не треба. Іди вже кудись… У вагончик, на пост… А взагалі, ви з Поповим схожі. Той же простий і зрозумілий світ. Ті ж нички, в які ви повсовували людей. Тільки в одного «нормальні пацани» й «чмошники», а в іншого — «першосвященики» й «холуї»… Одні не доросли, інші — переросли. Вірніш, ростуть не туди. Мене до якої категорії відніс, можна спитати?.. Краще, якби до «першосвящеників», не так принизливо… Хоча ти певно-таки натякав на другу категорію… Ну, гаразд, іди собі. Я вже проковтну, грець з тобою, «недорозвинену дитину», «холуя», тільки йди…
       — Пане лейтенанте! Мене дивує, як гостро ви все сприймаєте. Нема ніяких категорій. Якщо вже говорити про певні ознаки для окремих груп людей, то краще вжити поняття «класи». Тільки не ті, що в біології, а звичайні шкільні. Є перший клас, третій, десятий… Розумієте? Як може восьмикласник, наприклад, зневажати третьокласника? Як може ображатися на нього?.. Він доросліший, більше знає, дужчий, але ж чудово розуміє, що мине трохи часу, і третьокласник перейде до іншого, вищого класу… Старші опікуються й люблять менших. Й над нами усіма Вчитель, який усіх нас любить, навчає нас і стежить, щоб ми вчасно переходили з класу в клас. Тому всіх людей належить любити, й усі люди гарні, якщо розібратися.
       Стеценкові очі відчайдушно блищали з-під насупленої шапки.
       — І Гітлер? — спитав Сергій.
       Стеценко не відповів.
       — Я тебе питаю, і Гітлер?! — Сергій прикипів до нього поглядом. — Відповідай! Усі люди гарні, й він теж гарний?! Живописом займався? Архітектуру любив?.. Ну, відповідай! Тріпаються, блін, тріпаються!.. І маніяк, котрий півсотні душ загубив, теж гарний? Так?!. Читав десь у газеті... Листи пише, душу розкриває… І зрозуміти його можна!.. Гарна людина, гарна… — Сергій почув, як на морозі заскреготіли його зуби. — Наскрізь вас бачу! Філософи! І ти теж? Філософ?!
       Стеценко ступив із стежки в сніг.
       — Та стій! Чого боїшся? Що, філософ, питаю?.. Кришнаїт, гіпі, баптист?.. Знаю я вашого брата. Духо-овні люди, блін! Духовні!.. Травинку зім’яв — яке горе! Комарика прищемив!.. Приро-ода… Любити одне одного… Всі люди гарні… Лежите, світ споглядаєте…
       — Гадаєте, стане гірше, якщо люди любитимуть одне одного?
       — Гірше, краще! Більше, менше! Годі вже. Не бачив ти, Стеценку, смаленого вовка. От що я тобі скажу. Йди на пост. Вибач, що накричав. Дійняли вже…
       Стеценко стукнув чоботом об чобіт, збиваючи сніг.
       — Одне тільки… — промовив він. — Ви сказали, що маніяк півсотні душ загубив, а це не зовсім так. Душі він не губив, ні… Тіла — так, губив, а душі — ні.
— Стеценку, Стеценку… — промовив Сергій. — Гарний ти хлопець… В Бога віруєш. Знаєш, що я думаю? Християнські принципи — добра відмазка для слабовольних людей. Якщо не достає сили дати здачі, не фізичної сили, а сили волі! — виправдовуєшся тим, що християнину належить підставляти ліву щоку, коли вдарили по правій… Дай здачі! Утверди себе! Свою людську гідність!.. І коли ворог буде в твоїх руках, коли ніщо не заважатиме помститися, — отоді-от його прости. І це буде по-християнски.
       Останні слова замерли на морозі… — й розвіялися. А я не такий уже й дурний, подумав Сергій.
       Минула секунда, друга… — Стеценко мовчав.
      — Гаразд, — проказав Сергій, — Сходи забери Шуліпу. Стривай! — він ухопив його за рукав. — Ти не знаєш, що то таке? — лівою рукою показав на хрест, що багряно вирізнявся на небі, й додав: — Напевно, реактивні літаки. Гази розжарені, видно, якось зберігають температуру… світяться…
       — Напевно, — сказав Стеценко.
       — Дивно ж літаки літають.
       Сергій відчув пальцями холодне рукава чужого комбінезона… — відпустив. Ще раз глянув на багряний хрест. Хрест звідти дивився на нього.
       Було холодно.

Наступна сторінка

Додати коментар