Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (05)

Попередня сторінка

                                                                                7.

       Позаду лунко р-рипнули дверцята вагончика, — Сергій озирнувся. В світло-тіні вирізнилося обличчя.
       — Товаришу лейтенанте, горілка висихає!
       Валієв.
       Жовтавий простір відчинених дверей наблизився кроками, розширився й увібрав ув задушливе тепло, мляве світло гасового ліхтаря й гостро окреслене тіней облич солдатів.
       — До Нового року ще шість годин, — кинув туди Сергій.
       — Так старий же треба провести.
       — До проводів старого ще годин п’ять. З половиною.
       — Та погрійтеся хоч…
       З напівтемряви вижовтіли зуби.
       — Давайте, давайте вашу руку.
       — Облиш.
       Сергій на м’язах переніс своє тіло на поріг і випрямився. Обличчя поринули донизу, замаскувавшись за волоссям, — коротким темним, сплутаним пасмами русявим і рудим… розкуйовдженим вихорками… — по-між «буржуйки», відра з водою… столика… — на тлі дрібненької й викривленої, наче зосередженої сама в собі, музики з приймача на гаку.
       — Сідайте до пічки, погрійтеся, товаришу лейтенанте…
       — Чого це ти, Валієв, так упадаєш за мною? — бовкнув Сергій. — Уже якось сам розберуся, куди сісти…
       Поруч гигикнув Лаврут.
       — …на зону, чи в дисбат.
       Сергій рвучко озирнувся: вишкірені зуби розшарувалися в напівтемряві. Ага, боїшся? — подумав він. Бійся.
       Й достатньо поки.
       Він стягнув з себе куртку комбінезону й опустився тілом на ящик.
       — Ви його не слухайте, пане лейтенанте, Кирила того, — проговорив Валієв і теж озирнувся на Лаврута, — дурнуватого! Якщо в голові нема клепки, то це надовго і всерйоз.
       — Був у мене дружок на кварталі в Кривому Розі, разом призивалися, — подав голос Попов. — Так він трохи не загримів у дисбат, дав одному в диню…
       Ноги вперлися в стіну вагончика. Сергій зігнувся, простягнув руки й натрапив пальцями в напівтемряві на прохолодне й вологе, начебто стороннє, власних чобіт.
       — …черговому по батальйону.
       — Прапору? — спитав Валієв.
       — Та сержант контрактник, блін, діймав всю дорогу, дав йому раз…
       Поруч неквапно й потужно гуділа «буржуйка». Щілина в дверцятах пічки випиналася яскраво-червоною поздовжньою смужкою, плита вичервоніла колами… — чи заняття їм яке організувати? По тактичній або вогневій підготовці?.. — Сергій поворушив пальцями в темному… німому просторі ступнів… — начебто рухаються. Відтак уперся носком в інший каблук і став стягувати чобіт.
       — Якщо офіцеру чи прапору, могли б і посадити.
       — Були свідки, що той першим почав руками махати. Правда, дав гарно, челюсть зламав, ну, не зламав, тріщина, все одно, на рентгені видно, він зранку до лікаря, довідочку, й рапорт командиру…
       — Дисбат, — сказав Валієв. — Черговому при виконанні… Дис-бат.
       — Ти-и сюди слухай. Викликає його до себе зам по виховній, ну, такий, блін, кабанюра, пика годована, — змахував долонею Попов у такт слів, — й по-простому йому: ось, хлопче, телефон, набирай маму й тата, тисяча баксів і справи нема…
       Т-тріпня, подумав Сергій. Чобіт поволі підда-ався… — баксів триста-чотириста. Не більше.
       — …батьки бідні, туди-сюди, від зарплати до зарплати, — вихорок волосся рухався слідом за долонею, — тітка, каже, вона впливова, ось телефон її приймальної, кабанюра за слухавку, ага, думає, діловари, фірма з приймальнею, треба було три тисячі загадати…
       Сергій пружно запл-лющив очі й розплющив: багряна смужка з-від «буржуйки» перескочила на обличчя Попову й уїдливо прорізала його повздовж… відтак прорізала столик з казанком… затемнений куток… — він знову заплющив очі. Смужка виринула в мінливому… блідо-рожевому просторі… попереду… — мчатися на танку по засніженому полю, вчепившись руками в люк, — й танк виривається зі сніжної куряви, — й відчувати себе одним цілим з ним… з цим звіром металевим… — всі там будемо, Стеценку, — в сніжній куряві… десь… — заняття тобі. Наламати дрючків і бігати по лісі. Шишками кидатися… Комулятивні соснові снаряди, ялинкові птурси… — мінливий простір напружених повік став пекуче-червоним. Сергій доторкнувся долонями до щік. Гарячі. Пічка поруч. Як котлета з морозильника — відразу на гарячу сковорідку. Шкварчить, а всередині промерзла. Лише сік пускає… кров…
       Він розпл-л-лющив очі.
       Жовті зуби:
       — …набирає номер, й чує: приймальна народного судді такої-то!.. Кабанюра й сів. Поклав трубку й каже: «Пішов на х… звідси, щоб я тебе не бачив!..»
       Довкруг засміялися.
       Тріпня!
       Смужка вирізнилася знову й стала тьмянішати… розшаровуватися на бліді поздовжні… плями… — тріпаються, тріпаються! Потріпатися тільки, Стеценку! Знайшов собі ничку, так?.. Теплу й затишну нірку в жорсткому… морозяному світі…— Сергій зігнувся, вчепився в другий чобіт і став його стягувати. Гарна шт-тука, релігія, на всі питання є відповіді, й нічого вже не т-т-треба самому думати… щось вирішувати… собі…
       — І що? — спитав Лаврут.
       — І ні хріна. Справу закрили.
       Д-д-дій… — чобіт поволі піддався. Дійняли вже.
       — Хто ж тобі закриє справу, якщо є рапорт, підкріплений довідкою?! — випалив Сергій. — Усе вже, все, справа пішла, зобов’язані передати у військову прокуратуру!
       — Та воно все простіше, това-аришу лейтенанте, — випрямився попереду вихорок на голові Попова.
       — Налякалися якоїсь судді, невідомо якої й звідки, й закрили справу?!. —спрямувався Сергій ув вихорок волосся, — й, понизивши приціл, в прозоро-сірі. — Дитячий лепіт! Де ти бачив у суддів приймальні? Одна приймальна на весь суд! А судді по кабінетиках сидять, де вже років десять не робилося ремонту!..
       Відтак зняв шкарпетку й узявся розминати прохолодні й нечутні ступні.
       Треба було ротному сказати, щоб навіз сюди уставів, — подумав він. — Гарнізонної й караульної служби. Штук п’ять…
       — Усюди один бардак! — виголосив Попов, — що на гражданці, що в армії. Але якщо нашорошити вуха й не бздіти, то кому завгодно можна пистон в задницю вставити й завжди мати свій кусок хліба з маслом.
       — Послухай… — видихнув повітря Сергій. — Я все розумію. Товчемося тут днями й треба про щось говорити, не сидіти ж мовчки. Хтось проповіді читає, хтось анекдоти травить, солдатські байки й таке інше… Тріпайтеся, хрін з вами! Одне тільки прошу — не вчіть молодих бійців нестатутним стосункам, мовляв, можна вдарити чергового по батальйону, й нічого не буде, головне не бздіти! Буде, кажу тобі!.. Буде! Якщо на перший раз пронесе, на другий уляпаєшся! А вляпатися можна так, що життя піде в сраку!..
       Сергій утямив, що вминає й вминає пальці в прохолодно-кволі… ступні… — попереду на маківці знову випрямився рудий вихорок.
       — Це кого мені вчити, Лаврута? — зблиснули під вихорком очі. — Та він сам навчить чого треба й не треба! Товаришу лейтенанте!.. Салабонів тут нема, говнюків теж, сучар мабуть теж, — вибли-блискували очі, — то чого б і не поговорити про всяке-різне?..
       Десь у затемненому просторі внизу… наче в іншому вимірі… — почав боліти великий палець правої ноги.
       — Слухайте сюди, — витверділи збоку широкі Лаврутові зуби. — Анекдот. Поручик Ржевський на балу з гусарами…
       — Ні на кого ніколи не стукав… — промовив Сергій. — Якщо виникали проблеми, вирішував сам. Але не забувай — я офіцер. Я тут старший, і якщо тут, не дай Бог, щось трапиться, відповідати мені.
       — …свічки в підсвічники. Усі порозтикувала, а одна залишилася, — зуби-зуби збоку. — Взяла її в руку й каже: «А цю куди засунути?» Ржевський бац кулаком по столу: «Гаспада! Ма-алчать!»
       — Та ш-шо ви, офіцери, такі нажахані? — випрямився вихо-рок попереду. — Боїтеся всього на світі! Командира, перевіряючого, Господа Бога! Ви ж повинні сміливо вести в бій ескадрони-батальйони! Това-а-аришу лейтенанте!.. Що тут може трапитись? Вип’ємо по сто грам, зустрінемо Новий рік, поговоримо про життя-буття та й полягаємо спати. А салабони подивляться за табором. Ніхто сюди в новорічну ніч не сунеться, ну може п’яна полігонна тракторня забреде, почнуть права качати, так салабони свиснуть, повибігаємо, наваляємо їм по перше число…
       Слід за великим пальцем у зашпор увійшли й інші. Сергій взявся їх розтирати.
       — Ги-и! — вищирив зуби Лаврут. — По перше, блін, січня! І друге, і третє!..
       — Наваля-яте… У цьому й твоя суть, Попов. Їх чоловік тридцять, а вас п’ятеро… Сміливий ти в вагончику… тут… Якщо ніхто не настукає… А я візьму й настукаю. Тільки не комбату чи ротному, а Єрьомі, діду. Що черпак Попов, мовляв, тобі «навалять» грозився…
       — Єрьомі? Так він же з танкістів! Йому й налити не в западло. Він на наших наїжджати не буде. Він їм сам наваляє.
       — О-ой, тріпня…
       — Як же ви замерзли, пане лейтенанте, — донісся голос Валієва. — Вам треба обов’язково випити сто грам, щоб прогрітися.
       — Що ви мене заколисуєте?! — вирячився Сергій. — Думаєте, лейтенанат вип’є сто грам і вирубиться? Й усе вже, гуляй! Як заманеться, так і зустрічай Новий рік! Хочеш салют з ракетниці, хочеш на полігон у баню, хочеш у село за кобітами! Хочеш свєткам дзвони, щоб приїхали?!. Так же, Валієв? Лавруте?! Гул-ляй!..
       Кров болюче-гарячими поштовхами поширювалася в пальці. Сергій обвів усіх поглядом і затримався на Попові. Чогось не доставало… — вихорка волосся в того на маківці.
       Попов раптом засміявся і замовк.
       — Подумав, що так і буде? — спитав Сергій.
       — А вас, товаришу лейтенанте, вирублять сто грамів горілки? А я думав, літр, як мінімум, а то й півтора…
       «Буржуйка» понуро гуділа.
       — Який же ви, пане лейтенанте, наїжачений, — сказав Валієв.
       Бач, як він, Попов, уміє — то випрямляти, то розпрямляти вихорок волосся на маківці, подумав Сергій. Без рук, одним лиш зусиллям волі.
       — Це його Сашко завів, — посміхнувся Попов. — Ну-у, Сашко!.. Повернеться він у вагончик. Ми йому покажемо, як лейтенанта ображати.
       Сидить собі в куточку, й усе контролює.
       — Попов, що за понти?.. — проказав Сергій.
       — Ви про що?..
       — Мені тут ексцесів не треба. Я розумію, коли «дід» учить «молодого»… Воно й для служби якраз. Якщо в міру, звичайно. Але ж свого, з яким призивався?..
       Й ураз наштовхнувся на металево-сірі очі того. Захотілося відвести власні очі, але зусиллям вінстримався.
       — Ви про Сашка? — спитав Попов.
       — Народ, ну його все! — гукнув Лаврут. — Давайте краще про баб! Розкажіть нам про Світлану, товаришу лейтенанте.
       Сергій якимось навіть… полегшенням… — перевів погляд на нього. Зажди, Лавруте. Потім.
       Довелося знову глянути на Попова.
       — Тебе ж самого шкода. Будеш його ламати-ламати, а як зламаєш, не знатимеш, куди подітися. Пам’ятаєш байку, як мисливець ведмедя доганяв? — й Сергієві здалося, що повною мірою не контролює того, що каже. Слова начебто самі по собі виходили з тіла. — Догнати — догнав, а що з ним далі робити? Знаю я таких, як Стеценко…
       — У дюнлель заїде з усієї дурі?.. Цікаве питання.
       — А давай я тебе з усієї дурі!
       Ги! Жовті зуби!.. — Лаврут.
       — Ротика… — Попов звів руку й зібрав пальці в пучок, — прикрий.
       І скинув пальці.
       — Та вже якось перетерплю, — посміхнувся Попов. — За кайф на Сашка глянути, як він кулаками почне махати.
       — Навряд чи почне… — промовив Сергій в мерехтливому оточенні очей-очей і солодкого болю… в ступнях, що гарячими поштовхами крові… поволі минав… — як раптом у нього виникло передчуття, що зараз скаже щось важливе, й сам не знав, що саме. — Вірніше, навряд чи буде давати здачі. Таких, як Стеценко, небезпечно чіпати. Вони під захистом Бога. Ми часто повторюємо, ці слова… Ну, що підстав ліву щоку, коли вдарили по правій, не відповідай злом на зло… Коли хочемо висміяти віруючих… і взагалі… Й не задумуємося над тим, що вони значать. А значать те, що коли виконуєш цю заповідь, надаєш Богові можливість давати здачі за себе. Розумієш?.. Й ти мені вибач! Краще отримати від Стеценка, ніж від Бога.
Жовті зу-у? — цитьте!
       Металеві очі серед обличчя навпроти, — враз поблиском.
       — А що?.. Від кого тільки я в дюндель не отримував. Я — його, він — мене… В чесному бою отримати в дюндель — в кайф. Якщо арматурою втихаря ззаду — то западло… Але ж Бог — чесний боєць. Так же, пане лейтенанте?
       — Не жартуй з такими речами, Попов.
       — Я не жартую.
       — Подуріємо тут… — пробубонів Валієв. — Давай, Лавруте, що там Ржевський?..
       — Та ну їх, анекдоти! — сказав той. — Слухайте сюди. Якось в облом було спозаранку їхати за картоплею на склад...
       — Ну, — сказав Валієв. — Гнила картопля. Ненавиджу.
       — Ти слухай! Пішов у медсанбат за довідочкою…
       Справді… Ну його все… — подумав Сергій. Втомився.
       Він узявся одягати шкарпетки. Ступні видалися завеликими й кволими… Відтак спрямував своє тіло… кудись подалі від… пічки… — відштовхнувшись долонями від ящика. В м’яке оточення матраців під настилом.
       Правий лікоть уперся в якийсь клунок… — а що в тому клунку, й не знаю навіть, подумав він. Збоку на столику темніла пляшка самогону. Сергій потягнувся до неї пальцями, взяв до рук… — налив у алюмінієвий кухоль, що виявився ближчим, — і випив. Узяв скоринку хліба, занюхав.
       Нестися кудись на танку… по засніженому полю… Бігти кудись… бігти… — люто сперечатися про щось… — невідомо, про що. В темному й уїдливому, сплутаному в одне, клубкові, — з якого виринають зуби… вихорки волосся… червоні поблиски в очах… — Господи. Ти тут, наді мною? Десь у затемненому просторі… вгорі над вагончиком… й довкруг… — не знаю нічого… не розумію… — в дю-юндель від Бога. Щось сказав… — й не знаю, що. Аж соромно. Гаразд. Ділянка в приміській зоні Києва. Тисяч двадцять «зелених»… Прокседа, звичайно, не захоче продавати. Скаже, нема чого поспішати, краще здати внайм… — у-гу. Щоб потім, коли вляжеться, самій усе захапати. Сергій дістав цигарку… — «Прима»? — припалив. Переселитися в будинок, посадити картоплю на ділянці… Й через кілька років по факту заявити, що це вже її ділянка… Рішуче діяти! Узяти всіх за барки. Маю право на половину батьківського спадку. Продаємо ділянку. І крапка.
       Сергій випустив цівочкою дим.
       — …в білому халатику, Оля, — доносилося збоку, немов-би з іншого виміру. — Підійшла до шафи з мензурками, а навпроти вікно й усе просвічується… Фігурка, ноги…
       Не бачу Тебе, Господи. Не відчуваю, — прости.
       — Блін! Зараз метнуся за Олею!..
       Сергій скинув очі — в мерехтливо-жовті зуби вгорі й збоку.
       — Ну ти й кінь, Валієв! — зарухалися зуби. — Скакун на фіг. Я тобі не про Олю в халатику, а про мензурки…
       Та нехай.
       Про халатики… трусики… — нехай тріпаються. Аби онанізмом не займалися.
       Головне, від самого початку повести себе твердо. Я такий же йому син, як і ти дочка, Прокседо, так що давай… без зайвого… — Сергій ще налив і випив.
       Кудись бігти…
       Прозорі халатики… трусики…
       Серед викривленого… темно-червоного простору… — люто сперечатися про щось… невідомо, про що… — в темному й уїдливому, сплутаному в одне, клубкові… з якого виринають очі-очі… з-зуби… — так, напевне, тоді, коли усвідомлюєш себе посеред промерзлої… кімнати… — й не холодно. Бачиш себе… й начебто не себе… — десь унизу, — пожовклого, з запалими щоками й випнутими вилицями… серед червоного й чорного шовку… й білого мережива… — в труні посеред кімнати. Й не холодно й не хочеться їсти. Почуваєш себе в спокої й умиротворенні… й порожнечі… — й що? — поволі повертаєшся до того, що не договорив… не доробив… — тріпаються, блін! тріпаються! — в дю-юндель від Бога! Ду-у-уші не губив!.. Дайте мені подумати! Собою! Таким, яким я є! А не тим кимось угорі, хто промовляє тут замість мене!.. — Сергій вдихнув-видихнув повітря. Розіпрямив плечі. Щось воно, того… на спині щось, нижче лопатки… — звів руку й засунув пальці за комір… й ще нижче… ще… — й щось там… — а-а. Гілочка. Потрапила, видно, коли продирався… між деревами в лісі… — гілочка в зав’язках «антени»… на шапці… — Стеценко. Багряний поблиск в очах. Й інший поблиск, прохолодно-металевий… — ду-уші, бачте, не губив… маніяк… — тріпаються, блін, тріпаються! Чого він так упевнено, в останній інстанції, заявляє, що маніяк губив не душі, а тіла?! Маніяку не так вбити людину, як підкорити собі. Примусити жертву скиглити й улесливо заглядати в вічі… пронизливо-карими очима… з-під довгих вій… лапатих… — Сергій ви-идихнув повітря. Й довгими-предовгими пальцями… й вилкою, ще довшою… ніж пальці… — набирати трохи салату й доносити до губів, — яскраво-червоних… й маленьких білих зубів… — й чма-акати-чмакати.
       — …спирт. А з телефоністок що взяти? Проводи й клеми?
       Стокгольмський синдром.
       — Не кажи. Треба чимось контакти протирати.
       — Ти його бачив? Технічний спирт. Денатурат. Вип’єш і дуба даси.
       — Пан лейтенант знає. Який спирт у телефоністок? Нормальний?..
       Темно-бурі зморшки довкруг очей.
       — Не пробував.
       — Та не скромнічайте, товаришу лейтенанте! — зморшки й слина в кутиках рота. — Тут же всі свої. Свєтка, видно, стопочку наливала…
       — Не чіпайте лейтенанта! — гострі щетинки на жовтавому тлі вилиць. —Відпочиває людина. Ви закушуйте, закушуйте, товаришу лейтенанте.
       Рудий вихорок волосся… — випрямлено. Значить, звів очі.
       — Попов, ти, як розводящий, контролюєш ситуацію? — промовив йому в обличчя Сергій. — Стежиш за часом? У курсі, коли треба змінювати Стеценка з Шуліпою?..
       — Через шість хвилин тридцять шість секунд.
       Нечутно-легкі якісь… прозорі… — його очі. Вже не металеві.
       Сергій розстебнув згори донизу гудзики… на сорочці… — сперечатися про щось… в червоно-темному… клубкові… — гарячому. Затишно-гарячому… Нелогічне відчуття симпатії… навіть любові… — жертви до агресора. Стокгольмський синдром. І навпаки… — агресора до жертви. Як мишка тикається носом… зворушливо й ніжно… — до носа кота… — що вполював її й тепер грається. Залишив у ресторані. Світлану. Й побіг до Наталки… — послухай, Стеценку. Таке питання. Чи виявиться вона, душа жертви, звільненою після смерті?.. Стривай. Давай розберемося. Якщо й після смерті нічого не зміюється… Якщо чмакав-чмакав, то й далі хочеться чмакати… — та стривай! Я не про те… — якщо своєю сутністю… душею… — ув’язався в когось, хто примусив підкоритися, — чи зможеш відірватися й полинути в інший світ, до Бога?.. Чи раптом виявиться, що душа вплутана… в темну злу… душу… — гарячу й затишну… — й нікуди від неї… вже не подітися?.. — пляшка самогону в кутку. Спраглою горловиною догори. Піти, розшукати Стеценка в лісі й виказати йому все — в нахабні прозорі очі! Й додати, що в народі недарма кажуть «душогуб», а не «тілогуб», — так же, Стеценку? Чи ти щось проти народу маєш?! — прозорі… глибоко-темні очі… з багряним відблиском на дні… — в гаряче-темному… затишному світі… — про щось був подумав… — та забув, про що. Ну його все. Валити звідси. Валити. Головне, настояти, щоб ділянку продали. Он Креол мотається в Туреччину… Джинси привозить… шкіряні куртки… Має свою точку на Республіканському стадіоні… Або чимось іншим зайнятися. Комп’ютерний бізнес зараз в ходу… — та все в ходу!.. — якщо десять кусків зелені під матрацом.
       Прохолодно-металеве кружки… — ну давай! За начинання. Щоб усе було, як мовиться, на мазі.
       Пішла…
       Уже краще на Республіканському стадіоні, ніж біля метро… ялинки на Новий рік продавити…
       На морозі стояти…
       Сергій поставив кружку на столик, натрапив пальцями на м’яке шматка… хліба, доніс його до рота й узявся жувати. Чмак-чмак. Світла-ана тобі… батько… — випнуті скули, кошлаті сиві брови. Шалені очі. Сидів у задушливій кімнаті і їв свій вічний борщ з м’ясом… страшенно чмакаючи… Такі справи, Стеценку. В дитинстві пережив Голодомор. На війні потрапив у полон… — й ніяк потім не міг наїстися… відігрітися…
       Широкі з-зуби.
       Отримував, як на той час, гарну зарплату й майже всю витрачав на їжу. А гроші, що залишалися, видно, ховав під матрацом…
       Сергій ще плеснув самогонки.
       Світла-ана-на тобі… Що тобі розказати про Світлану, Лавруте? Було колись, було… минулого літа… — стривай-но. Ще про одне подумаю. Й квит. Ну й як тобі, батьку, цей світ згори? Усе стало ясним і зрозумілим?.. Відчув, що здіймається догори… все швидше… й швидше… — так? Чи ні? Чи, як було, так і залишилося? Й знову проступив знайомий… нестерпний голод… — який уже не вгамувати?..
       Сергій випив.
       Під матрацом якраз гроші ховати не варто… — щось тут сумно у нас. Ні ялинки, ні зайчика під ялинкою… Що, Лавруте? Ну, гаразд, давай розповім про Світлану. Але спершу про Наталку. Дівчина, як дівчина, й познайомилися досить тривіально. Пішли якось з Іваном, для тебе лейтенантом Іващенком, на танці, підсіли в парку біля танцмайданчика до двох дівчат, білявої й чорнявої, — чи не нудно, мовляв, таким фемінам?.. О-от. Ті, як за командою, на ноги й постукали кудись шпильками… Іван уже дивився в інший бік, а мені взялося й подумалося: сподобалася ж ота білявенька, скільки ж уже можна випускати… дай-но наздожену… — і, знаєш, наздогнав. Дівчата спочатку не відповідали, а потім, слово за слово, розговорилися… Білявку звали Наталкою, а другу… — та вже забув, як. Провів обох до гуртожитка, де вони жили, а як прощалися, затримав Наталчину руку й попросив зустрітися… — ну, скажімо, завтра, в центрі, біля пам’ятника, ну, скажімо о восьмій… — що?.. — й забув! Що на той вечір уже домовився з іншою — так-так, із Світланою, прапорщиком Невмержицькою.
       Та-ак, що тут у нас на ящику в кутку?.. — варена картопля. Копчене м’ясо… паштет…
       Чмак-чмак.
       Що-що?.. Ну, починав бу-ув-ув потихеньку-у… — дай-но проковтну, — був на безриб’ї з нею роман. Зі Світланою… Домовився о пів на восьму біля фонтану в парку… Одне слово, наступного дня виникла дилема: куди йти. На пів на восьму до Світлани в парк, чи на восьму до Наталки до пам’ятника. Хотілося до Наталки, звичайно, але шансів, що прийде, було… — тц! — мало. Зі Світланою ж варіант був надійним… — якби ж навпаки! — з Наталкою о на пів на восьму, а зі Світланою о восьмій… Не прийшла би, тоді — до Світлани… Такі справи. Ситуація ускладювалася й тим, що до пам’ятника можна було пройти лише через парк… Вирішив — будь, що буде. Десь за чверть восьмої йшов через парк з букетом квітів, — і оминав потихеньку, оминав майданчик біля фонтану, де домовився зі Світланою, от, — зрештою, треба було перетнути одну лиш алейку, з якої відкривався прямий вид на фонтан, таку собі зону обстрілу, — так ні. Підстрелила. Помітила… Рукою замахала… — тут вона, мовляв, тут. Що було робити? Усміхнувся, підійшов, подарував квіти… Ну й далі вже по торованому… — в ресторан. За столик. Біфштекс, салат… двісті грамів горілки… пляшка сухого вина… — й бачу, Лавруте, восьма година наближається. Прийде зараз, думаю, до пам’ятника Наталка, а там — нікого… Якби ж було їй якось повідомити, що мене, наприклад, терміново викликають в полк, домовитися на інший день… І, як на зло, нікого в ресторані, кого можна було б попросити сходити до пам’ятника… й передати… — самому збігати? Ну давай, думаю, прорахуємо: від ресторану до пам’яника хвилини дві-три швидкого ходу, на розмову з нею, якщо вона, Наталка, й справді там, — хвилин п’ять. І на зворотню дорогу, через парк і боком-боком до ресторану, — ще п’ять хвилин… Загалом же на всю операцію — хвилин п’ятнадцять-двадцять. Якраз десь стільки ж часу, щоб сходити-покурити перед входом… — ну що?.. — рішився! Пардон, мадам. Я на хвилинку… покурити… Без поспіху проминув вестибюль… — і бігом! бігом! — до пам’ятника. Ехе-хе… Не було надії, на те, що прийде… — але прийшла. Вирізнялася серед гранітних плит… прямим білявим волоссям до плеч… світлою блузкою… — пішов їй назустріч. На ходу продумуючи, як би так коротко, мужньо: терміново мушу в полк! виїзд на навчання!.. благаю зустрітися завтра!.. — як глянь: вона п’яна. В димину… Повисла на руці, розплакалася… стала вибачатися… — мовляв, ледве не вперше в житті випила… З подружками відзначали випуск в училищі… Випили спершу вина, потім хтось приніс спирту… — знала, що це міцна річ, але не думала, що настільки. Випила, як навчили — затамувала подих, видихнула повітря й одразу ж запила водою… А потім рішуче сказала подружкам — у мене побачення, мушу йти… Хотіли її зупинити, а вона — ні, мушу, я не знаю, хто він, де живе… якщо не прийду, більше не зустрінемося… Такі справи. А що Світлана?.. Принесли біфштекс, салат… двісті грамів горілки, пляшку сухого вина… — ну що ти хочеш від мене мене, Лавруте? Чи хто там, Стеценку?! — п’яною, кажу, виявилася! Наталка!.. Як можна було її такою залишати?.. У центрі міста?! Як не менти, то пацанва причепилась би… — провів до гуртожитка. Й здав на руки подружкам.

Наступна сторінка

Додати коментар