Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (06)

Попередня сторінка

                                                                                  8.

       — Сашунь, тобі налити?..
       Жовтаве й гостро окреслене, немов-би виліплене з воску, — одне обличчя, й друге. Уповільнені й акцентовані рухи зубів-губів і пальців.
       — Я ж не знаю, чи можна тобі, чи ні… — неквапний голос Попова, наче завислий у важкому повітрі довкруг, й легкий їдучий дзюркіт горілки в алюмінієве кухля. — Облажатися не хочу.
       Відчути гаряче-червоні повіки над власними очима.
       — Був у мене дружок, разом бухали й по бабах… Усе чин-чинарьом. Зараз звівся нанівець. П’ятидесятники охмурили. Зустрів його якось, бухати — ні-ні. Страшний гріх. Зате можна трахатися. Вибрав собі дівчину, а там у них такі дівчатка, ум-м, янголятка, одружився, й забавляйся, скільки хочеш. Охмурили б католики, пішов би в семінарію, чи як його там, то трахатися, навіть думати про це — страшний гріх. Зате можна пити, хоч залийся.
       — Не можна… — вимовити. — Жодному віруючому, байдуже… священник, чи простий парафіянин, не можна заливатися горілкою…
       Завеликий язик у роті. Поворушити ним туди-сюди — шорсткий.
       — Х-хе! Товаришу лейтенате!.. З поверненням. Без вас було нудно. Ні поговорити з ким, ні пульку розписати… Залитися горілкою — це як? Це сто, двісті грам, п’ятсот? Один літр візьме на груди — й ні в одному оці. А другий тільки нюхне, й валяється вже в непотрєбній позі… Хоч раком став, хоч пулю на животі розписуй…
       Зусиллям звести очі, — й опинитися в темних очах Стеценка.
       — Усе нормально, — кинув той.
       — Н-да, хріново бути католицьким священником, — говорив Попов. — Як їх там — падре, пастор? Єпископи, кардинали… А простий собі піп — як буде по-їхньому? Ксьонз?.. Чи то тільки в Польщі?.. Ну, нехай. Як випив чарку, то що? На баб тягне. Так же? Випили — й по бабах. А тут — випив, і не можна! Навіть подумати про баб не можна!.. Ну прям садист, хто таке придумав. Усе, вирішено! Виходжу на дембель — записуюсь в п’ятидесятники. Пити — хрін з ним. Усе одно треба організм прочистити. Але ж роздягнути таке янголятко, викупати в ванній, покласти на ліжко… А воно ж таке полохливе… Заради одного цього запишуюсь.
       — Зав’язуй, Попов, — промовив Сергій. — Є речі, з якими жартувати не варто… Задля власної ж безпеки. Наговориш зараз, а тут тобі — бац! — перевіряючий. І не на одну твою голову… на весь вагончик…
       Сергій скосив поглядом донизу й убік… — відро з водою? — о-он воно. Понуро виблискує в кутку металевою кришкою. Але ще треба якось… відірватися задом… зігнутися… — й дотягнутися до нього пальцями.
       — Ну шо ви, офіцери, такі нажахані? — засміявся Попов. — Това-аришу лейтенанте! Господь Бог не любить боягузів. Сашко підтвердить. Він Біблію гарно знає. І лицемірів не любить. Як там? Домовина, наповнена кістками й усілякими нечистотами, а зовні гарна й пофарбована… Якось так. Господь любить людей відкритих, прямих. Які що грішать, то грішать, що каються, то каються… Як цар Давид. Ну то як, Сашунь, проведемо старий рік? Вип’єш з братаном?..
       — А де всі інші? — спитав Сергій. — Валієв з Лаврутом?..
       — На губу загребли. Газик гарнізонного чергового підкотив, і всіх разом у «чорний воронок»… Жартую! За ялинкою пішли. Ви ж самі послали, товаришу лейтенанте, не пам’ятаєте?.. Ну, буває. «І с раз-маху кі-ну-лі-і-і»… Мій дядько казав, що той, хто не п’є — або хворий, або велике падло.
       — А Шуліпа?
       — Що, Шуліпа?! Не хворий і не падло! Зуб даю. Гей, салабоне!.. — стрімко-сірий рух рукава «хебе» — кудись дороги, до настилу з ящиків. — Та нехай. Йому ще дрихнути, скільки?.. П’ятнадцять хвилин. Має право. Гарантоване статутом гарнізонної й караульної служби… Цікава тема про ялинки, товаришу лейтенанте, головне, вчасна. До Нового року — півгодини. Та, як мовиться, краще пізно, ніж ніколи… О-о, Сашко. Молодець. Тепер бачу, наша людина.
       Сергій звів кисть руки, — о-округле циферблата, перерізане майже прямою вертикальною лінією стрілок, — пів на дванадцяту. О-го. Посту-стукав пальцями… — секундна стрілка незворушно описувала коло.
       — Я й вам би налив, товаришу лейтенанте, — сказав Попов, — та боюся, що знову залишите нас. А так би хотілося, щоб пару слів сказали в честь Нового року. Привітали, як командир. І все таке інше… Ну давай, Сашко, рік прослужили, не влетіли, давай, щоб у новому не лажонутись…
       Пошарпані до блиску… — вінця кухлів. Пальці, пальці… — смужки бруду під нігтями.
       — Давай, Олеже, самим не лажатися, — відповів Стеценко.
       — Ехе-хе, Сашко, не замочиш руки, не дістанеш рибку. Чи як?.. Ну, за твоє здоров’я!
       — Давай, братан.
       Сергієві щ-щось… — так, ззаду намуляло. Відчув долонями твердо-шорстке ящика… посовався туди-сюди…
       Які ще ялинки?..
       — Х-хух! Вийдемо, Сашко, на дембель, підемо здаватися. Гріхи замолювати… А краще запишемося в харизмати. Усілякі «Путі Спасєнія», «Істіни», позаводилися, блін, у кожному дека. Співають, танцюють… Їм усе можна. Слухай сюди. Дружок мій, ну той, що в п’ятидесятники подався, грачував на своїй тачці. Розказував. Раз зупиняють його, підкинути, мовляв. Нормальні наче пацани… Ну давайте, каже, сідайте. Вони сіли — один збоку, двоє ззаду. Й перо йому під бік: бабло, мовляв, на щиток. Ну, думає дружок, гаплик прийшов. А потім оклимався й так їм прямо: я вас не боюся, вірю в Ісуса Христа, й Він мене захистить! І знаєш, що було далі? Ні за що не здогадаєшся. Настала пауза… Й вони йому: «Брате во Христі! Ти з якої церкви?!»
       — Знову, блін, баєчки… — промовив Сергій. — Тільки на іншу тему.
       — Зуб даю! У них же, харизматів, як — тіло Царства Божого не наслідує. Пити, курити, з бабами тягатися — діла тілесні. Головне — в душі залишатися чистим. Прийти на служіння, проповідь послухати, поспівати, потанцювати… Десятину віддати! Це — святе. А гроші ж треба якось добувати? Бізнес крутити — не кожному клепка варить. Комусь простіше гоп-стоп на дорозі…
       — Т-тріпня!..
       Щось т-т-там ззаду… намуляло… — Сергій підвів у коліні одну ногу, випростав іншу, — й одразу ж відчув ступнею крізь шкарпетку жар — з-від пічки. Швидко прибрав ногу.
       — Що скажеш, Сашко?
       — Сумніваюсь, що один віруючий, — мовив Сергій, — нехай п’ятидесятник, міг таке розказати про інших… нехай харизматів… По-між себе тему могли перетерти, а при тобі?.. Видно, щось десь почув, щось додумав… Як там кажуть, не дочує, так добреше…
       — Ну?..
       Що, «ну»?.. — Сергій глянув на Попова й натрапив на сірі очі… спрямовані… — куди? — в прозоро-темні очі Стеценка.
       — Твій знайомий потрапив в скрутну ситуацію, — сказав той. — Могли гроші відібрати, могли зарізати й викинути з машини. Він звернувся до Ісуса Христа й усе владналося.
       — Ну ти, блін, і кадр, Сашок! — сірі очі підскочили догори. — Що ви вмієте — викручуватися! Йому про одне — він про інше. Це по-твоєму нормально — вдень молитися, а вночі гоп-стоп на дорозі?
       — Ти за інших, Олеже, не думай, ти за себе думай, — темні очі. — З ними Господь розбереться сам. Якою стежкою їх веде — не нам судити.
       — От-от, одна відповідь — не нам судити. Нє тваєво ума дєло. А довкруг — хоч земля гори. А я собі сиджу й рятую душу.
       — Земля й без того згорить. А душа — вічна.
       — Поговорили.
       Сергій облизав язиком… задерев’янілим… — губи, — у кутку продовжувало тьмяно поблискувати металеве відро з водою… й кухликом на кришці… — в недосяжній далині. Збоку на столику маячила пляшка самогонки. Посунувся трохи, щоб не зачепити ліктем. Взагалі, я тут старший, подумалося, належало б сказати… щось вагоме… — розсудити. Він зігнув руку… потягнувся у кишеню ватяних штанів за цигаркою… — та пляшка! — ледь не зачепив ліктем. Обережно тут.
       — Що обурило тебе, Олеже?.. — спитав Стеценко. — Що грабіжники виявилися віруючими й не стали чіпати твого знайомого?.. Якби зарізали й викинули з машини, все було б гаразд?.. Твоя душа залишилась би спокійною?.. Ісус Христос усім подає руку, почитай Новий Завіт, — і митарям, і повіям, і розбійникам. Коли сказав розбійнику, якого розіп’яли поруч на хресті, що сьогодні будеш зі Мною в Царстві Небесному, то простив усі гріхи, що були на ньому, а було їх, мабуть, чимало… Очевидно, ці троє покаялися на зоні, й коли вийшли на волю, знову взялися за старе. Й Ісус перестеріг їх, послав твого знайомого, віруючого. Й вони його не пограбували. Злочину не сталося. Я переконаний, що вони приймуть пересторогу й уже більше…
       — Водовку жруть! Розмови розмовляють!..
       Білки очей з-під нахлобученої шапки, — в морозяній темряві відчиненених дверцят.

                                                                         *      *      *

       — Майже дванадцять! І ні хріна ще не готове! Шуліпа, блін, салабон довбаний, дрихнеш?! Я тебе навчу службу хавати!..
       Побіліле п-пальців в промерзлому металевого одвірка… — стрімкий темний порух комбінезону, — й ще рух, — Сергій мимоволі відсунувся до стіни й прибрав ноги. Вишкірені жовті зуби, — з-від низу й догори.
       — А ми йдемо собі й думаємо, що в вагончику все чин-чинарьом, стіл накритий, свічки горять, лиш ялинки не достає… — зуби-зуби. — Това-аришу лейтенанте, ну ви хоч могли сказати, що все вже, блін, кінчай базар, Новий рік на носі! Хоч би радіо включили, хто там ближче, салабоне! Шуліпа, блін, дрихнеш?!
       — Вгомонися, Лавруте, — виштовхнув повітря з легенів Сергій. — Ще двадцять хвилин.
       — Ну й хрін з вами, базарте далі, давай, Мамбете, хулі грітися, став картоплю, витягай давай помідори, нарізай м’ясо… Шампанського вони хріну отримають, нехай смагу з содою жлуктять…
       — Медаль тобі на груди! — долинуло від Попова. — Давай, Сашко, йому медальку забацаєм, шо тут? Дві ложки хрест-нахрест…
       Простір довкруг став стрімко змінюватися барвами й звуками, — жовтими зубами, вицвіло-сірим хебе, жорскими темно-зеленими ялинковими голками, металевим поблиском мисок і кухлів, — між буржуйкою, відром з водою… столиком…
       — Ложки не чіпайте, тих ложок п’ять штук, — казав Валієв. — Салабонові й так не дістанеться, сюди їх, до мисок…
       — Будеш кавалером ордену Ялинки й Шампанського, давай, Сашунь, не шлангуй, за буржуйкою проволока, зараз йому…
       — Наступного разу сам підеш за орденами, а я тут буду сидіти й язиком чесати!..
       На Сергія насунулася гілками й замерла ялинка.
       — А чого в Шуліпи ложки нема? — Сергій відхилив гілку рукою. — Він що, в караул ложку не взяв?.. Чи кладівник не видав?..
       — Узяв він ложку, не хвилюйтеся! Це хтось інший не взяв…
       — У Довгартихи?..
       — Хочеш сказати, це я не взяв ложку в караул?.. — Сергій пересів ще далі, до настилу, — й одразу ж відчув спиною знайому прим’ятину між матрасами... — То чого це тільки зараз про це дізнаюся? Хіба раніше не можна було сказати? В момент би вирішили питання…
       — Та що ви, товаришу лейтенанте, такі дрібниці!
       — …пертися до Довгартихи, — говорив Лаврут. — Я тобі що, ідіот? На полігон би метнувся до земелі, перетер питання…
       Здалося, прим’ятина тільки й чекала того, щоб знову увібрати в себе його тіло… в звичне м’яке тепло… й затишок… — збоку незворушно бовваніла невеличка ялинка.          Це ж коли я їм встиг про ялинки тему впарити?.. — подумав Сергій. А що, крім ялинок, ще нагородив?.. — тим часом на столику з’явився казанок, накритий кришкою, трилітрова банка помідорів, фігурна скляна баночка… з маринованими грибами… — округлі й блискучі консерви.
       — …розрахуємося, не проблема, — доносився голос Лаврута. — Нехай заводить трактора й підвалює.
       Й про що вони?..
       — Фільтруй базар, — й інший голос, Попова. — Та-ак, чогось не вистачає. Салабоне! Дрихнеш зар-раза!
       Шмат копченого м’яса…
       Напевне, комусь прийшла передача з дому. Або ж серед них завівся «багатенький Буратіно»… — й хто ж, цікаво? Валієв чи, може, Шуліпа?.. Такі речі належить знати, лейтенанте Бояківський.
       — Без п’яти хвилин! Вмикайте радіо! Салабоне, проспиш путину!..
       У вагончик увірвався Кравчук. Він щось правильне говорив проникливим голосом, потім Валієв сказав, що нічого не розуміє, хтось йому став перекладати російською, але він усе одно нічого не розумів, на нього махнули рукою, мовляв, нехай іде в Чечню й Дудаєва свого слухає, на що той відповів, що яка, мовляв, на хер, Чечня?! — в Крим, блін, в Крим, де кавуни, виноград і яблоки, і з цього приводу він хоче сказати тост… — відтак з настилу звісилися ноги в шкарпетках і виматеріалізувалося бліде й розгублене обличчя Шуліпи, Попов потягнувся до нього руками, мовляв, проки-инувся, маленький, ану давай бігом-бігом! Злазь у темпі!..
       — …після дембелю до мене в Крим, — говорив Валієв, поблискуючи очами над щетиною. — У нас таке вино, такий коньяк…
       — А нас там не перестріляють?.. — вищирив зуби Лаврут.
       Очі, зуби, щетина, долоні, — примарно-жовтава гасова лампа маячно в кутку, — втомлено-чорний казанок з картоплею… пара нетривко догори… — зосереджена в собі цибулина… збайдужіло-сірі шматки хліба на ящику… накритому газетами… газетами… — отямитися, подумав Сергій. Узяти себе руками… й долонями пружно… — стиснути.
       — …пожартував, чого ти стрибаєш зразу, гарячий васточний парєнь, обов’язково приїдемо, й пан лейтенант приїде, так же?..
       Й виштовхнути з себе:
       — Годі вже! Зараз куранти битимуть, розсаджуйтеся хто куди!.. Беріть кухлі, наливайте…
       — Давай шампанське, й потруси, щоб бахнуло і з піною…
       — Його труси, не труси, воно ж мерзле…
       — Да-ай сюди…
       Сергій взяв ложку й постукав об металеве кухля.
       — Мені, як старшому, належить сказати пару слів.
       Й відчув, як усе довкруг стало вгамовуватися, — сприйняв на собі чужі очі, — й стало гарно від усвідомлення влади.
       — Ну що, проведемо минулий рік, — сказав він. — Змінити вже нічого ми не змінимо, але висновки зробити треба… Ви молодці, що незважаючи на все, на голодуху там, мороз… а тримаєтеся. Як мовиться, стійко переносите тяготи й лішенія воінской служби. А воно на гражданці все знадобиться. Тож давайте вип’ємо за те, щоб нормально відслужити й після служби одне одного не забувати.
       — За дембель?
       — Ну, за дембель…
       — За дембель — ура!
       — Ура!
       Сергій утямив у пальцях прохолодно-метелеве кухля… — й випив.
       — Блін, де ложка?!
       — Ви закушуйте, товаришу лейтенанте, закушуйте… — говорив збоку Валієв. — Картопелька, грибочки-помідорчики…
       Переможне тепло стало поширюватися по тілу… — ну добре, Мамбете, дякую… розберуся вже якось… сам… — Сергій відвів очі й зачепився поглядом за вихорки волосся Попова: той якраз про щось розмовляв з Лаврутом. То що, молодший сержанте, претензій до лейтенанта нема? Зосередився на захаращених, як завше, й непевних… сірих очах… — пан лейтенант свою місію виконав… напутнє слово сказав… — й тепер не зобов’язаний нікому.
       — …намазуйте хліб паштетом…
       — Ну, де куранти, коли вже він тріпологію закінчить?! Та що ти мудохкаєшся, салабоне, шампанське розливай! Усе одно не бахне, труси, не труси…
       — Хто, блін, ложку заникав?!
       Сергій сів на своє місце й знову опинився в затишному оточенні матраців. Попереду все змінювалося… мерехтіло… — проминули очі… вихорки волосся… — й вирізнилися широкі жовті зуби. Щось хочеш від мене, Лавруте? До кінця дослухати?.. Про що?.. Про Наталку?.. — ну, слухай. Провів до гуртожитка… здав на руки подружкам… — куди вже було повертатися в ресторан? Одинадцята година… чи дванадцята… — додому пішов, оминаючи центр. Задніми дворами… провулками… — Світлана? А що Світлана?.. Знайомі потім розказували… теж були в ресторані… тоді… — хвилин двадцять сиділа тихо. Принесли салат, двісті грамів горілки… пляшку сухого вина… Потім стала соватися на стільці. Потім почалася істерика… Відтак мовчки сиділа за столом… їла салат…
       Він зачерпнув ложкою картоплю — й утямив, що кілька крапель упали назад у казанок і ще кілька комусь на штани… — доніс до рота й став жувати.
       — Беріть м’ясо, пане лейтенанте, не соромтеся…
       — Коу-омусь була передача з дому? — спитав Сергій з повним ротом.
       — Домашнє все, домашнє… — примовляв Валієв.
       Помідорчики-грибочки… салатики… — чмак-чмак. Любив грибочки… батько… — мариновані. Але перш за все м’ясо. Купляв ковбасу, шинку… Ніяк наїстися не міг... — зараз би побачив цей шмат… сочистого м’яса… — й очі б загорілися, й па-альцями… тонкими й до-о-овгими… — з блискучими нігтями. Світлана. На щоках засохлі… патьоки туші… — з-від трохи розкосих підведених очей. Набирала виделкою… в тонких довгих пальцях… — трохи салату, — й доносила до рота. Поволі ворушила випнутими скулами… яскраво нафарбованими червоними… губами…
       Сергій проко-оувтнув.
       — Була машина з полку чи передав хто?.. — спитав він.
       — Добрий дєдушка Мороз… — вижовтіли Лаврутові зуби. — Борода із вати. Він подарки нам приньос…
       — Морозов! — сірі очі. — Міністр оборони. Добрий дєдушка…
       — Пайок був перед Новим роком? Чому не знаю?..
       — Ви закушуйте, закушуйте! — доносився збоку голос Валієва. — Як випити, та не закусити, сп’яніти можна швидко…
       Й без того п’яний, подумав Сергій.
       Казали, що хтось наче розплатився за неї… Потім кілька разів бачив її в гарнізоні… здалеку… — обходив. А через місяць у ресторані… — ну-у в ресторані, Лавруте, що вже, в кабак не заходити? Сиділа за одним із столиків… Одразу примітив. Були тоді з Паржиним. Відпочивали собі… Удав, що не впізнав. А потім вийшли перекурити… — та до пуття вже не пам’ятаю, що було потім… Метелялово з місцевими. З чого почалося?.. — не пам’ятаю вже. Яка різниця? Звичайно, сказала пару слів знайомим, що теж були в ресторані. Я на неї не в претензії. Будемо вважати, розрахувалися. Годі.
       — …й не хочуть бачити!
       — …грибочки.
       Сергій перехилив прохолодно-слизьку банку, вліз у неї пальцями, сприйняв мочками повнобоке помідора й став витяга-гати звідти… — в цей час радіо розірвалося ударами, все довкруг загиготіло й зарухалося догори, — він і сам звівся, — трилітрова банка помідорів, заклякла горловиною в кисті, відважувала руку. Куранти невпинно били, — т-та як би його?.. — він облишив пальцями помідор і став витягати долоню, але й вона застрягла в горловині. Невже з тим і зустріну Новий рік? — гарячково подумалося йому. Загадати бажання… — що загадувати? Вийти на дембель, розпочати свою справу… Можливо, одружитися…
       Удари перервалися й стало тихо, — рука н-нарешті таки… звільнилася з банки…
       Хочу, щоб він жив!
       Сергій стряхнув пальцями, збиваючи краплі розсолу, — підняв пощипливо-вологими пальцями свій кухоль й відчув губами прохолодно-металевий край. В ніс гостро вдарило шампанським.
       Тиша пружно стрималася на мить, — й гримнуло: «Ще не вмерла Україна».

                                                                           *      *      *

       — Схожу на пост, — сказав Стеценко.
       Неквапні прошарки тютюнового диму… — в маячно-жовтавому світлі гасового ліхтаря.
       — С-сиди! — відгукнувся Попов. — Пан лейтенант дозволяє.
       — Він забув Кабздоха привітати, — кинув Лаврут. — Щоб жив довго й не здох.
       — Твар Божа, — промовив збоку Валієв. — Теж хоче свою пайку…
       — Шампанське ще є? — Лаврут потягнувся до столу, підняв важко-темну пляшку зі сріблястим на горловині й сколихнув. — Якась мисочка?.. Гаспада гусари, падьйом!..
       Серед тютюнового диму виматеріалізувалоося бліде обличчя Шуліпи.
       — Нам вадя-яри, на-ам вадя-я-яри, а ка-ням-авса!
       — О-от, блін! — зітхнув Попов. — Нажерся салабон.
       — В диню йому дати, — звів плечі Лаврут. — Або ще сто грам налити, щоб затих.
       — Та ну-у! — пробасив Валієв. — Вагончик обблює.
       — О-о-отака от підростає зміна, товаришу лейтенанте, — сказав Попов. — То п’янь, то рвань. Нема в чиї руки діла передати… Лейтенант уже ніякий. Провітрити його треба.
       П-пішов ти! — подумав Сергій.
       О-о, згадав. Тоді, в кабаку, ну вдруге… коли метелялово… — тоді я таки підходив до неї. Було, Лавруте, було… Підійшов і запросив до танцю. А вона?.. Відвернулася. Навіть не так. Глянула, ледь повела головою, ні, мовляв, і відвернулася… А я, що? А що було?.. Повернувся за столик, випили ще по одній з Паржиним і пішли перекурити… А там місцеві й наскочили…
       — Я таки сходжу на пост, — знову подав голос Стеценко. — Мало чого. Може приїхав хто… Стоїть табір без охорони. Стільки майна…
       — Та с-сиди! — випалив Попов. — Куди ти попрешся? До баньки півтора-два кілометри! Ще замезнеш десь. Шукай тебе потім по заметах…
       А сьогодні вранці… по телефону… — розмовляла, наче нічого й не сталося. Усе так же замовкала… тягла жили… — «А у нас така компанія збирається… Думала, й ти бу-удеш…»
       — Сходи, Стеценку,— мовив Сергій. — Подивись, чи все там гаразд. Візьми з собою сержанта Попова.
       — Змилуйтеся, товаришу лейтенанте! — сплеснув руками той. — Півтора кілометри до баньки пертися! Він же задовбає мене своїми проповідями!.. Й якого, питається, рожна туди тикатися? Щоб у вікна позаглядати, хто там і кому спинку тре?..
       Утримуючи перед нафарбованими червоними губами… довгими пальцями… — запітнілу телефонну слухавку.
       — Рота па-адьйом! — вималювалося обличчя Шуліпи.
       — А пішли всі разом? — сказав Валієв. — Заодно салабона провітримо.
       — Проснеться він завтра, паскуда, — процідив Лаврут.
       — Сашунь, послухай корєша, — мовив Попов. — Не принижуйся перед бабою.
       — Олеже, я на пост хочу сходити.
       — Сашунь-Сашунь… — зітхнув Попов. — Ну, пішли.
       — Може й мені дадуть за мочалку потриматися? — вищився Лаврут.
       — Шо триматися, став раком і всіх ділов! — виголосив Попов. — Є баби, в яких ноги довгі, як у Свєтки, таких раком ставити — миле діло. Присідати не треба, карячитися. Стоїш на прямих ногах, як біла людина, відпочиваєш… О-он пан лейтенант знає. Що, Сашуню, ну щ-що ти блимаєш на мене своїми очицями? В диню хочеш дати? Так дай! Чого ти на Бога діла перекладаєш, самому в облом? Чи маратися не хочеш? Нехай Бог марається? О-ой, Сашуню, Сашуню… Фарисей хрінів!
       — Усе, мужики, кінчай базар! — сказав Лаврут. — Допивайте, доїдайте й будемо збиратися. Податкова горить… Чи що там, банька. Пішли! Пульнемо раз-другий, відзначимося…
       — Хочеш витягнути звідти заблудшу овечку, голеньку таку Світланку, загорнути в махрове простирадло й наставити на шлях праведний?.. От же не дають вам спокою душі гарненьких дівчат, стокілограмові тітки з катарактою й цукровим діабетом вас значно менше цікавить…
       — Та зайспокойся, Олеже! — зціпив зуби Стеценко. — Нема там нікого.
       — Уже встиг перевірити? Х-хо! Та ще ж не вечір, Сашунь! Зараз вони зустрінуть Новий рік, приймуть дозу, в машину — й уперед! На полігон, у баньку! Й ми туди ж! Усі в баню! Й усе буде чин-чинарьом!.. Ну, пішли вже, пішли, нехай Свєтка покаже клас, вона давно тебе хоче в темному місці й до теплої стіни притиснути, я знаю. Й товариша лейтенанта, чи пана, з собою візьмемо, буде супер!..
       Сергій облизав губи — знову шорсткі. Належить повернутися.
       Щось сказати.
       — Попов, мова про те, щоб сходити на пост, а не в баню.
       — Това-аришу лейтенанте! Ну з Сашком усе зрозуміле, він фарисей і лицемір, йому за мочалку потриматися — в западло, а вам що?..
       — Ти, Попов, — Сергій примусив себе втриматися на ньому поглядом, — ти говори, та не заговарюйся.
       — Та що ви всі причепилися до неї? Нормальна баба! До лампочки їй ваші охи-ахи й проповіді! Що треба нормальній бабі? Нормального мужика! Щоб підніс до небес!.. Знаю я таких худеньких. Коли кінчають, кричать так, що сусіди в стіну грюкають…
       — Ангели хором співають… — засміявся Лаврут. — У мене одна була, казала, як кінчає, ангели співають.
       — Й ангели, — сказав Попов.
       — Дивлю-юсь я на-не-ебо та й ду-умку гада-а-аю!.. — враз витемніли прогалини очей і рота на обличчі Шуліпи. — Чому я не сокі-іл, чому-у-у не літа-аю!..
       — Шуліка, блін! Не Шуліпа!.. — гукнув Лаврута в паузі між строфами. — Сокіл наш забуханий.
       — Чому мені Бо-оже ти криле-е-ець не да-ав! — темний голос Шуліпи підвищився до надриву. — Я б землю поки-инув і в не-е-ебо зліта-ав…
       — …політаєш.
       — Та-ак, мужики, на коня й на пост! — виголосив Валієв.

Наступна сторінка

Додати коментар