Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (07)

Попередня сторінка

                                                                               9.

       Е-ех, ніч така місячна… зоряна, ясная… тихо, хоч голки… — тьху ти! — видно, хоч голки збирай… — бабах! баба-бах! — звідкись з-за лісу. Й незатишно-яскравими ракетами в небі.
       З-від полігону. Обіцяний салют з ракетниць.
       — Кабздох! — гукав Лаврут. — Кабздо-ох!..
       — А ми?.. — Попов нахлобучив набік шапку. — Нема чим відповісти? Това-аришу лейтенанте!
       — Якщо ти не приберіг сигнальної ракети, то нема, — відповів Сергій.
       Не-бо зеленоє, ясно-червоноє й тіні на сніг упадуть… кострубаті й видовжені… — звести догори руки, розчепивши пальці, й помахати, отак, — у-у-у, як страшно. Монстри. Раз, два, три… чотири, шість темних монстрів… на зарожевілому тлі снігу…
       — Кабздо-ох! Кабздо-о-ох!.. — кричав Лаврут. — От же прибацаний пес! Нюхалка не працює…
       Одна з тіней стрімко зменшилася, наче вкоротив її мечем герой-лицар… мисливець на монстрів… — Попов. Нагнувся й сніжку ліпить.
       — Хоч з пістолета пальніть, — зблиснули його зуби.
       — У тебе є патрони? — спитав Сергій.
       — Ти на Кабздоха не намовляй, — говорив Валієв. — Нюхалка в нього на місці. На полігоні зараз промишляє… Там ситніше.
       — Така дрібниця, товаришу лейтенанте, патрони… — Попов розіпрямився й перекинув сніжку з руки в руку.
       Недбало-сірий шарфик довкруг шиї… скособочена кокарда на шапці… з-зуби… — під виснажено-багряним сяйвом над верхівками дерев… й прохолодним місячним світлом довкруг.
       — Салабоне! — озирнувся Попов і кинув сніжку. — Лови!..
       На тлі обличчя Шуліпи витемнів рот, — і в той момент сніжка поцілила йому в плече, розлетівшись дрібними грудками.
       — Не спи на посту!
       Видовжені тіні зарухалися… стали подовжуватися-скорочуватися… — й Сергій мимоволі відшукав характерну… кострубату тінь… — а з-від неї й самого Стеценка. В грузькому своєму… недоладному кобінезоні… — нагнувся й сніжку ліпить. Ну нехай.
       — Звідки ти взяв, що Світлана з компанією нагряне в баньку?.. — спитав Сергій у потилицю Попову.
       Той озирнувся.
       — Було б класно, да?..
       Шуліпа попереду обтирав з обличчя сніг.
       — Я сьогодні зранку говорив з нею по телефону… — промовив Сергій. — Вона й слова не сказала, що збирається сюди їхати. В Мироненка вони гуляють! На Петровського!..
       — Б’ємося об заклад, що приїде?
       — Я не збираюся з тобою битися ні об який заклад! Звідки ти взяв, що вони приїдуть на полігон?! Це я сам тобі сп’яну сказав!..
       — Гей! Салабоне! — гукнув Попов. — Ходь сюди!
       Сергій перевів подих.
       Попереду в темряві борсалося… На мить вишаленіли очі Шуліпи й над ними вигиготів ряд зубів.
       — Ану підшустри «дядям»!.. Скакни в табір, одна нога тут, друга там, принеси із штабного намету дві… ні, три ракетниці!..
       — Попов… — видихнув повітря Сергій.
       — Тримай! Гарно тримай! — зарухалися попереду зуби. — Й шкутильгай, шкутильгай! А коник без ноги! Ги-ги, ги-ги! Перший, другий, третій, до бою! Вперед!
       Місяць над деревами сліпив очі. Вовтузлива тінь руха-рухалася… — з-від грудей до скронь неспішно надходила тепла кров. Сергієві захотілося лягти на сніг, підібгати коліна й заснути.
       — А що, Попов, — промовив він, — ви так запросто залазите в штабний намет й берете, що хочете?
       З-від темряви стрімко… щось… — сніжок?! — Сергій ледь устиг відвести голову.
       — Дивись, куди кидаєш! — крикнув Попов.
       — Впере-д! Вперед!
       — Ахтунг!
       Щось штовхнуло, вирізнилося шапкою й рукавами, розвернулося, — й потрапило плечем під сніжок.
       — Порятував вам життя, пане лейтенанте! — долинуло. — Це мені зарахується?..
       Зблиснуло зубами, — й очами.
       — Ти не відповів, Попов.
       — Ви про що, товаришу лейтенанте? Про баньку?.. Добре. Якщо Свєтка з компанією зараз там, дасте постріляти з пістолета.
       — Та що ти, блін, як дитина?! Ще не настрілявся?.. Поїдемо на вогневу, дам тобі два рожка, стріляй, скільки хочеш!
       — Т-те! З автомата. Ще скажіть — з танка. Штатним снарядом. Шо я вам на «гражданці» буду на танку їздити й по ларькам стріляти? Воно мені й на фіг не треба. А з пістолета потренуватися — інша справа.
       — Кіллером вирішив стати?
       — Това-аришу лейтенанте. Менше «Ментів» дивіться… «Фраєр, толстый фраер, на роляне нам сыграет… Девочки танцуют, а пижоны… поправляют свой…»
       — Що в Стеценка зі Світланою?
       — Високі стосунки-с. Раком-с на роялє-с.
       — Не тринди!
       — Знаєте, рояль в дивізійному клубі? Е-е, товаришу лейтенанте?.. Отож бо й воно. Є такий ансамбль «пєсні і пляски». В дивізійному клубі збираються, там репетиції, тири-пири… Хтось принесе з собою пузир спирту — нажруться й поют собі, й пляшут… На балалайках грають… на роя-ялі лабають…
       Спереду витемніло захекане комбінезонів Шуліпи й Лаврута — навчіпки одне на одному, — навали-лося на темне комбінезону Попова, — й усе разом заборсалося на снігу.
       Кров жорсткіше застукотіла в скронях. За дурника мене мають, подумав Сергій. Вони.
       Вичекав, поки переборсаються, стануть на ноги й обтріпають комбінезони.
       — Зірвали печатки на штабному наметі?
       — Ви про що? — вирізнився ряд зубів. — Това-аришу лейтенанте! Як ви могли таке подумати?.. — Попов поправив шапку. — Зривати печатки… Там є закорлючка над входом, вона акуратненько знімається, заходь і бери, що хочеш. Хоч ракетниці, хоч бушлати, хоч документи з ящика… Та жартую. Про «пєсню й пляску». Пам’ятаєте, після осінньої перевірки було в нас у клубі… Ну, приїжджало «Посольство Христове», чи як воно там?.. Об’ява висіла біля входу…
       І знову пропав у мінливій темряві. Сніжку ліпить. Нехай.
       — І брали?
       — Секретні документи?.. — Попов розіпрямився з двома сніжками в руках. — Та кому вони потрібні?! Тут вам що, шпійони ходять і тикають гроші за мобілізаційні плани нашого полку? Ехе-хе, товаришу лейтенанте… Хтось інший на вашому місці давно б уже всіх гав перестріляв з пістолета. Й нас би повчив трохи. А ви пару раз пульнути в честь Нового року боїтеся. Патронів шкода? Та приїдемо в полк, по хлопцях поназбираємо скільки хочете… Л-лови!
       Метнувся рукав комбінезону й ув повітрі промайнула сніжка. Сергієві захотілося розвернутися й ударити його збоку — кулаком у скроню, — щоб той упав, покотився по снігу і шапка викотилася за ним.
       — Це бойова зброя, Попов, — проказав він. — Нею не можна гратися. Це по-перше. А по-друге, як ти можеш мені, офіцерові…
       — Та жартую я, жартую!.. Треба воно комусь, те барахло в штабному наметі?.. Ну, може, пару бушлатів спихнути в село, щоб було з чим зустріти Новий рік. Ехе-хе… На чому я там? На «Посольстві Христовому»… Після осінньої перевірки, у неділю якось… вранці… Вас в полку не було, загуляли?.. Ну, ваша справа. Усе одно не було чим зайнятися, прийду, думаю, поприколююся. Сашко, бачу, вже там, сидить, як зайчик, у другому чи третьому ряду. І Свєтка в хусточці… Душевні рани прийшла зализувати. Отам вони й здибалися… я так думаю. Ну що я можу сказати? Вийшов на сцену пацанчик. Просвітлений такий. Усе світив нам, грішним, світив, та не грів… Гарно говорив і милувався з того, як гарно говорить. Помітно було. Ну й дівчатка з ним… ангелятка такі… співали… А ще один лабав на роялі. Реґент, видно… Ахтунг!
       Сергій повернувся й розкрив рота, — й на вдихові сприйняв поштовх у груди, — мимоволі кількома кроками подався назад.
       — Ну-у тварюка! — зблиснули зуби-зуби поруч.
       Сприйняв на грудях чужі доло!-лоні! — й ураз опинився в очах Попова.
       — Зараз обтріпаємо по вищому класу! О-о, пістолет у кобурі. Простреліть тому придурку задницю.
       На хріна було напиватися? — подумав Сергій.
       — Гей-но! Придурку! Лавруте! — гукнув Попов, приклавши долоні до рота. — По конях!
       Сергій розвернувся й попрямував до лісу.
       — Г-гей, товаришу лейтенанте! Заблудитеся!.. — донеслося ззаду.
       — Та пішли ви!..
       Ялинкове віття штовхнуло по обличчю, — спокійно! — вписатися в стежку… десь вона за ялиною… десь тут… — й потихеньку рип-рипом ногами в сніг… — спрямуватися далі.
       Патро-о-они… бушла-ати… — знаю, що вона, Свєтка, задумала… знаю… — розрахуватися зі мною. Заявитися з компанією на полігон… у баньку… — й давати всім підряд. Й щоб я там десь у черзі… дожидався… — а як дійде черга, глянути на мене й повести головою туди-сюди, як тоді, в ресторані... й відмовити…
       Ту-у-уди, сю-юди… — кучугура збоку. Повалитися зараз, розпластавши руки, — в погідливо-м’який… затишний сніг… заснути…
       А, може, й ні… Може, й не відмовити…
       Далі стежкою! Далі!..
       Щось тут… далі… — повалене дерево! — не зачепитися… пере-лізти… — й далі собою… далі… — бліде снігу й темне стовбурів… стовбурів дерев… — й непевне стежки попереду… — ще вбік… і ще… — триматися стежки. Дістатися до табору… А звідти з-від штабного намету дорога повз ліс… і на узліссі якраз… банька…
       Принадно-затишне снігу… манливе… — таки зупинися. Й туди, під стовбур спиною… й задом у його заспокійливе… м’яке лоно… — зануритися.
       Верхівки сосен десь угорі… серед нечутно-тихої… темряви…
       Й заснути.
       Сиділа в ресторані… — й чавкала, чавкала…
       А зараз, коли розмовляли по телефону… — наче нічого й не сталося. Сиділа, видно, й водила пальчиком по телефонному апарату… — й подумки мені по долоні.
       Пряма чівка темного волосся… тонкі й довгі пальці… — й мурашки, що бігають туди-сюди по руці.
       Н-нігтем їх!
       Рука ви-идовжилася… перетвори-и-илася в бетонну доріжку… — нігтем їх, мурашок! Н-н-нігтем!.. У твердий бетон…
       Розкарячені лапки… розчавлені тільця… — що, Лавруте? Ну що ти ще хочеш від мене?.. Узнати, чим усе скінчилося?.. З Наталкою?.. — зустрічалися кілька тижнів. Якось привів до себе додому… — в смислі, на квартиру, де живу. Вона вже мала їхати за розподілом… в райцентр… — втім, не хочеться про це зараз. Давай-но про щось інше… — згадаємо, наприклад, як батько колись давно-давно… повів мене в парк… І там з величезних цементних риб виривалася й пінилася вода…
       Господи…
       От зараз, Стеценку, й побачимо… — чи Він є, чи Його нема. Господа Бога. Вже скоро має показатися… чи не показатися… — попереду враз виокремилися стовбури дерев й нависла стіна чагарника.
       Сергій відчув звідти небезпеку.
       Поплескав пальцями справа по грудях й намацав кобуру.
       З-від чагарника доносилося гупання й хекання. Онімілими пальцями він розкрив блискавку, витягнув пістолета і спрямував уперед.
       Усе довколишнє стало чітким і ясним: овислі гілки, пошерхла кора сосен… гострі стебла чагарника… — й над розпорошено-важкими обрисами пістолета з напівовальною мушкою вималювалися полум’яно-червоні очі й білі ікла.
       Відчув м-мочкою вказівного пальця прохолодно-гостре курка.
       Ні.
       Кудлата морда… реп’яхи… — то Кабздох.
       Видихом повітря опустив донизу обважнілу руку з пістолетом. Попереду хекало-кахекало лапами в сніг, довкруг замерло здіймалися стволи сосен.
       Пес кількома стрибками опинився поруч, став дихати в обличчя й зазирати ув вічі. Реп’яхи мотилялися туди-сюди.
       Сергій відпихнув його рукою.
       — Каздох! Кабздох! — долинуло збоку з-за дерев.
       — Ту-ут! — надсил вигукнув Сергій.
       Сприйняв нескладні… рухи грузького комбінезону… — блискуче-темні очі з-під шапки, — мимоволі відштовхнувся рукою й став на ноги.
       Стеценко підійшов й зупинився.
       — Дайте пістолет, пане лейтенанте, — сказав він.
       — Облиш.
       Пес стрибав довкруг.
       — Завтра вранці поверну.
       Сергій відчув долонею пронизливу прохолоду й сховав пістолет у кобуру.
       — Непокоїть вас дуже… що тебе, що Попова… — промовив Сергій, — мій пістолет. Відібрати його й повести кудись мене… куди не хочеться…
       — Проспатися вам треба.
       — Я з лісу вийшов і зразу зайшов… Чи навпаки… Я в ліс зайшов і зразу вийшов… І розгледіти нічого не встиг… щось зрозуміти… «Фраєр толстий фраєр на роялє нам сиграєт…» — Сергій сприйняв над ліктем чіпке чужих пальців. — «Дєвочкі танцуют, а піжони поправляют свой…» Що? «Кіс-кіс»?.. Свєтка зажигаєт… мєня нє замєчаєт… — пружна долоня спрямувала його вперед — Сергій відсіпнув руку. — А що, Стеценку, розтягуєте потихеньку намети? У село через ліс здавати носите?.. Новенькі армійські бушлати… Чоботи… Що там іще?.. Брезенти всілякі… Чимало чого можна спихнути.
       Він повернув голову: прозоро-темні очі звично поблискували поруч.
       — Ну що ти дивишся на мене? Скажи, що неправда. Що ніхто нічого не розтягує… Лейтенант щось сп’яну собі надумав… Не можна казати неправду? Западло? Чи, того… гріх? Знаю я вашого брата. Брехня в очі — великий гріх. Якщо не прямо, а якось так… довкруг… — Сергій зробив коло рукою, — О-ох, влетимо, Стеценку, всі влетимо…
       — Завтра поговоримо.
       — За-а-автра! Чи післязавтра. Чи ніколи… — Сергій знову відчув ліктем чужу руку. — Хапають, ведуть!.. Тільки й думають, як пістолета відібрати… Знаю вас, «дітей Божих». Все ви хочете в людини пістолета відібрати. А ви його давали? Е-е, Стеценку? Мовчи-иш… Не ти й не такі, як ти, дали мені пістолет, надали право стріляти чи не стріляти… Зрозумів? Має людина щось потужне… небезпечне… Щось усередині себе… в глибині… І право розпоряджатися тим на власний розсуд. Право вільного вибору. Розумієш?.. Це і робить людину людиною… Не тіло, не голова… не інтелект… Навіть не душа… А саме це. Внутрішня… Як його краще?.. Снага. Духовна сила… Й право розпоряджатися нею на власний розсуд. Спрямовувати туди, куди вважаєш за потрібне. А ви, «діти Божі», це хочете відібрати… Позбавити людину права вільного вибору… Одразу ж начіплюєте шори… одна лиш пряма дорога… кудись…
       — Стривайте.
       — Дай договорити! Ви хочете відібрати в людини право… розпоряджатися своїм пістолетом… Відібрати право вільного вибору й передати… — кому? О-от питання! Кому ви хочете його передати?.. Ісусу Христу? Але де ж він, Ісус Христос?! Він жив дві тисячі років тому! Якщо якась сила… якась вища духовна сутність певний час перебувала в фізичному тілі, яке називали Ісус Христос, то це було давно! Не скажу: «й неправда»! Може, й правда, але давно! Й давно вже нема фізичного тіла, яке називали Ісус Христос, а сила, яка перебувала в ньому, вона називає… й завжди називала себе якось інакше, але вочевидь не «Ісус Христос»! Розумієш мене, Стеценку? Ім’я «Ісус Христос» має відношення до певної людини… певного фізичного тіла, яке знаходилося на цій планеті в певний час і в певному місці, але ж сила, слухай, сила, яка була втілена в ньому, вона була завжди, вона й зараз є, вона всюди! Розумієш, чи ні?! То чого ж ми ту силу вперто називаємо «Ісус Христос»? Чому ми звертаємося в молитвах до чоловіка тридцяти з чимось років з довгим прямим волоссям і короткими вусами з бородою? Нема вже давно того чоловіка! Але ж хто, скажи мені, Стеценку, чи що приховує себе за іменем й образом «Ісуса Христа», й чому намагається відібрати в нас право вільного вибору? Спрямувати нас кудись, невідомо куди? Що буде з нами, коли ми позбудемося кожен свого пістолета, який дадений нам від народження?! Хто ми тоді будемо, Стеценку, що ми будемо — особистостями? Чи ні? Будемо чимось… Якимось згустком знеосібленої енергії, краплиною, якій призначено розчинитися в якомусь, невідомо якому океані? Слухай, що тобі кажу, Стеценку, лейтенант не дурний, хоч і п’яний, — ти хочеш у чомусь тому розчинитися й припинити існувати, як особистість? Хочеш?! Я не хочу!..
       — Стривайте, пане лейтенанте!
       Собака стиха загарчав.

                                                                                   *      *      *

       Стороннє… темне… — попереду?! — по-між дерев.
       — Стояти!
       Темрява зрушилася…
       Боя-я-ятися я буду! З собакою й пістолетом!..
       — Це вам стояти! — крапельками поту на чолі прокричав Сергій.
       Мовчите? Засрали?..
       — Олеже! Кириле! Свої!.. — гукнув Стеценко.
       — Зараз, блін, розберемося, що там за свої!.. — все ще крапельками, але вже полегшено-теплими по щоках, промовив Сергій. — Звідки ти знаєш, що то свої? Може то «чужі»? Може то хтось табір розтягує? Стеценку?..
       — То Попов з Лаврутом.
       — Х-хо! Тоді нехай махають руками й кричать — свої, мовляв, не стріляйте!.. Боїшся їх? Чо-го? Вам же гріх боятися!
       — Ви не в собі, пане лейтенанте, — промовив той. — Вам треба виспатися.
       — Зараз ми побачимо, хто в собі, а кого в собі вже й близько нема…
       Попереду маячіли дві плями облич.
       — Хто вже розчинився… Й за кого вже хтось промовляє… правильні слова…
       — Я сам за себе промовляю.
       Стріляти — не стріляти, а рукояткою по кумполу одного й другого — це можна.
Видьоргуються надто.
       Плями облич поволі насичувалися… очами й зубами …
       — Ну що, Попов?! — гаркнув Сергій. — Чого не відгукуєшся?..
       — Так не видно ж ні хріна, товаришу лейтенанте! — зуби. — Мало хто по лісі шастає… Ну все, знайшли лейтенанта, тягар з душі. Наступного разу не біжіть так прудко.
       — А ви й не дуже поспішали мене розшукувати. Вже встигли в село збігати?
       — Треба нам кудись бігти! — проявилися інші, міцніші й ширші, зуби, — Самі приходять, як треба.
       — У-у… — протягнув Сергій. — Вірю. Чого б і не прийти? Солдатики в лісі за півлітру здають новенькі, з нуля, армійські бушлати.
       Зуби вишкірилися.
       — За півлітру? Дві трилітрові банки первака, шампанське й повний стіл закусі.
       — Отакої! — стримав подих Сергій. — Дві банки… Я бачив лише одну, — вдихнув-видихнув. — Другу заникали? Похмелитися завтра думаєте?.. Так тут же завтра півдивізії буде!
       Обличчя довирізнились зморшками й волосинками брів.
       — Мужики, ша! — сказав Попов. — Збавляйте оберти.
       — Скільки ви вже бушлатів здали? — вди-ихнув повітря Сергій. — Один-два? Десяток?.. Тут уже «губою» не обійдеться… Тут уже зоною пахне!..
       — Нормальний пацан зони не боїться, — кинув Лаврут.
       — Ти мені баки не забивай! — виштовхнув Сергій промерзле повітря з легенів. — Сам іди в зону, якщо хочеш! Я нічого не крав і нічого не продавав! Візьму вас за барки й до полкача!.. Й спробуй мені рипнутися!
       — Вас, офіцерів, хрін зрозумієш, — сказав Лаврут. — Рубати й везти ялинки на базар — це нормально. Спихнути пару бушлатів, щоб було з чим зустріти Новий рік, — не нормально… Ну давай, тягни! Тільки перегар заїж. А то полкач поцікавиться, чого це начальник караулу п’яний. Таблетка валідолу в самий раз. І кондрага не схопить, коли дрючити почне.
       — Зав’язуйте базар, мужики, — проказав Попов. — Поговоримо на тверезу голову.
       — Смагу пив? Г-ги! Карптоплю з салом їв?!
       Сергій вди-и-ихнув знову повітря й відчув вагу пістолета у внутрішній кобурі комбінезона.
       — Стоя-яти! — крикнув він.
       Кінчики пальців утямили прохолоду металу.
       — Люблю такі діла! — вищирив зуби Лаврут.
       — Не витягуйте, пане лейтенанте, — стиха мовив Стеценко. — Тоді вже точно сядете.
       — А тобі хто слово давав?! — озирнувся на нього Лаврут.
       — Товаришу лейтенанте, якщо ви тут за пістолет станете хапатися, — проказав Попов, — ми будемо змушені вас заламати й здати гарнізонному черговому. Це я кажу, як розводящий, заступник начальника караулу, — він поправив на голові шапку. — Ну добре. Погралися й досить. Ось, візьміть…
       — Не заламаєте… Не такий ти дурний, Попов, — мовив Сергій. — Багато чого й кому доведеться пояснювати. Собі буде дорожче.
       — Заламаємо, товаришу лейтенанте, — сказав Лаврут. — Завалимо зараз, руки-ноги скрутимо, полежите ніч на підлозі у вагончику… А вранці, може, й розв’яжемо, якщо будете гарно поводитися…
       Усі стояли в морозяній тиші й дивилися одне на одного.
       — Краще візьміть… — Попов простягнув до нього руку.
       — Що то? Гроші?..
       — Знаєте приказку? Дають — бери, б’ють — тікай.
       Сергій глянув на Попова… на Лаврута… — й відчув: треба щось удіяти. Й саме зараз, цієї миті, — інакше буде пізно. Й уже безповоротно… — він утямив, що секунди минають, а ще нічого не зробив… і навряд чи зробить…
       Стеценко?.. — Сергій скосив очі й уловив темний порух його комбінезону.
       Ні?..
       Раптом відчув ще рух, — Лаврут підморгнув.
       — Ги-ги.
       Й загарчав собака.
       — Якщо дуже кортить витягти пістолета, — процідив Лаврут, — то пристрели собаку. Давно пора.
       — Тихо, Кабздох, — зронив Стеценко.
       — А ти, дитя Боже, ще не вгомонився? — зблиснув очами-зубами Лаврут. — Підставляй щоку!
       Сам того не розуміючи, — немов кимось іншим у собі, — Сергій викинув уперед руку, ухопив Лаврута за кисть, — і з силою вивернув.
       Собака лунко загавкав, показуючи гострі зуби.
       Знизу застогнало… — солодко.
       Сергій пустив.
       Лаврут повалився в сніг. Собака метнувся до нього, але не вхопив, — вищирився зубами поруч з ногою.
       Й щось лунко заплескало долоня в долоню, — Попов.
       — Браво, товаришу лейтенанте! П’яний п’яним, а реакція відмінна. А ти дурень ти, Кирило, — він глянув на Лаврута. — Сказано ж було: не чіпай тих, хто у Божій волі. Бог знайде можливість перехопити руку.
       — Заховай свої гроші, — проказав йому Сергій.
       — Які гроші, па-ане лейтена-а-анте, які гроші? — запричитав той. — Закурити вам дав, а ви одразу — руки викручувати… Собаками травити…
       Сергій вдивився.
       Так, пачка «Прими». Може, встиг перемінити гроші на цигарки… а, може, й відпочатку пачка була в нього в руці…
       — Маю свої… — промовив Сергій і витягнув з кишені штанів напівзім’яту пачку… — «Столичних»? — ні, «Прими».
       — Значить, так.
       Він перевів подих.
       — Що було — забули. Ніхто вже нікуди не йде. Усі в вагончик. Відпочивайте… — він глянув на Стеценка. — Й прошу, бережіть солярку.
       Прозоро-темні… втихомирені… — очі, — мовчиш?
       Мовчи.
       Сергій видихнув повітря. Тепер у вагончик, подумав він, — і поспати.

Наступна сторінка

Додати коментар