Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (08)

Попередня сторінка

                                                                                   10.

       — Товаришу лейтенанте!
       Чиєсь обличчя. Шуліпа.
       — Протигази привезли.
       — Давно?
       — Щойно машина прийшла.
       — Зараз…
       Світ довкола був сірим, вологим, холодно тхнув соляркою.
       Сергій заворушився… — голова відповіла болем. Скинув ковдру, став сповзати донизу… шукати чоботи… — води б випити, води… — таки знайшов їх у кутку за ящиком. Двері були відчиненими, — внизу, на снігу, переминався з ноги на ногу Шуліпа.
       Тепер би куртку комбінезону… шапку… — Сергій обмацав брудну й шорстку пічку й наштовхнувся на прохолодне відро з водою.
       — Почекай… — кинув Шуліпі.
       Фляжка, десь має бути фляжка… — щось було вчора… було… — відзначали Новий рік. Гул-ляли. Ось вона, фляжка.
       Занурив в прозору й легку… нечутну воду… — й став чекати, поки набереться. У сніжки гралися… борсалися… — нарешті. Припав губами до округло-металевої горловини фляжки. Цівочка води потекла по зап’ястку.
       Полегшало. Проте голова продовжувала боліти — понуро й ґрунтовно. До обіду вже не відпустить.
       — Попов! — Сергій озирнувся й сіпнув за в’язану шкарпетку, що вилізла вгорі з-під ковдри. У напівтемряві вирізнилося неголене обличчя Валієва. — Це ти? Мамбете, приїхали з полку. Наводьте у вагончику порядок.
       — Угу, — буркнув той і знову ліг. Ковдра підібралася й заповзла йому на голову.
       — Валієв! — хрипко крикнув Сергій.
       Обличчя з’явилося знову.
       — Піднімайся, кажу. Щоб за десять хвилин прибрав у вагончику. Головне, пляшки повикидайте і кружки сполосніть. Зрозумів?..
       — Та все нормально… — пробурмотів той.
       Сергій хотів іще щось додати, — але відвернувся, одягнув куртку-шапку й, відштовхнувшись від поріжка, стрибнув донизу. Враз опинився в колючому прохолодно-вологому повітрі. Серед важкого сірого неба знервовано літав туди-сюди ворон. Нехай мені тільки знову заснуть! Я їм дам Новий рік!..
       Шуліпа зірвався з місця й швидко пішов стежкою до лісу. Сергій ледве його наздогнав. Не збавляючи ходу, звів руку й вивільнив з-під рукава камбінезону годинник: за десять восьма. Ще нічого.
       А на дерева випав іній. Ялинкові гілки справа вздовж дороги були геть білими, й білими були крони сосен попереду, — стрімкі жовті стовбури впиналився в один білий світ крон і неба… — Сергій ступав і ступав у стежку по-між рясних і безладних слідів на чистому ще напередні снігу… — що наче втримували ауру чогось тривожного… ганьбливого…
       Попереду виокремилося біле мереживо пагілля, — й ви-игином стежки Сергій опинився серед замерлого кристалічно-білого лісу. Усе в нормі, подумалося йому. Як пробило дванадцять, вийшли з вагончика… гралися в сніжки… Хтось було ледь не поцілив у мене… — та начебто й поцілив. Б-блін. Ну навіщо було з ними пити? Знав же наперед, знав… І Попов іще… — з пістолета йому пальніть.
       Стежка здолала повалене дерево й спрямувалася до модрини… характерно роздвоєної стовбуром… — отут от сидів. Прим’ятина на снігу залишилася. Добре, що задницю не відморозив. Сліди… чимало слідів… — й кров?! — на білому снігові?.. — ні. Плям крові нема.
       Невдовзі з-за дерев показалися намети. Усе було на місці. Намети, дерева… сніг…        Звідкись долинав сторонній… й загрозливий… — гул машин. Між деревами промайнув край брезента вантажівки.
       «ЗІЛ» стояв біля намету обмундирування третього потоку.
       Коли Сергій підійшов, намет був уже розкритим — кілька «чужих» солдатів у зелених армійських бушлатах переносили в оберемках протигази.
       Вони що, зірвали його печатку?..
       Й он майор Осипов, начхім, — в світло-зеленому новенькому бушлаті. Пика червона, годована, — й очиці бігають туди-сюди.
       — Довго спиш, лейтенанте! — гукнув Осипов, не привітавшись. — На ось, підпиши.
       — Що це таке? — Сергій повагався, проте взяв папірці.
       — Прийняв триста двадцять протигазів. Можеш перерахувати.
       — Нічого я не буду підписувати.
       — Як це, не будеш?
       — Складайте в намет, запечатуйте і все.
       Червоні очі замерли на Сергієві.
       — Що ти ви…буєшся, лейтенанте? Прийми протигази, розпишись, запечатай і охороняй. Тобі я здаю чи кому?
       — Здавайте кому хочете! На хер це мені треба? Порозтягують, а мені потім плати! Знайшли дурня! — Сергій ткнув папірці Осипову, але той не ворухнувся.
       — Ти начальник караулу? Ти охороняєш? Приймай протигази!
       — Я не матеріально відповідальна особа! — Сергій спробував приткнути папірці в щілину під капотом «ЗІЛу», але вони не трималися. — За свої чотири танки я відповідаю, а за ваші протигази відповідайте самі! — папірці нарешті влізли в щілину. — Знайшли дурня за ваші протигази платити.
       — Я зараз до командира полку піду.
       — Ідіть. Доповідайте. Що самовільно зірвали печатку на наметі. Ходять тут, печатки зривають, а мені відповідай потім…
       — Як ти розмовляєш, лейтенанте? Ану стань, як належить!
       — Тоді звертайтеся до мене на «ви».
       — А перегаром несе! З ким ти тут бухав?
       — Документи не забудьте! — Сергій ткнув пальцем у бік капота, розвернувся й пішов назад.
       Метрів за двадцять зупинився, витягнув цигарку й припалив. Вирішив озирнутися: біля «ЗІЛу» майора вже не було, солдати все так же спроквола переносили протигази.
       Вкладе, подумав Сергій і затягнувся. Протигази я не зобов’язаний приймати під розпис, це ясно, ні за що тут не розписувався і за його протигази не повинен. Це він хотів мене, як молодого, підловити. Нічого, я навчений. А за перегар вкладе. Підійде до полкача, відсалютує і вкладе: начальник караулу лейтенант Бояківський п’яний, зі мною розмовляв грубо.
       Три доби гауптвахти… — й поїхав один додому.
       Сергій викинув цигарку, дістав з кишені флягу з водою й кілька разів ковтнув. Гаразд. Давай спокійно. По-перше, це не зовсім караул. Де пости, де огородження, де зброя?.. По-друге, телеграма з дому… так… По-третє, свято… — ну випив чарку, товаришу полковнику, як же не випити на Новий рік? А в цілому — все по уставу. Зміна постових через дві години. Регулярні перевірки… Й у новорічну ніч виходив перевіряти… — ф-ф-фух. Що ж усе-таки вночі було? — випили, закусили… Копчене м’ясо, грибочки-огірочки… — за якісь такі гроші.
       «Нормальний пацан зони не боїться…»
       Сергій ще ковтнув води. Бушлати бігали здавати… в село… — де вони всі?! — він похапливо озирнувся довкруг. Вантажівки й вантажівки з-за дерев, — й кілька «газиків» слідом.
       Приїхали. З поля вітер, в сраку дим.
       Збоку маячіли чорні плями комбінезонів. Попов і Шуліпа. І хто там іще? Стеценко?..
       Стоять і машини розглядають? Філософствують?!
       Він спрямувався туди.
       — Чого стали?! — крикнув Сергій. — Чого не зустрічаєте машини?..
       Попов щось відповів, але він не розчув, що.
       — Попов, бігом уперед, зустрічати машини! Крутіться там, щоб вас усі бачили! Стеценко, чуєш мене?! — він раптом потрапив в обридлі прозоро-темні очі. — Мерщій у вагончик, навести там порядок! Усе ясно? Ясно, питаю? Вперед!..
       Попов щось пробурмотів і відійшов. Стеценко продовжував стояти й дивитися на нього.
       — Чого вирячився?.. — Сергій обома руками штовхнув його в плечі. — Сказано, йди зустрічати машини!
       Стеценко ступив кілька кроків назад, не відводячи очей.
       — Ну?..
       Відтак повернувся й пішов, провалюючись ногами в сніг.
       Сергій перевів подих.
       Ковзнув поглядом далі, до вичищеного майданчика біля дороги, — там уже збиралися офіцери. Зараз буде розвод.
       Треба йти доповідати командиру полка.
       Й он він, майор Осипов, — й зараз я заявляюся й обпалюю всіх перегаром. А потім з’ясується, що в наметах не достає майна… Візьмуть за барки. І спишуть усе на мене… — вляпався.
       Заламали?! — похололим подумалося Сергієві. Стрива-айте. До полкача й прямо йому в вічі: постові зірвали печатки, розкрили намети, розікрали майно. Випив, так, — але не крав! І не знав нічого! За випивку — саджайте на гауптвахту!.. Нічого, посиджу пару діб, не розклеюся…
       Сергій рушив уперед… — от тобі й звільнився з армії. От і розпочав бізнес у Києві. Цап-відбувайло за весь полк. За все поцуплене добро всієї української армії… — Господи! — поможи мені.
       Неподалік серед дерев стояла одна з вантажівок.
       На мить Сергій затримався… — й прямо по снігу пішов до неї. Відкрив дверцята й вимучив на обличчі усмішку:
       — Слухай, друже, щось серце розболілося, в тебе чогось в аптечці не буде?..
       Водій — молодий, видно, солдат — ніяково відповів: то, може, краще в медпункт, я тут недалечко фельдшера бачив, — та ні, ні, замахав руками Сергій, який там медпункт, таблетку під язик, валідолу чи чогось такого, і за роботу.
       Солдат співчутливо кивнув, дістав аптечку, покопирсався в ній і пробурмотів: тільки валідол. Давай, давай, друже, піде валідол…
       Похапцем кинув під язик таблетку, зіскочив з підніжки й глянув на «п’ятачок» — офіцери, хто в світло-зелених піхотних комбінезонах, хто в чорних танкістських, вже не стояли купою, а витягувалися в лінію. Трохи осторонь виднілася група старших офіцерів, серед яких був і командир полку — полковник Дорошенко.
       Сергій усмоктався в таблету й попрямував туди. Метрів за десять перейшов на стройовий крок — спробував хоча б чіткіше ступати по вигарцюваному снігу, — командир його помітив, щось коротко сказав офіцеру, з яким розмовляв, — той відійшов, — Сергій ступав ногами в сніг і з кожним кроком усе ясніше вирізняв обличчя полковника — білі зуби, зморшки від очима, волосинки вусів… — й водночас шалено вирішував, якою мовою доповідати, українською чи російською, — вирішив українською, — крок, крок, останній крок, пово-рот, — і водночас рука до шапки:
       — Пане полковнику! За час мого чергування пригод не сталося. Начальник караулу лейтенант Бояківський.
       Командир теж приклав руку до шапки: Сергій затамував себе в його гостро-чорних очах.
       — Вільно. Ну що тут?
       — Все нормально, пане полковнику, — видихнув Сергій.
       — Не позамерзали?
       — Та ні… живі-здорові…
       — Гаразд. Ставай у стрій.
       Сергій рухнув плечима, щоб розвернутися, але стримався й сказав:
       — Пане полковнику, мені телеграма прийшла з дому.
       — Згодом, розвод починається, — кинув той.
       — Слухаю.
       Сергій розвернувся: офіцери полку вже вишикувалися. Як завжди, він спіймав на собі зливу поглядів — іронічних, зневажливих, співчутливих, відверто ворожих і доброзичливих. Знайшов місце танкового батальону і закрокував туди. Ротний, капітан Гнутов, звично пропустив його в глибину.
       Стрій розчинив у собі. Сергій комусь кивнув, комусь підморгнув… — тим часом начальник штабу полку, майор Локотков, скомандував: «Струнко!» — й хтось стиха проспівав: «Миллион, миллион, миллион дураков, среди них, среди них, среди них Локотков…» — усі захихикали, командир полку звично махнув рукою, мовляв, вільно й почав уже російською: «Значить, так. Сьогодні нам надається остання можливість…»
       — Що тут?.. — спитав через плече ротний Гнутов.
       — Усе нормально, — відповів йому в потилицю Сергій. — Начхім тільки зранку дійняв, щоб я розписався за його протигази.
       — Посипай його на х… — кинув ротний.
       — Я так і зробив, — не без задоволення відповів Сергій. — Аби він нам потім лажу не всунув…
       — Та бачив я його…
       Незворушна потилиця попереду… охайно підголена… — Сергій заплющив очі. Що ж вночі було? — подумалося йому. Сидів під деревом… Потім Стеценко… Попов і Лаврут… собака… — гроші мені тикали? — я взяв?! — не взяв… начебто… — чи взяв?.. — розпл-лющив.
       — Мені ще телеграма з дому прийшла, — промовив Сергій. — Знаєте?..
       — Розберемося.
       Волосинка до волосинки… — дружина, видно, підголювала… чи хтось із друзів… — Сергій потягнувся до внутрішньої кобури комбінезону. Пістолет?.. — на місці. Слава Богу… Й там, у кобурі, більш нічого? Якихось грошей?.. — ні наче. Відтак дістався пальцями в кишеню ватяних штанів, в іншу… — ні… ні… У внутрішню кишеню куртки… — гаманець.
       Скоса глянув наліво… направо… — треба витягнути й перерахувати гроші. Й мимоволі знову натрапив поглядом на потилицю ротного.
       Сиділи навчіпки ззаду й бритвою… — штрик! штрикали!.. — а він, ротний, думав про щось своє. Й зараз, напевне, розмірковує… — так, прийшла взводному телеграма, що ж, відбудемо навчання, сам же на «Пункті прийому поповнення» не справиться, відпрацюємо «теесте»*, знайдемо віконечко перед поїздкою на стрельби в Гончаровськ — і поїде в лікарню на кілька днів. Якби телеграма про похорон, треба було б одразу ж відпустити… — а он волосинка залишилася. Виокремилася на червонувато-сірому тлі шкіри… — Сергієві захотілося звести руку й вискуб!-нути її нігтями. Полкач тим часом щось говорив… — без упину ворушив губами й виблискував зубами під густими вусами… козацькими… — й вуса непорушно скріплювали сказане. Сергій відірвався поглядом від вусів командира… — й опинився серед зосереджених в собі, вже не білих, а зеленувато-білих, крон сосен. Потім повернувся й влаштувався на комірі комбінезону ротного, прямо під потилицею, — яку шкребли… шкребли бритвою… — замість того, щоб розмахнутися й різо!-нути!.. — в тому он місці, над хрящиком, — ні, вдарити!.. — сокирою! — чи каменюкою!.. — пущеною з катапульти… — тю-ю-ю-ю-ю-ю!.. — й шмак! — й кров! і мізки!.. — на всі боки. Й уже нема чим розмірковувати… й щось вирішувати…
       Стрій порушився, й офіцери танкового батальйону стали відмежовуватися від інших, кучкуватися осторонь, довкола комбата, майора Дуди.
       — Знаєш, що він утнув?.. — спитав поруч старлей Мироненко.
       — Хто?..
       — Та Локотков, блін, прибігає до машини, кричить водію: ну, поїхали, поїхали! Водій йому: та двигун не заводиться, свічку треба замінити, а він, слухай, слухай: потім заміниш, поїхали!
       Спритати його зараз про баньку, подумав Сергій, вдивляючись у міцні білі зуби. Приїжджав він вночі на полігон, чи як?..
       Мироненко відсміявся й вдихнув повітря, аби щось новеньке відмочити, — й Сергій було ледь не видихнув йому ув вдих: «Ну що там Невмержицька?» — але стримав легені. Натрапив поглядом на комбата, — й утямив палець, яким… він… — до себе?
       Й прочвалав кілька кроків уперед.
       — Піди знайди мені бійця Валієва, — сказав комбат.
       Сергій підніс руку до шапки, повернувся й важкими кроками… в сніг… — поволік своє тіло звідти.

                                                                         *      *      *

       Валієв темнів комбінезоном біля намету обмудирування третього потоку. Сергієві подумалося, що належало б окликнути його, а краще — поманити пальчиком, як комбат, — але він продовжував ступати й ступати ногами в сніг… в той час, як Валієв дивився кудись убік… — й тоді тільки, коли підійшов упритул, той озирнувся й глянув прохолодними очима.
       — Комбат кличе, — сказав Сергій.
       — А-а. Петрович… Прийду.
       Валієв відвернувся й продовжив дивитися на дорогу, що виділялася по-між дерев збитою колією і натужним гулом машин. Блискучі вилиці поширювали вже знайомий ядучий дух одеколону. Коли й де він встиг поголитися?.. — мимоволі подумалося Сергієві.
       — Валієв… — проказав він. — Бігом.
       — Това-аришу лейтенанте… — не озираючись, мовив той. — Ваше діло передати — ви передали. А все інше — мій клопіт.
       Короткий збоку — кулаком — у вилицю. Швидко й різко. Так треба! Нікого довкруг… Ніхто нічого не бачив… — секунди спливали, однак Сергій продовжував стояти, звісивши руки.
       — Валієв… — зрештою мовив він. — Ти сповна розумієш, що кажеш? Це твій комбат.
       — Комбат-батяня, ба-тя-ня ком-бат… Машину треба дочекатися. Намет не можна залишати без нагляду.
       Прищик над кутиком рота… — скільки ж йому років? — подумав Сергій. Дев’ятнадцять, не більше.
       — Що у вас тут діється?.. — спитав він.
       — Ви ж не захотіли бути в команді, товаришу лейтенанте, — Валієв глянув на нього. — То воно вам треба? Менше знаєш — краще спиш.
       Сергій незчувся, як зрушився з місця… спрямувався кудись… — ногами-ногами в поґвалтований сніг, — до намету. Недолугих кілочків з червоною мотузочкою… приречено-овислого брезенту… — обмерзлої проволоки з двома блямбами печаток. Одна його, начальника караулу, інша — ротного, капітана Гнутова, який відповідав за намет.
       Припідняв їх і злегка підважив на долоні.
       — Та на місці ваша печатки! — долинуло ззаду. — Граєтеся в дитячі ігри. Печатки… Хочете, покажу обидві?
       Сергій озирнувся.
       — За задницю візьмуть, Мамбете! — викрикнув він в очі тому. — Приїдуть, розкриють намети, недорахуються майна!.. Ви щось думаєте, чи ні?..
       — Нехай прапорів беруть за задницю. Усі знають, що вони тягнуть, що тільки можна.
       — Валієв! Чого ти дурника корчиш?!. Стане тобі прапорщик отак просто брати й красти!.. Кожен прапор відомості має! Прийняв — здав. Підписи, все чин-чином!..
       — Ви десь розписувалися, коли приймали?..
       Сергій перевів подих.
       Ні.
       Слава Богу, начебто — ні.
       — Зрозумій, це не жарти, — сказав Сергій. — Стануть розкручувати — все випливе. Хто здавав, кому, скільки отримав, — усе, Мамбете, усе випливе!..
       — Наївний ви, товаришу лейтенанте. Ніхто нічого не буде розкручувати. Як по-вашому, навіщо ці навчання влаштували на свята?.. Щоб легше було умикнути машину-другу. Зі складів вивезти, щоб було все шито-крито, не так уже й просто. А тут у метушні — куди поділося, хто здавав, хто приймав — піди розберись…
       — Ти мені баки не забивай! Стануть розкручувати — знайдуть крайнього! Якщо не прапорів, то кого?! Начальника караулу, який охороняв табір?.. Мене зроблять крайнім?!.
       — Зроблять. Якщо будете так кричати, то зроблять. Це я вам гарантую. Зробити вас крайнім — як два пальці об асфальт.
       Сергій затамував подих.
       — Я знаю, що ви можете комусь стукнути, — спроквола мовив Валієв, — тому повинен дещо сказати. Як ви вже встигли, видно, здогадатися, діло тут не в одному-двух бушлатах… Наді мною дехто є, — він показав великим пальцем догори, — базар веду не від себе. Перед тим, як бігти полкачу стукати, подумай спершу. Може, полкач якраз і дав команду по-тихому спихнути машину-другу барахла, а може й ні. Може зампотилу дав команду… А може хтось із дивізійного начальства… Але хтось таки дав. Хтось з великими зірками на погонах. Подумай. А ти можеш лохонутися…
       — Стукнути, лохонутися… Доповісти, молодший сержанте Валієв, можна й куди вище. Є така установа — військова прокуратура. Й декого там знаю. З деким чарку колись пив.
       — Хлопчик ви, лейтенанте Бояківський… Детективів надивилися. Стукнув, привезли, пов’язали… Й срок упаяли. Роззуй очі! Таке всюди розбиться. Барахла по складах неміряно. Хто перший узяв — того й воно. Не ти візьмеш, так інші…
       — Не мені будеш пояснювати…
       — А кому? Кому я буду що пояснювати, товаришу лейтенанте? Ну, приїдуть перевіряти з прокуратури, кинуть і туди кістку. Ти поняття не маєш, які тут бабки крутяться.
       — Коротше.
       — Коротше, так. Хочеш у команду — давай. Бери бабло — скільки дають. Не хочеш — без базару. Ти нічого не знаєш, нічого не бачив. Комусь слово — винний сам. На тебе все й повісять. Поговорять з тобою як треба, сам же напишеш явку з повинною. У залупу полізеш — дивись. Напився, замерз у снігу… Траком привалило… Куля випадково на стрільбах… Вибирай сам. На «гражданці» за сотню баксів мочать, а тут — бабла крутиться неміряно, ніхто з тобою панькатися не буде…
       Сергій стряхнувся — плечами й кистями рук туди-сюди. Ну чому саме зараз?.. — подумалося йому.
       Прозорі й нереальні… — скляні очі попереду.
       — Ну?
       Порух комбінезону — до кишені.
       — Поки що небагато, так собі… аванс…
       — Зажди!
       Рука того замерла в кишені.
       — Молодший сержанте Валієв! Вас викликає до себе командир батальйону. Виконуйте наказ.
       Сергій розвернувся й пішов стежкою.
       Правою-лівою, видихом-видихом… Затамованим подихом… — не дихати… стриматися якусь мить… піднятися вище… вище… — й усе буде, як тому й належить… — ви-и!-дихом. І далі ногами в сніг, ногами… далі… — кудись стежкою, проз чагарник… по-між дерев… повз зелені армійські бушлати й чорні танкістські… — ногами в збитий сніг: чмак!-чмак! — до спрокволого фігур у зелених бушлатах. Командира полку й когось там поруч… начштабу, зампотилу…
       Й останіми чмаками-чмаками в сніг, — й рукою до шапки, й губами в гостро-темне очей:
       — Пане полковнику, дозвольте звернутися.
       — Звертайся.
       — Мені прийшла телеграма, що батько в лікарні в тяжкому стані. Дозвольте на кілька днів з’їздити додому.
       — Гаразд, зайдеш до мене після навчань.
       — Пане полковнику, дозвольте їхати зараз.
       Командир полку з хвилину пильно дивився на нього, потім кинув зампотилу, котрий стояв поруч:
       — Ти бач.
       Сергій закляк на місці.
       — Ну ти бач. Слухай, лейтенанте, коли я в академії навчався, мені не така, як тобі, телеграма прийшла. Що батька треба хоронити. І мене не відразу відпустили. Іди геть!
       Сергій ступив кілька кроків назад і зупинився. Командир ще раз глянув на нього, повернувся і, продовжуючи розмовляти із зампотилом, пішов доріжкою далі. Сергій затримався на місці, а потім поволік своє тіло слід за ними.
       Попереду все маячили фігури в бушлатах. Господи… поможи мені… — подумав він.
       Через деякий час полковник зупинився біля одного з наметів. Уже збирався зайти туди, вже відхилив було полу й нагнувся, — як розпрямився, подивився на Сергія й сказав:
       — Лейтенанте, якщо ти цієї миті не зникнеш з моїх очей, вважай, ти поїхав не додому, а на гауптвахту.
       Сергій розвернувся й пішов назад.

Наступна сторінка

Додати коментар