Павло Васянович ТЕЛЕГРАМА роман (09)

Попередня сторінка

                                                                           11.

       Довкола все рухалося, переносилося, гуркотіло й перекидало сніг, сміялося й лаялося. Сергій побрів доріжкою назад, до свого «Пункту прийому поповнення», там Валієва вже не було, тільки неподалік двоє солдатів-артилеристів відкидали сніг, — біля входу до намету він порозгрібав сніг ногами, чомусь згадав, що колись уже розгрібав сніг біля цього намету, — так, це було вчора, тоді ще солдати умовили взяти самогонку на Новий рік… — і правильно, що взяли, тільки зараз пити хочеться… — відкрутив кришку фляги, ковтнув кілька разів, трохи полегшало, — розкрив намет і заліз усередину: тут було голо й незатишно, тільки старий подряпаний стіл, кілька розкладних стільців і гасовий ліхтар на опорній щоглі — забули забрати у вагончик, а треба забрати, бо не встигнеш озирнутися, як уже не буде… — Сергій виліз на стіл і сів на ньому, потім напівліг, опершись об лікоть, — пластмаса, де збереглася, була холодною й слизькою, і через відкриті поли намету стало видно, як солдати розкидають сніг.
       Між ними, зігнувшись і «хукаючи» на кожен рух, зосереджено працював лопатою його батько в жовтій майці й спортивних штанях з діркою на правому коліні.
       Полетіли?..
       Батько, як завжди, сопів, сива чуприна збилася на чоло, майка з кожним кидком сіпалася, задиралася, відкиваючи дрябле тіло з рідкими волосинками. Сергій відчув себе нереально спокійним, немов-би дивився на себе звідкись із гли-би-ни-и… — потім йому здалося, що він уже на себе дивиться збоку, — ось напівлежить на столі неголений, блідий, пом’ятий, у незграбному чорному комбінезоні, а так любив милуватися своїм тілом у дзеркалі, дивитися, як грають мускули його торсу. А потім перед ним з’явилася Наталка й своїми величезними очима стала дивитися йому кудись у гли-би-ну-у-у…
       А потім, спалахом, перед ним постало, як він замер серед темряви й різнобарвних вогнів, перетворився на стиснену пружину, ладну в одну мить розпрямитися в бік танка, що вирізняється червоними габаритними вогнями, він чекає і ось — сигнал! — він зривається з місця, як в’юн прослизує в люк, попереду — приціл, важкий, сильний, владний з екраном та двома ручками з гашетками і кнопками, зліва — ряд екранчиків, кнопок, важелів, справа — зловісне провалля механізму заряжання і в ньому — велетенський затвор гармати, тепер головне — нічого не переплутати і в точній послідовності натиснути з півтора десятка різних кнопок і важелів, — він натискує і все довкола починає вити й підвивати, він звільнює, нарешті, гармату, і затвор, качаючись, провисає над проваллям, — він прикипає до екрану прицілу, немовби втискується в нього і виривається назовні і літає по полю разом з гарматою, яка підкорюється щонайменшому рухові його рук, — усе готове, він знову завмирає і чекає, і от, нарешті, в свідомість через навушники впивається: «Перший, другий, третій, до бою, вперед!» — усе довкола сіпається, його кидає назад, але він утримується, не випускає поглядом і руками прицілу, він поглинає його в себе, — раптом, мовби нізвідки, з’являються примарні силуети цілей, він блискавично наводить на одну з них риску, великим пальцем натискує кнопку лазерного дальноміра на ручці — гармата стала, як належить, усе — гати! — він натискує великим пальцем тієї ж руки гашетку, і його одразу ж б’є в голову прицілом, так б’є, що може заюшити кров’ю обличчя, але він навчений, він упирається в приціл шлемофоном, голова все одно паморочиться, все застилає їдким димом, але належить зробити ще два постріли, — він натискує кнопку механізму заряджання, справа чудернацьким конвеєром піднімається снаряд, усе довкруг ходить ходором, усе рухається, складається й розкладається, — проте він на це не зважає, знову прикипає до прицілу й натискує на гашетку… А потім, коли вже відстрілявся, сидить, відкинувшись на спинку, весь продимлений, і, жартуючи з солдатом на місці командира, припалює цигарку, хоч палити в танку, тим більше на ходу…
       — Ти що, тут?
       Так тяжко повертатися!
       Замість солдат-артилерістів у щілині було обличчя ротного — гострі вилиці, чорні вусики, рухливі темні очі.
       — Хотів перевірити, чи все нормально, — відповів Сергій.
       Він поволі сповз зі столу й став на ноги. Капітан Гнутов протиснувся в намет і підійшов до нього впритул.
       — Будь простішим, взводний, — сказав він. — Давай зараз по п’ять крапель вип’ємо в честь Нового року, а там щось придумаємо. Хлопці, заходьте! — гукнув у відтулину.
       Ротний не в «команді», мимоволі подумав Сергій.
       Усередину один за одним пробралися старший лейтенант Мироненко й старшина батальйону прапорщик Онищук — Сергіїв одноліток. А цей от в «команді» не може не бути.
       — Куди не ткнися, всюди Бояківський! — кинув старлей.
       — Усе нормально, — промовив капітан. — Сергій у мене кращий взводний. Давай Іване, — сказав він прапорщикові, — розкладай, розкладай…
       Чисто поголені, аж наче блискучі, вилиці Мироненка поширювали запах одеколону… вже знайомий… звідкись… — тим часом на столику з’явилися дві пляшки «Столичної» і закуска. Червоненькі візерунки на етикетці в першу мить викликали нудоту, однак за мить на душі стало затишно й тепло. Ну його все, подумав Сергій. Втомився.
       — Іване, ти поглядай одним оком на вулицю, — сказав Гнутов.
       Прапорщик без поспіху протирав склянки шматком газети.
       — Там полкач по наметах ходить, — мовив Сергій.
       — Полкач уже гайнув додому, — посміхнувся той. — Задачу поставив і квит. А ти, Сергію, даремно до нього пішов. Я ж тобі сказав — розберемося. Я б підійшов до комбата, а той уже до командира полку.
       — Та ну його…
       — Не «ну його», а є субординація, — проказав Гнутов. — Це я тобі так, у порядку товаристської критики. Як кращому своєму взводному. Ну, будьмо!..
       За капітаном випив старлей, потім дали Сергієві, й останнім прихилився прапорщик.
       Сергій запалив.
       Поруч сидів Мироненко й поширював бадьорий запах одеколону, — належало повернути голову, завести з ним розмову й мимохідь спитати про баньку… про Світлану… — та якось не моглося. Як наче закричати серед сну… — треба було й ротного обережно прозондувати… про брезенти-бушлати… — та хрін з ним. Вік би тут сидіти й ні про що не думати… й нічого не вирішувати… — а Мироненко тим часом розповідав анекдоти про лікарів-гінекологів. Боягуз ти, лейтенанте Бояківський, подумав Сергій. «А потім виходить з поліклініки й вражено шепоче: лиця, лиця, лиця…» — недаремно ж у тебе й прізвище таке.
       Офіцери допили горілку, Гнутов настояв на тому, щоб запечатати намет, тож довелося йти і Сергієві: на вулиці все так же шуміли крони сосен, вже зелені, не білі, — людей поменшало. Попрямували до машини і капітан зі старлеєм і прапорщиком, пообіцявши ще раз «щось придумати»… — на годиннику? — всього лиш пів на десяту ранку.
       Сергій глибоко вдихнув повітря й рушив стежкою до свого вагончика.

                                                                  *       *       *

       Сокирами… — стук! стук! — рубали дерево… обтесували гілки… — кору не обов’язково було… — навіщо дурну роботу?.. — та-ак, цілий стовбур… — задовгий буде… — посередині його… перепиляти… — так. Тепер обидві колоди кладемо на землю, й інші дві колоди, коротші, — між ними. Будуть розпорки. А тепер беремо жмуток сухожилля… скручених жил биків… забитих… — й прос-совуємо між колодами… прос-совуємо… — десь до середини… — й лишаємо. Так. А тепер беремо кілки й сухожилля про-вер-таємо… — стривай. А як «ложку» туди всунути? Кудись їх убік, кілки, — беремо тягнемо «ложку»… Ну яку-таку? Що були витесали з суцільного стовбура… — пам’ятаєш? Он вона збоку лежить… Беремо її й тягнемо… Тягнемо-потягнемо… — тепер підніма-а-а-аємо й просо… прос-с-совуємо між сухожиллями… — й провер… провер-тає-мо… — куди?! — куди провертаємо?.. — а перекладина? Як перекладину потім поставиш? Давай-но бери тягни… ще дві колоди… — піднімаємо їх і ставимо на опорні… колоди… — й підпорки до них, так, — й перекладину згори, — гімнаст. Знизу й догори… — на перекладині. Знизу-у… догори-и… — зни-зу-у-у…. — до-го-ри-и-и-и-и… — стри-бок! — у повітрі тілом — пово-рот! — й руками за!.. — перекладину, — й догори-и-и… — не дихати… не думати ні про що… — й догори! — ні! — дихати! дихати!.. — боягуз ти, лейтенанте Бояківський. Ні на яку «губу» ніхто б тебе не посадив. А якби й посадив, то це було б тобі в самий раз: відсидітися, поки не вляжеться, подумати про життя-буття… — на «губі» сидів тричі й усе за речі серйозні. Тоді, минулої зими, — пам’ятаєш? — заїздів, мабуть, з десять відтарабанив… разів шість оператором і чотири командиром, гарно покатався… — за старшину, за кухаря, за свинаря, за дурнуватого Мазура, якого й на кілометр не можна до танка підпускати… — й на останньому заїзді з вишки прийшов по радіо наказ припинити стрільбу… — видно, якийсь танк вирвався вперед… І забув же, що патрон залишився в кулеметі, ще на початку загнав його, — а як не забудеш? — вважай, тридцять разів одержав прицілом у диню… — а потім, коли все скінчилося, спроквола знімалося, чистилося, витиралося… — ба-бах! — подумав: от, п…ки, так же і вбити можна… — як раптом: «Бояківський!» — приємно згадати, перед строєм, урочисто, три кроки вперед, поворот, — обмерзлий, продимлений, обвішаний усяким причиндаллям… — «Три доби гауптвахти!» — «Єсть, три доби гауптвахти!» — в дитинстві обвішувався якимись сумками… перечіплював через плече материну панчоху… — й по хаті ходив: «Я солдат!» — а ще воював з мурашками… — чавив їх, чавив нігтем… — якось спитав у батька: чому у нас таке прізвище, наші предки що, були боягузами?.. — дуже розсердився на ці слова, сказав, що прізвище не від «боягуза» походить, а від ягоди такої, «бояк» називається… на батьківщині росте, на Поліссі… — велика така ягода, дуже зручно її рвати, але якщо багато з’їсти, голова болить… — а рід, казав, древній… славний… — сам, мовляв, бачив у дитинстві грамоти, де золотом було викарбувано, що ті землі даровані польським королем… — переселилися туди під час Руїни, бо ходили з Виговським проти князя Пожарського, тож на Лівобережній уже жити не могли… — землю розділили, й один став називатися Бояківським, видно, чимало тієї ягоди в його наділі росло… — казав, коли з братом Василем напилися, повернулися додому лише вранці, так його батько, отже, мій дід, закричав на них: «Не смійте носити моє прізвище!» — отак було. А кажеш, «боягуз»… — а в тридцяті, коли голодував… у дитинстві… — збирав ті ягоди й поїдав… а потім голова боліла… — вже краще було ловити по лісі їжаків… — годі. Ката-пуль-та! — все на місці. Опорні колоди, сухожилля, перекладина… підпорки, розпорки… — коловорот. Усе міцно, надійно. Беремо мотузку, закріплюємо знизу «ложки» й іншим кінцем — до коловорота. Закріплюємо там і провертаємо трохи коловорот, щоб натягнулася мотузка. Так. А тепер беремо кілок, — ну, той самий, який були відкинули вбік, — вставляємо його в отвір у коловороті, й на себе, — раз! — тепер інший кілок вставляємо в наступний отвір, й знову — р-раз! — знову перехоплюємо, — й р-р-раз! — сидів біля вогнища, розтинав їжакам животи… смажив і їв… — коли те почув, немов-би самого різонуло — брати маленьких їжачків, розтинати животи… — а зайців, спитав, не можна було?.. — еге ж, відповів тоді батько, спробуй спіймати зайця, коли сам ледь волочиш ноги, а їжак собі тихенько: цоп-цоп-цоп…
       Сергій на ходу напружив грудні м’язи, намагаючись відчути твердо-важке пістолета у внутрішній кишені… — й намацав його поверх комбінезону. Розкрив блискавку, занурив у кобуру пальці… сприйняв незворушну прохолоду металу… — й виволік пістолет у довколишній простір.
       Похмуро-темний… поважливий… — у долоні. Скільки вже носив-попереносив його в нарядах та під час навчань, а ніяк не міг звикнути. Можна повернути й прочитати номерний знак, згадати кожну подряпину на корпусі… — й раптом відчув скронею дуло. Сніг, сосни, сосни… — маленький порух вказівного пальця — і все. Порожнеча. І нема нічого. Чи ні?.. Чи раптом немов… бачиш себе збоку?.. — підіймаєшся догори й споглядаєш, як внизу метушаться солдати й кричать: «Лейтенант застрелився!»
       Сергій знову відчув дуло. І враз усвідомив себе легким. А за тим, як хвилею, війнуло чимось іншим — темним, бридким, як пісок по склу… як центрифуга, в’їдливим і неспокійним…
       Так, напевне, після того, подумалося йому.

                                                                                   12.

       У вагончику ж виявилося незвично чисто. Сергій згадав, що в лісі нагорлав на бійців, потурлив прибирати. Біля пічки, згорбившись, сидів Стеценко. Він коротко глянув й відвів очі. Сергій присів поруч на ящик. За звичкою випростав ноги. Захотілося палити. Згадав, що цигарки десь у кишені ватяних штанів… Вигнувся спиною назад й опинився у напівтемряві холодних ковдр… ребристих ящиків… — натрапив поглядом на клаптик брудної майки, що вибилася в того з-під «хебе»… — і його різонув жаль. Захотілося розплакатися й вибачитися… — й одразу ж, досадливо скривившись у пітьмі обличчям, він відігнав те від себе. Мало хто перед ним самим вибачався, хоч інколи й варто було.
       Нарешті витягнув цигарки, розпрямився й несподівано для самого себе сказав:
       — Слухай, вибач мені. Того… погорячкував.
       — Та нічого, буває, я ж розумію, — скоромовкою проказав Стеценко, не підводячи очей.
       Сергій пом’яв у пальцях цигарку… — що м’яти?! — й без того напіввитрушена. Розкрив холодні дверцята «буржуйки» й кинув її — світлою трасою кулі… в синюватій пітьмі танкового… прицілу… — кулі-кулі-кулі! — й сніг німою курявою. Вибачайся перед ним… — за що?! — за те, що стояли, блін, довбні, машини розглядали? Філософствували?! Примусив вибачатися… Сидить собі тихенько й руки викручує.
       — Не відпустили?
       Сергій пружно повернув голову.
       — Хто відпустить?.. — процідив він. — На похорон відпустять.
       — Не кажіть так. Усе може владнатися.
       — Владнатися! Владнатися! — вирячився Сергій. — Що владнається?!
       Завелика голова з копною сплутаного волосся непевно захилиталася на голій… принадній шиї над брудним комірцем… — тихо, подумав Сергій. Збавляй оберти.
       Над стелею мляво світив гасовий ліхтар.
       — Ніхто не заходив? — спитав Сергій.
       Стеценко похитав… головою…
       — Де всі інші?
       — Попов з Шуліпою по дрова пішли. А Валієв з Лаврутом — на посту.
       — Ясно.
       Сергій дістав ще одну цигарку. Охороняють вони… ох-хоронці… — ч-ч-чиркнув сірником. Кулі-кулі… — й мурашки на всі боки… з-від нірки… — треба було вичекати моменту, щоб полкач залишився сам і доповісти йому про все! Якщо не довіряти полковнику Дорошенку, то кому ж вірити в цій армії?! — отак прямо в гостро-темні… над густими вусами... очі… — вивозять майно! під виглядом навчань!.. — отруйно-гострий дим штиркнув у груди. Яке майно? Куди вивозять? Хто-о вивозить?.. — ти щось бачив, чи тільки так здається?.. — тебе не на «губу», а в дурку відправлять. Перепив лейтенант на Новий рік, «бєлочка» хапонула. Хтось йому майно вивозить… якась армійська… мафія… — солдати на понт узяли. Спихнули пару бушлатів у село, а щоб лейтенант не розтриндів, наплели про «мафію з довгими руками»… — завтра весь батальйон сміятися буде.
       Мурашки-мурашки… по бетону… — нігтем їх! нігтем! — б-блін. Треба було ротному сказати. Чому капітану Гнутову не сказав? Узяли б їх зараз за барки, як колись на полігоні, коли траси зі снарядів повиґвинчували, «фаєра» їм, бачте, — повитрушували б гроші з кишень, по мордам би надавали й погнали назад у село — бушлати повертати…
       Мурашки… — прудкі тоненькі ніжки… вправні… — бігають туди-сюди... метушаться… — н-нігтем їх! нігтем! — в твердий бетон. Розкарячені мертві тільця.
       Чи ні? Чи все не так просто?.. Валяється по складах стільки добра… Невже ніякий зампотилу не докумекав, що ці брезенти-бушлати можна спихнути? А якщо так, то як же обійтися без окремих солдатів… молодших офіцерів?.. — хтось же має вантажити, перевозити… охороняти…
       Сергій мимоволі ковзнув поглядом донизу й убік — до матраців… ящиків… — а що там, у тих ящиках? І не розкривав їх ніколи…
       — У той день, пане лейтенанте, коли я прийняв хрещення Святим Духом, — сказав Стеценко, — я вийшов на вулицю й відчув: якщо захочу, верхівки сосен спалахнуть вогнем, а лампочки на ліхтарях вибухнуть одна за одною…
       — Ти про що?
       — Як ніколи я почував себе сильним і владним. Сказано: «А тим, хто вірує в Нього, хто прийняв Його, дав владу бути дітьми Божими…»
       — Ти про що, Стеценку?!
       — Помоліться, пане лейтенанте, й усе у вас буде гаразд.
       У пальцях щось… — а-а, цигарка. Ще жевріє. Сергій звів руку, доніс її до рота й затягнувся.
       Не роздратовуватися, подумав він.
       Сплутане волосся попереду… прищик над кутиком рота… — хто-хто, а він, Стеценко, має знати, що тут діється. Принаймні, здогадуватися.
       — Гарний ти хлопець… — мовив Сергій. — Тільки все в тебе надто просто. Ти про службу дбай. Чини по совісті. По уставу… Якщо є що сказати — скажи командиру. А все інше від нас не залежить.
       — Помоліться.
       Жорстко-синій клуб диму знервовано зрушився, — й вирізнилися темні зіниці в очах Стеценка.
       — Якщо хочеш знати, я молився, — промовив туди Сергій. — І що? Полкач послав мене подалі. Що?.. Треба було в церкву сходити й свічку поставити?
       Зіниці виблискували серед прозорих роговиць очей.
       — Просто від щирого серця.
       — Стеценку! — напружив голос Сергій. — Дивись мені пожежу тут не влаштуй! Почнеш експериментувати з силою Святого Духу!.. Дитина Божа… На якому світі ти живеш? Мало хто до мене молився?! Та люди тільки тим і займаються, що моляться — кожен за своє! І що в цьому світі змінюється?..
       Здалося, що темні зіниці навпроти стали відділятися від розшарованої… блідої плями обличчя… — наче не він, Стеценко, а хтось інший дивився… його очима… — Сергій звів руку й протер долонею очі. Зіниці навпроти повернулися на місце, в очні впадини. Розкуйовджене волосся. М’яте «хебе». Темні підківки бруду під нігтями… — час спливає! Зараз мають прийти Валієв з Поповим і Лаврутом! І треба буде щось говорити, якось себе поводити з ними, — й хто ж, Стеценку, як не ти, прояснить мені, що насправді діється в цьому довбаному таборі?!
       — Ви читали «Одісею»?..
       — «Одісею», хрінзасею!.. Проповідь тут мені, блін, заготував з екскурсом у давньогрецьку історію! На полігон уже збігав, проповіднику?! Свєтці подзвонив?..
Прозорі о-очі… — в яких червоний ви-иблиск?.. — звідкись з глибини, — та хто ж там засів у тобі, Стеценку? — вилазь уже, справжній, — проявляйся!
       — Не її зміна.
       — Домашнього не маєш? От невдача! Чи не знаєш? Не вдостоїла честі дати свій домашній телефон, щоб не допікав?.. А в мене є, десь записаний… Хочеш поділюся?
Черво-оні ви-і!-дблиски… — проя-явиться… проявиться… — спливе зараз… з-від дінця очних яблук… на поверхню… — червоно-темним… важким… — той, хто засів у його очах. Ведмідь. Якого доганяв-доганяв, і таки догнав мисливець…
       — Чи, може, Стеценку, ти й не Свєтці дзвонив, е-е? Свєтка — це так, лише привід… А насправді ти втрясав інші діла. Коли прийде машина, що й кому відвантажити… — похололим домовив Сергій. — Може, ти тут за старшого?!
       Поту-у-ужний! багряний ви-и-і!-идблиск… — так! Він тут головний! Як же я раніше не здогадався?! Усе бачить й усе контролює. Небагатослівний. Спокійний упевнений погляд. Прозоро-твердих очей… З багряним… потойбічним виблиском в глибині… — який видає його з головою. Показує, хто він насправді… — тихо. Я божеволію.
       Сергій перевів подих.
       — Мовчиш?
       — А що казати? Ви говоріть собі, говоріть, вам виговоритися треба.
       Прищик над кутиком рота… сплутане волосся… — очі? — темно-карі… прозорі… — порожні. Нема там нічого… на дінці…. — звичайний собі хлопчик. Сховався в релігію, як у мушлю, щоб менше чіпали.
       — Гадаю, розумієш. Мовчиш, а собі на умі… Хитрюга. Свєткам бігаєш дзвонити. О-ой, хитрюга! Що, примітив її, коли харизмати приїжджали? Сидів собі в третьому ряду, позирав туди-сюди, й о-о! Світлана. Тихенька така… просвітлена… Й приклеївся потім, так же? Стояли, розмовляли біля роялю… Вона оперлася ліктями об кришку, глянула на тебе знизу догори… Вона це може й уміє, я знаю. Стан гнучко вигнувся, як ніжка в рояля… Довгі ноги, попка… коротка спідничка… чівка волосся, підведені очі…
       Уже не прозоро-темні, а якісь сірі… захаращені… — очі, — серед затхлої прохолоди довкруг.
       — Ви вже, видно, десь похмелилися, пане лейтенанте… Ви говоріть собі. Коли вип’єш, виговоритися треба.
       — Отакої! Вилазиш з мушлі!.. Видно, пройняло. Як не в десятку, то в дев’ятку… Так же, Стеценку? І в тебе виникло бажання навернути її на шлях праведний. Прямо біля цього рояля…
       — Ви, пане лейтенанте, того… дихайте трохи вбік. Усидіти поруч не можна.
       — Еге! Пройняло!
       Витягнути його з мушлі… з темного отвору очей… з нірки… — й н-нігтем! — до бетону.
       Ще запалити.
       — Пройняло.
       І випустити дим йому в обличчя.
       — Не подобається? Дай мені в пику. Серйозно кажу. Це залишиться між нами… Але знай. Підставляти ліву щоку не збираюся. Дам здачі.
       Жорсткі прошарки диму рухалися вперед, оминаючи нерухоме жовтаве обличчя, наче виліплене з воску, — й продовжували спроквола поширюватися далі, заповнюючи простір перед промерзло-залізними дверима й затемнені кутки.
       — Ви п’яний, пане лейтенанте, — мовив Стеценко, — Верзете казна що.
Сергій змахнув туди-сюди долонею.
       — Ну, якщо це для тебе і є — дати здачі, то нехай воно так і буде. Будемо вважати, що дав.
       Шари диму знервовано зрушилися, — й мурашки хилитнулися слідом за порухами повітря, вчепившись ніжками в шорсткий бетон, — зрештою, зірвалися й поринули в темну безвість за стелею вагончика.
       «Буржуйка» понуро дивилася привідкритим оком дверцят.
       — Думав, ти допоможеш мені, Стеценку, — нарешті мовив Сергій. — Розкажеш, що тут діється… Еге ж. «Помоліться, і все буде гаразд»…
       Щось воно… знизу… — п-палець! Жевринка упала з цигарки.
       — Яка ж вам допомога потрібна?
       Сергій стряхнув попіл зі штанів.
       — Твої свідчення й мої — це вже два свідчення!..
       — Про що?
       «Про те, що тут діє злочинна група! Що розкрадається майно української армії!» — Сергій було вже вдихнув повітря, щоб це викрикнути в обличчя тому, — як наштовхнувся на тверді очі, що немов-би виматеріалізувалися з затемненого кутка: «Комусь слово — відповідаєш сам»… — й видихнув.
       — Наче сам не знаєш, що в нас тут діється… — проказав туди Сергій.
       — Божа воля діється, пане лейтенанте.
       — У-у. Зрозуміло.
       Кудись би звідси… Додому, на «губу», в дурдом! Аби кудись…
       — Хто надто прудко починає викорінювати зло в цьому світі, скоро сам стає провідником зла, — сказав Стеценко. — Слід спершу слід побороти зло в собі, пане лейтенанте, а потім уже думати про світ.
       — Знову проповідь! — скинув руки Сергій. — Що, страшно ув’язуватися?! Чи обломно?.. Й заводиш проповідь! Гарна ничка, Стеценку, зручна по житті!.. Скажи мені, про що ти думаєш? Що там у тебе в голові робиться?! Ходиш і розмірковуєш, як би кого наставити на шлях праведний?! Ну давай, наставляй лейтенанта! Може, й наставиш! Будемо разом ходити й наставляти інших солдатів й офіцерів!.. Нести Слово Боже в Збройні Сили… України… Будемо ходити, дивитися однаковими очима й однаково усміхатися. Поки з армії не виженуть… — Сергій хрипко розсміявся. — А що? Теж вихід! Тебе за барки: куди, б…, подів машину бушлатів?! А ти: слід побороти зло в собі. Не відповідайте злом на зло. Задовбуться запитувати.
       Попереду знову вимаячіло жовтаво-воскове обличчя з темними прогалинами очей.
       — Не треба, Стеценку, зі мною, як з хлопчиком! Я вже не перший рік живу на світі, чимало про що думав й чимало що знаю!.. Не треба мені тут прописних істин! Помоліться, й усе буде гаразд!.. Підстав ліву щоку, якщо вдарили по правій!.. Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто переслідує вас!.. Чи що там заготував мені? Про Одісея? І що Одісей?!. Давай-но краще розкажи… Як, наприклад, розбійники увірвалися в жіночий монастир, стали ґвалтувати й розпинати монашок, а один за якоюсь у ліс погнався, спіткнувся… й ніжку підвернув, а монашка — ні, вона не гахнула його ломакою по голові й не втекла, вона заповіді шанує, вона підібрала його, дотягнула до якоїсь хижки й виходила… Любіть ворогів ваших! Євреї — любіть есесовців! Українці, які вмирали з голоду, — любіть енкаведистів! Так же?! Любіть ворогів! Дійняли вже, на х…, проповідники хрінові! Жертви любіть маньяків! Любіть!.. І потрапите в Царство Небесне! А я не хочу в те Царство, Стеценку! Я не хочу туди, де разом дівчина-протестантка, яку закатували й спалили живцем, й інквізитор, який її катував! А вони повинні бути там разом! Обоє вірили й були віддані Ісусу Христу! Дівчина вмерла за свою віру, а інквізитор очищував віру від скверни!..
       — А ви жорстокий, пане лейтенанте.
       Глибоко-темні прогалини, окреслені напівдугами вій, — й блискучі зіниці.
       — Я-я жорстокий? Не знаєш ти жорстоких… Біблію свою почитай. Он Давид. Руки по лікоть у крові. Як підріс, тільки тим і займався, що грабував — і своїх, і чужих. А що він чворив у Равві Аммонітській?.. Повелів спалювати людей у печах, рубати сокирами, розрізати пилами, так же? Й за що ж такі звірства?.. А за те, що його посланців, бачте, страшенно образили. Поголили наполовину. Пів-борід поголили, а половини залишили. І ти мені будеш розказувати про жорстокість. І Господь любив його. І винив не за те зовсім, що вбивав і катував, а що взяв чужу дружину… Скажеш, то Вітхий Завіт, там чимало всілякого-різного, гаразд, візьмемо Новий. Розбійник на хресті, поруч з Ісусом, уже забув, як звали. Варавва. Равва-Варавва… Чимало крові, видно, було й у нього на руках, але Ісус усе простив лише за кілька слів… Усіх Бог любить, усіх прощає… Убивць, маньяків… ґвалтівників… садистів… Варто лиш перед смертю сказати кілька слів. Очищує від гріхів і приймає до себе. Розбійника з його жертвами, інквізитора з дівчиною-протестанткою. Усім там гарно в Царстві Небесному й ніхто нічого ні до кого не має. Тому що їх самих уже немає! Їх душі очистилися від гріхів і від самих себе!.. Нема вже ні інквізитора, ні дівчини-протестантки! Нема вже особистостей! Зосталася лиш енергія, позитивна духовна енергія, яка була нарощена в тілах під час земного існування, вірніше, в свідомостях, у душах, — потім очищена від зайвого, — вичищена покаянням!.. — оброблена й законсервована. Й нема вже свині, зосталося лиш сало й м’ясо, вирощені на ній, і які від неї, свині, й залишилися, розумієш мене, Стеценку?! Й ми приходимо до логічного запитання — а навіщо ми взагалі живемо на цій планеті? Навіщо Господь Бог привів нас сюди? Навіщо топчемо цю землю, про щось собі думаємо, щось долаємо, страждаємо?.. Що таке віра?.. Що таке покаяння?.. Ось до яких ми питань приходимо, Стеценку. Навіщо нам наші особистості, наше право вільного вибору? Хто там, Стеценку, вгорі підгрібає під себе наші душі?! Хто там живиться нами?! Я, Стеценку, — я солдат. Я звик ставити питання чітко і ясно. Без трипудової, б…, філософії, без термінології… триповерхової, без цитат і посилань… на інших філософів… Якого хріну ми тут живемо й на хріна ми здалися Богові? На хріна нам особистості, право вільного вибору?! Тільки для того, щоб в один момент відмовитися від них і забути про себе? Стати згустком якоїсь… знеосібленої енергії й розчинитися в одному великому… океані, який і є тим самим Царством Небесним?.. Відповідай, Стеценку! Та-ак, декому, хто над нами, й справді заважають наші особистості. Бо надто ми рипаємося й не даємо спокійно себе споживати. А я хочу бути особистістю! Я живу своїм життям й мати право вільного вибору! Й не збираюся нікому віддавати!..
       — Пістолет?
       — Який, на хрін, пістолет, Стеценку? Ти про що?..
       Гострі цятки зіниць.
       — Та ні про що, пане лейтенанте. Так, пригадалося. Якщо хтось може когось чи себе застрелити, то пістолет краще відібрати.
       — Я не знаю, про що ти мовиш, Стеценку, який, на хрін, пістолет?!
       Округло-карі роговиці… — затемнені по краях. Вирізне мереживо тоненьких радіальних смужок. Ніхто сюди не заявиться, раптом подумав Сергій. Поки не закінчимо розмови, ніхто сюди не прийде… Тут зараз, довкруг вагончика, — закрита зона.
       — Варавва — це не той розбійник, якого розіп’яли на хресті поруч з Ісусом, — сказав Стеценко. — Це той, якого Понтій Пілат помилував на вимогу євреїв… «Віддайте нам Варавву»… Ім’я ж розбійника, якого розіп’яли поруч з Ісусом, не збереглося.
       — Та яка, блін, різниця, як звали розбійника?! Той Варавва, чи не той? Яке це має відношення до того, що я сказав?
       Виразні очі… — й тоненьке шиї.
       — Що ти, блін, до…буєшся до х-херні? — вихрипів Сергій. — Наговорив йому тут возика з причепом, а він побачив лише Варавву. Й усе вже, на хер, нічого більш нема, є тільки Варавва. Равва-Варавва. У цьому й ваша сутність, п…болів!.. Вас не цікавить, про що вам говорять! Ви й так уже знаєте істину! Вас цікавить лише, за яку хрінь вчепитися, щоб змішати тебе з гівном!..
       Й здалося, що хтось інший у ньому зацікавився шиєю навпроти, — потягнувся до неї своїми руками в той час, як руки Сергія продовжували покоїтися на колінах.
       — Чого ви, офіцери, матюкаєтеся? — виворухнув губами Стеценко. — Слова не можете сказати, щоб не матюкнутися. Ви помиляєтеся, пане лейненанте, розбійника, якого розіп’яли поруч з Ісусом, звали не Вараввою. Ви помилилися. Чому ж тоді не можете помилитися в іншому?.. Ви порівняли світ, створений Богом, зі свинофермою, а Царство Небесне — з холодильною камерою, де зберігають сало, — то, може, пане лейтенанте, ви помилилися й цього разу?
       Потягнувся до звабливо-тоненької шиї… й пальцями її… — стиснув.
       — І ти помилився, Стеценку, я не матюкаюся через кожне слово. Де ж я матюкаюся через кожне слово? Брехня. Значить, і твої слова не можна сприймати як стовідсоткову правду, так же?..
       — Правду знає лише Бог.
       Стиснув… — а гарно стало йому, Сергієві.
       — Чимало чого ви тут наговорили, пане лейтенанте, епізод у Другій книзі Царів Вітхого Завіту, де йдеться про те, що Давид вивів жителів Равви Аммонітської й «поклав» під пилки, молотилки, залізні сокири, кинув в опалювальні печі, можна трактувати по-різному, й сучасні дослідники Біблії схиляються до того, що мова йде про те, що Давид примусив аммонітян працювати пилками, сокирами й обпалювати цеглу в печах…
       — Стеценку.
       Господи… — подумав Сергій, — порятуй мене.
       — Ви висловили нападки на Давида й Святе Письмо, й на Господа Бога загалом, як ви кажете, наїхали, тому я повинен дати відповідь. У Синоїдальному перекладі Біблії й справді вживаються слова «поклав» під пилки, сокири, молотилки й кинув у печі, але ж Святе Письмо було написане не старослов’янською й не російською мовою, а давньоєврейською, тож ми маємо справу з перекладом. А переклад не завжди буває точним. В оригіналі цього епізоду не вживаються слова, які означують вбивство чи знищення, разом з тим перераховуються знаряддя праці — сокири, пилки, молотилки…
       — Годі вже, Стеценку!..
       Гостро-темні зіниці, від яких, здається, по шкірі плечах поширилися голки, —  Господи, якщо ти тут, — втримай мене. Вбережи.
       — Ще скажи, який розділ і рядок, — промовив Сергій аби щось мовити.
       — Якщо не помиляюся, другий розділ, тридцять перший рядок. Друга книга Царів. І повторення в Параліпоменоні. Але там конкретного розділу вже не назву… Та не хвилюйтеся, пане лейтенанте, я не знаю Біблію напам’ять. Просто вже якось довелося говорити на цю тему, ще перед армією. Дослідники Біблії схиляються до того, що Давид полонив жителів Равви, недарма вживається слово «вивів», вивів у рабство, й віддав на різні роботи — спилювання й обробітку дерева, видобітку каменю, випалювання цегли. На той час Давид вів широкі будівельні роботи, зокрема, готувався до зведення Храму. Узагалі, для його політики було характерним не винищувати підкорені народи, а робити підневільними, накладати данину. Варто зазначити, що пізніше ми знову зустрічаємо аммонійців, які всерйоз протистоять ізраїльням, а це було б неможливим, якби Давид винищив цей народ… Я не буду виправдовувати Давида, на його руках і справді було чимало крові, недарма Господь не дозволив йому будувати Храм, а переклав цю святу справу на Соломона. Давні часи були жорстокими, справді, але ми не повинні судити про них з точки зору нинішньої моралі й уявлень про світ. Не виключено, що через три тисячі років люди будуть з жахом сприймати нинішні реалії, наприклад, як ми поводимося з природою, ставимося до тварин.
       Червоні прожилки крові… в кутиках білків… — Сергій потер долонями плечі. Шорсткі пальці… — тепла кров.
       Розчинитися собою в погідливій теплій крові. Заснути.
       — Я не хочу вас принизити, пане лейтенанте, просто хочу показати — те, в чому ви переконані, не завжди правда, вірніше, не вся правда. Вона, правда, велика і складна. Людина неспроможна осягнути її повною мірою. Ми нездатні зрозуміти, де закінчується Всесвіт і коли він почався, але вимагаємо, щоб нам «по солдатськи» просто і ясно розтовкмачили таїну буття. Ніхто вам, пане лейтенанте, в двох словах не пояснить, що таке світ і навіщо в ньому людина. Ви провели аналогію зі свинофермою, але ж у світі є й інші місця — школи, наприклад, чи лікарні. Металурійні заводи. Науково-дослідні інститути. Табори біженців… Банди нарокоторговців. В’язниці. Що можна в двох словах сказати про світ, пане лейтенанте? Як його охарактеризувати?..
       — Вас хрін проймеш… — промовив Сергій. — То у вас усе просто… то складно… Ісус Христос сказав… щось… Ну, що істина, мовляв, проста. Мудрість вашу перетворю в безум’я. Щось таке. Світ, Стеценку, прагматичний. Усе в ньому служить поживою для чогось… Листя росте, його поїдає гусінь, прилетів горобець, склював гусінь, а там десь котик причаївся — цап! — і нема горобця. А на котика чекає ротвейлер за рогом паркану… Ніхто в цьому світі нічого не робить за так. За так навіть пташки не співають…
       — Якщо ви заберете кота до себе й будете за ним доглядати, то шансів у нього буде значно більше… Але ж візьмете його до себе не для поживи, так же? Ви заводите собі кошеня не для того ж, щоб потім з’їсти? Пане лейтенанте?..
       — Котів заводять для того, щоб вони ловили мишей.
       — Ви хочете сказати, що виженете з дому кота, якщо він перестане ловити мишей? Чи, може, кіт — ваш улюбленець і вам, за великим рахунком, байдуже — ловить він мишей чи ні? Було б краще, звичайно, якби ловив, але якщо й не ловить — ви ж його все одно не виженете, так же?
       — Я вже втомився, Стеценку. Равва-Варавва. Чого ти хочеш?
       — Як ви думаєте, Бог вас любить?
       — А ти знов за своє… Любить, не любить… Ромашка. Може, любить. А, може, й ні. А, швидше за все, він мене просто не помічає. Надто нас, людей, багато. Мільярди. А якщо припустити, що Земля не одна планета, населена такими, як ми, — то мільярди мільярдів… Ми для Бога як піщинки в пустелі… Стеценку… Бачити кожну, вирізняти одна від іншої?.. Не сміши… Сиджу тут по вуха в лайні… Й яке кому до цього діло?.. Й вибратися звідси не можу. Зав’язнув… як у смолі…
       — Ви читали «Одісею»? Мабуть, що ні…
       — Я читав «Одісею»! Й чимало чого іншого, крім «Одісеї», читав!..
       — Це добре, що читали, тоді ви повинні пам’ятати епізод, коли Одісей тільки-но висадився на Ітаці і йому явилася Афіна…
       — Він не висаджувався! Його висадили! Він спав і фінікіяни обережно перенесли його на берег! Поклали поруч подарунки й відпливли, а він собі й далі спав!..
       — Це не суттєве…
       — Чому не суттєве, Стеценку?! Ти ввічливо, не матюкаючись, витер об мене ноги! Мовляв, якщо ти офіцер, то, саме собою, не читав «Одісеї». Тишком-нишком витер об мене ноги. Тебе трохи за хвоста, ти — шмиг! — і в нірку… «Не суттєве»… Суттєве, Стеценку! Дуже суттєве!..
       — Ви дасте договорити?
       Сергій потер пальці об пальці. Шорсткі.
       — Говори.
       — Коли Одісей прокинувся… той епізод… Коли перед ним явилася Афіна Паллада…
       — В образі пастуха. Спочатку.
       — Афіна спитала, чи впізнає він її? Так, відповів Одісей. Зухвало трохи, в’їдливо… Пам’ятає, що допомагала йому біля Трої, але не пригадує, щоб потім ступала на його корабель. Ну, в тому сенсі, що він був її улюбленцем, вона ним опікувалася, вела його, але потім, під час його десятирічних поневірянь по морях, коли він потерпів чимало бід, втратив товаришів, корабель, ніяк не міг повернутися додому, хоча й бачив уже берег Ітаки, то вона кудись зникла, видно, забула його, розлюбила…
Однак двері раптом — стрімко прочинилися! — і в морозяному сонячному світлі вималювалося рожевощоке обличчя лейтенанта Щербини з сусідньої роти їх батальйону.
       — Засидівся тут?
       Стеценко прудко зірвався з місця.
       Чого ти схоплюєшся, коли я поруч? — подумалося Сергієві. — Я такий же, як і він, лейтенант!..
       — Чого ти? — бовкнув він.
       — Чого, чого?… Змінити тебе, чого…
       Такого не буває, — гарячково подумалося Сергієві. — Такого просто не буває…
       — Стеценку, йди геть, тут тобі не спектакль! — крикнув він.

Наступна сторінка

Додати коментар