Подруга з-за кордону

Париж 14       До дружини приїжджала подруга, яка вийшла заміж у Канаду. Летіла з пересадкою в Амстердамі. Дружина хвилювалася, що могли бути ускладнення через теракти в Парижі.
       Але нічого такого вона й не помітила. Патрулів якихось з собаками… — в аеропорту, розповідала, повсюди негри з арабами, як завжди. На тиждень-другий заїхала у Францію до знайомих-родичів чоловіка. Бідкалася, що відтоптала ноги в Луврі. Привезла справжньої діжонської гірчиці.
       На нас дивилася очима великими й трохи дикуватими.
       Ще кілька років тому вона була такою, як і всі ми, а зараз виглядала цілком цивілізованою й проєвропейською. Коротка зачіска з пасмами довгого волосся, поли білої блузки, що недбало повитикувалися з-під тісної, здавалося, куртки. Від неї наче поширювався вишуканий аромат проблем глобального потепління, прав сексуальних меншин і сирійських біженців.
       Про нас і наше життя з закордонних засобів масової інформації в неї склалося таке узагальнене враження:  у нас тут голодно, холодно й усі ми нещасні.
       Що тут скажеш? Не без проблем, звичайно, але не такі вже й нещасні… — живі-здорові, слава Богу.
       Показали сімейні фото на комп’ютері.
       Подружку вразило, що майже всі діти на першовересневій лінійці були у вишиванках.
       Отакі от, кажу, в нас тут настрої патріотичні. Ярмарки в школі, кажу, проводяться, діти з батьками тістечка печуть, продають одне одному, а виручені гроші перераховуються в АТО. Школярі на перервах маскувальні сітки плетуть.
       Очі в подружки стали ще більшими.
       — І ти плів? — питає в сина.
       Аякже, каже, плів.
       Ну так війна ж у нас, кажу. Війна. Російська агресія.
       — У новинах передають, — мовить подружка, — що у вас громадянський конфлікт. Російськомовні хочуть до Росії.
       У яких це таких, запитую, новинах? Раши тудей?..
       Та в звичайних, відповідає, новинах. У Франції, наприклад, по телевізору чула.
       Якось нема вже бажання й сил знову доводити те, що повинно бути очевидним для будь-якої нормальної людини, яка небайдужа до України й стежить за тим, що у нас тут робиться.
       Говорити про російські танки й гради, що були «куплені у воєнторзі», про відео обстрілів української території, якими в соцмережах похвалялися російські артилеристи, на кшалт: «По укропскому хутору огонь!», — про батальйонно-тактичні групи російської армії, які в серпні 2014-го перейшли кордон з Україною й почали наступ на позиції наших військ, про жорстокі битви в полях серед соняшиків, про полонених російських спецназівців, — зрештою, що тут й кому доводити? У нинішньому світі, коли присутність російських військ на території України розкривають навіть гуглівські карти, вже не кажучи про натівські супутники-шпигуни, на фото з яких можна розгледіти й зірки на погонах, коли в місцях більш-менш резонансних подій, тим більше збройних конфліктів, присутні сотні журналістів з усього світу…
       — …а в місцевих жителів, та й у самих бійців, маються телефони з камерами, на які можна зняти все, що відбувається, й поширити в соцмережах, про яку-таку велику таємницю щодо відсутності чи присутності російських військ на Донбасі може йти мова?!
       Подружка дивиться очима прозорими й незворушними. Справді, негоже в пристойному товаристві отак от кричати… розмахувати руками…
       Випити кави.
       Цивілізованому світові, в принципі, вже давно все й про все зрозуміле.
       Мобільні телефони й справді маються майже в кожного, й відео можна завантажити в інтернет без проблем, але скільки чоловік те відео переглянуть — це проблема. Скільки переглядів на Ютубі збирають ролики про події в Україні, зокрема, війну на Донбасі? Кілька сотень, максимум кілька тисяч. Не порівняти з роликами про котиків й іншими цікавинками, які збирають десятки мільйонів. Конфлікт, як конфлікт. Відео з Інститутської — так, — зібрало кілька сотень тисяч переглядів. Цивілізованому світові цікаво було глянути, як людей отак от, на очах, стріляють, а вони падають… На що тільки, бачте, люди не йдуть, щоб потрапити в Європу… Але коротеньке відео, на п’ять хвилин, а не те, що на годину…
       З приводу того, що новини з України часто подаються в російському трактуванні. Це зовсім не тому, що цивілізований світ підтримує політику нинішнього російського керівництва. Просто на телеканалах новини з України треба давати час від часу, збройний конфлікт як-не-як, а власна картинка під рукою є не завжди. Російські ж інформагенства сюжети дають оперативно й відносно якісні. З приводу акцентів… — та яка, зрештою, різниця. Господи. Громадянська війна чи російська агресія… — аби перестали стріляти. Сіли за стіл переговорів. Узялися за руки й помирилися. Й нам дали спокій.
       От чого тільки не треба — націоналізму. Екстремізму. От. Росія — вона була й завжди буде. Балалайки. Достоєвський з «загадковою російською душею». Пропити-програти останні сімейні гроші й потім від усієї душі каятися. Чи бабусю сокирою порішити й, знову ж таки, каятися… Цікаві речі, знаєте. Загадкові. До того ж, росіян можна зрозуміти. Крим же їхнє «сакральноє мєсто», а його взяли й комусь віддали. Але брати й назад відбирати — н-ні в якому разі не можна було. Треба було сісти за стіл переговорів. Вирішити питання цивілізовано.
       Це чудово, що Україна так прагне до Європи. Але націоналізм, знаєте, смолоскипні ходи всілякі. Бандерівщина, перепрошуємо. Це все треба залишити в минулому. Європа залюбки прийме Україну в свою сім’ю. Родючі чорноземи, які можна засіяти ріпаком. Невибагливий працелюбний народ. І що проявилося вже зараз — солдат, який здатен йти на смерть.
       А зараз, повторимо, дайте нам трішки спокою. У нас тут свої проблеми — терористи, сирійські біженці й нахабні греки, які гроші віджимають й проїдають, а віддавати не хочуть.
       Подруга про щось своє-жіноче розмовляла з дружиною, але прозоро-тверді очі немов-би скріплювали все, про що думалося самому.
       Ще ковтнути кави.
       Гарна штука — цивілізований світ, але чомусь ніколи туди не хотілося. Так склалося, що дехто з моїх близьких родичів переселився в Німеччину. Й мене запрошували до себе. Настійливо. Скажу навіть більше: тягли з вивернутими назад руками, а я пручався й вислизав, як в’юн).
       Та ні, я все розумію — там затишно, цивілізовано й ситно. Але тут — кургани в полі й Змієві вали неподалік у лісі, про які ніхто не знає і побоююся, й не узнає, якщо я про те не напишу.
       Я відчуваю дух, який споконвіку тримається над цією землею, — саме він не відпускає мене.
       Тим часом подружка розповідала про своє життя-буття в Канаді.
       Живеться гарно, з чоловіком мають власний будинок. Вона працює офіціанткою в барі, він живе на соціалку. Грошей вистає. Містечко охайне й чиста, багато зелені. Дикі тварини без остраху підходять до будинків, навіть по вулицях ходять. Чіпати їх — ні-ні. Від білок і єнотів спасу нема.
       Усе гаразд, одне тільки — траву курять. Що вдома, що на роботі. От теща, наприклад, поважна літня пані. А курить маріхуану. Навіщо, питаю? — переказує подружка. Гарний настрій, відповідає та, й нічого не болить.
       Подруга траву не курить, ні. Але одежа, каже, так засмерділася маріхуаною, що запах тижнями не може вивести.
       Думаю собі: якщо так гарно і чудово — навіщо маріхуана?
       — Не розумію, чому в Україні люди так бідно живуть? — дивується подруга.
       Я лиш знизую плечима.
       Землі у нас родючі, а люди доброзичливі й працьовиті. Можливо, в цьому й проблема. Надто родючі землі й надто працьовиті люди. Й надто доброзичливі. А на це «надто» завжди знаходяться охочі на предмет зняти «надлишок». Як на мед, який збирать надто вже працьовиті бджоли.
       Утім, це окрема тема для розмови.
       А треба дати й дружині з подругою згадати друзів-знайомих. Допиваю каву й виходжу на свіже повітря.

One thought on “Подруга з-за кордону

  1. Ірина

    Пане Павле, доброго дня! Читала Вашу статтю «Майдан як засіб кинути пити». Скажіть, а Ви самі звідки родом? Серед Ваших предків є хтось, хто був репресований чи, може, бабуся/дідусь розповідали про Голодомор?. Буду вдячна за відповідь. З повагою,

    Ірина

    Reply

Додати коментар