Про достовірність аналітики, яку подають на стіл президенту Путіну

Праапор на вежі в АП     Напевне, Путін пишається операцією в Іловайську й тим, що він, колишній ґебіст-оперативник (а колишніх ґебістів, як відомо, не буває), забезпечив виконання однієї з її ключових ланок.
     Першими ланками було втягування українських військових частин (перш за все добровольчих батальйонів) в Іловайськ і втримування їх там. Ці ланки були здійснені агентами ФСБ в Генштабі української армії й на різних рівнях командування. Після того того, як почався наступ російських військ й українські війська були оточені, головним завданням російської агентури було недопущення спроб прориву. На наступному етапі українських бійців треба було знищити, причому, з найменшими втратами з боку російських військових. Для цього на дорозі Іловайськ-Старобешеве були облаштовані й пристріляні вогневі точки, забезпечена координація, підвезення боєприпасів і так далі. Наступною ланкою було спрямування саме сюди, на цю дорогу, українських військ. Виконання цього завдання взяв на себе Путін, оперативник-гебіст.
     Пізно вночі 29 серпня з’явилося «зверненням» Путіна, в якому він «просив ополченців» проявити добру волю й надати українським бійцям «зелений коридор». Вони, мовляв, люди підневільні, вони не з власної волі прийшли на Донбас, то нехай собі повертаються до дружин, до дітей…
     Переконаний, що саме це звернення зіграло головну роль в тому, що українські військові зайшли в «коридор», — й, отже, на ту саму дорогу, — де по ним одразу ж почали стріляти росіяни.
     Важко сказати, скільки чоловік тоді загинули.
     Кілька сотен… більше тисячі… — точного числа вже, мабуть, ніхто не встановить.
     А ті наші підрозділи, які вирішили йти на прорив, вийшли з оточення майже без втрат, більше того, ще й росіян по ходу розбили й техніку захопили.
     Пишався цією операцією, напевне, Путін, — щурив свій писок.
     Був переконаний, мабуть, що кампанія виграна. Українська армія розгромлена й деморалізована. Й далі можна поводитися, як шахіст після того, як забрав ферзя, — без поспіху так, граючись (все одно ж виграв), — довести партію до логічного завершення. Спершу повернути Донбас (силами «ополченців», звичайно, не варто вже надто світити російську армію), примусити українське керівництво (хунту) піти на політичні поступки, дестабілізувати політичну ситуацію в Україні (на Україні), викликати протести проти влади… — у шахіста, який виграє, всі комбінації переможні й красиві. В Україні й на Заході навіть не насмілився назвати російське вторгнення «російським вторгненням». Лохи. Дристуни й лохи.
     Українські війська й справді почали відступати — на півдні Донбасу, на південному заході від Луганська… Але потім все наче застопорилося. Запечепилося за Донецький аеропорт й ділі — ні рип.
     Й Путіна вочевидь сповнило відчуття: відбувається щось таке, чого не повинно бути. Як шахіста, який не може виграти партію, маючи беззаперечну перевагу.

*     *     *

     Щось негаразд з аналітикою, яку подають на стіл російського президента.
     Ефесбешні планувальники цієї війни, видно, мали переконання, що вони чудово в курсі, що собою являє українська державна машина й силові структури, — тим більше, якщо вони їх контролювали. Операція по розколу й знищення України повинна була пройти «без сучка и задоринки.
     Організація багатотисячних мітингів (переважно за рахунок «туристів», доставлених на автобусах з Росії), підняття над органами влади російських державних прапорів, проголошеня «народних республік» й обрання «народних мерів», захоплення російським спецназом відділів міліції, блокування війських частин й так далі, — все почалося по плану й згідно з планом й за планом продовжувалося.
     Й складалося враження, що Україна не здатна на адекватний опір.
     Після того, як російський спецназ захопив міськвідділ міліції в Слов’янську (як розповідав Турчинов в одному з інтерв’ю), командування Збройних Сил України спроглося підняти по тривозі лише одну роту. Спецназ довго рядився виїхати в Слов’янськ, й коли нарешті виїхав і почав проводити рекогностировку, сепари відкрили вогонь і вбили одного з офіцерів. Спецназівці були приголомшені й обурені, що отак от, без причини, росіяни почали стріляти по «своїх». І туди не потикалися.
     Наші десантні частини, нашвидкоруч доукомлектовані призовниками, висунулися до Слов’янська й стали з технікою посеред поля. Скоро вони були оточені бабусями з іконками, агресивного виду чоловіками без певного роду затять і російськими журналістами. Бійцям докоряли, що вони воюють проти власного народу, переконували скласти зброю й перейти на його, «народу», бік. Один з десантників сказав, що як у когось він і хоче стріляти, так це «в НАТО». Кілька бетеерів заїхали на ринок в Краматорську. Після недовгих перемовин техніка перейшла до сепаратистів і врочисто поїхала в Слов’янськ. До бійців, що залишалися в полі, заявилося начальство з Києва й наказало зняти бійки з автоматів. Автомати ж нехай залишають при собі. Зброя все ж таки. Один з бійців, погрожуючи гранатою, вивів кілька бетеерів з «оточення» на полі й рвонув до своїх…
     Це я просто нагадую, як було, може, хто забув. І все ж відбувалося тоді, коли вже була пролита кров, коли вже були знайдені тіла з розпоротими животами — місцевого депутата Рибака й київського студента.
    Українська армія була саме такою, якою й повинна була бути з точки зору ефесбешних аналітиків, — голодною, неукомплектованою, знервованою й байдужою.
    Але потроху ситуація стала змінюватися.
    Українські бійці почали відстрілюватися, триматися на блок-постах, аеродромах і стратегічних висотах, зрештою, почали давити сепаратистів й причавили так, що в ефесбешно-сепарському господарстві виникли традиційно російські питання: «Что делать?» і «Кто виноват?».
     Я к з усього видно, винуватими було визнано бійців добровольчих батальйонів. Й була задумана операція щодо концентрації в одному місці, відтак оточенні й знищенні українських добровольців.
     Операція була визнана настільки важливою, що в ній люб’язно погодився взяти участь й сам російський президент Путін.
     Але його підставили.
     Питання щодо достовірності аналітики, яку кладуть на найвищий в Росії стіл. Ну, не в смислі висоти фізичної, бо декому було б дуже незатишно так високо ніжками теліпати, а висоти духовної… висоти авторитету, от.
     Бійці добровольчих батальйонів складають не такий уже й значний відсоток серед тих, хто з українського боку воює на Донбасі. Але хто, скажіть, з наших бійців не є добровольцем? Майданівці, які пішли в Нацгвардію, не добровольці? Хто з власної волі прийшов у воєнкомат і зараз служить у Збройних Силах, не доброволець?.. За великим рахунком, всі українські бійці є добровольцями, бо хто не хотів воювати, той не воює.
     Згадується епізод у статті в «Таймс», де після відступу з Новоазовська, наш комбат зібрав солдатів на обочині дороги й сказав: «Хто хоче воювати — в один бік, хто не хоче — в інший». З тими, хто зголосився, він пішов на позиції, а хто ні — побрели в тил. У нашій армії їх судити за те не буде, навіть осуджувати.
     А якщо ширше глянути: хто є «добровольцями» в Україні?..
     Як назвати жіночку з господаськими сумками, яка зупинилася на тротуарі, щоб перерахувати 5 гривень на номер «565», як не добровольцем?.. Як назвати фермера, який на «рафіку» відвозить у зону АТО продукти?.. Чи хлопців та дівчат, які збирають по магазинах товари для наших бійців?.. Чи школярів, які плетуть маскувальні сітки?..
     Зрешою, як назвати господаря будинку, який з власної волі вивішує український прапор? Як назвати бабусю, яка лається за Україну в автобусі? Чи студента, який увечері за комп’ютером люто стоїть Україну в битві з ватними ботами на Цензор.нет?
     Хіба ж усіх добровольців було знищити?

*     *     *

     З юних літ у мене сформувалося ставлення до КДБ (ФСБ), як до серйозної організації. Що ґебісти, мовляв, усе знають, усе розуміють і подають «нагору» лиш достовірну інформацію. Пропаганда пропагандою, але керівництво повинно бути в курсі, що воно насправді діється, щоб конфузія не трапилася.
     Приміром, повідомляють президентові Путіну, що армія сусідньої держави Україна розвалена, служба безпеки під повним контролем, та й загалом держави, як такої, не існує. Населення, яке живе на сході та заході люто ненавидять одне одного. Й народу такого, українці, нема. То австріяки з поляками придумали на початку позаминулого століття «українців», щоб розвалити велику Російську імперію. Є лиш єдіний і нєдєлімий рускій народ, фільм Бортко «Тарас Бульба» тому підтверження. У фільмі ж ніхто не згадує про якихось «українців», всі називають себе «русскими», й землю вони захищають расєйскую, радімую. Всє ми адно целоє, великароси, то єсть ми, і маророси. Хохли і хохлушки-хахатушки, как ми називаєм іх любя. Й звичайно ж, звичайно вассаєдінєніє в дружной семьє встретят с распростьортими абьятиями. Ну єсть там, на западе, бендеровци, безнадьожно іспорчение поляками, фошизди закончениє, да немного іх, милионов пять.
     Ну й, опираючись на таку інформіцію, й заявляє Владім-Владімич на зустрічі, приміром, з президентом США: «Ты пойми, Джордж, нет такого государства Украина», — й усі дивляться, на нього, як на ідіота.
     Ну це ще таке.
     На підставі подібного аналізу в голові, яка завжди всіх переграє, виникає бажання прихопити те, що погано лежить, Україну, то значить. Якщо українців, як таких, не існує, отже й нема кому опиратися, — але замість легкої перемоги й квітів від звільненого населення ви отримує пінлюдей під зад, — від українців, які все ж таки, існують.
     Безперечно, можна зрозуміти досаду й обурення президента Путіна.
     Що це, блін, за аналіз такий, що це, блін, за спецслужба така довбана, щоб замість лаврів переможців піндюлей отримувати?!
     Й вам, «рыцари плаща и кинжала», — вам не прикро чути такі слова на адресу своєї, колись потужної організації? Де воно, достолавне КДБ, яке знали й боялися у всьому світі? Світ зараз над вами сміється.
     Кілька десятків років тому довелося мені прочитати книгу спогадів тодішнього глави зовнішньої розвідки КДБ Росії генерала Леоніда Шебаршина. Гарна книга, — бачте, стільки часу минуло, а деякі епізоди й зараз пам’ятаю. До речі, Шебаршин витурлив з російської розвідки одного недолугого співробітника, й тому нічого не залишалося іншого, як найнатися важкелезні чумайдани за одним популярним пітерським політиком тягати. Ну це — таке. До речі, популярний політик якось так несподівано помер… а недавно й генерал Шебаршин за дивних обставин наклав на себе руки… начебто наклав… — та годі про сумне.
     Тож у пам’ять про генерала Шебаршина, й щоб вам більше піндюлей не отримувати, я надам інформацію про те, що насправді собою являє український народ.
     Занотовуйте.
     Перше: народ, який зараз називають українцями, існує вже кілька тисяч років і сформувався задовго до прийняття християнства на Русі (988 р. нашої ери).
Друге: народ, який називають зараз українцями, у 1 тис. нашої ери створив потужну державу, так званий Антський союз, захистив себе від кочівників і колонізував значну територію на північному сході й півдні Європи.
     За обгрунтуванням рекомендую звернутися до моїх нотаток «Зміїв вал – 1» і «Зміїв вал – 2».
     Й третє: народ, який називають зараз українцями, в силу різних причин впродовж тривалого часу був виснаженим, набирався сил і зараз пробуджується.
     Не стійте в нього на дорозі.
     Для порівняння, наприклад, — край дороги стоїть будинок. І спадає вам на думку: чом би його не пограбувати, чи того краще — собі захапати. Бачите на подвір’ї якихось хиленьких людей… миршавеньких… — які ще й лаються між собою. Але не знаєте того, що в кімнаті якраз просинається такий богатир, — він зводиться на ноги, розпрямляє плечі, — й як тільки ви вчинете на подвір’ї ґвалт, прокинеться остаточно, — й не з розбійними намірами, — не забариться навати, як уже зазначалося, піндюлей. Просто вас попередити хочу. Для вашої ж користі.
     Я вже мовчу про те, що взагалі негарно — когось грабувати й щось у когось віднімати.

Додати коментар