Сектор «D»

Колона     На початку липня натрапив на Ютубі на відео з величезною колоною української армії, що рухалася з Маріуполя на північний схід.
     Знімали з автомобіля, який обганяв колону на шосе, — з сутінок виринали бетеери й беемпе, за ними якісь вантажівки, й знову беемпе, — на броні сиділи бійці в камуфляжі й майоріли на антенах українські прапори.
     Один з бійців глянув в камеру, — й вирізнилися дві темні плями очей під каскою.
Той, хто знімав, був, як з усього видно, з середовища ватного — матюкався й улюлюкав. Однак відчувалася й певна повага до сили: «Ещё, и ещё, о-ху-еть…»
     А мені стало тужно. Наче на забій везли.
     Й невдовзі стало зрозумілим, що то була за колона й куди направлялася. Повідомили, що українська армія взяла під контроль весь периметр державного кордону з Росією, — ну, майже весь.
     Мені з самого початку не сподобалася ця затія. Варто лиш глянути на карту, щоб зрозуміти: перетиснути тоненьку кишку, в яку були втягнуті наші війська, було неважко в будь-який момент. Що то за стретегія така, думалося, що за тактика — викидати наші батальйони й роти серед голого степу між терористами й російськими військами, які зосереджувалися на кордоні, — й ні харчів туди, ні боєприпасів доставити, навіть поранених не було куди вивезти у випадку чого.
     Й якось вранці прийшла інформація, що військова частина біля села Зеленопілля була розстріляна градами з боку російського кордону. Десятки загиблих.
     Я знайшов цей пункт на карті й одразу ж зрозумів, що стріляли регулярні російські війська з території Росії. До кордону — 5 кілометрів. Не могли якісь «терористи» чином протягнути «гради» по грунтівках у степу між нашими військами й російським кордоном, відстрілятися й повернутися назад. Вогонь вели водночас з кількох дивізіонів реактивної артилерії, узгоджено й після розвідки цілей.
     Обгорілі скоцюблені тіла наших десантників… Оскаженілі машини «швидкої допомоги», які в свою чергу теж обстрілювалися…
     Війна, подумав я.
     Дивним було чути реакцію президента й нашого військового начальства. Говорили про невідомо яких «терористів», — тільки не про відверту агресію з боку Росії, хоча вона була очевидною.
     Хоча така позиція нашого керівництва була зрозумілою. Заява про обстріл з боку Росії тягнула за собою визнання агресії з боку держава Росія, а це вело до оголошення Росії війни. Принаймні, введення війського стану на території України. А це не входило в плани Порошенка. Парламенські вибори треба було провести, та й взагалі. Й головне — в плани Обами й компанії не входила війна на Сході Європи.
У результаті обстріли наших частин з боку Росії тривали й надалі. Навіть на гуглівських картах можна розгледіти російську артилерію. Юрій Луценко писав, що на кордон з Україною приїжджали здавати іспити курсанти російських артилерійських училищ. Стріляли по нашим солдатам, а викладачі ставили оцінки.
     Ходили спокійно, прицілювалися без поспіху, не приховувалися, тому що були впевненими, що українська артилерія не відкриє вогонь у відповідь.
     Кому була потрібна така військова операція?
     Все одно ж росіяни через ділянки, які не контролювалися нашими військами, проводили стільки техніки, озброєнь і військової сили, скільки хотіли. Все одно наші війська практично не вели бойових дій, а лиш слугували мішенями. Але вони стояли на кордоні й тим означували, що за ними — українська територія.
     Не розбираюся в тонкощах політичної гри, але видається, що то не політика, — то жалюгідне політиканства. Належить воювати — воюй. Якщо відверто показуєш, що боїшся супротивника, — це значить, уже програв.
     Прояви силу духу й віддай усе в руки Господа Бога, — й Він допоможе.
     Як було 18-21 лютого в Києві. З військової точки зору майданівці не мали жодного шансу на перемогу. Але проявили силу духу й Господь допоміг.
     Оце вся стратегія й тактика.
     Я вважаю, що наші бійці в Секторі «D» проявили силу духу. Як майданівці на Інститутській вранці 20 лютого. Умирали, але стояли. Можливо, дехто й перейшов на російську територію, але й серед майданців були такі, хто після пострілів побіг назад. Однак не треба спішити осуджувати тих, хто відступив, — вони були на Інститутській, вони були в Секторі «D», — вони були, а не ті, хто їх осуджує. Привілей же судити — в компетенції Господа Бога.
     Й хто пішов на прорив, — тому подвійна честь. Хочеться вірити, що серед тих, хто вийшов з оточення, були й бійці, що сиділи пізнього вечора на броні беемпе в колоні за Маріуполем й не знали, що їх чекає далі.
     Вірю, що прорвалися.

640x480 640x480 (1)640x480 (3) 640x480 (2)

Додати коментар