Сезон серіалу

       Ближче до другого туру виборів виникло відчуття іреальності. Здалося, що потрапив в якийсь інший, паралельний світ, в якому не діє логіка світу, в якому живу.
       Не можуть же люди й справді проголосувати за героя телесеріалу.
Дорослі ж начебто люди, притомні. Мають же розуміти, що актор є актор — йому принесли написаний кимось сценарій, він вивчив роль, режисер розтлумачив, як треба зіграти, — він і зіграв. Актор Зеленський — то не є президент Голобородько. Ці ж люди не вважають, що Ленін на екрані — то справдешній Ленін. Актор Щукін навчився ходити як Ленін, картавити як Ленін, брати пальцями за жилетку як Ленін, але правити рукопис книги «Детская болезнь левизны в коммунизме» аж ніяк не зміг би. Й Фріц Діц, який грав Гітлера, — то не Гітлер. Ніхто й не думає навішувати на нього відповідальність за злочини нацизму.
       Я не заперечую того, що актор може стати президентом. Але Рейган перед тим, як виграти президентські вибори, мав двадцятирічний досвід публічної політики й двічі обирався губернатом найбільшого штату США.
       А що Зеленський?..
       Якщо відділити від нього образ Голобородька, відділити рекламні ролики, коментарі «узеленських» і пости всіляких «зе-команд», — що залишиться?..
       На початку виборчої кампанії, коли по соціологічним опитуванням стало зрозуміло, що Зеленський — реальний кандидат у президенти, журналісти радіо «Свобода» підстерегли його на виході з телецентру, щоб задати кілька запитань з приводу його офшорів на Кіпрі. Тема розмови Зеленському не сподобалася, й усміхнений й припомажений кандидат з рекламних роликів кудись подівся й на всю ширину екрану випозло хамовите неголене мурло з виряченими очима й інтонаціями пацана з підворіття.
       Якого винесло чи винесли в «народного президента» й, узагалі, месію, й тепер належало промовляти щось розумне й навіть доленосне, але нічого, крім «должен только своим родителям» чи «договориться посередине», не промовлялося. Коли починав говорити «вживу», а не по сценарію, як наприклад, на зустрічі з послами західних держав чи представниками МВФ, то краще б уже мовчав.
       Що в нього гарно виходить — це хамити й наїжджати. Можливо, не така вже кепська риса, враховуючи, що Україні відгавкатися треба чимало від кого, але психологія дворового пацана передбачає, що бикувати можна не до всіх. Тільки до тих, хто не зможе дати відкоша. До слабших чи кому виховання не дозволяє, інтелігентів всіляких в окулярах.
       Перед Кадиров Зеленський не бикував. Вибачення просив. Й до Путіна ставився як до пахана. Всю дорогу в нього прям таки падуча перед ним на коліна. «Владім-Владіримич, я вас на калєнях прашу, забєрітє мєня атсюда, пускай даже в уплату долга».
       Ну й наркотики, й гра на фортепіано одним місцем, — й усе інше.
       Такого от персонажа Україна обирає своїм президентом? Кращого не знайшлося?..
       Цирк на дроті.
       Не розумію я цього життя, не знаю Україну, — й, узагалі, мало дивлюся телевізор.       

Опубліковано у Вибори, Політика. Додати до закладок постійне посилання.

Додати коментар