Бумпель-Румпель і розв’язані поворозки

вихрь листьев

     Сашку було вісім років. Він уже вмів малювати на комп'ютері й створювати з конструктора Лего роботів-трансформеров.
     Але він не вмів зав'язувати поворозки на черевиках.
     Тому ранком, коли Сашко збирався в школу, поворозки йому зав'язував тато.
     Також хлопчик ніяк не міг навчитися правильно заправляти сорочку в штани. Вона вічно стовбурчилася, а кінчик визирав.
     Ранком тато й мама допомагали Сашкові одягтися. Вони подавали йому свіжу сорочку, вигладжені штани й вичищений піджак. Стояли над ним і стежили, щоб Сашко заправився як належить. Але хлопчик одягався довго й усе робив неправильно. Закінчувалося тим, що батьки самі його одягали й відводили в школу.
     Сашко йшов по вулиці чистим і охайним. Люди дивилися на нього й промовляли:
     — Який гарний хлопчик!
     Інша справа, коли Сашко повертався зі школи.
     Піджак увесь у штукатурці, знизу визирає кінчик сорочки, на штанях плями, поволозки метиляються сюди.
     — Убоїще! — спересердя  казала мама.
     Що таке «убоїще» Сашко не знав. Напевно, інопланетний робот, який нападає на космічні станції землян.
     Узагалі-то Сашко намагався стежити за собою. Але так весело було на перерві покрутитися на каблуці черевика, відштовхуючись ногою від підлоги. Ну, не втримувався на ногах. Бувало.   Падав на оштукатурену стіну.
     А як не залізти на гранітний парапет на шкільному дворі?  Тільки сміливці могли зважитися на таке.  Звичайно, піджак і штани могли постраждати.
     Але хіба думаєш про це у відповідальну хвилину?
     У класі в Сашка був старий друг ще з дитячого садка. Його звали Дмитром. Після уроків вони часто разом верталися додому.
     З одного боку алеї, що вела зі школи, зводилися котеджні будиночки. З іншого був занедбаний парк, де протікав струмок. Він губився в округлому бетонному тунелі, як у печері.      Там у хлопців було таємне місце.
     Сашко й Дмитрик знали, що в печері сховані скарби. Вони намалювали план, як до них дістатися, і призначили день для експедиції.
     Але того дня Дмитрик не захотів іти з ним.
     Сашко, як завжди, на перерві вертівся на каблуці. На це зібралися подивитися діти з інших класів, була там і Віка з 2-Б.  Сашко намагався не підвести й вертівся усе швидше й швидше. У якийсь момент він втратив орієнтацію й упав на фікус, який стояв під вікном у вестибюлі. Фікус вирощували не один рік, він мав величезні гілки й пишалася ним уся школа.
     Сашко зачепив рукою одну з гілок, піджак задерся, сорочка висмикнулася… штани вимазали…
     Віка все це бачила…
     І фікус зламався.
     Ну, скажемо, не весь фікус, одна лише гілка... Але на шум і гам вийшла вчителька, Дарина Сергіївна. Вона завела Сашка в клас і дуже-дуже його лаяла. І записала в щоденник, щоб батьки прийшли в школу.
     Сашко розладнався, розплакався…
     Після уроків вони із Дмитриком вийшли зі школи. Сашко помітив, що діти й дорослі намагаються не дивитися на нього. Вика вибігла з подружками й навіть не оглянулася.
     — Знаєш, я мабуть піду додому, — сказав Дмитрик. —  Уроки потрібно робити.
     — Але ми ж збиралися… — почав Сашко.
     Дмитрик знизав плечима, відвернувся й пішов.
     Якийсь час Сашко дивився йому вслід, потім і сам пішов додому. Поворозки бовталися туди-сюди й шльопали по асфальту.
     «А що вдома? — подумав він. — Тато й мама побачать запис у щоденнику…»
     Сашко зупинився біля стежки, яка вела до струмка, зітхнув і пішов по ній. Під ногами шелестіло листя, гілки дерев злегка погойдувалися на вітрі. Десь над деревами змахували величезними крилами й голосно кричали ворони.
     Невдовзі долинув дзюркіт струмка. Сашко наблизився й побачив, як прозорі цівочки води омивають камінці на дні.
     Збиваючись, струмок губився в темному отворі тунелю.
     Сашко підійшов до нього, присів навпочіпки й доторкнувся пальцями до шорсткого й прохолодного бетону.
     У темряві попереду він раптом… відчув рух…
     І побачив очі.
     Сашко позадкував, спіткнувся й упав.
     Із округлого отвору вилізла якась істота. Вона була незграбною й дуже неохайною.      Скуйовджені волосся падали на плечі. На ній був вимазаний у штукатурці піджак і розідрані штани. Величезні поворозки черевиків звивалися довкруг ніг, як змії.
     — Ти Убоїще?.. — тихим голосом спитав Сашко.
     Чудище посміхнулося, показуючи жовті нечищені зуби.
     — Може ти Шаляй-Валяй?..
     Висякалося прямо в пальці.
     — Хто ти?..
     — Я Бумпель-Румпель! — розкатим голосом промовило воно. — Пішли із мною, я покажу тобі скарб, який ти шукав!
     Істота наблизилася до Сашка й простягнула руку. Під нігтями виднілися темні смужки бруду.
     Сашко схопився на ноги.
     — Я не хочу з тобою йти, — сказав він. — Ти брудний і неохайний.
     — Зате я веселий! — закричав Бумпель-Румпель. — Дивися, як я вмію вертітися!
     І він закрутився-завертівся й вихор підхопив жовте листя, й затремтіли дерева, і ворони, злякано каркаючи, розлетілися в різні боки.
     — Годі! — заблагав Сашко. — У мене голова крутиться!..
     Вихор сповільнилося, вирізнилися чорні поли піджака… білий низ сорочки…
     Бумпель-румпель знову з'явився перед ним.
     — Мені не треба твоїх скарбів, — сказав Сашко. — Я не буду з тобою дружити.
     — З ким же ти будеш дружити? — спитав той.
     — З Дмитриком і Викою, — відповів Сашко.
     — Вони не хочуть з тобою дружити, — посміхнувся Бумпель-Румпель.  —Ти брудний і неохайний.
     Сашкові подумалося, що хтось не так давно вже говорив ці слова.
     — Ніхто не буде дружити з тобою, крім мене, — сказав Бумпель-Румпель. — Подивися на мене уважно. Адже я — це ти!
     Сашко вдивився в нього й пригадав, що сам казав ці слова Бумпелю-Румпелю.
     Він схопив портфель і кинувся тікати. Незабаром вибіг на алейку, що вела додому.
     Хлопчик віддихався й повільно пішов далі. Почув, як шнурки б'ються про асфальт.
     Він зупинився…
     Нагнувся й зав'язав їх міцно-преміцно.

Додати коментар