День гідності

День гідності11     В потягу метро, як тільки двері розкривалися на зупинках, лунав голос:
    — Слава Україні!
    Голос був хлопчачим, трохи розв’язним. Я міг би й сказати «п’яним», якби не знав, що на Майдані з цим ділом суворо. Пам’ятаю, як до чоловіка, що сидів на парапеті підземного переходу з банкою пива, подійшли двоє: «Не пий, козльонком станеш!» — той налякався, що ледь банку не випустив. Це так, до слова.
     Юнак, що кричав, їхав десь у передніх вагонах. Кожного разу «Сла-ава Україні!» розносилося в гранітному просторові перонів і поширювалося в вагонах. Вічно втомлені жінки на м’яких сидіннях навпроти морщилися.
     На Майдані я гучно відповів би: «Героям слова!» — але зараз стало ніяково.
     Немов-би сам розшарувався в добропорядній і байдужій масі людей, що звично наповнює вагони метро й переходи між станціями, — й немов-би став невід’ємною її частинкою.
     Я їхав на «День гідності» трохи з запізненням. Вирішив пропустити початок мітингу, бо дійняли вже промови. 
     Луценко в своєму блозі на УП писав щодо мети нинішнього віче: «щоб продемонструвати Януковичу незмінність наших вимог... щоб дати сигнал олігархам... щоб продемонструвати Путіну...» — Господи, я не збирався нічого нікому «демонструвати». Усі в світі вже давно в курсі того, що діється на Майдані. Тим більше, можновладці. Навіть впливовому американському сенаторові не мав бажання показувати, як нас (й мене в тому числі) багато.
     Напевне, я вже відчував втому. Хотілося віднайти єдність з цим народом і трохи укріпитися духом.
     Тим часом, поїзд зупинився на «Хрещатику». Людська маса звично заповнила перон і зарухалася в усіх напрямках. На ескалаторі, трохи нижче, знайомий уже хлопчачий голос почав виводити гімн України. Вже за інерцією я поморщився, як раптом гімн підхопив інший голос, ще інший, — і за мить гучно, красиво й доладно залунав серед всього підземного просторові.
     Й байдуже-сіра «маса» враз стала «народом».
     І на Хрещатик — з дверей метро — вже вийшов у піднесеному настрої.
     Що в першу чергу переймало на Майдані цього дня — відчуття врівноваженості, й десь на останку — веселість.
     Літня жінка, напевно, корінна киянка, підтримуючи за лікоть таку ж бабусю, як і сама, каже з інтонацією дворянки початку минулого століття:
     — Вот сюда, дорогая, здесь есть проход в ба-арикаде...
     Сама барикада перегороджувала Хрещатик навпроти ЦУМу, й ця картина вже не видавалася постапокаліптичною, — навпаки, прикольною, враховуючи, яким донедавна вишуканим і добропорядним був центр Києва.
     На асфальті напроти Київради стояло «революційне» піаніно, помічене кількома днями раніше на Банкові перед лавою «Беркуту», — довкруг люди співали веселу народну пісню. Неподалік під баян співали іншу, й теж веселу. Всюди прапори, синьо-жовті стрічки, гомін. Людей багато, але тісняви не було. Відчувалася організація й самоорганізація Майдану — на барикадах над проходами й на тротуарі стояли чергові й переспрямовували людські потоки — що з площі, що на площу.
     До революційних мотивів додалися й святково-передноворічні. Зі сцени лунав «Миколай Бородатий». Серед натовпу походжав рудий косматий «ведмідь» й пропонував з собою сфоткатися.
     — Усе не просто серйозно, все дуже серйозно, — говорив Яценюк з великого екрану на стіні Будинку Профспілок.
     Ми в курсі.
     Веселість — ознака внутрішнього спокою.
     Арсеній Петрович вів мову щось важливе, не розчув, про що, — довкруг гул, оплески.
     Спрямовуюся до Стели Незалежності повз барикаду, й далі по-над сходами філармонії. Довкола обличчя-обличчя — й пахне димом. Раптом людський рух пригальмовується й спиняється. Усі знімають шапки. Співатимемо гімн. Ну, це святе.
     Рух поновлюється, — я оминаю Стелу Незалежності, фотографую, — й раптом відчуваю на собі важкий погляд.
     Спитаєте, як серед натовпу розрізнити «тітушку» чи провокатора? Та дуже просто! Вони ж зразу відчуваються, виділяються, як темні плями на сонці. Серед ясних, світлих очей раптом наштовхуєшся на темний погляд — зразу видно, що не «наша» людина.
     Що з такими робити, як себе поводити? А що з ними вдієш? Нехай собі стоять. Якщо будуть провокувати, зачіпати якось, — звернутися до «своїх». Наприклад, тих, що сидять колом і гріються біля багаття.
     Тим часом зі сцени лунають пісні, між ними — оголошення.
     Формуються три колони — пікетувати ЦВК (сьогодні довибори в парламент), до МВД, і з Михайлівської — до СБУ. Приєднуюся до останньої.
      Я ще того не забув, що в вирішальні дні Померанчевої революції офіцери СБУ вийшли, як годиться, потай і в цивільному захищати Майдан. І дуже тяжко зараз сприймаються новини, приміром, про те, що працівники СБУ знову ж таки потай виходять на Майдан, але не для того, щоб його захищати, а щоб влаштовувати провокації. Й про це повідомив Турчинов, колишній глава СБУ, а він знає, що каже. Тяжко сприймається й те, приміром, що вже виписаний ордер на арешт журналістки Тетяни Чорновіл, головна провина якої в тому, що надто вже пильно вона цікавиться Межигір’ям. І, взагалі, до нинішньої СБУ головне питання — кому і якій державі вона служить. Питання гідності.
     Укотре переконуюся, що Майдан сам себе зорганізовує. Зі сцени було тільки сказано, що «справа формується колонна», й ти пробираєшся направо, спрямовуєшся в людський потік, і він уже сам тебе виносить туди, куди потрібно.
     "Колонна" — це швидше цілеспрямований рух людей по тротуарах вуличок до Михайлівської площі, а звідти — до СБУ. Люди розтягнулися довкгою вервечкою, й вона збирається в єдине біля приміщення СБУ, перекриваючи частину вулиці, — й там уже формується мітинг.
     Майдан триває.

День-гідності1 День-гідності2 День-гідності3 День-гідності4 День-гідності5 День-гідності6 День-гідності7 День-гідності8 День-гідності9 День-гідності10 День-гідності11 День-гідності12 День-гідності13 День-гідності14 День-гідності20День-гідності17 День-гідності18 День-гідності19  
     
           

Додати коментар