«Екстреміст»

dity     Натрапив у Твіттері на інформацію, що група «провокаторів» збирається штурмувати Лук’янівське СІЗО.
     Що за хрінь, подумав, — зайшов на деякі сайти, проглянув стрічки новин у соцмережах й з’ясував, що справді, так, — близько півсотні активістів під стінами Лук’янівського СІЗО влаштували пікет. Вимагають звільнити ув’язнених товаришів. Скандують гасла та встановлюють намети.
     Пов’яжуть, подумав. Поб’ють, пов’жуть і закриють у тюрмі. Надовго.
     Було посилання на стрім з тієї акції. Клацнув: темрява й ноги-ноги, — й, зрештою, вирізнилося щось притомне — оператор підійшов до двох активістів і став з ними розмовляти.
     Юнак у характерній «екстемістській» пов’язці на обличчі говорив спокійно й ясно. Мимоволі відзначив собі, наскільки він відрізнявся від звичної молодої публіки біля кіосків з їх пивом, чіпсами, тьолками й матами. З усього було видно, розумний й інтелігентний хлопчина. Світлий, що називається. Казав про те, що не хоче виїжджати з цієї країни. Або переможе зараз, або згине в тюрмі.
     Мені його стало до болю шкода.
     За якийсь час з’явилося повідомлення, що під СІЗО приїхала міліція. Намети поламали, активістів побили й масово «упаковували» в автозаки.
     Як же так, Господи? — думав я.
     Який смисл у тому, яка в тому правда, що найкращих зараз, найсвітліших вичистить, вимете з України?
     Українська революція кудись рухається своєю дорогою, — вона пішла, куди захотіла під Святошинським райуправлінням міліції, коли кількасот активістів заблокували й принизили «Беркут», — вона пішла з-від Майдану, як того захотіла, до Грушевського й Українського Дому, — й не зважила на те, чи хочуть того дорослі, поважні й розсудливі її провідники.
     Після Святошина у мене й самого виникло відчуття, що я втратив революцію. Я перестав її розуміти й відчувати. Не розумів, як могли активісти серед ночі не налякатися «Беркута», й чому «Беркут» їх не пов’язав. Я з-від самого початку не вірив у Грушевського. Вважав, що треба сидіти на Майдані й не рипатися. Й був переконаним, що дітей, які граються в середньовіччя й невідомо яким дивом утримують клаптик вулиці й площі перед стадіоном «Динамо», — невдовзі їх просто знищать. Але не знищили, — натомість протест отримав новий поштовх і вийшов на новий рівень. І тепер я не знаю, куди революція рухатиметься й що від неї можна очікувати.
     Я захоплений мужністю й стійкістю цих юнаків і дівчат. Я вважаю їх елітою української нації, нашим золотим фондом. Але я їх не розумію. Я дивлюся на них наче збоку. Й відчуваю себе страшенно далеким.
     Убережи, Господи, думав я, того юнака й усіх його товаришів.
     Потім прийшло повідомлення, що затриманих під СІЗО звільнили й вони повернулися на Майдан. Знайшов у Фейсбуці одного з молодих активістів тієї акції (не впевнений, звичайно, що саме того хлопця, що бачив тоді в стрімі) — й зафрендився.

2

3

Додати коментар