Майдан, як засіб кинути пити

Майдан1     Пам’ятаю ранок 22-го листопада 2004 року.
     Прокинувся з тяжкою головою, наче з похмілля. Неживий екран телевізора дивився єдиним своїм сірим оком. У пам’яті, як спалахи, — усміхнені обличчя Ющенка й Януковича на табло поруч з синьою й червоною діаграмами… блискуче-темні очі й шкіряна куртка Юлії Тимошенко десь у коридорі… центральної виборчої комісії… Й усе прокручувалася фраза, з якогось прямогог ефіру, що хтось начебто чув, як з міліцейської рації пролунало: «Драки не будет, мы выгрываем…»
     Уже й не хотілося вмикати телевізор, та вмикнув: одного погляду на синю й червону діаграми було достатньо, щоб зрозуміти, що перевага вже невідворотно на боці Януковича.
     Стало страшно.
     Вийшов на вулицю: довкруг було промозло-сиро й прохолодно. Подумалося, що зараз стануть ходити й дивитися, хто там за Ющенка. Став віддирати з віконного скла наклейку з підковою й знаком оклику.
     Здалося, що важко дихати. Темна сила, яка нависла над Україною, наче зосередилася в повітрі довкруг.
     Захотілося туди, де дихати легше.
     На Майдан.

     У маршрутці й метро було все, як завжди, але на екскалаторі я несподівано побачив людей з померанчевими стрічками. Немолоді такі жіночки жваво й навіть, як здалося, радісно про щось розмовляли, спускаючись ескалатором донизу. Померанчеві стрічки примітив ще на комусь. Це було дивно, тому що атмосфера довкруг, як мені здавалося, була важкою й пригніченою й ходити з такою стрічкою мало би бути небезпечним.
     Чекав, що на метро «Хрещатик» чатуватиме міліція й пильно стежитиме за всіма, хто входить і виходить. Однак у фойє було напівпорожньо, й не так уже й людно виявилося на майданчику перед метро.
     Була прохолодна й промозгла пізня осінь, неприваблива в Києві, як, напевне, й у будь-якому будь-якому іншому місті.
     На Хрещатику був помітний рух.
     Це було дивне, якесь нереальне — прямо по роздільній смузі проїжджої частини Хрещатика зводилися намети. Хлопці в камуфляжі працювали хутко й зосереджено, наче так і треба. Нові намети, а за ними ще намети з’являлися, що називається, на очах.
     Прогулявся Хрещатиком. Вулиця була перекритою, люди ходили туди-сюди й стояли купками. Померанчеві стрічки, прапорці й банти кидалися в вічі на звично-сірому осінньому тлі.
     На Майдані Незалежності вже була зведена сцена й над нею телеекран, на якому крутилися стрімкі й мерехтливо-сині новини 5-го каналу.
     До сцени можна було підійти й помацати рукою шорстке дерево. Атмосфера була розкутою. Соціаліст Луценко щось говорив у мікрофон, виступ — не виступ, так собі — теревені й жарти на різні теми. Свого часу Мороз клеїв мене в свою партію й, гадаю, можна було б вичекати моменту, підійти до Юрія й поговорити.
     Але не хотілося нікому нав’язуватися й до чогось залучатися. Просто було добре там перебувати. Дихалося легко.
     Як саме собою зрозуміле, з’явилася думка, що можна буде тут покрутитися трохи й «зняти напругу».
     Однією з найбільших радостей для мене в ті часи було гарно попрацювати, втомитися й вимотатися, — а потім десь випити й потинятися по місту. Проблема була в тому, що чаркою-другою чи кількома бокалами пива діло не обмежувалося й, траплялося, я вже був не пам’ятав, як добирався додому. Здебільшого діло закінчувалося кількаденним запоєм.
     Я міг не вживати спиртного й кілька місяців, а то й півроку, — за цей час упорядковував своє життя й чогось досягав. Але примудрявся все здобуте пустити коту під хвіст після чергового запою.
     Я все-все розумів, але коли «находило», зупинити себе не міг.
     Осінь 2004-го була для мене «сухою». Не так давно я одружився й наприкінці літа сину виповнився рік. У грудневому числі журналу «Сучасність» мала вийти перша частина роману, на який я покладав надії. Життя, як мовиться, налагоджувалося.
Та після минулої ночі я відчував, що знову «найшло» й досвід показував, що сили, яка могла б утримати від того, щоб увечері написатися, — нема.
     Тим часом на Майдані продовжувався мітинг, після промов звучали пісні, — пам’ятаю, на сцені з’явився Олег Скрипка в якомусь грубезному светрі та з акордеоном, — людей усе більшало. Поруч зі мною стояла якась невисока жіночка середніх років. Я скосив на погляд: обличчя аж наче світилося. Поволі темнішало, я відчував плечами інших людей. В променях світла прожекторів над головами кружляв сніг.
     Було гарно.
     Відчувалося, що світла погідлива сила зосереджується на Майдані. Не хотілося нікуди звідти йти.
     Рука Господа Бога трималася над тим місцем.
     Якось саме по собі пропало, наче звіялося, бажання випити. Побув там скільки зміг і повернувся додому. Наступного дня знову з’їздив на Майдан і брав участь у поході до Адміністрації президента. Пізніше приїжджав туди з дружиною й навіть з сином.
     Озираючись назад, бачу, що саме той перший день на Майдані був переломним мене. Пізніше я взагалі відмовився від спиртного. Не все в моєму житті склалося так, як хотів, — можливо, не варто було впиратися рогом у роман і знову й знову братися його перероблювати. Можливо, треба було реалізовувати інший задум, а то й узагалі спробувати себе в чомусь іншому.
     Та головне, що в мене, слава Богу, є сім’я, — дружина й двоє дітей.
     Здоров’я тільки вже трохи не те. Курити треба кидати.
     Без Євромайдану не обійдеться.

Майдан3Майдан4 Майдан2

Додати коментар