Маріїнський парк

мп-1     На Інститутській — від Жовтневого палацу й до «високого» виходу з метро «Хрещатик» — чимало людей і все в квітах. Далі вулиця порожнішає. Перехожих не так багато й навіть автомашини проїжджають зрідка. Й бруківка, й стіни будинків, й небо над головою — все якесь вогке й сіре.
     Поволі йду вулицею далі й вдихаю на повні груди повітря.
     Упродовж кількох місяців на Інститутську зайти було можна, та вийти — не завжди. Могли хапонути за синьо-жовту стрічку, за будівельну каску, та й просто за підозрою, що причетний до Майдану (а хто не був причетний?) — й пиши пропало.
     А кілька днів тому тут лунали постріли й вибухи, валив чорний дим, — й точилися жорсткі сутички.
     Й мене там не було.
     Поволі йду далі... — вулиця вже виглядає досить чистою, хоча бруківка на тротуарі розібрана в багатьох місцях. Проминаю скверик, в якому здіймаються кілька розлогих ялин, — й відчуваю важку енергетику цього вмиротвореного й тихого місця. Після того, як «Беркут» перекрив Інститутську з боку Шовковичної й Банкової, тут у пастці опинилися сотні протестувальників. Довколишня аура немов-би втримує в собі крики й біль.
     На початку Садової, вулички, що відходить до Верховної Ради, втихомирився обгорілий остяк вантажівки. Він заставлений букетами квітів у пам’ять про людей, які загинули тут. Бруківка під ногами майже повністю розібрана. Фасади деяких будинків почорніли від гару. На тротуарі з протилежного боку приткнулася вигоріла легкова автівка.
     Проминаю кілька десятків метрів до перехрестя з Шовковичною. Біля побитого й обгорілого фасаду Приватбанку — веселенька різнобарвна скульптура корови.
Трохи далі на тротуарі, майже на бордюрі, — горбик квітів, як могила.
     Без поспіху підходжу ближче: з-під квітів і лампадок вирізняється табличка «Сердюк Ігорь Кременчуг Герої не вмирають».
     Йду далі.
     Попереду двоє чоловіків у чорних пальто жваво обговорюють державно-бізнесові справи. Урядовий квартал, що ж ти хочеш. Революція. Й якраз той момент, коли треба «ковати залізо».
     Проминаю Інститутську, звертаю на Кріпосний провулок. На тротуарі, фундаменті будинків, просто в дверях — поодинокі квіти й лампадки.
     Й ось Грушевського, й через дорогу — Маріїнський парк.
     Вхідні двері Будинку офіцерів завалені квітами. Сюди зносили поранених. На підлозі лежали принаймні троє вбитих. З іншого боку вулиці, де починається парк, — букети квітів, лампадки й прапор «Свободи» пов’язавний на металеві секції огорожі. Свободівець на цьому місці поклав своє життя…
     Звертаю увагу, що водії на Грушевського якісь уже надто чемні. Гальмують, пропускають на переході. Революція, що ж ти хочеш.
     Йду алейкою по парку.
     Намагаюся уявити, як тоді все відбувалося. Зранку 18 лютого загони самооборони прорвали очіплення на Кріпосному провулку, й сюди, в парк, вийшли тисячі людей. Основна частина звичайних (хто без щитів і касок) протестувальників зосередилися перед парком на Грушевського й Кріпосному, де проходив мітинг. Сотні ж самооборони розтягнулася по всьому парку навпроти рядів внутрішніх військ, за якими кучкувалися гопники. На відео відчутний якийсь піднесений… базшабашно-веселий настрій у наших… Невзовзі полетіли перші петарди… розірвалися світлошумові гранати…
     А зараз усе довкруг порожнє й сіре. Витопчена гола земля між деревами… Бруківіка в деяких місцях вибрана… Розбита вивіска: «Маріїнський парк»… Поодинокі горбики квітів… як могилки…
     А місця гарно мені знайомі й для мене важливі. Свого часу був я парламентським кореспондентом й тут на лавочці писав у блокнот матеріали, а потім передав у редакцію з телефону-автомату на Грушевського. Поруч з Будинком офіцерів знаходилася редакція журналу «Вітчизна», де мала вийти моя повість (хоча, зрештою, вийшла в іншому журналі). Після відвідин редакції я полюбляв посидіти в парку з пляшкою пива…
     Й одного разу, коли сидів тут, пив пиво й думав про свої справи, важка гілка на дереві обломилася й упала прямо на мене.
     Було таке, було.

мп-7     *     *     *

     У вівторок 18 лютого я не поїхав на «мирний наступ».
     Того дня прокинувся рано й мав доволі часу, щоб зібратися й вирушити на Київ. Та й по обіді ще нормально всюди встигав. Та якби й увечері виїхав, ще нікуди б не спізнився.
     Злякався?
     Якоюсь мірою, так. Воно й на монітор комп’ютера, де стрімилися події, було страшно дивитися, не кажучи вже про те, щоб самому там опинитися. Хоча були й інші причини. Не бачив я логіки в цій протестній акції й смислу.
     Так і сказав уранці дружині, коли вона зайшла до мене в прибудову. Акція безглузда, сказав, — і в політичному, і в військово-тактичному сенсах.
     Виводити Самооборону з Майдану й розтягувати по всьому периметру довкруг Верховної Ради — безглуздя. «Беркут» міг легко перерізати Інститутську з боку Верховної Ради по Садовій-Шовковичній і по Банковій з боку Адміністрації Президента. Це вже була готова пастка, «мішок», — навіщо ж самим в нього влазити? Готовим «мішком» був і Маріїнський парк, обмежений суцільним рядом будинків з боку Арсенальної, — якщо перекрити вулицю Грушевського біля Будинку офіцерів.
     Самооборона вже кілька разів виходила з Майдану й марширувала по центральних вулицях, у тому числі Інститутською й Грушевського. Щеміло серце, коли бачив цю різношерстну публіку, переважно юнаків, з фанерними щитами своїми й ув зелених своїх армійських касках. Хлопці виглядали хвацько, але скільки часу ці реально вони змогли б протириматися проти «Беркуту» — три хвилини, п’ять, десять? А «Беркуту» в Києві було не менше, ніж самооборони. Додайте ще вевешників і гопників...
     Навіщо ж нариватися на розгром, думав я, треба втриматися в межах Майдану, забарикадуватися й наїжачитися, перекантуватися до весни, — а там буде видно. Тим більше, що з 17-го лютого починалося типу перемир’я, майданівці звільнили КМДА й розблокували Грушевського, — й що? Буквально наступного дня влаштували побоїще?.. Як це сприймуть наші симпатикам на Заході?..
     Що побоїще гряде, стало зрозумілим уже напередодні з загального настрою в Фейсбуці й Твіттері, де в мене у френдах молоді революціонери. Настрій був веселим і рішучим, подібний до того, як перед 19-тим січня.
     Я ходив туди-сюди по кімнаті, не курив, ні, — щосили жував «Нікоретте». Час спливав.
     З новинних сайтів і соцмереж надходила інформація, — багатотисячна колонна пройшла по Інститутській, відбулися перші зіткнення на Садовій і Шовковичній… самооборона прорвалася в Маріїнський парк... — і, нарешті, повідомлення в Твіттері: почалося)!
     Ти бач, думав я, знову Маріїнський парк… Світ клином сходиться на тому паркові… на тій алейці…
     
мп-2      *     *     *

     Одного літнього дня двадцять років тому тут усе було зеленим і задушливо-теплим, — я сидів на лавочці, пив пиво й про щось собі думав, — вже й не пам’ятаю, про що саме. З пивом на лавочці в Маріїнському парку думається про щось приємне, — напевне, я складав плани на майбутнє. Тоді був один з кращих часів у моєму житті. Я ствердився в газеті, став уже власкором. За півтора місяця написав повість, яка була схвалена до друку в провідному літературному журналі. Продумував і починав братися за роман… — здавалося, що на світлофорах усіх доріг, які відходять від тебе, горить зелене світло, — як раптом усе довкруг — х-хрусть! — щось відбулося, й навіть сам не зрозумів, що саме. Утямив себе між гілками дерева. Лавочка — в друзки. Скочив на ноги. Лікоть був трохи поцарапаний, а так — почував себе живим-здоровим і цілим. Не озираючись, пішов уперед алейкою. Знайшов тихе місце, став на коліна й помолився.
     Й нинішнього, прохолодного й слякітного ранку я йду алейкою цього парку, й навіть уже не скажу, чи тією самою, — не можу знайти того дерева, та й не впевнений зовсім, чи збереглося воно, — можливо, й зрізали. Сказати відверто, я намагався не згадувати про ту історію й майже забув уже, де саме знаходиться те місце. Десь там от, з правого боку, між фонтаном і будинками.
     Напевне, я знайшов би те місце, коли гопники з битами гналися б за мною через парк. Швидше за все, саме сюди б і винесло мене, якщо 18-го лютого я приїхав би в Київ. Дістався б до Майдану, потім разом з іншими пройшов би Інститутською й потрапив у Маріїнський парк.
     Протистояння тут продовжувалося кілька годин.
Після перших сутичок протестувальники трохи відійшли, прикрилися рядом щитів і стали нашвидкоруч зводити барикади. По обіді «Беркут» атакував протестувальників по Грушевського й Кріпосному провулку. Сотні самооборони виявилися тут заблокованими. За якийсь час вони були атаковані, притиснуті до будинків з протилежного боку й жорстоко розгромлені.
Й зараз достеменно невідомо, скільки людей загинули в цьому парку.
Й прям таки тягнуло сюди!..

     Належало віддати давній борг? Нехай через двадцять років, — опинитися таки на алейці з проломленою головою — як не гілкою дерева, так битою гопника.
     Я не так живу?..
Не виправдав подарованих мені двадцять років?..
Поволі йду алейкою далі.

мп-3мп-4мп-5мп-6мп-8мп-9мп-10мп-11мп-12мп-13мп-14мп-15мп-16мп-17    

Додати коментар