Між електричкою, полем і небом

OLYMPUS DIGITAL CAMERA     Електричка долає відстань між Клавдієвим і Немішаєвим хвилин за сім. Коли доводиться їздити в сусіднє селище, зазвичай я навіть в вагон не проходжу, я якщо й проходжу, то сідаю біля тамбура, — все одно скоро виходити. На автомобілі по варшарській трасі відстань між двома селищами проминається за одну пісню від «Радіо Шансон».
     Інша справа — дістатися на велосипедах.
     Про тяжкі спроби пробитися до Клавдієвого через ліс — по дорогах, перегороджених поваленими деревами, сповнених калюж, в яких водяться хижі крокодили, — я вже писав. Здолати дорогу так же важко, як і до Царства Небесного.
     Якщо ж по трасі, чи по-під трасою, то можна. Через Микуличі доїхали без особливих ускладнень.
     Гарна штука цивілізація!
     У Клавдієвому можна купити в кіоску «Кока-колу» й покататися на гойдалках на дитячому майданчику біля церкви. Й узагалі, приємно покрутити педалі велосипеда по асфальту серед цивілізованого соснового лісу, в якому розташована південна частина цього селища.
     Та, як мовиться, в гостях добре, а вдома краще, — треба було повертатися, й повернутися хотілося все ж таки лісовими дорогами.
     Звернувши від центральної вулиці наліво, потрапляєш на звичайну, здавалося, сільську вулицю — з бабусями на лавочках, дітьми на роликових ковзанах й заклопотаними чоловіками біля гаражів — тільки що в лісі. Й відтак вулиця наче й непомітно перетворюється на лісову дорогу. Їхали по селищу, як уже їдемо по лісі — серед піску, обламків гілок й задушливого запаху хвої.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA     Збоку лісове озерце, а попереду на колії дороги... — ледь встигаю загальмувати  -- черепаха. Трохи було не наїхав на неї. Й черепаха завмерла й так налякалася, що аж упісялася :). Взяли на руки — наче жива-здорова, тільки визирає з-під панцира люто. Поклали на землю ближче до води, то вона як дремене! — я й не знав, що черепахи вміють так прудко бігати.
     Ліс поволі густішав, насичувався важкою багнюкою на колії й колесах велдосипедів — й злими-презлими комарами, — й було дедалі важче пробиратися далі. За якийсь час попереду вирізнився просвіт між деревами й, здолавши болото, в яке перетворилася дорога, ми опинилися на галявині лісу.
     Попереду було поле — трохи видовжений трикутник, обмежений краєм лісу, посадкою по-над залізничною колією й струмком, густо порослим деревцями, який перетинав поле.
     На це місце я часто дивився, коли під’їджав на електричці до Клавдієва.  За ним була стіна лісу, вона поволі наближалася...
     Навіть біля прокуреного й обгадженого тамбура електрички відчувалася енергетика цього втихомиреного, зосередженого в собі поля... — за широким запиленим вікном.
     А зараз опинилися там, — всередині того — іншого — світу, я наче втілився в життя, яке раніше лиш споглядав, побіжно й здалеку, — як, напевне, духовні істоти споглядають нашу планету й людей, що живуть на ній, — здалеку й якось не так, як сприймаємо ми, зсередини, — перед тим, як самим втілитися в одній з людських істот — в немовляті, що з криками з’являється в нашому світі серед білих стін пологового будинку.

OLYMPUS DIGITAL CAMERAOLYMPUS DIGITAL CAMERAOLYMPUS DIGITAL CAMERAOLYMPUS DIGITAL CAMERAOLYMPUS DIGITAL CAMERAOLYMPUS DIGITAL CAMERAOLYMPUS DIGITAL CAMERA

     
         
         
 

2 thoughts on “Між електричкою, полем і небом

  1. Олена Васянович

    Їдучи назад по краю поля, вискочила перед нами на дорогу чи то косуля, чи то ще якийсь олень. Я ще не встигнула крикнути «Ой, дивіться, олень!», як вона крутнулась — тільки хвостик промайнув у кущах. Смішно, мої йшли поперед мене, а її бачила лише я...

    Reply
  2. Анонімний

    Сідаю в електричку, коли їду до двоюрідної сестри у Загальці, дивлюсь за вікно — і немов опиняюст на іншій планеті. Залишаю мій рідний Київ, такий занедбаний і загазований. Нарешті — природа, тиша! У Загальцях, звичайно, нема тих красот.І все ж душа радіє, коли сестра показує своє господарство, розповідає, що вирощує, пишається, які квіти і городину посадила. У дворі — пес, дуже нагадує лісову лань, спостережливий, здається, нікого не чула, щоб, він гавкав

    чи подавав голос...

    Ще одна пристрасть — пейзажи художників. Тиждень тому навідалась у Третьяковську галерею.Грабарь, Шишкін, Левітан, Куінжди...Знайомі, коли приїхала додому і розповідала про галерею, запитали: «Нашо нам ці „шишки“. Краще скажи, скільки у московських магазинах коштують кури. А почім там ковбаса?» Зізналась, що жодного магазину я там не відвідала. Натомісь поїхала у природні заповідники «Коломенское» і «Царицино».

    ... Що не кажіть, кожен бачить те, що хоче бачити...

    Лариса Пахомова

    Чомусь мені стало дуже соромно

    Reply

Додати коментар