Мурашки для настрашки

   На ділянці нас живе четверо людей — двоє дорослих і двоє маленьких — і тисячі, десятки тисяч… сотні тисяч… — мільйони?.. — мурашок. Маленьких рудих, маленьких чорних… трохи більших чорних… великих чорних… — ніякої мурашиної статистики не ведеться, загальна історія розвитку мурашиної цивілізації в  межах окремо взятого двору не пишеться, тому ми абсолютно не в курсі ні щодо їх чисельності, ні щодо великих переселень,  грандіозних воєн і трагічних стихійних лих… величних проявів трудового героїзму й самопожертви… — й усього іншого, чим живе їх світ.
     Ну, щодо одного епізоду, ми трохи знаємо.
     Восени звідкись з-під фундаменту переселилося у ванну племя маленьких чорних мурах. Нове місце виявилося ситним, але й небезпечним. Мурахи вели активну розвідувальну діяльність, прокладали дороги й діставалися до різноманітного харчу. Складалося враження, що колонія дістала можливість повноцінно існувати й розвиватися, але доступність і достаток харчу негативно вплинули на моральні засади окремих особистостей. Переважна частина мурашок була перейнята думками про транспортування харчу в гніздо, але деякі особини стали морально перероджуватися, прямо на родовищі харчу, перепрошую, обжиратися, забувши про обов’язок й елементарну обережність і цілком закономірно й безславно гинули.  Начебто вищі сили не схвалювали цього місця. Зазнавали трагічних і непоправних втрат загони, споряджені на добуття харчу. Уцілілі розповідали жахливі історії про те, як прямо з неба падала смерть, волога й тверда… так, волога… й тверда… — пророки стали передрікати гибель, дехто з поважних особин висловився за те, щоб перевести маток, винести яйця й залишити це прокляте місце, однак рада старійшин такого рішення не схвалила. Й невдовзі прийшов смертний час і на колонію був насланий мор… 

     Не знаю, так воно виглядало з точки зору мурах, чи ні, — з нашої точки зору мурахи дійняли. Сидиш на унітазі, а вони вже жвавенькою доріжкою на кухню прямують. Як увімкнеш світло, а довкруг цукорниці на кухонному столі метушня. Особливо повадилися мурашки до котячих мисочок. Марся й сам став гидувати до них наближатися. Ну й спересердя вологими ганчірками їх ляпали й витирали, було, й мисочки на вулицю виносили. Грозилися потравити дихлофосом, але руки не доходили. То «марсіанських» бліх по всьому будинку потравили, ну й мурашкам заодно дісталося…
     Я взагалі не впевнений, чи помічають нас мурашки. Що помічають миші, жаби, блохи й мухи, — це очевидно, але на вулиці мурашки на нас не зважають і займаються своїми справами. Ті, що ходили в походи на кухню, напевно що помічали, бо метушливо розбігалися хто куди, як тільки ми з’являлися неподалік.
     Однак на звання «вищої сили» для них ми вочевидь не дотягуємо, швидше, на «стихійне лихо». Зрештою, я й не знаю до пуття, як зорганізований і влаштований мурашник, наприклад, недавно вичитав, що «цариця» зовсім не авторитет для робочих мурашок — нею понукають, як хочуть, переносять, куди бажають, передають у «рабство» іншим сім’ям (так-так) і навіть вбивають.
     Але одне очевидне — мурашина сім’я — це свідома й розумна сила. Чого ми в небо вдивляємося й переймаємося питанням: чи є вони, браття по розуму, й де вони, — ось вони під ногами! Представники іншої, розумної сили… Та не достукатися до неї… й нема бажання…
     Я виходжу надвір і час від звертаю увагу, як двома потужними струменями рухаються вгору й донизу по роздвоєному стовбурі горіха мурашки. На листях гілок, що хиляться донизу, бачу, вони «випасають» тлю. 

     Йду на канапу під яблуню й помічаю, що на  витопченому серед трави майданчику, де син зазвичай стоїть на воротах, коли граємо в футбол, з’явилися кілька свіжих нірок і конус переробленої» землі. З однієї з нірок неквапно викарабкується велика чорна мурашка. Десяток таких же бігають неподалік. Звичних маленьких чорних мурашок менше й виглядають вони самотніми й розгубленими. Великі й чорні, видно, відвоювали у них територію.
     Хоча я не бачу, щоб мурашки билися. Довкруг чимало мурах з крильцями, живих і мертвих. З іншого боку, в метрі від мене, маленькі руді мурашки бігають туди-сюди по «стежці». Деякі тягнуть мертвих чорних мурашок з крилами…
     Напевно, у них почався шлюбний сезон. Час «шлюбного польоту» й започаткування нових сімей. У траві безладно бігають великі й маленькі мурашки з крилами («цариці»?), шарахаються від інших мурашок без крил («робочих»?) й бігають безладно… бігають… — важко зрозуміти, що насправді діється в їх світі. Які стосунки між різними видами й кастами в межах одного виду… — та й, відверто кажучи, нема бажання в тому розбиратися. Сиджу собі, думаю про своє й стежу, щоб вони, великі та малі, не заповзли мені в штани.
     Одне знаю: як тільки з сином знову візьмемося тут грати в футбол, від свіжих конусів, як взагалі від цього налагодженого мурашиного життя, мало що лишиться.
     Скажете, не грати?..
     Та не смішіть. Так влаштований світ, що нам, людям, не варто зважати на мурашок під ногами, але треба змиритися з думкою, що хтось може отак от наступити ногою й на світ наш.

One thought on “Мурашки для настрашки

  1. Анатолій

    Дивні створіння ці мурашки. Десь читав, що загальна маса мурах на планеті відповідає загальній масі людей. Я як з розумом? Невже теж співрозмірно? А назагал — чудово!

    Reply

Додати коментар