Постреволюційне

Інститутська     — Хто ця страшна баба? — спитав десятирічний син, дивлячись в екран телевізора.
     Я навіть образився.
     — Чому страшна? — знизав плечима. — Й не «баба» вона зовсім...
     Ще кілька років тому ця жінка приваблювала (принаймні, чоловіків) не так політичною програмою, як вродою й жіночим магнетизмом.
     А зараз на сцені Майдану виголошувала промову, сидячи в інвалідному візку, — й видавалася й справді страшною. Колючі темні очі виблискували серед посірілого обличчя, як у безнадійно хворої бабусі, яка не примирилася з Богом і ненавидить увесь світ.
     Юля клялася в любові до Майдану, закликала до продовження революції... — й не хотілося її слухати. Та ні, я завжди був її прихильником, напевне, й лишаюся ним, — просто не було настрою. Не в тему, як мовиться.
     У пам’яті маячіли обличчя людей, переважно, юнаків, які поклали своє життя на Майдані в останні дні. Й душа не могла прийняти цього.
     «Пливе кача по Тисині"...
     Власне, діти. Складалося враження, що просто гралися в розвідників. У зелених своїх армійських касках і фанерними щитами в ряд, якими прикривалися від снайперів. Просувалися вперед порожньою вулицею, падали й умирали, але не тікали, виносили поранених, — вперто трималися за цей, здавалося, безглуздий клаптик землі...
     Чи, може, не такий уже й безглуздий?..
Виникло відчуття, що події на Майдані 18-20 лютого пробудили потужну космічну енергію, небесну силу, — яка погідливо й владно сповнила нас. Незрима рука лягла на нашу землю й усіх, хто вважає себе приналежним до неї.

     Й ця Рука спрямовуватиме Україну далі.
Яке воно, Небо, — воно в діткливих блискуче-темні очах Юлі, сповнених неспокоєм і тугою, — чи воно в мудрих умиротворених  очах юнаків, які загинули на Інститутській?..

     Й що там, на Небі?..

Додати коментар