Майдан перед бурею

17-16     Перші дні після Нового року видалися досить спокійними. Встановилася тепла, майже весняна погода, часто моросив дощ.
     Я кинув курити.
     Тим часом на Майдані танув сніг у мішках, якими торувалися барикади. Мішки поволі чорнішали, й сам Майдан бруднішав. Під барикадами й довкруг урн на Хрещатику збиралися гори пакетів зі сміттям.
     Хтось з френдів на Фейсбуці написав про свої враження від відвідання Майдану. Як тільки він проминув барикаду, до нього кинулися охоронці й стали просити закурити. Він віддав усю пачку й ще кільком самооборонцям дав гроші на цигарки. Також тикнув купюру в скриньку біля Будинку профспілок. Додому повертався в пригніченому настрої.
     Складалося враження, що через тиждень-другий Майдан розшарується-розсмокчеться сам по собі.
     Я почав потроху планувати свої справи. Думав ще переночувати там якось, щоб узяти матеріал для художньої такої нотатки «Нічна варта». Тим більше, що вночі на Майдані, як було видно зі стрічки друзів у Фейсбуку, збиралися письменники. Проводилися мистецькі акції… читання... Можна було заодно й познайомитися, поговорити. Й на Майдані ставити «художню» крапку. Ну й, може, ще коли написати узагальнену статтю про «Другу Українську Революцію».
     Звичайно, було прикро, що революцію так і не довели до кінця. А коли в нас що доводиться до кінця? Коли не було прикро?.. Але й у цілому я розумів, що історія ніколи нічого не доводиться до кінця. На якомусь етапі щось закінчується й починається знову (й водночас продовжується) вже на етапі іншому.
     Уже й самому хотілося, щоб Майдан закінчився. Наприклад, перейшов у «кадрований» режим, як пропонував Гриценко. Залишались би кілька наметів, з яких у випадку чого Майдан міг би розгорнутися знову.
     Люди відпочили б удома, відігрілися, — а там би прийшла весна й почалася б нова історія.
     Мені ж хотілося спокою.
     Життя вимагало від мене дечого зробити й на кількох напрямках. Потрібно було довести до пуття обидва романи. Потрібно було розвивати свої проекти в інтернеті. Закінчити в будинку ремонт. Зайнятися дітьми, бо мала йде в школу, а малий з поганими оцінками закінчив першу чверть. На це все потрібні здоров’я й сили, — й інших резервів, крім того, щоб кинути курити, не залишилося. Й, отже, втримати себе й не закурити! А весною, коли природа, й усе довкруг разом з нею, почне пробуджуватися, — сповнитися силами й надати своєму життю новий поштовх.
     Та плани-планами, а життя життям. Й історії байдуже, що я думаю на предмет того, куди їй треба рухатися.
     Потихеньку в Україні знову почало трясти.
     Спершу події під Святошинським судом і райуправлінням міліції. Потім заява Парубія про те, що близько 16 січня влада планує «зачистити» Майдан, й для того в Київ звозиться «Беркут», внутрішні війська й тітушки.
     От і випада нагода з’їздити в ніч на Майдан, правда, без «письменницьких читань». Було моторошно. Шукав причину, щоб не поїхати. Власне, знайти її було неважко, маючи двох дітей, яких треба розводити по школах-дитсадках, і дружину, в якої теж плани. Вирішив, що вночі, коли зібралося тисяч десять чоловік, розганяти Майдан ніхто не буде, а от вранці, коли всі поїдуть на роботу чи відсипатися…
     15-16 січня до ночі стежив за подіями в інтернеті, а вранці першим чином кидався до комп’ютера. Поки комп завантажувався і з’єднувався з інтернетом, завмирав, очікуючи на велетенські чорні заголовки в УП чи Цензор-неті. Та все обійшлося. Й нічні тітушко-сафарі автомайданівців сприймалися, як розрядка.
     Розгону не було, надзвичайний стан 16-го теж не ввели, — зате отримали «копитні» закони.
     Від самих законів і від того, як вони приймалися, виникло відчуття іреальності. Такого не могло в нас в Укураїні бути. Щоб за надзвичайно важливі для всього суспільства загони, голосували не більше 120-ти чоловік, як це було ясно видно, а вони підписувалися й вступали в дію. Й щоб за тими законами тюремні строки давали за участь в мітингах. Про автоколони більше п’яти машин й каски-маски вже мовчу. Строк можна було отримати за те, чим я, власне кажучи, й займаюся — пишу.
     Політика, що називається, взяла за барки.
     Раніше життя й політика для мене існували в паралельних реальностях. Я займався своїми справами, щось писав, — вечорами по телевізору дивився Савіка Шустера, й коли телевізор обрид, став сидіти в інтернеті. Вболівав за «свою» політичну партію, як вболівають за футбольну команду. Хвилювався, звичайно, але водночас розумів, що від того, яка партія/команда переможе, які будуть прийняті конституції, закони й постанови, від того моїм справам — ні холодно й ні жарко.
     Зараз же стало зрозумілим, що з перспективою блогера, журналіста та й письменника можна розпрощатися.
     Відчув, що нема чим дихати. Захотілося на Майдан.
Зранку 17-го січня й поїхав. Походив, трохи заспокоївся. Людей було досить багато, відчувалася напруга, але й спокійна врівноважена сила. Все довкруг жило своїм життям і не думало «розпорошуватися». Майданівці на Хрещатику грали в настільний теніс. Хотів зайти в Київраду, на суворий охоронець сімнадцяти років не пропустив, умовляй не умовляй.
На Майдані зі сцени попросили допомогти звільнити автомобіль з продуктами й ліками, який затримали даїшники на Великій Житомирській. На мить повагався, чи встрявати в це діло, але рушив разом з іншими.

     Охочих вийшло кілька сотень, може, тисяча. Колона розтягнулася по тротуару й Михайлівській площі. Прогулялися, покричали гасла. Було цікаво спостерігати за київськими перехожими. Не відчував в очах сторонніх людей роздратування чи ворожості, навпаки, — цікавість і симпатію. Дехто, здається, ув’язався з нами.
Автомобіль звільнили, ще колона не підійшла. Невеличка біла вантажівка переможно посигналила нам і гайнула на Майдан.

17-617-7 17-2 17-3 17-4 17-5 17-15 17-11 17-12
17-1417-1317-917-1017-8

Додати коментар