Прощавай, Ленін!

Ленін1     Коли потужна людська ріка 1 грудня омивала ріг бульвару Шевченка й Хрещатика, гранітний Ленін здіймався над нею, наче скеля над бурхливими водами. Й байдуже було кам’яному вождю, що кричать на нього: «Ідол!» й дружно «у-у-укають», він стояв тут роками й показував пальцем туди, куди треба, — й, здавалося, стоятиме вічно.
     Уже й такої держави, як Радянський Союз, давно вже нема, й ідейних комуністів майже не залишилося, — а брила незворушно здіймається над водою, й давньоруська струга під назвою «Україна» міцно прив’язана до неї мотузкою. 
     Та зараз впала.
     Я стояв на тротуарі біля підземного переходу й дивився на порожній темно-вишневий циліндричний постамент, і до кінця ще не вірив, що це є насправді, — з неба падав легкий сніг, під ногами чавкала брудна снігова каша. Люди оминали мене, пропадали в темряві підземного переходу й виринали звідти на світло. 
     Чоловік у чорному пальто вийшов з під’їзду одного з будинків на початку бульвара Шевченка, звів очі й промовив:

     — А Лєнін гдє? Востаніє, что лі?
     Однак відповіді не отримав, та вона його, видно, й не дуже цікавила. Опустив очі й побіг до підземного переходу по своїх надзвичайно важливих справах.
Ленін 2      Постамент був геть розмальований й обклеєний гаслами, а вгорі його увінчували два прапори, які, здавалося, не зовсім пасували один до одного — червоно-чорний УПА й блакитний Євросоюзу. Та, гадаю, вони обидва не прийшлися б не до душі «вождю світового пролетаріату». Унизу на гранітному майданчику з парапетами, де раніше дітей приймали в піонери, веселився натовп: тинявся туди-сюди, фотографувався й стукотів молотками.
     — Куда смотрит милиция? — спитала поруч літня жінка.
     Міліція не дивилася нікуди, бо тут її не було й близько. Хоча, відверто кажучи, я сподівався побачити перекрите «місце злочину» з криміналістами, що прискіпливо збирають «речові докази», — камінці, — й знімають відбитки пальців 🙂 . 
     Та годі було стояти, поспішив і я до підземного переходу, щоб приєднатися до загальних веселощів біля постаменту.
     "Дєдушка Лєнін" не викликав у мене співчуття.
     І мене приймали в піонери, й комсомольцем був, в університеті навіть в комуністичний будзагін їздив на Сахалін, — пропустив крізь себе безліч фільмів, книг, статей, віршів, казок і тому подібне, де так чи інакше йшлося про Леніна. Були серед них розчулено-ідеалістичні, до ідіотизму, творипро «Ілліча», як поема «Ленин и печник», були про «справжнього» Леніна, як фільм «Шестое июля». Були викривальні «перебудовні» статті. Були про «доброго» й Леніна «злого» (винищував зайців на острівці під час повені, прям таки Дід Мазай навпаки). Була теорія «Леніна гриба». Ставлення до цієї особистості в мене змінювалося з часом. А зараз Володимир Ілліч Ленін мені байдужий. І я не вів би про нього мову, якби його образ не був би символом того, що тримає Україну в минулому. 
     Чомусь «найсвітліша» й «найгуманніша» в історії людства ідея — побудувати світ на засадах рівності, справедливості й братства — на практиці виявилася в найвищій мірі жорстокою, брутальною й антигуманною.
     Й український народ це пізнав повною мірою.
     Й чомусь саме нинішня українська влада після всього того, що натерпівся від комуністів український народ, — так уперто й чіпко тримається за рудименти минулого, втіленням яких є пам’ятники Леніну практично в кожному населеному пункті Центральної й Східної України, які найбільше потерпіли від Голодоморів.
     Може тому, що нинішнім можновладцям — свідомо чи підсвідомо — імпонує принцип кастовості, який на практиці втілювався в радянському суспільстві. Тільки замість «комуністів» і «безпартійних» визначилися касти «воров», «лохов» і «терпил»?
      Тим часом я перейшов дорогу й стою перед поваленим Леніним, довкруг якого тиняється туди-сюди революційний люд, фотографується й відбиває на пам’ять гранітні шматочки.

Ленін3 Ленін5DSC_0019 Ленін7

2 thoughts on “Прощавай, Ленін!

  1. Анатолій

    Так твориться і пишеться історія нової європейської держави! Дякую! Чудово, талановито!

    Reply
  2. Анонімний

    НОСОЧКИ ОЛЕГА КОШЕВОГО

    В нашей школе №97 находился музей «Молодая гвардия». Среди газетных вырезок, фотографий и книг, пожалуй, самым бесценным экспонатом были носочки пятилетнего Олега Кошевого. Некогда белые, от стирки и времени они потускнели, и от дальнейших механических и атмосферных воздействий их защищало сверкающее стекло. Передали сей дар музею мама Кошевого, Елена Николаевна, и бабушка Вера, почетные шефы нашей школы. На реликвию приезжали поглазеть экскурсанты — студенты из развивающихся стран, которые учились в СССР, делегации учителей из Африки, Вьетнама...

    Для нас же, младшеклассников, доступ в музей был предельно ограничен. Пускали в святилище самых достойных, отличников, начиная с пионерского возраста. Отличников, кстати, принимали в пионеры в день рождения Ильича, а хорошистов и троечников позже — 19 мая. В третьем классе я еще училась на пятерки (мне повезло — нелады со столь нелюбимой мне математикой начались годом позже).

    Еще раз мне выпала честь взглянуть на носочки только в десятом классе — нас повели в музей для снимка на выпускной альбом.

    ... На месте «Молодой гвардии» нынче находится музей Елены Телиги. Старые экспонаты демонтировали. О главной реликвии, как я выяснила, позвонив в школу, нынешнее руководство даже и не ведает.

    * * *

    Дурки в школе было предостаточно.

    Однажды меня делегировали на слет во Дворец пионеров. Моя миссия заключалась в том, чтобы вместе с пионерами других школ прокричать «Ленин! Партия! Комсомол!» В это время самые достойные комсомольцы Киева в зал вносили красные флаги.

    Ленинские зачеты, комсомольские собрания, политинформации забирали уйму времени. Я усиленно занималась самообразованием, а точнее тем, что меня интересовало: изучала английский, историю искусств, читала классику. Занималась спортом, не осознавая этого. С удовольствием плавала в бассейне, выходила в Бабий Яр на лыжах. А вот школьные бревна, канаты, прыжки в высоту и длину, забеги терпеть не могла.

    Конечно же, были и приятные воспоминания. Учителя литературы, веселая и открытая географичка, настоящая леди англичанка Маргарита, бесстрашная декадентка 24-летняя историчка Марина, соблазнившая десятиклассника…

    Тем не менее, самым счастливым днем моей школьной жизни был выпускной вечер. Ни капли грусти и сожаления. Я танцевала и веселилась. Прощание прошло на мажорной ноте.

    Лариса Пахомова

    Це, Пашо, спогади про рідну школу, написані років десять тому

    * * *

    Reply

Додати коментар