Ранок 21 лютого

21-1

     Маршрутку на Київ не дочекався, пішов на трасу й сів у якийсь «лівий» мікроавтобус. Добирався в столицю кружними дорогами через Ірпінь.
     На виїзді з Ірпеня на обочині покоїлися остяки двох спалених вантажівок, схожих на військові. Зустрічну смугу перегороджувала барикада з автомобільних шин, над якою здіймався український прапор, і стояв блок-пост самооборони.
     Не встиг щось розгледіти до пуття, — водій, як здалося, намагався якнайшвидше проминути це місце. Широка й майже порожня смуга автотраси нестримно вела вперед, на столицю. Однак під лісом при в’їзді в межі Києва автобус владним рухом жезла спрямував на обочину молодик у цивільному.
     Водій покірливо загальмував і відкрив двері, — той неспішно піднявся по сходах у салон.
     — Та шо тут... — промовив водій. — Усі нормальні.
     У салоні нас їхало чоловік сім-вісім. Молодик глянув на кожного по черзі.
     Я перевів погляд у вікно: на барикаді з покришок на протилежній смузі дороги, на якій теж здіймався прапор, стояв хлопець з пов’язкою на обличчі. Хто розбере, хто вони й за кого, подумав. Той, хто стояв на барикаді, був наче схожий на нашого. Але в того, хто зупинив автобус, мордяка ну явно гопника.
     Автобус поволі рушив. Молодик на обочині пильно розглядав мене крізь віконне скло. Воно ж одразу видно, де наш, де не наш, думав я. З першого погляду видно. О-он яка ряха бандитська й очиці маленькі й колючі... — що ти дивишся?
     Нарешті автобус проїхав барикаду й водій дав газу.
     Я перевів подих.
     Згадав про фотокамеру в сумці. Та куди вже там було фотографувати... Тут би доїхати... якось...
     Автобус боковими вулицями дістався до метро «Академмістечко». На майданчику перед підземними переходами було малолюдно й запилено-сухо. З вчорашнього вечора метро вже працювало, й понурий жіночий голос повторював, що станції «Хрещатик» і «Майдан Незалежності» закриті. Вже й причину в облом було назвати. У вестибюлі й на пероні за звичкою приглядався до людей, — якихось би міліціонерів взагалі не було, й не було наче «тихарів», які вишукували б майданівців. Втім, зовні я нічим від інших не відрізнявся, й синьо-жовту стрічку вже давно, як не чіпляв.
     Мені «Хрещатик» і не треба був, я й раніше переважно виходив на «Театральній», щоб пройти Майдан від початку до кінця, — тож вийшов з підземного переходу на свіже повітря й спрямувався до ЦУМу.
     Ранок видався по-весняному теплим і сонячним. Снайпери вже не стріляли. Проте за барикадами по Грушевського й Інститутській усе ще стояли «Беркут» і внутрішні війська. Янукович усе ще сидів на Банковій. Й минулої ночі, як я довідався пізніше, ще були викрадені й загиблі.
     Ще вестимуться перемовини лідерів опозиції з президентом, ще відбудеться ввечері віче, на якому сотник Парасюк оголосить владі ульмиматум.
22-3     А на Майдані тим часом вирувало життя. Людей побільшало, бруківки на тротуарі поменшало. Барикади помітно виросли. Самооборонці постійно повторювали, щоб не виходити на середину вулиці й триматися тротуарів.
     Тривожний настрій ще втримувалася хвилин десять-двадцять, а потім розшарувався в довкружньому вмиротворенні й навіть радості. На тротуарі під весняним сонечком, прикрившись щитами, дрімали «екстремісти». Кілька десятків активістів «Спільної справи», вистоївшись у шеренгу, вчергове заходили в міністерство АПК.
     На самому Майдані Незалежності все було обгоріле й чорне, й пахло горілим, — й нависав обгорілими стінами Будинок Профспілок і впинався в повітря розкаряченими чорними списами-стрілами пам’ятник засновникам Києва, — й здіймалася стрімко в ясно-синє небо колона з символом жінки-берегині України з калиновою гілкою у волоссях. Довкруг лежали шини, й ще шини, й вигоріли остяки шин, — й гори бруківки, заготовлені для барикад , й пляшки з «коктейлем Молотова» стояли тут же на парапетах.
     Кожен займався хто чим, — хто тягав шини, хто слухав промовців, хто давав інтерв’ю закордонним журналістам, а хто й просто тинявся й фотографував, як я.
Ще не було гори квітів і трагічної «кливе кача» в просторі над Майданом, й фотографії загиблих ще зрідка зустрічалися на барикадах, — натхненний голос зі сцени закликав опозиційних лідерів й «раду Майдана» не здавати революцію в перемовинах з владою.
     Я піднявся до Жовтневого палацу, насиченого кров’ю й звитягою, — на пагорбі стояв хрест, який поставили замість спаплюженого не так давно. Придивився: правиця в Ісуса пошкоджена.
     Можливо, в неї потрапила куля снайпера чи осколок гранати.
     Господи, благослови Україну.


22-2
22-5
22-6
22-8
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA        OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA 22-30


22-32
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

22-17

22-27

22-21

 

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Додати коментар