Роздоріжжя

        Колись ми з Сашком натрапили на цю розвилку, коли їздили по чорницю.
     Тоді знайомими дорогами ми проїхали до болотця, а далі до чорничника йшли через ліс пішки й вели велосипеди в руках.
     Чорничник виявився вже добряче покоцаним гребінками, але під самим болотцем можна було знайти нетронуті купини.  Робота знайшлася і для сина. Поруч виднілася непевна споруда невідомого призначення — між деревами на висоті близько двох метрів були прибиті колоди, до яких проволокою прив’язані гілки. Я збирав ягоди, Сашко творчо довершував роботу невідомо кого, перетворюючи споруду в хижку, де можна було б при нагоді сховатися від дощу, а то й перезимувати.

     Серед прілого листя проглядалася колія дороги. Вела вона начебто в напрямку, яким нам і треба було повертатися з лісу. Тому, як стали збиратися додому, я вирішив проїхати по ній і подивитися, що з того вийде.
     Дорога вивела на розвилку занедбаних доріг.
     Ми постояли трохи серед сосен, розлогих дубів і посадки трохи збоку… — в незнайомому, незрозумілому й тому не зовсім безпечному місці, наче на краю світу. Вітер ворушив верхівки сосен, під ногами м’яко прогинався мох. Довкруг було тихо, тільки зрідка й пронизливо кричала якась пташка.
     Далі їхати навмання вже не хотілося, тому з якимось полегшенням я вирішив повертатися дорогою, якою й дісталися туди. Й уже знайомими довкружніми шляхами добиралися додому.
     Літо проминуло, чорниця всохла й осипалася, — й настав час грибної осені.

     Ми досить часто виїжджаємо сім’єю в ліс й уже означилися улюблені місця, так би мовити «опорні точки». Приналежність якогось місця до «точки» визначається наявністю халабуди, яку діти будують, якщо ми затримуємося там надовго. На даний момент у різних місцях лісу маються три таких халабуди.
     До першої ми вже майже не їздимо, бо зараз там надто темно й вогко. Спекотного літа було нормально й ув якийсь момент з’явилися білі гриби, хоча більш ніде їх в лісі тоді не було й близько. Зараз там теж повно грибів, що тільки поганок і мухоморів. Прям таки грибне царство.  Ростуть собі й ніхто не заважає. 
     Третю точку ще до пуття не освоїли, вона найвіддаленіша, за горбами. Там ми здебільшого зупиняємо на обід, але точка не зовсім наша. Хтось туди якимось чином переправив стіл і влаштував місце для пікніків.   
     Основною є друга точка. 


      Розташована вона край дороги, якою ми зазвичай їздимо в ліс. Дружину був якось зацікавив мох на узбіччі й вона взялася фотографувати. Щедра наявність моху наштовхнула дітей на ідею, що ним можна встелити дно халабуди й утеплити стіни на зиму — й вони взялися впроваджувати ідею в життя. Тим часом я вирішив перевірити довкружню місцевість на предмет грибів. Виявилося їх досить багато. Польські росли в рідколіссі серед сосен, були вони, плюс маслюки, в посадці, й що цікаво — прямо на встелених яглицею й прілим листям коліях доріг, яких тут сходиться може п’ять, а може й більше.
Попри надмірну кількість доріг, відчуття розхристанності, незатишку не виникало. Може тому, що дорогами, в повному розумінні цього слова, їх назвати було важко. Швидше, ознаками колишніх доріг. Автомашини, як і людей, ми бачили тут, якщо не помиляюся, лише одного разу й було це теплого дня після дощика… в неділю… восени… — одне слово, коли гриби поперли.

     На додачу дружина знайшла свого першого, великого й гарного, білого гриба. А потім, прямо в піску на убіччі, ціле сімейство. Й на одного грибника в цьому світі побільшало.
     Був присутній тут зосереджений спокій.
     Цей спокій наче посилював періодичний крик якоїсь пташки, протяжний і відчайдушний.
     І я раптом упізнав це місце.
     Світ наче перевернувся з ніг на  голову. Саме сюди ми вийшли з Сашком улітку. Це була саме та розвилка.
     Чого ж її одразу не впізнав?
     Чого, чого? Того. Я вам не юний слідопит, який зобов’язаний все підмічати.

     Я й тоді знав це роздоріжжя. Наліво вивертає дорога на Дуброву, направо — потрапиш на узлісся, а там за полем і Микуличі, а прямо поїдеш — перетнеш горби й дістанешся до Клавдієва.
     У той літній деньми мали проминути цю розвилку двічі — як їхали по чорницю й коли вже поверталися, зробивши гак довкружніми дорогами.
     Треба ж так…
     Не впізнав розвилку, бо вийшов на неї з іншого боку й світ видався не таким, яким звик його сприймати. Та й плутають ці вирубки-посадки й незлічені дороги, які невідомо, де починаються, куди ведуть й навіщо тут узагалі… 
     А дивно! Одне й те ж саме місце могло видатися чужим і небезпечним, — і затишним, майже домашнім. 

    До речі, криклива пташка виявилася Чорним дятлом, занесеним у Червону книгу. Живе він на сосні й навіть стукає якось по-особливому. Кілька разів його бачили, навіть сфотографували. Справді чорний, досить крупний, з бордовим хохолком. Складається враження, що він уже знає нас і по-особливому вітає. Дочка називає його «пищухою».
     «Чорний дяте-ел, що ж ти в’є-єшся над моє-є-є!-єю голово(ю), ти насту-ука-а-а-а!-єш їде-еї, чи раз сту-у-укнеш…» — гм-м. «У тімечко-о…»
     До зустрічі!

One thought on “Роздоріжжя

  1. Олена Васянович

    Ж о в н а ч о р н а
    D r i o c o p u s m a r t i u s
    Маса до 400 г. Дорослі птахи чорні. З блискучим відтінком. На верхній частині голови велика червона пляма – “ шапочка “. У самки вона менша ніж у самця, і закриває задню потиличну частину голови. У молодих птахів оперення бурувате, не блискуче. Пляма на голові блідо-червона.
    Поширені в зоні хвойних лісів Європи і Азії, втому числі в гірських лісах Південної Європи і Кавказу. На Україні не численні і осілі, почасти кочові птахи Полісся, Карпат, деяких районів Північного лісостепу. Характерні місця перебування – ділянки старих високостовбурних хвойних і мішаних лісів.
    У природі визначаються за великими розмірами і характерною поведінкою: польотом, лазінням по деревах, довбанням дерев, властивим усім дятлам, за чорним забарвленням і червоною “ шапочкою “. Голос дуже характерний – пронизливе “ кри-кри-кри “ або протяжне сумне “ уііі-уііі “. У шлюбний період, як і інші дятли, подають дуже гучні “трелі”, швидко стукаючи дзьбом по розколотому сучку, який при цьому деренчить. Живляться виключно комахами, яких видобувають з-під кори і в деревині. Сухі стовбури і гілки можуть повністю оголювати. В складі їжі переважають короїди, усачі ( личинки й дорослі форми ), мурашки, яких дістають з мурашника. Узимку частково живляться насінням хвойних, видобуваючи його із шишок. Гнізда в дуплі, яке видовбують самі, частіше в осиках, соснах на значній висоті. Розміри дупла великі. Потім ці дупла використовуються іншими дуплогніздовими птахами, а також білками, сонями, кажанами та іншими тваринами.
    Повна кладка з 3-5 білих яєць, у квітні. Насиджують обидва птахи, 12 – 14 днів. Пташенята залишаються в гнізді близько місяця. Вилітають у червні.
    Дуже корисні, рідкісні, малочисленні птахи. Потребують ретельної охорони.

    Reply

Додати коментар