Сон у весняну ніч

сон-1     У неділю з’їздили на велосипедах в ліс.
     Прозора вода в струмку, маленькі листочки на деревах, несамовитий пташиний спів і тендітні прозоро-сині пелюстки квітки сон у траві серед сосен.
     Бачив сон, коли ходив за дровами. Та чогось не вистачало для повноти життя, тому витягнув телефон, підняв догори (щоб краще ловило) й вийшов в інтернет.
     У Харкові й Донецьку сепаратисти знову штурмували ОДА.
     Задовбали.
     Сховав телефон і почав збирати дрова. Уже ж наче почало вгамовуватися на Сході. Крим віддали, нехай, — зараз нас переконують, що все одно б віддали — з кров’ю чи без крові, — гаразд! Десь угорі між кронами сосен змахував крилами й кричав ворон. Щоправда, могли б нормально вивезти людей і техніку, подбати про безпеку українських громадян.     Ну, гаразд, що сталося, те сталося. Зрештою, більшість жителів Криму хотіли приєднатися до Росії, це очевидно, ну й нехай побудуть трохи під Путіним, зрештою, корисно буває «купити козу», щоб життя надто хріновим не видавалося. Самі ж потім захочуть повернутися. Крим віддали, але за Харків і Донбас тримаємося, принаймні, там нема «зелених чоловічків» і переважна більшість жителів не бажають від’єднуватися від України. Хочуть автономії, хочуть статусу російської мови, але не хочуть від’єднуватися. Й від цієї «пічки» можна було б «танцювати». Домовлятися.
     Зараз же все починається по-новому. Знову кілька сотень гопників ставлять на вуха мільйонні міста. Знову все йде за сценарієм, який відомий наперед і неквапно розгортається, — а ти сидиш в інтернеті, стежиш за подіями й знаєш, що вони будуть розвиватися саме так, а не інакше. Не було сумніву, що в Харкові, як і в Донецьку та Луганську, сепаратисти захоплять ОДА. Що знову поб’ють учасників мирного мітингу за Україну й ставитимуть їх на коліна. Що правоохоронці знову проявлять себе навдивовиж терпимими до агресивних сепаратистів.
     Не було сумніву, що сьогодні-завтра в цих містах, хоч в ОДА, хоч на сходах ОДА будуть проголошені «незалежні» республіки, які відразу ж заявлять про приєднання до Росії. Заради того бодяга й починалася.
     Я брав оберемок дров і ніс до вогнища.
     Ну, місцеві князьки, зрозуміло, — але чому нова українська влада поводить себе так кволо... приречено... — наче корови, яких везуть на м’ясокомбінат?!
     З-від пагорбів, увінчаних стрімкими соснами, доносились крики — діти гралися в хованки.
     Міліція в Харкові й Донецьку така мирна й толерантна, що просто кошмар. Людям заїжджі гопники голови арматурою розбивають, а вони й не чухаються. Навіть не віриться, що недавно та ж міліція лютувала в центрі Києва. Затриманих роздягали й катували. Поранених викрадали з лікарень... А вночі в Будинку... профспілок...
     Гілки були задовгими для багаття. Я ламав їх через коліно, а які не піддавалися... — об стовбур сосни — х-хрусть! — й обламок відлітав убік. Кора на стовбурі зчурхалася.
     А, може, дехто де з ким уже давно все перетер?
     Х-хрусть!
     Ви нам, мовляв, Крим й Південний Схід, й ідіть собі в НАТО й ЄС. Що, весь Південний Схід? І Дніпропетровськ також?! Не віддамо! Крим і Донбас — максимум.      Гаразд, тоді й Харків... — х-хрусть! Усе давно вже втрясли й тепер просто ламають комедію з захопленням ОДА, проголошенням «незалежних» республік і заявами МЗС у відповідь.
     Я взяв до рук гілку... надто важку, як здалося... — й примірився, щоб ударити по стволу сосни, який замер свіжою раною на корі.
     Заважка гілка в руці... — не варто бити.
     Утім, хто б там і яку комедію не ламав, але Україна ламати комедію не буде. Та споконвічна сила, — дух, — який пробуджується зараз, — він хоче все своє мати при собі. Й знайде тих, хто проведе в життя. Тож нічого ще не закінчилося. Нічого.
     Розмахнутися, — й усе мой-є! — г-гах!.. — нікуди від мене... не подінеться...
     Гілка вдарила стовбур, — відпруж-жинила — й віддало в кисть руки. Я випустив гілку. Рука боліла.
     Треба ж так!..
     Знав же, знав, що гілка завелика й не суха, думав я, потираючи руку. Мабуть, зв’язку потягнув.
     Це дерево помстилося, подумав.
     Кисть руки поболювала весь час, поки були в лісі, але терпимо — я робив усе, що вимагалося — розпалив багаття, смажив шашлики й загрібав-розгрібав картоплю в жару, допомагав дітям будувати халабуду й грався з ними в хованки. Нормально й доїхав з лісу на велосипеді.
     Але надвечір кисть розболілася, й після того, як приклав компрес з навороченою якоюсь маззю, стала боліти нестерпно.
     Лежав серед темряви в ліжку, перевертався з боку на бік, намагався знайти для руки положення, щоб менше боліла. А як же було пораненим, думав, у Будинку профспілок, вночі з 18-го на 19-те лютого? Як же їм тоді боліло й порятунку не було, й потім з’явилися менти... що пробралися з даху... й підпалили... — зрештою, поринув ув сон й привидівся здоровенний злий сепаратист у плямистому комбінезоні, який походжав туди-сюди з важкелезною арматуриною в руці, але загальний висновок чомусь був таким, що все буде добре. Хоча й неприємно якось і хріново.
     Крізь щілину між шторами в вікні пробивалося світло. Починався новий день.
Належало вставати й вмикати інтернет.

сон-2сон-3

Додати коментар