Як Марсик і Янчик дітей мирили

силует кіт і собака

     Хлопчик Сашко вчився в першому класі. Його дідусь був ученим, тому тато й мама хотіли, щоб Сашко після школи поступив в уне… в унівір… — він не міг правильно виговорити цього слова — в університет.
     Сашко зрідка коли виходив на вулицю гратися. Після школи він обідав, а потім мама саджала його робити уроки. Особливо ретельно хлопчик виконував завдання по математиці. Потім мама займалася з ним англійським. Якщо залишався час до вечері, мама дозволяла пограти на комп'ютері.  Сашко вже знав кілька програм і вмів самостійно виходити в інтернет. Там він воював з роботами й інопланетянами, які намагалися захопити Землю. Увечері приїжджав з роботи тато й грав з ним у шахи.
     Сашко жив у двоповерховому будинку в приміському селищі. По сусідству жили дві сестрички, Даша й Маша. Іноді хлопчик чув, як вони граються зі своїм кошлатим чорним псом Янчиком.  Дівчатка сміялися й кидали м'ячика, а собака бігав за ним.
     Сашкові було сумно.    
     Батьки не дозволяли йому гратися з дівчатками і їх собакою. Вони не розмовляли з батьками Даші й Маші й називали їх «торгашами». А себе називали интілі… интелі… — ну, ви зрозуміли. Інтелігентами.
     Сашко не дуже добре вимовляв складні слова. Раніше він узагалі погано розмовляв.
     Колись він узяв свій м'ячик і пішов на вулицю. Там він побачив сестричок. Він підійшов до них, але чомусь злякався, почервонів і не смог вимовити й слова. Дівчатка стали над ним сміятися.
     Це почув його тато, дуже розсердився й строго-настрого заборонив Сашкові гратися з Дашою і Машою.
     Взагалі-то хлопчикові було з ким гратися. У них у будинку жив чорний кіт Марсик. Він був розумним котом і дуже любив Сашка. І теж бігав за м'ячиком. Але Сашкові все одно було сумно.
     Батьки боялися, що кота вкусить сусідський пес. І вони заборонили Марсику гратися з Янчиком.
     І от якось увечері тато прийшов додому втомленим, з кимсь роздратовано говорив по мобільному, потім сів за комп'ютер. Про шахи не могло бути й мови.
     Сашко посидів у себе в кімнаті, сконструював з деталей Лего робота-трансформера, приладнав йому лазерну гармату  й сказав:
     — Ти такий сильний, робот. Ти можеш усе. Подружи мене з Машою й Дашою…
     Але робот нічого не відповів і продовжував дивитися жовтими пластмасовими очима. Сашко торкнув його пальцем. Рука відвалилася.
     Хлопчик не став його ремонтувати, пішов у ванну й почистив зуби. Повернувся до себе в кімнату, виключив світло й ліг у ліжко.
     Крізь віконне скло виднілися зірки. Здавалося, вони дивилися на нього. Знизу виділялися темні крони дерев.
     Раптом  щось м'яко застрибнуло на ліжко… Замуркотіло. Це був Марсик.
     Сашко погладив його по шовковисто-м'якій шерсті й сказав:
     — Марсик, подружи мене з Дашою і Машою…
     Але кіт нічого не відповів. Лише яскраво-зеленим зблиснули в темряві його очі.
     Сашко заплакав.
     Незабаром він заснув. Чорний кіт м'яко зістрибнув з ліжка, нечутно підійшов до вхідних дверей, став на задні лапи, а передніми вперся у двері. Вони відчинилася. Кіт спустився по сходах, пройшов через вітальню й зупинився біля вхідних дверей. Тихенько нявкнув.      
     Повз проходив тато, глянув на Марсика, різким рухом відкрив двері й випустив його на вулицю.
     Кіт зістрибнув зі сходів і завмер. Якийсь час прислуховувався до звуків, уловлював запахи.     Відтак він стрибнув до куща папороті, прослизнув між квітами й пішов по траві. Раптом відчув загрозу. Особливим котячим зором вирізнив у темряві чужого кота. Вигнув спину й ш-шикнув на нього. Рудий кіт, пам'ятаючи останню сутичку, розсудливо відійшов.
     Марсик вичекав, поки чужий кіт зникне в темряві, стрибнув до паркану й, чіпляючись пазурами в дошки, викарабкався на нього.
     Із сусідньої ділянки донеслося хекання.
     Це був Янчик.
     Марсик зіскочив з паркану й наблизився до собаки. Злегка доторкнувся носом до його холодного носа.
     Хоча господар заборонив йому знатися із сусідським псом, вони з Янчиком дружили. Марсику імпонували щирість і чесність собаки, а Янчик цінував у ньому розсудливість.
     — Як справи? — запитав Янчик.
     — Норму-ально, — відповів Марсик. — Господарі годують.
     — У твого, чую, проблеми?
     — Когось зарізали, — сказав Марсик. —  Якісь ліміти. А в твоїх? 
     — Щось на них наїхало, якась податкова… — сказав пес. — Люди-люди... Все в них не так, як у нормальних істот. Ти просто так або в справі?
     — Коли дітей будемо мирити?
     — Та пора вже, пора. Мої дівчатка зітхають про себе. Говорять, Сашко зазнався. Не хоче з ними гратися.
     — Нехай менше др-ражнять!
     — Нехай не каже розумних слів! З вами, розумними, завжди складно.
     — Ну, добре, добре… — примирливо сказав кіт. — Давай щось придумаємо.
     — Ти розумний, ти й думай…
     Наступного дня, коли Сашко закінчив уроки, Марсик раптом захотів на вулицю. Сашко відкрив двері, випустив його й зібрався вже за комп'ютер, але звернув увагу, що кіт дуже вже смішно бігає за листочком по двору.
     Сусідські дівчатка в цей час кричали: «Янчик! Янчик!»
     Пес наздогнав м'ячика й піддів його носом. М'ячик перелетів через паркан і пострибав двору, й уже Марсик погнався за ним.
     Сашко  якийсь час нерішуче стояв у дверях, потім підібрав м'ячик і підійшов до паркану.
     — Ви не будете так… люб'язні… — проговорив Сашко, червоніючи.
     І раптом просто запитав:
     — Пограємо?
     — Давай! — відповіли дівчатка.

Додати коментар