Життєва філософія про картоплю, невпинні бур’яни й невідворотність колорадського апокаліпсису

       У мене тут вічна червнева проблема: картопля. Сиджу за нетбуком, щось пишу (сам собі камінці кидаю в об’єднану опозицію) а поруч картопля бур’яном заростає  й їдять її поїдом колорадські жуки.
     Зрештою, почуття відповідальності перед картоплею, яку привів у цей світ, бере гору, я зберігаю написане й виходжу на город: хвилин десять висмикую бур’ян й струшую різновеликі червоно-померанчеві личинки в металеве відро. Давно вже влаштував би жукам локальний апокаліпсис, але поки дощі, травить їх — марна справа. Треба зачекати кілька днів.
     Коли висмикую бур’ян і струшую жуків (з їх точки зору, напевне, я — втілення зла) з’являються ідеї щодо статті, я повертаюсь у кімнату й сідаю за нетбук. Думки втихомирюється в рядках, тим часом жуки продовжують невпинно жерти картоплю.
     Усвідомлення цього не дає мні спокійно писати, я закриваю нетбук й іду на город. На жуків чекають нові випробовування й непоправні втрати.
     Усе повторюється...
     Тим часом ділянка під картоплю потроху стає рябою. На прополотих клаптиках непевно здіймаються сиротливі кущики, в той час, як в заростях бур’яну, шаленіє життя.

     Протягом останніх днів парило, час від часу проливався дощик, а от зранку небо стало темним, насунули хмари, потім зірвався вітер і почалася гроза.
     Як стихія угомонилося й знову засяяло сонечко, я вийшов на город.  Колорадським жукам дощ і вітер особливої шкоди не завдали. Зосереджено й невпинно продовжували жерти картоплю.
     Самотні кущі, які очистив від бур’яну, полягли, а ті, що з бур’яном, встояли. Дивна річ, подумалося, бурян домоміг картоплі втриматися під час грози.
     Отака філософія.
     Я тут узявся «камінчики» в об’єднану опозицію кидати… — а може саме бур’ян і допоможе під час грози?..
     Бур'ян може бути корисним, справді, яка-небуть кульбаба чи травяниста бузина, чи навіть пирій,  тільки не в'юнок, він же «берізка». Оплітає стебло чіпко, не вирватися, — й, зрештою, валить рослину на землю.

   Серед літа вся картопля була обплутана берізкою, власне кажучи, то вже ділянка «берізки», вона скручується стебельцями в канати, які не розірвеш уже, повзе на нові ділянки — й, зрештою, над суцільним масивом «берізки» лиш хвостики змійок здіймаються, усіяні переможними синенькими квіточками.
     Щодо колорадських жуків.
     Якось мені взялося й подумалося: от якби була можливість звернутися до них, жуків, я сказав би:  «Жуки! Я вам не ворог. Зовні ви нічим не гірші од інших, жуки сонечко — червоні в білу крапинку, а ви жовті в чорну смужку. Погляньте, як поводять себе інші рослини. Вони живуть й дають жити іншим рослинам довкруг. У мене й думки не з'явиться просто так винищувати всіх всіх жучків-павучків на ділянці, бо вони не хапають зайвого. Ви ж будете жерти й невпинно жерти картоплю, поки від кущів не залишаться голі стебла. А потім візьметеся за помідори. Не будьте такими заздренними. Як тільки встановиться суха погода, слово даю, куплю засіб і оприскаю вас…»
     Але жуки мене не слухають, продовжують жерти й жерти картоплю — тлі невідворотного колорадського апокаліпсису. 

D0-BE-D0-B1-D1-80-D1-96-D0-B7-D0-BA-D0-B0

Додати коментар