Зміїв вал — 2

     Здалося, що Зміїв вал приховував себе від сторонніх очей. Непримітно відгалуджувався від посадки й спрямовувався в поле. 
     Подалі від асфальтованих доріг... від котеджів за гранітними парканами… — тягнувся віддаленими горішніми лугами між селами, що скупчилися в долинах невеличких річок, — серед тиші й спокою. Лише зорані й скошені поля з обох боків, смуги посадок… клаптики лісів… — й небо вгорі. Й висока трава на схилах, й поодинокі деревця на пологому гребені. 
     З Федором Макаровичем поговорили трохи. 
     Заклопотаний він своїми справами й про вал, може, й не думає зовсім, хоча частенько доводиться проїжджати повз, а то й працювати неподалік. Але валу Макарович не руйнує й сміття під нього не скидає.
     Чоловік він наче простецький, та очі прищурені.
     — Не страшно тут бродити одному? — питає.
     Я тільки знизав плечима.
     Якби переліз через метелевий паркан, вал-2012, й узявся фотографувати, — тоді, можливо, й нарвався на собак… чи охорону… — а тут, на природі, поруч з валом, — чого боятися? Тут почуваєш себе, як удома. 
     Хоча після подій у «Каравані» охорона тебе й сама буде боятися.
     Та я не збираюся через паркани перелазити й окремо взятих забудовників шугати. Не сумніваюся, що землю під котеджне містечко, чи що там у них?.. — вони отримали законним чином, принаймні, згідно з нашими законами, писаними й неписаними. 
     Тут недавно Верховна рада дозволила продаж землі іноземцям — так скоро від тих парканів і проштовхнутися не можна буде. Очікується новітня навала на нашу землю нащадків готів і гунів.
     Відборонимося, Макаровичу?..
     Трохи далі неквапно проїхали по дорозі,  погойдуючись на ресорах, білі «Жигулі». За кермом — такий собі сільський хлопець у тільнику десантника.
     Жінка на причепі щось тихенько почала співати.
     Пора прощатися.
     Залишаю Федора Макаровича з дружиною й трактором, а сам наближаюся до валу. 
     Смуга посадки збивається, розривається на окремі деревця, — вистрілює догори прямими й сухими стеблами бур’ян й нарощується пружними гілками чагарник, — й здіймається заклякло розкаряченим кістяком гілок сухе дерево, — під пагорбом, що наче випинає з-під землі під тиском якоїсь сили, — пагорб формується в одне, втримується, — звільняється від бур’яну й чортополоху, поволі нарощується, — й одразу ж прогинається під дорогою, що перетинає його, — але вперто поновлюється й продовжується далі.

     І потроху вал вгамовується. Густий чагарник і сухі покручечені дерева пропадають… — трава стає густою й урівноваженою, поодинокі деревця на гребені — ошатними й сповненими сил.
     Поволі веду велосипед колією дороги, що ледь проглядається в траві.
     Коли Федір Макарович спитав, чи не страшно мені, певно, він не людей мав на увазі. Наодинці з валом можуть находити різні відчуття. Страху. Піднесення й радості. Умиротворіння… — одне зрозуміло: якась сила, якась тонка енергія в древньому Змієвому валі акомульована. Ця енергія може сповнити сил, а може висушити й здійняти мертвими гілками до неба.

 *     *     *

     Невмолима логіка говорить про наступне: задовго до виникнення Київської Русі існувала потужна й розвинена праукраїнська держава.
     Інакше Змієвих валів не повинно було б бути.
     Але вони є.
     Інакше не повинно було б бути й українського народу, як такого.
     Але він є!
     Приблизно з 15-16 століття ми маємо в наявності багаточисельний народ, розселений на тисячу кілометрів з заходу на схід і на півтисячі кілометрів з півночі на південь, — який розмовляв однією мовою, полюбляв заводити «садок вишневий біля хати» й гарно співати, називав себе «українцями» й усіляк відділяв від «москалів», «ляхів» і «бусурманів».
     Звідки він міг узятися?
     За радянських часів вважалося, й багато ким вважається й потепер, що український народ формувався десь з 13-го століття й по 14-15-те на основі давньоруських племен — полян, древлян, сіверців, дулібів, білих хорватів та інших, які колонізували значну територію на півдні й сході ни нішньої України.
     Ця теорія не лізе ні в тин, ні в ворота.
     Чому?
     У середині 13-го століття землі Київської Русі були спустошені монголо-татарами. Більшість міст було спалено, значна частина населення винищена й захоплена в рабство. Згубні походи монголо-татар продовжувалися й пізніше. Упродовж 14 століття наші землі стали ареною воєн, зокрема між Великим князівством Литовським і Золотою ордою. Подніпрянщина, Волинь і Поділля перейшли під владу литовців. Галичина й Холмщина були захоплені Польщею. Буковина — Молдавським князівством. Закарпаття — Угорщиною. Чернігівщина, Сіверщина й Слободжанщина зрештою стали частиною Великого князівства Московського. На півдні утворилося Кримсько-татарське ханство, яке постійно турбувало наші землі набігами.
     Скажіть мені, як в таких умовах на великій території, розділеній між рядом держав, зміг сформуватися єдиний народ? І не просто сформуватися, а ще й провести широкомасштабну колонізацію на південь і схід — саме в тому напрямку, звідки й шла агресія? 
     Логічним є припущення, що на час монголо-татарської навали український народ уже існував, як такий. 
     Він уже був поєднаним настільки, що не змогли його роз’єднати ні лихоліття, ні кордони семи держав, ні століття приниження й національного гноблення. Й через багато-багато років галичани в Польщі не відчували себе ні окремою нацією, ні одним народом з поляками чи білорусами, — а єдиним народом з мешканцями Слободжанщини, приміром, чи Кубані, які жили за тисячу кілометрів, і які, в свою чергу, не відчували себе одним народом з росіянами. 
     То коли ж українці змогли поєднатися в один народ?
     Існує  така думка, що в часи Київської Русі — приблизно з 10 по 13 століття. Що давньоруська держава, власне, була українською державою. Навіть «українською імперією».
     Не можу прийняти й цю точку зору.
     Покладіть перед собою дві мапи: Київської Русі й українських етнічніх земель. 
     Бачите різницю?..
     Якщо розрізнені слов’янські племена стали формуватися в народ в межах давньоруської держави, то чому ж цей народ не сформувався від Києва й до Суздаля й Новгорода Великого? Чому Чернігів став українським містом, Полоцьк — білоруським, а Смоленськ — російським?  
     Може тому, що Київська Русь була нетривким державним утворенням, яке відносно недовгий час об’єднувало різні народи з різною історичною долею? Як, приміром, імперія Карла Великого?..
     Та, власне, й не «об’єднувало». Племена, які платили данину київському князеві входили до складу давньоруської держави, а які не платили — ні.
     У часи Київської Русі Біла Церква (Юр’їв) була прикордонною фортецею.
     А далі на південь знаходилися землі, які зазвичай на мапі зафарбовуються сірим й позначаються як «половці» або «Дике поле».
     Але ж це південь Київської області, Черкаська, Полтавська, Вінницька області, — це серце України! Тут відбувалися головні події нашої історій, Гайдаматчина й Коліївщина — звідси. Тут народився Тарас Шевченко. Місцева говірка стала основою української літературної мови, а тутешній одяг — національним українським одягом.
     Яке «дике поле»?.. 
     Коли я потрапляю в Черкаську область, у мене виникає відчуття, що люди тут живуть століттями й тисячоліттями, що вони просто вкорінені в цю землю.
     Та облишу власні відчуття, результати археологічних досліджень, приміром, в Умані та околицях свідчать про те, що завжди, практично при всіх археологічних культурах, починаючи з трипільської, тут мешкало осіле землеробське населення. 
     Один із Змієвих Валів прикривав цю землю, нинішню Черкащину, з півдня по Південному Бугові.
     За свідченням давніх істориків у першому тисячолітті до нашої ери й на межі тисячоліть тут мешкали так звані «скіфи-орачі». Десь з 3-го по 7-ме століття нашої ери — анти. У часи, наближені давньоруських, місцеві племена стали називатися уличами. У давній германській пам’ятці 9 століття «Баварський географ» зазнається, що уличі мали 380 міст. З ними безуспішно воював Олег. Князь Ігор ходив на них війною й у 940-му році після трьохрічної облоги оволодів їх головним містом Пересічень. Збір данини з уличів Ігор передав своєму воєводі Свенельду. Однак невдовзі варягів звідси витіснили половці.
     Я не знаю, як треба викрутити мізки й ув яку незручну позу стати, щоб узятися всерйоз стверджувати, що коротке панування варягів мало для уличів якесь особливе значення, що воно долучило це племя до єдиного українського народу в процесі його формування. Ну, платили данину варягам, потім стали платити половцям. Оце й усього.
     Уличі безпосередньо походять від антів, власне кажучи, поняття «анти» — привнесене й чужорідне. Цим словом пізньоантичні історики називали племена, які разом із склавинами (постійно підкреслюючи, що племена ці дуже подібні, власне, це один і той же народ) в середині першого тисячоліття нашої ери створили могутню державу, так званий «Антський союз». І коли подивишся на межі цієї держави й покладеш поруч карту українських етнічних земель, то бачиш: ось же вона, Україна, «від Сяну до Дону». Знайшлася, рідна.     

Й не могла не знайтися.

*     *     *

          Стрімко спрямовується Зміїв вал усе далі й далі між полями, то нарощуючись до кількох метрів у висоту, то послаблюючись, — трава втихомирюється на його схилах,  дерева замерлими кронами увінчують гребінь.
Інколи вал поступається дорозі, що його перетинає, — інколи потрапляє в лісок чи посадку й губиться серед розлогих дерев… — але відразу ж поновлюється й спрямовується далі.

     Коли їду, коли веду велосипед у руках грунтівкою, що незмінно тримається збоку. Не зустрічав більше ні людей, ні машин. 
     Довкруг тихо й спокійно.
     Українці, українці… — що ж ви за народ такий?
     Як напіврозорений давній вал з’являється невідомо звідки й спрямовуєтьтся невідомо куди, — так і ви невідомо звідки з’явилися на цій землі й невідомо куди прямуєте. Як прадавній вал ховається від сторонніх очей, так і ви приховуєте себе в сивій давнині…
     Коли читаєш наукові або довкругнаукові статті про історію України, складається враження, що племена тут звідкись з’являються, потім кудись зникають і на їх місці з’являються інші. 
     Жив на нашій землі народ, що сформував трипільську культуру, — й пропав. З’явилися в степах племена кімерійців і теж кудись пропали. Історики кажуть, їх «витіснили» скіфи. Куди витіснили — в поліські болота? Гаразд. Жили на на наших землях, значить, скіфи. Скіфи-орачі, скіфи-землероби й царські скіфи. Теж пропали. Витіснили їх, мовляв, сармати. Туди ж, мабуть, витіснили, в поліські болота. Жили, значить, сармати… поживали… — теж пропали. В тих же поліських болотах. Послухайте. В мене тут одна ідейка виникла. Геродот стверджував, хоча сам не бачив, але чув від тих, хто бачив тих, хто бачив, от, — що на північ від скіфів (в поліських болотах) живуть «андрофаги». Що значить, «людожери».

     О-от воно, значить, яка сумна доля… чекала на різні народи… в сташних поліських… болотах…
     Гаразд! Без жартів. Хоча вчені-історики про «андрофагів» пишуть цілком всерйоз. На будь-якій історічній карті вони позначені як реальне племя, можете перевірити. Зазначу, що крім слів Геродота, ніяких інших підтверджень їх існування не існує. 
     Отже, після сарматів з’явилися неври, венеди, роксолани… спали… —  теж пропали. А далі в нас уже з’явлються анти й склавини. До 6-7 століття живуть-собі поживають, й десь у 8-му столітті… в поліських болотах… — поступаються місцем розрізненим слов’янським племенам полян, древлян, дулібів, білих хорватів… тіверців, уличів… — останні, в свою чергу, — що ж я вдію, так подається наша історія! — знову ж таки кудись пропали. На їх місці з’явилися печеніги (пропали), відтак половці… 

     Це я тут гигикаю, знаєте. А серйозні вчені пишуть про серйозні речі. Що князь Володимир, наприклад, «наказав» збудувати Змієві вали.
     Напевно, «Старику Хаттабичу» наказав, бо як же інакше звести дві тисячі кілометрів потужної оборонної системи за лічені роки, до того ж, почасти на землях, які йому, князю Володимиру, й не належали?..
     Але вони, вчені, вживають наукову термінологію, вони постійно когось цитують і на когось посилаються, — а не гигикать, як дехто. 
     Гаразд. 
     Якийсь час на південному сході нинішньої України жили половці. Ходили з походами на Київською Русь. І Князь Ігор у відповідь ходив на них ходив зі  славним… чи то безславним… походом… — відтак з’явилися монголо-татари, й нема половців. З’їли андрофаги. Чи то «з’їли татари». Так правильно.
     Знову маємо пустку… голе поле… — й з’являються раптом українці! З піснями, у вишиванках! Дівчата у віночках зі стрічечками, хлопці в шароварах!.. Одним великим, сформованим і ствердженим у собі народом з’являються, — з єдиною мовою, з однією культурою, з однією ментальністю — і поводять себе так, ніби це їх рідна земля, й живуть тут уже не одне тисячоліття!

     Послухайте, може ніякі андрофаги нікого й не поїдали?.. 
     Може, ніхто нікуди не пропадав і нізвідки тут не з’являвся? З-від трипільських часів, з покоління в покоління на цій землі жили люди. По-своєму розмовляли й своїх пісень співали. Хліб вирощували й на краще сподівалися.
     Були часи, коли самі собі давали раду, боронили себе й свою землю, вали зводили, — а були й такі, коли народ виснажувався й заслабав. Тоді з інших країв приходили чужинці. Данину вимагали, хлопців і дівчат у неволю забирали… Нерідко чужинці селилися поруч, переймали мову й звичаї  тутешніх людей і через покоління-друге вже мало чим від них відрізнялися. Дечому люди й самі від них навчилися, — наприклад, гончарний круг перейняли, залізний плуг… Не цуралися вони з чужинцями й родичатися.
     Жили собі й було їм глибоко байдуже, як за морем учений грек їх прозвав: «скіфами-землеробами» чи «венедами», — «спалами», «роксоланами» чи, може, «антами», чи — свят! свят! — «андрофагами». Й до якої з археологічних культур — зарубинецької, пеньківської чи, може, черняхівської — віднесуть їх учені мужі майбутнього.

     Жили тут з покоління в покоління — й зараз живуть. Називають себе «українцями».
     Й чого ж ми, українці, так учепилися в той факт, що якось ватага варягів обманом захлопила владу в Києві й винищила місцевих князів? Чого ми свою історію починаємо з цього факту?.. 
     Ну, росіяни — то зрозуміло. А ми чого?..
     Бо так нам сказали?..
     Арабський історик Абдул Хасан Масуді кілька разів повторював, що анти мали свою державу «з прадавніх часів».
     Задовго до приходу варягів у Європі знали Кієнугард чи Кієнуборг. Але Київ був далеко не єдиним містом на землі антів. Скандинави називали наші землі «Гардарікою», що значить, «країна міст». 
     Анти аж ніяк не були «дикими» племенами. Візантійські джерела зберегли імена таксіарха візантійського флоту в 555 році анта Доброгаста, візантійського полководця анта Всегорда та інших.  Як вони потрапили до Царгорода? Не в кайданах, повірте. Найнялися на службу, як приміром, їх пращури, козаки, до війська французького короля в 17 столітті. Славилися анти не тільки військовою звитягою, але й своєю зброєю. В давній англосанконській поемі «Беовульф» герої змагаються «славними» антськими мечами. 
     Наші предки знали ремесло, але здебільшого були відомі тим, що годували «цивілізований» світ. Причорноморські міста — Ольвія, Херсонес, Пантікапей та інші — жили за рахунок посередницької торгівлі зерном. Про те, яку роль ці поставки мали для античного світу говорить хоча б той факт, що Пелопонеська війна між Афінами й Спартою в 4 столітті до нашої ери почалася через спроби обох сторін взяти під контроль чорноморські протоки, через які надходило зерно. Донині збереглися залишки давніх міжвалкових або «глибоких» доріг, якими зерно доставлялося до моря.
     Мали анти й писемність — «буквицю» або «іванове письмо». В житії святих Кирила і Мефодія, творців нинішньої абетки, стверджується, що в 860 році в Корсуні Кирило бачив Новий Завіт і Псалтир написані «руськими письменами». Задовго до появи «новояза» ми вже мали переклад Біблії!.. Відомо, що християнами були Аскольд і Дір. Праукраїнці й без варягів рухалися до християнства. 
     Варяги прийшли сюди зі своєю мовою й культурою. Але вже через кілька десятків років вони були поглинені потужнішими місцевими мовою й культурою. Навіть називати себе стали «Святославами» й «Володимирами».
     Що-що, а поглинати й асимілювати загарбників наші предки вміли. Скіфів асимілювали, сарматів… Інших пройд з південного сходу. Як пізніше — половців.
     Гей-но, донецькі!..
     Ви далеко не перші, — хоча, можливо, й останні.
     Та повернемося Змієвих валів. Що значить, — наші предки звели тисячі кілометрів валів для захисту своєї землі?
     Це значить, що вони зуміли спроектувати й провести обсяг земляних робіт на десятки мільйонів кубометрів грунту. Це значить, що змогли зорганізувати роботу десятків тисяч чоловік упродовж сотень років. Це значить, що населення однієї лиш північної частини нинішньої Київщини мало складати не менше мільйона чоловік. Це значить, що тут були поселення, були родючі поля й міста, були святилища,  — щось таке було, що з точки зору наших предків було варте затрачених титанічних зусиль для захисту.
     Так уже випало долею, що українці вкорінилися в землю, що знаходилася поруч з «прохідним двором», з коридором, по якому в давні часи хвилями насувалися в Європу кочові племена з Азії. Ці хвилі не залишили б сліду від України й українців, якби наші пращури не захистилися  Змієвими валами. Як находила хвиля, люди могли відійти за вали, а потім поверталися назад, на свої землі. 
     Завдяки Змієвим валам українці й змогли зберегтися. Упродовж століть виробили свою мову, культуру, — й сформувалися в єдиний народ.

 *     *     *

     Вітер і дощі за дві майже тисячі років поволі розшарували вал, але й зараз можна вирізнити деякі його особливості. Схил, спрямований на північний схід більш пологий, на південний захід — крутий, і за ним в багатьох місцях можна побачити ознаки рову. 
     Кожен вал мав основу, свого роду фундамент, який десь на метр з кожного боку (так звана берма) перевищув ширину самого валу. Звідти знімали шар родючого грунту до піска й глини й заповнювати перепаленою й спресованою глиною. Водночас зводили прямокутну конструкцію з обвуглених колод. Основу самого валу теж грунтували обпаленою глиною. Потім приблизно в метрі від краю валу починали копати рів і вже тим грунтом  досипали вал.

     У поперечнику вали мали вигляд трапеції — ширина в основі до 22 метрів, ширина на гребені — кілька метрів. Висота — більше десяти метрів. На гребені вкопували частокіл.
     Конструкція валів могла відрізнятися в залежності від рельєфу й кліматичних умов. На болотистих місцевостях берма мала ширину два метри, сам вал складався з двох частин, базового валу й основного, а рови викопували з обох боків, щоб вивести воду. Основу складала глина, яку перемішували з деревним вугіллям, — настільки щільна що й тепер, трапляється, її не беруть ні лопата, ні плуг.

     Давня оборонна система зводилася з максимальним використанням рельєфу конкретної місцевості — річок, балок, ярів, озер та боліт. Над крутою й глибокою річковою долиною або ж за непрохідним болотом могла знаходитися й одна лінія валу, на рівних же сухих ділянках, як під Макаровим, вали посилювали одне одного кількома паралельними лініями.
     Безпосередньо з системою валів були пов’язані городища, які будувалися з внутрішнього боку приблизно за кілометр з від останньої лінії й на відстані близько восьми кілометрів один від одного. Вони мали правильну округлу форми й теж були оточені валами й ровами. Такими опорними фортецями на цій ділянці були Чернів (Чорногородка), Бишів, Мотижин, Макарів.   Неважко передбачити  таке ж округле городище в північній частині села Ніжиловичі. Воно там і справді було, але зараз знищене забудовою села. Неподалік було розкопане поховання воїнів зі зброєю.
     Напевно витримали якось вали й фортеця в Ніжиловичах удар кочівників з півдня. Навряд чи інакше б поховали з почестями воїнів, які полягли в тій невідомій нам битві.
     Встояла фортеця перед гунами… — та не перед сучасними забудовниками.
     Інколи валам передували напівовальні виступи, свого роду бастіони, — вони збереглися, наприклад, в лісі під тими ж Ніжиловичами. Перед валами зводился й окремі форпости, якими були, напевно, городища в Соснівці й Юр’єві. Також насипалися великі спостережні кургани. Два таких і нині здіймаються неподалік Макарова. На вершину більшого з них вела дорога, яка простежується й тепер. Збергеглися подібні кургани й біля Горобіївки й Лупського. Біля села Соснівки такий курган уже розорений. 

     Зрозуміло, що ці об’єкти були ув’язані в єдину оборонну систему й зводилися в один період часу. Тому порадив би мешканцям Макарова чи Бишева не поспішати зі святкуванням, приміром, тисячоліття заснування. Можливо, доведеться накидати ще одну тисячу років…
     Якщо радіовуглецевий аналіз показав дату спорудження валу під Макаровим — 20 рік до нашої ери, то відповідно тим же 20 роком до нашої ери повинно датуватися й городище характерної округлої форми за кілометр на північ від нього — для нагляду за валом і його захисту. Від того самого городища, територія якого зараз припадає на парк над Здвижем біля стадіону, й бере свій початок Макарів. Подібне можна сказати й про інші населені пункти, безпосередньо пов’язані з валами, — Мотижин, Бишів, Васильків… Білу Церкву й Фастів… Київ… 
     А то ми вже до маразму, справді, доходимо — вважаємо, що Київ був заснований на півтисячі років пізніше, ніж система валів, що захищала підступи до нього!..
     Справа тут не в амбіціях жителів тих чи інших сіл, містечок чи великих міст.
     Якщо ми відсунемо «вікову планку», ми надамо українському народові час для того, щоб сформуватися. 
     Власне кажучи, народ і без того сформувався. Історії байдуже, знаємо ми про неї, чи не знаємо, визнаємо ми в ній щось, чи не визнаємо, — якою вона була, такою й була. Це потрібно нам, нинішнім українцям, для того, щоб усвідомити себе й зрозуміти своє місце в цьому світі. 
     Спитаєте, чому ж нема археологічних підтверджень існування праураїнської держави? 
     А чому це їх нема?..
     Розкопки давньоруських городищ проводяться постійно. Знаходяться старожитності, які археологи, як саме собою зрозуміле, припусують до часів Київської Русі. Цікаво було б ознайомитися з деякими «помилковими» результатами радіовуглецевого аналізу, якщо такий проводився…
     Якщо вчені-історики примудрилися велетенські Змієві вали приписати до іншого історичного періоду на тій підставі, що «так є, бо так повинно бути», — то що вже говорити про горшки й черепки?..
     Спитаєте, чому ж тоді давні історики нічого не написали про міста й храми на нашій землі?..
     У мене зустрічне питання: а чому вони нічого не написали про вали?
     Ми ж знаємо, що вали тоді вже були. Чому ж про них не написали ні Тацит, ні Прокопій Кесарійський, ні Маврикій Стратег?
     А тому, що тоді, як і тепер, іноземцям до нас було мало діла. Скажіть, от зараз, у часи інтернету й супутникового телебачення, що про нас знають за кордоном? Чи багато правди в новинах про Україну, приміром, на російських телеканалах?.. Чи достовірна інформація в американських фільмах, дія яких начебто відбувається в Україні?
     Були у нас парламентські вибори, приїжджали закордонні спостерігачі, — й фальсифікацій не розгледіли.
     А ви — про давні часи, коли Європу потрясали чума й орди кочівників.
     Й от що.
     З іншого приводу я колись уже був цікавився археологічними знахідками, колись уже вишукав свідчення античних істориків, колись уже був обурювався  з приводу того, що такі важливі, як на мене, події або зовсім не згадуються, або ж згадуються коротко й тенденційно. Я про перших християн. Подумати тільки, більше двохсот років поширювалося в античному світі християнство, й потужно поширювалося, — а що давні історики? Та нічого! Писали про що завгодно, тільки не про те, що справді було важливим для подальшого розвитку людства. Першим згадав Тацит у середині 3 століття, — написав грубезні томи історичних праць, подав величезну кількість важливої, як на його думку, інформації, — про християн же згадав у коротенькому побіжному абзацику, — але за той абзац його зараз, власне, й пам’ятають.
     Істина має таку здатність — ховатися від сторонніх очей. Вона не любить чужих, брудних і липких пальців.  Недаремно ж сказано в Святому письмі: не кидайте своїх перлин перед свинями.
     Кому треба знати, той знатиме.

 *     *     *

          Поволі рухаюся вперед поруч з валом, на якому ледь помітно трава… ворушиться в подихах вітру… — й відчуваю, як вал раптом знесилюється й поглинається чагарником, серед якого знову здіймається розкарячене сухе дерево. Сусіднє дерево наче хтось обламав по стовбуру посередині. Й визирає з-від трави обгорілий, весь в поганках, — пень, — як прадавній ідол.
     Відчуваю холодок по шкірі.
     Ступаю й ступаю у високу траву. В колесі велосипеда щосили деренчить травинка… — наче індикатор чудернацького приладу, який зашкалює від надлишку довкружньої енергетики. 
     Підходжу ближче й не бачу довкруг нічого надприроднього. Розгулялася зовсім навіть не нечиста сила, а гроза. 
     Зірвався був якось вітер, й нагнулися до землі дерева, й закрутилося у вихорі листя, — й обла!-малося з сухим тріскотом дерево, — й розкололося зі сліпучим лускотом небо й сіпонулося ла-ма-ною блискавкою! — й спалахнули враз гілки,  відчайдушно й приречено здійняті  вгору…
      Проминаю неспокійну ділянку й відчуваю, як вал потроху оговтується… поновлює себе… 
      Подумки погладжую його… по м’якій затишній... траві…
      Українці завжди шанували Змієві вали й прадавні степові кургани, «могили». Де сидить козак Мамай? Де кобзарі співають старовинні думи?.. На горі. Ці місця світлі, вони натхненні й справді енергетично насичені. 
      Українці, українці… 
      Чому народ, який так потужно заявив про себе в першому тисячолітті нашої ери, не створив власної держави?.. Чому священники й знать стали послуговувалися штучно створеним «новоязом», а не природньою його й рідною, народу, мовою?.. Чому для багатьох його представників таким є характерним швидко й легко відрікатися від себе — від своєї мови й національної приналежності?..
     «Вічні питання» для українців...
     В одному я впевнений: рука Господа Бога була над Україною. 
     Він дав випробовування цьому народові, Він же й уберіг його й привів до своєї держави на своїх етнічних землях.  
     Прадавній вал здіймається наді мною. Збираюся на нього.
     Довкруг нікого. Угорі — небо, справа — луги, що поволі спадають в долину, — звідти й з’являлися кочівники. З  іншого боку, зліва, на захищеній колись території, — чорне зоране поле.
     Опускаюся на коліна.
     «Господи, благослови мене, мою сім’ю й мій рід. Благослови Україну».
     Спускаюся донизу й прямую далі грунтовою дорогою, тримаючи в руках велосипед, — вздовж потужної й стрімкої стіни Змієвого валу.

__________________________________

Для тих, хто хотів би допомогти авторові в реалізації літературних та історико-краєзнавчих проектів
картка Приватбанку 4731 1856 1099 5737

Електронна пошта pavlo.vasianovych@gmail.com

 

Додати коментар