Зміїв вал під Макаровим

вал 1     Невідомо, яке відношення Яків Свердлов мав до вулиці в селі Фасівочка під Макаровим. Зате відомо, яке відношення до неї мають Змієві вали.
     Звичайна сілька вулиця, довга-предовга, — спершу асфальтована, потім з якимось «твердим» покриттям — щебенем чи битим асфальтом, — цегляними будинками з «ламаними» стріхами в зелені садів, привідкритими воротами гаражів, де звично кучкуються чоловіки, — бабусями на лавочках, з якими неодмінно треба привітатися, щоб косо на тебе не поглядали.
     Натискую на п-педалі велосип-педа, впершись руками в кермо, й позираю наліво, на обочину вулиці Свердлова, й далі за паркани. Намагаюся віднайти якісь вивищення… горбики… — та нічого такого. Звичайні сільські подвір’я: трава, заклопотані кури, спрокволі й водночас пильні собаки…
     Цю вулицю колись проклали самому по Змієвому валу.
     Проектувальники, напевне, вирішили, що поле чіпати не варто, краще зрізати бульдозером «горб»… — все одно пустир. Як би там не було, але від валу зараз, як бачу, нічого не залишилося…
     Учений-математик А.С.Бугай, який кілька десятків років присвятив вивченню прадавніх валів, за певними ознаками зміг би визначити, де саме проходив вал — трава там зеленіша, бур’ян потужніший… рослини змінюють колір свого цвітіння… Весною на зораній землі вирізняється світла смуга — від глини, якою торували його основу. В грунті можна знайти шматочки спресованої глини… деревного вугілля… — від обпалених колод, на яких кріпився насип.
     Десь тут, біля цього села, на початку семидесятих А.С.Бугай узяв зразки вугілля з основи валу й передав на експертизу в Інститут геохімії і фізики мінералів АН УРСР. Радіовуглецевий аналіз показав результат: 20 рік до нашої ери. В цілому ж було взято 32 зразки з 15 різних валів Київщини. Результати: від 150 року до нашої ери до 620 року нашої. Таким чином було підтверджено, що Змієві вали зводилися задовго до появи Київської Русі.
     Щодо того, хто будував вали й навіщо, — ніякої «загадки» тут нема. Ніхто інший, як тільки наші безпосередні предки, праукраїнці, — яких називали склавинами й антами, — для захисту своєї землі від кочівників.
     Й захисту цілком успішного: в першому тисячолітті нашої ери, коли Європу трясло й перетрясало, праукраїнці змогли вборонити себе й свою землю від готів, гунів, аварів та інших завойовників. Хвилі кочівників, які одна за одною находили з південно-східних степів, не могли пробитися на північ крізь лінії валів, яких було загалом до семи-восьми.
     Система потужних, продуманих, інженерно довершених укріплень свідчить про високий рівень розвитку наших предків. Обсяг виконаних робіт потребував мобілізації багатьох тисяч чоловік протягом сотень років, крім того потрібною була постійна охорона й догляд за валами, — це свідчить про високий рівень державної організації племен, з яких почався український народ.
     Не буду переповідати всього, що я вже писав про Змієві вали, зокрема, тут і тут, — й випереджати того, що збираюся ще написати на цю тему.
     Скажу тільки одне.
     У валах прихована сила й дух українського народу. Усім миром протягом століть зводилися вони, щоб вборонитися від «Змія», кочових степових орд, — й вборонилися. Завдяки Змієвим валам праукраїнці змогли захистили свою землю й зберегти себе, як народ, — що має свою мову, культуру й звичаї, — на цій планеті.

     *     *     *

     Вулиця закінчується. Довкруг порожньо й тихо, не видно навіть курей. Між кронами дерев у густому синьому небі зав’язли електричні проводи. У траві на обочині понуро й уже, мабуть, не перший рік прощається з життям біла «Волга».
     Натискую й натискую на п-педалі велосипеда.
     Виспраглі дошки останнього паркану замерли в очікуванні поживної масляної фарби. За ними має показатися Зміїв вал.
вал схема     Це так званий Перший Макарівський вал. Він є продовженням потужної лінії, що тягнеться з-від Дніпра по-над Стугною до Василькова, й далі до річки Ірпінь. За Ірпенем вал з’являється біля Яблунівки-Чорногородки й уздовж річки Лупа наближається до Бишева, ключового пункту в давній стистемі оборони. Тут була фортеця й звідси відходять паралельно з першим ще дві лінії валів.
     Перший же вал поновлюється за Бишевом, під селом Горобіївка, й горішними полями спрямовується на північ до Мотижина. Саме цю ділянку я відвідав восени минулого року. Під Мотижиним вал розорений, причому, вже в останні роки (ще позначений на радянських топографічних картах кінця восьмидесятих, а в переліку археологічних пам’яток Макарівського району згадується як такий, що начебто зберігся). На полях між Мотижиним і Копиловим вал можна простежити за деякими ознаками на грунті. Поволі розвертається й спрямовується на північний захід до невеличкого лісу. Там поновлюється, перетинає Житомирську трасу (чи то траса його перерізає) й з’являється знову на задвірках села Калинівка. Тягнеться по городах і пустирах до села Фасівочка, де вписується в край довгої-предовгої вулиці Свердлова, на якій я зараз і перебуваю. Ну й уже за спиною в мене проходить (вірніше, проходив) село й наближався до річки Здвиж. За річкою, під Макаровим, з’являється знову, оминає прадавній спостережний курган і спрямовується на північний захід до Наливайківки.
     Загалом же Макарівський район з південного сходу на північний захід перетинають спершу три, а за Житомирською трасою вже чотири лінії валів, причому, на відтинку від чотирьох до десяти кілометрів. На деяких ділянках, як наприклад біля села Грузького чи в лісах під Ніжиловичами, вали збереглися. Й майже всюди можна простежити їх фрагменти й ознаки.
     Під колесами шорхотить гравій.
     У траві за останнім парканом приткнулася газорозподільча будка. Немов-би сховалася від життєвих негараздів за проржавілою кришкою й непевним металевим штирем блискавковідводу.
     Далі починається пустир. Серед трави видніються поодинокі сосенки. Якісь горбики в траві… канавки…
     Нема тут ніякого валу.
     Гравій під колесами перетворюється на в’язкий пісок грунтівки. Колія вихиляється з боку в бік серед високої трави й, зрештою, потрапляє в розлогу калюжу.
     Веду велосипед у руках, оминаючи її, — й їду далі.
     Вздовж дороги здіймаються стовпи, між якими понуро провисають електричні проводи. Справа видніється порослий травою кар’єр… куди скидають сміття… — даремно сюди приїхав, думаю. Можливо, й був тут колись вал… ще кілька десятків років… тому… — зрештою, десь же мали взяти зразки для аналізу. А зараз від нього лиш горбики й канавки залишилися.
     Поволі їду далі по розбитій грунтівці… проминаю дерева… — дивлюся наліво… — й бачу перед собою Зміїв вал.
     І не просто вал, а красень-вал!
     Похилені рівні стіни висотою п’ять-сім метрів, пряма верхівка. Густо-зелена, наче скошена, трава на схилах. Ошатні деревця на гребені. Досить глибокий рів… — в голові не вкладається, що він споруджений більше двох тисяч років тому.
     Якби просто земляний насип, він не простояв би він і кількох сотень років. Розмило б дощами й вітрами… Наші предки будували неспішно й грунтувно. По трасі валу спершу випалювали й викорчовували дерева. Потім знімали верхній шар грунту. Торували основу спресованою глиною. Зводили прямокутний каркас з обпалених стволів дерев, щоб попередити гниття. Знову шарами торували глину й пісок. І вже на поверхню валу, висота якого була більше десяти метрів, йшов звичайний грунт. На самому гребені вкопували частокіл.
     Зрозуміло, чому гунни з аварами не могли здолати цих валів. А якщо їх чотири ряди один за одним (що в Макарівському районі)? А попереду ще ряд (що під Фастовим), й ще два ряди (що під Білою Церквою)?..
     А на Черкащині й Поділлі свої вали…
     Що й казати, берегли рідну землю праукраїнці. Непорушно й чіпко за неї стояли.

     *     *     *

     Залишаю велосипед на обочині дороги й піднімаюся по схилу на гребінь. Під ногами потужна й в’язка трава. Над головою ясно-синє небо. Вал спрямовується вперед і губиться за деревами.
     Бачу, що верхівка вже покопана в кількох місцях. Можливо, саме тут брали зразки для аналізу, а може й «чорні археологи» шукали щастя…
     Ніде не було видно таблички або ж чогось подібного, що вказувало б на пам’ятку археології, яка охороняється державою. З досадою виявив у рову купи сміття.   Високо над головою здіймалися проводи магістральної лінії електропередач. Спало на думку, що вал на цій ділянці зберігся тільки тому, що під такою лінією заборонена будь-яка господарська діяльність.
     Дивна річ.
     Життєва логіка говорить мені про те, що історична пам’ятка, якій дві тисячі років, повинна ретельно охоронятися й вивчатися. Повинні бути екскурсії… музейні експозиції…
     Зрештою, на таких пам’ятках у всьому світі заробляються гроші!..
     Спусаюся з валу й веду велосипед уздовж нього. Як тільки він вийшов з-під захисту захисту лінії елетропередач, помітно знизився й уже не виглядав таким ошатним. Кілька разів переривався, але вперто поновлювався.
     Невдозі показалися будинки села Калинівка.
     Вал проходив за городами і нагадував уже невисокий пагорб, який попри все втримувався й продовжувався вперед.
     Та раптом обірвався.
     Прямо попереду був уже повністю розритим. На місці Змієвого валу гордо здіймався замизганий дощатий сарай, покритий чорним рубіроїдом. Довкруг валялися автомобільні шини й усілякий інший хлам. У траві приткнулася купа цегли.      Видно, хтось тут намірився «хатинку» собі побудувати.
     Неподалік на городі якась жіночка сапала картоплю.
     Я дістав смартфон і почав фотографувати. Невдовзі до мене долинув голос:
     — А що це ви тут робите?
     Я неспішно підійшов до неї.
     Звичайна сільська жінка у косинці. Маленькі колючі очі.
     У двох словах розказав, що тут роблю. Що приїхав, мовляв, на Зміїв вал подивитися. Що прадавній, мовляв, ще до нашої ери зведений.
     — А ми думали, що це з війни залишилося, — сказала жіночка.
     Ні, кажу. Не з війни. Не з великої вітчизняної й навіть не з громадянської. Наші пращури давно-давно будували. Від степових орд захищалися.
     — Це наша історія, — кажу, — наша пам’ять. Ви ж бережіть цей вал.
     — О-ой, навряд.
     Я розвернувся й пішов назад.
     За сараєм вал щосили поновлювався й спрямовувався далі, кудись за інші городи. Та не було вже сил жіночок на городах жахати й собак ґвалтувати.
     Чи навпаки?..
     Сів на велосипед і вернувся до грунтівки, якою й приїхав сюди. Дорога переходила в вулицю села Калинівка. Зміїв вал повинен був проминути задвірки й підійти до вулички з іншого краю.
     Напевне, сім’я жіночки й прихопила клаптик земельки на пустирі поруч з власною ділянкою. Зрівняли «горб», спорудили сарай, щоб «забити місце»… — а, може, й хтось інший почав тут будуватися. «Законно» чи «незаконно»… — валові все одно.
     Вона, жіночка, й справді була не в курсі, що той насип — прадавній вал? Може, в курсі. А сказала так, щоб якось виправдатися за те, що зруйнували ділянку валу й поставили на ньому сарай… Хто його знає, я їй не психоаналітик. А, може, й спраді була не в курсі… А швидше за все, байдуже їй. Горби, та й горби, наче нема інших клопотів, як про якісь ще там «вали» думати…
     Натискую й натискую на п-педалі велосипеда.
     Звичайна собі сільська вулиця. Крони дерев над парканами… бабусі на лавочках… — все, як завжди.
     Перетинаю з краю в край і на протилежному кінці виїжджаю на пустир. Самотні паркани в траві… поодинокі деревця… горбики… — пустир, як пустир. Не бачу нічого схожого на Зміїв вал.
     Де його шукати?
     Далі на пустирі? Чи в зелених хащах край дороги?.. Чи за кованими цими залізними воротами?.. Чи за бетонними парканами?..
     Де?!
     Нема тут нікому діла до якихось там Змієвих валів. І сам себе починаю відчувати неадекватним, що переймаюся ними, замість того, щоб зайнятися чимось… належним чоловікові зрілого… віку…
     Вузенькою вуличкою виїжджаю на Житомирську трасу.
     Сонце палить ув вічі вічі. По розпеченому широкому асфальту проносяться автомобілі. Край дороги вкорінилася в землю бензозаправка.
     Охайненько підстрижені газони, широкі під’їздні доріжки, метал і пластик, — двадцять перше століття нашої ери. Неонові вивіски на козирку «Запрошуємо» й «Welcome», поруч «Кафе Хвилинка», — все прямокутне, синє з білим, й червона смужечка знизу, — й задушливий запах асфальту й грошей.
     Десь тут автомагістраль перерізає древній вал. Колись гордо й владно здіймався він біля лісу й серед лугів. Стояв на сторожі цієї землі. Тепер же від нього залишилася, видно, лиш купа глинистого піску на обочині.
     Обережно переводжу велосипед через трасу.
     Сам себе тут відчуваю маленьким і недоречним, — кого в момент може знести перша-ліпша фура, якщо зазіваюся на мить.

     *     *     *

     Від дерев на доріжку падає тінь. Десь угорі й збоку по розпеченому асфальту один за одним проносяться автомобілі.
     Поволі веду велопед по доріжці вперед.
     Вал має підходити до траси з-від ліска. Вдивляюся в дерева з правого боку, в обламані гілки на землі… в траву… — та нічого розгледіти не можу.
     Трохи збоку приткнувся магазинчик з кількома столиками під тентом. За одним із них кілька чолов’яг, видно, місцевих, п’ють пиво. Подумав, що можна було б підійти до них і розпитати, де тут у них у лісі Зміїв вал.
     Та стримуюся.
     У магазинчику купую лимонад, відкриваю пляшку й ковтаю кілька разів, поглядаючи на чоловіків.
     Чоловіки поглядають на мене.
     Відтак сідаю на велосипед і їду по доріжці далі. Яка різниця, де він приткнувся, той напівживий давній вал? На задвірках заправки, серед бур’янів на пустирі, десь у лісі?.. На якому саме місці виснажено й уперто продовжує втримуватися за цю землю?.. В очікуванні того, що хтось прихопить тут ділянку й згребе його бульдозером...
     Невдовзі лісок закінчується й по-між будинків за бетонними парканами до лісу відходить грунтова дорога. Вивертаю направо, проминаю паркани й їду грунтівкою понад лісом.
     Може так статися, що ми, українці, взагалі залишимося без пам’яток прадавньої історії. Зараз земля, особливо під Києвом, дерибаниться повним ходом. Не зважаються навіть на пам’ятки, що мають офіційний статус і начебто охороняються державою. Що вже казати про ті, які цього стасусу не мають, а таких дуже багато.
     Ще вступить у дію закон про землю — й узагалі залишимося без прадавніх Городищ, Змієвих валів… курганів… — усе під бульдозер! Під котеджі та заправки. Під поля для гольфу для нащадків готів і гуннів, які «законно» прикуплять тут земельку.
     Так ніколи й не узнаємо, що ж охороняли Змієві вали на цій землі. А щось же охороняли! Не просто ж так вони зводилися лінія за лінією…
     А нам, українцям, усе по барабану.
     Дригай ногами Вєрка-сердючка! Змагайтеся екстрасенси по телевізору!..
     Повертаю направо грунтівкою, прямо в ліс. Жорстко й сухо пахне хвоєю. Якщо проїхати по дорозі далі, має трапитися Зміїв вал, який перетинає цей лісок по діагоналі.
     Що ж ми за народ такий, українці?
     Десь був вичитав, що завжди, у всі часи український народ був найчисельнішим у Європі. У сімнадцятому столітті, під час національно-визвольної війни, нас було більше, ніж росіян, і значно-значно більше, ніж поляків. Було більше, ніж росіян, навіть на початку двадцятого сторіччя!..
     Й вічно нас усі гноблять!
     Польські пани гнобили, татари в неволю забирали юнаків і дівчат… На панщині у поміщиків спину гнули, комісари вигрібали останнє зерно… Від голоду помирали цілими селами… У війну славетний маршал Жуков усіх чоловіків на «збільненій» території забирав в армію, а потім кидав «на прорив» під кулі й снаряди… «Чем больше хохлов погибнет, тем меньше придётся в Сибирь ссылать…»
     Здавалось би, після того, як відкрилася правда про Голодомор, не повинно було й духу залишатися комуністів на цій землі. Двадцять років уже, як нема Радянського Союзу, нема обкомів-райкомів і КДБ, а куди не ткнися — всюди пам’ятники Леніну. Що не вулиця — Кірова, Свердова чи Ворошилова. Або ж Петровського — організатора хлібозаготівель на Донбасі в 1932-33 роках!..
     Незалежність нам з неба впала, й знову ж таки нас «донецькі» гноблять!..
     Н-ну, не можемо без того, щоби хтось нас не гнобив! Як нема, то знаходимо гнобителя на свою голову!..
     «Плачуть, тужать козаченьки в турецькій неволі»…
     Натискую й нат-тискую на педалі. Дебелі й понурі хлопаки. До всього байдужі й усіма гноблені…
     О-о-оминаю калюжу, з зусиллям н-натискуючи на педалі й відчуваючи, як н-напружився лацюг між колесами. Й сам себе, й сам відчуваю себе дебелим хлопаком, що понуро провертає й провертає педалі велосипеда, — й на долю ремствує!..
     Колеса про-оминули калюжу й ув’язли в піску на обочині.
     Потужним же народом були свого часу! Що ж з нами сталося?! Куди ж вони поділися, сила й дух?..
     Бачу якісь вивищення серед дерев.
     Залишаю велосипед на обочині дороги й проходжу трохи вперед. Оминаю повалені дерева… вивернуте коріння… — ну й от він. Уже добрий мій знайомий. Привіт. Тільки не втихомирений і ошатний, як під Фасівочкою, а знервований якийсь, рваний. Серед сосен, обламаних гілок і трави — пагорби метрів зо три висотою, під ним канава, що залишилася, напевне, від рову.
     Дістав сматфон, сфотографував, повернувся, знову сфографував, нагнувся, повернувся… сфотографував… — як раптом зрозумів, що втратив орієнтацію.
     На обочині дороги залишився велосипед.
     Десь угорі сонце жорстко пробивалося крізь крони сосен. Сухий запах хвої збивав подих.
     Відпусти, подумав я.
     Я розвернувся й пішов через ліс. Йшов довше, ніж коли добирався сюди, але згодом натрапив на дорогу. Роззирнувся й за кілька десятків метрів примітив на обочині велосипед.
     Прости мене, вале.
     Постараюся більше не втрачати орієнтацію.

вал 2

Вулиця Свердлова у Фасівочці


вал 3

На околиці Фасівочки. Десь тут Зміїв вал мав би підходити до села


вал 4

Пустир


вал 5

Красень вал!


вал 6

От такий чималенький...


вал 7

«Захисна» лінія електропередач


вал 9

Давній рів під валом


вал 10

Вид з рову


вал 8

На валу цвітуть деревця


вал 11

Тут вал починається


вал 16

На валу трава потужна


вал 15

Сміття під валом


вал 19

Вал наближається до городів села Калинівка


вал 18

Сарай на місці Змієвого валу


вал 20

Пам’ятка архітектури початку ХХІ ст. нашої ери


вал 21

Й кудись туди продовжується...


вал 23

Де його шукати, Зміїі вал, десь тут, на пустирі?..


вал 26

Чи в цих заростях?


вал 24

Чи за цим парканом?


вал 25

Чи за воротами?


вал 28

Бензозаправка на Житомирській трасі


вал 29

Що залишилося від прадавнього валу?..


вал 30

Дорога в лісі


вал 31

Зміїв вал серед лісу

______________________________________________

 

4 thoughts on “Зміїв вал під Макаровим

  1. Анатолій

    Прочитав чергову розповідь про Змійові вали на Київщині, Як завжди, — чудово! Автору — міцного здоров"я щоб т-тиснути на п-педалі і т-творчої снаги для продовження цікавого і пізнавального екскурсу у наше славне минуле і сьогодення!

    Reply
    1. Павло Васянович Post author

      Д-дякую, Анатолію Степановичу!

      Reply
  2. Мостепан Вадим

    Дуже хороша й цікава стаття! Я щороку приїжджаю до Наливайківки збирати гриби у лісі і завжди проходив через один з таких валів. І я завжди задавався для себе питанням, що це за рів посеред лісу і навіщо він тут, поки цього року не знайшов стовпчик з надписом «Змійовий вал» на ньому. А вже за допомогою google натрапив на Вашу статтю. Дякую Вам за корисну інформацію!

    Reply
  3. Павло Васянович Post author

    Дякую за добрі слова! Швидше за все, Ви збирали гриби якраз біля Змієвого валу, про який я й писав у цій статті. За Здвижем південніше Макарова він з’вляється знову й спрямовується до Зурівки й Наливайківки, й далі в ліс. Загалом же в лісі між Наливайківкою й Ніжиловичами збереглися всі чотири лінії макарівських валів. Там вони мають статус хоча й «геологічної» й «місцевого значення», але пам’ятки, й таким чином охороняються. Й таблички, бачте, поставили... Й на тому, як мовиться, спасибі. В багатьох же інших місцях Змієві вали ніяк не захищені державою. Планую якось з’їздити в той бік (під Макаровим ще й кургани збереглися) оглянути вали й написати матеріал. А гриби — річ гарна! Якраз сьогодні з сім’єю їздили до лісу :).

    Reply

Додати коментар