Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (17)

Попередня сторінка

                                                                    *       *       *

       А відтак світ вигнувся краями, зібрався в кульку й поринув у безвість, звідки виринав час від часу то закляклими чиїмись очами, то спинами… піщаними краями якогось котловану, звідки треба було вибратися… — й відтак зосередився в тріщини на важких гумових шинах автобуса… — в переплетену лозу корзини з білими грудочками сиру… — й дерев’яку заколку… у волоссі дівчини… попереду… — гм-м, любий, ти як тут?
       Тихо, тихо, не лякайся. Це я, твій вірний друг, товариш і брат. Матеріал заважав писати, пам’ятаєш?.. — та, на сидінні поруч. Тільки рукою не мацай, я тобі не Оля.
       Щось ти мені не подобаєшся. Даруй, я рукою тебе за підборіддя… — в один бік! В інший!.. — одутлувата у нас пика, й поголитися треба було зранку… — та нічого, згодишся. Очі?.. — я повіки пальцями, даруй, — червоненькі в нас очиці, мутні… — та нічого… — гей-но! Ну ж бо, гей! — та живий, живий…
       Тільки не пий більше.
       Зараз поїдемо, — водій на сидіння, — геп! — зчіплення судомою, від задніх колес до передніх, — пой-їхали.
       А в мене, знаєш, уже весна… — брудний сніг, брудні кури… — а сірому моєму котові приблудному все одно — весна, зима… Розвалився на столі, виваливши черево, й лапою гумку, лапою… — зараз скине… — ось, уже скинув.
       З точки зору трьох котів, що вештаються довкруг, — чорного з білою грудкою, рябого й рудого, — світ є дуже несправедливим. Нічим вони од сірого кота не гірші, а за багатьма показниками, як то — довжина, густота й окрас шерстки, вміння адекватно зреаґувати на зміну обставин, рівень пристосованості до життя… — й кращі. Але чомусь саме сірий дістав у цьому житті привілеї — вони змушені докладати чималих зусиль у пошуках їжі й тепла, в той час, як той усе має, як належне, — і не якийсь засохлий рибний хребет… — тьху ти! — з помийної ями і не запилену жорстку цеглину в димарі… — сажею бери дихай… — а м’ясце, рибку, молочко… охайний килимок під батареєю опалення… — й незадоволений ще, падлюка, нявчить… — інколи він так мене діймає… — заткни пельку, бо зараз як лясну, замовкнеш надовго!.. — от. Що я на це можу відповісти котам рудому, рябому та чорному з білою грудкою? — безперечно, коти, ви маєте рацію, визнаю, що безвідповідально розбестив сірого кота… — але взяти й вигнати його з дому й заповнити вакансію кимось із вас я не можу теж, бо, попри все, я його, падлюку, люблю й, крім того, покладаю на нього певні надії — він іще не встиг навчитися тому, що ви, шановні коти, називаєте «вмінням жити» — обстежувати смітники, красти в сусідів ковбасу тощо… — а, будемо відвертими, ви не полишите своїх звичок і коли житимете в мене. Тож, попри свою повагу, коти рудий, рябий і чорний з білою грудкою, з вас навряд чи вийде вже щось інше, ніж те, чим ви є зараз, — а з мого сірого кота я ще не втратив надії зробити відважного щуролова.
       Якось у бочку з-під зерна потрапив щур… — ну, не зовсім щур — щуреня… маленьке таке щуренятко… — кидалося з боку в бік, попискувало жалібно… — я за кота, в бочку його, кричу: хапай щура!.. — а щуреня?.. — бачить, кепські справи, наближається сумний кінець… — запищало пронизливо! — стрибнуло на кота, цапнуло за ніс… — той перелякано з бочки, а щуреня… — слухай, слухай! — вчепилося йому за хвоста, разом з ним назовні й — шмиг у дірку. Так моє навчання й скінчилося. Розумію тривогу й оберення котів чорного з білою грудкою, рудого й рябого. Між ними та щурами давно вже склалися певні стосунки — ворожого нейтралітету, німої домовлености не лізти туди, де вже є хтось із протилежного стану, — тепер же щури знатимуть, що кота можна не боятися, він утече, якщо сміливо цапонути за ніс. І взагалі, — немов-би чую їх гнівне, — як можна було довірити таку відповідальну справу, як боротьба із щурами, тому розніженому, розбещеному котові? — щура треба було рішуче вбити самому, а краще — приглушити, віднести туди, звідки не зможе втекти, ще раз чимось гахнути для гарантії й віддати комусь із надійних, перевірених котів — рудому, рябому або ж чорному із білою грудкою.
       Що ж, котів можна зрозуміти. Але й коти мають зрозуміти мене. Я маю зробити зі свого сірого кота щуролова. Тому, незважаючи на його вади, — як генетичні, так і ті, що стали наслідком прорахунків при вихованні, — повинен довести справу до кінця. Начепити скраю бочки шмат сала, а з другого покласти дощечку, щоб щуреня, потягнувшись за салом, стало на неї, втратило рівновагу й упало на дно. І, попри симпатію до його, щуреняти, відчайдушної хоробрости, таки примусити сірого кота його схопити й позбавити життя… — як зазвичай це робив твій чорний кіт Маркіян Кіначобло. По ночах він, жахаючи свиней та курей, влаштовував у сарайчику зі щурами страшні побойовиська — вгризався зубами їм у горла й ті конали… — а потім, люто озираючись по боках, волік їх тіла до дверей.
       Гарним був кіт Маркіян Кіначобло. На жаль, здох.

                                                                            *        *       *

       Ряд дерев попереду, — стрімко-пряме дороги! — ряд дерев позаду.
       А тебе, видно, вночі таки понесе в той яр поблизу Снігурівки, урочище Рудку. Хоча затія, скажу, безглузда й небезпечна навіть. Тинятися потемки по околицях невідомого села… — дуже просто отримати по фізії, мій любий. Як тоді на роботу заявишся?.. Уже не кажучи про Верховну Раду… Крім того, не виключено, вночі там і справді можна щось таке побачити — сяйво, не сяйво, кулю, не кулю… — якщо бачили, й не раз, — і якщо воно, невідомо, що, — візьме, та й полетить прямо на тебе?.. — та з переляку, любий, ти накладеш у штани. Тобі не шкода новеньких джинсів? Ні вичистити, ні випрасувати… А найвірогідніше, ця історія закінчиться так: вночі ти п’яний заявишся до голови колгоспу, Івана Степановича, й вимагатимеш від нього іншопланетян, а наранок він накрапає на тебе кляузу, підпише, поставить печатку й належним чином надішле голові обласної ради, який, у свою чергу, передасть її редакторові газети, — й будуть тобі й іншопланетяни, й районна мафія, й «Біла гарячка»… — а, до речі, чому алкоголіки в стані білої гарячки переважно бачать чортиків?.. — маленьких, зелененьких, пустотливих… — подумай якось при нагоді.
       Ну, гаразд. Не переймайся.
       А щодо щурів… — до них ти ставився, в принципі, нейтрально… — принаймні, до певного часу. Ви жили поруч, але в різних світах, і вони, ваші світи, майже не дотикалися одне одного.
       Ти знав, що щури живуть на горищі, й жили там, мабуть, ще звідтоді, як був споруджений будинок і покритий дахом, — жили з покоління в покоління, й могли вважати й, напевне, що вважали будинок своєю рідною… власною домівкою… — але вижити звідти людей не прагнули й, взагалі, намагалися якомога рідше потрапляти вам на очі… — принаймні, в кімнатах, на відміну від мишей, їх не бачили… — що їм було з людьми ділити? — дорогу в сарайчик до кіз, курей і свиней вони розвідали давно, їжі було вдосталь, а під комином пічки взимку було тепло й затишн взимку, — чом би й не жити? Й щури жили своїм життям, напевно, що цікавим і насиченим подіями, — й закритим від людей, — й від тебе.
       Пізно восени вони з грюкотінням тягали по даху грецькі горіхи й проштовхували в отвори під шифером. Весною над стелею в кухні гасав щурячий молодняк, як ти жартував, щури грали в футбол… — й коли якось випало перекривати над кухнею дах, звернув увагу на горіхову скорлупу… примітив стежки серед віковічного пилу… — зрозумів, що в закапелку за дошками було лігво… — й поклав туди стару фуфайку. Живіть собі, чого там.
       Але минав час, й одного літа ти взявся за ремонт будинку й розібрав стару пічку, біля димоходу якої грілися щури… — й прийшла зими, вдарили морози, й щурам стало зле.  
       І в якомусь затемненому… промерзлому й викривленому світі… — колективної щурячої свідомости, — було прийнято рішення пробиратися в будинок.

       Але ти про те й не знав зовсім.
       Ви переходили з кімнати в кімнату… голосно про щось розмовляли… дивилися телевізор… — й усе було, як завжди, тільки з якогось часу щось почалося… трохи не так… — немов-би почав відчувати сторонній вплив на звичну сімейну ауру. Під підлогою, переважно по кутках, щось скреблося… — миші, напевне, думав ти, — але вже надто настирливо… По ночах чулися звуки… щось падало… — й одного разу ти виявив, що телефонний шнур, який пропустив крізь стіну під вікном, пошматований начисто… — мишам було не по зубах. Окраєць хліба, який ввечері забував на кухонному столі, вранці виявлявся на підлозі… Сміттєве відро під раковиною — перевернутим… — яєчна скорлупа, картопляні очистки… брудно-вологі целофанові пакети… — все назовні, на підлозі.
       Ти мав би й здогадатися, — а, може, й здогадувався… — та не хотів поєднувати факти в одне.
       І якось ввечері лежав-читав на канапі й раптом краєм ока побачив… швидше відчув… — неквапний рух тканини на обшивці поруч. На мить завмер, потім обережно звівся на ноги. Якийсь час переборював себе… — й стрімко підняв сидіння канапи. Між стопками складеної білизни виднівся великий щурячий хвіст. Серед коричнево-сірих лусок проступали волосинки. Потужно-спрокволим рухом хвіст поволі увібрався кудись в темний простір днища.
       Світ збився подихом… замерехкотів… — ти кинувся на кухню, вхопив швабру й став штрикати! штрикати! — в канапу й під днище, грюкотіти й бити по стінах. Потім відсунув канапу вбік: над плинтусом темнів овальний отвір, досить великий. Довкружня підлога, а також внутрішня частина канапи, були всіяні великими щурячими какалками.
       Й стало очевидним — щур уже тривалий час жив у канапі. Легко й нечутно прошмигував крізь дірку — з підпілля, — й туди, в м’яке тепло й затишок. А так як в темному, затхлому й прохолодному середовищі під підлогою жити було незрівнянно гірше, ніж у канапі, можна припустити, що переважну частину свого часу він проводив з вами. Перебував у десятку-другому сантиметрів, практично, під рукою.
       Удень дрімав чи тихенько сидів і прислуховувався до того, що робиться в кімнаті, — а вночі вилазив й ходив по будинку. Спершу на кухню, трохи під’їдав, потім до вітальні — цікавився, що і де лежить, — а відтак крізь привідкриті двері потрапляв у спальню… Залазив на ліжко, добирався до облич… і дивився на вас…
       Ф-ф-фух.
       І звідки така фобія на щурів? Чим вони істотно відрізнялися від хомячків?.. — ну, може, мали мерзенний хвіст, про який уже була мова, — але ж ти чимало разів бачив домашніх щурів, які особливо негативних емоцій не викликали, — а, бувало, й позитивні, — як, наприклад, допитлива тваринка, що сиділа на плечі в хлопця на сусідньому сидінні в метро, в’юркнула йому за пазуху й одразу ж визирнула звідти… блискучими допитливими очицями… — й щоб отак от скошлаченому бігати поночі з кімнати в кімнату й гатити шваброю по стінах?..
Одне слово, ти приніс з сараю кілька цеглин, заклав щурячу дірку й посунув на місце канапу. Щільно зачинив двері в спальню. Потім лежав, дивився в темряву й прислуховувався. Було тихо.
       Наранок перевірив за канапою. Стіна поруч з цеглинами була прогризена знову таким же отвором, як і попередній.
       Незважаючи на нічний переполох, стукання-грюкання, щур не злякався й не полишив канапу. Швидше за все, це була самка щура, щуриха, й вона готувала собі лігво. А кращого місця для лігва на довкружній території вона й близько не знайшла б. Щуриха вже добре знала всіх, хто жив у будинку, й відчувала вольову перевагу. Давала вам можливість жити й спокійно спати. Й хотіла навчити й вас поважати її право на життя. Тоді між вами, як мовиться, буде мир.
       Ти замішав цемент і замазав дірки й щілини в кімнатах.
       Увечері в темряві було чутно, як щур вгризається в дерево й по периметру послідовно випробовує підлогу й нижню частину стін на міцність. По тому, як швидко, власне, одразу ж скрежетання долинало з нового місця слідом за перереднім, було зрозумілим: щур шалено бігає внизу й вгризається в підлогу.
       Наступного ранку ти виявив нову дірку. Щур не відступався.
       Я даю тобі останню можливість відійти, подумав. Повертайся на своє горище й живи там з миром.
       Однак скрежетання не стихало.
       Ти стояв посеред вітальні, впинаючись головою в прохолодний напівтемний простір. Збоку бовваніла темними обрисами канапа.
      «Йди звідси», — проказав ти вголос.
       Раптом щось грюкнуло на кухні. Ти кинувся туди й мало не наштовхнувся в коридорі на підщурка, який стрімглав розвертався, шкребечучи когітками по лінолеуму. На кухні до нього приєднався інший підщурок, майже такий за розмірами, — зіско-скочив по ніжці з кухонного столу, — й один за одним вони шмигонули у ванну й сховалися за пральною машиною.
       И ти зрозумів, що слід або змиритися з тим, що щури живуть з вами в будинку, або позбутися їх.
       І якщо друге, то діяти належало рішуче й жорстко.
       Ти купив дві упаковки щурячої отрути й одним разом повкидав принадно-гострі таблетки в душники знадвору й забетонував їх.
       Стало тихо.
       Через тиждень-другий засмерділо з-від підлоги, за якийсь час пересмерділо, — й ознак присутності щурів у будинку ти більше не помічав.
       А за день-другий вранці ти почув жа-алібний такий писк, вийшов на ґанок і виявив пухнасте чорне кошеня, що приткнулося до стіни, пожалів його, впустив у дім… воно стрибнуло за тобою на ліжко… залізло на живіт… — одне слово, невдовзі виріс відважний щуролов.
 
                                                                         
                                                                   *         *        *

        Щодо кота Маркіяна Кіначобла, нема чого себе звинувачувати. Ти вчинив саме так, як і мав.
       Відтоді, як ви жили разом, незаперечною умовою нормального вашого співіснування стало те, що кіт не гадить у хаті. Кватирка завжди була відчиненою, зовні приставлена дощечка — плиг туди, скок назад… — а тут, бачте, взяв собі за звичай…
       І не хотілося, так, не хотілося тикати його туди носом… — кіт уже був старим, поважним, стільки років разом прожили… — але що було вдіяти? Раз нагадив, другий… — мороз йому, бачте. Теплий туалет йому потрібен, комфортний… — носом його туди, носом!.. — щоб знав, де не можна гадити! — і на вулицю, і кватирку на гачок. Нехай гарненько подумає над тим, що таке тепла оселя в мороз.
       Нявчить? — нехай понявчить.
       Собі ж перепалити, почекати… — і гачок назад, і кватирку… — лізе? — ану для заґрунтування висновків іще трохи… — й морду його, що в кватирку, долонею, — й назад, на мороз, отак! — і ще трохи почекати… й ще… — й нехай уже лізе.
       Відчути, як струсонулася дощечка — раз, другий… — вловити тоненький нявкіт знадвору, допалити цигарку… — «Та лізь уже, чого ти?» — гукнути в кватирку. Прислухатися. Не почути нічого. Невже він не доплигнув саме того разу, коли відкрив кватирку?.. — почекати ще трохи й піти на вулицю його розшукувати. Знайти в холодній ніші під димарем, принести в хату, покласти під батареєю опалення, курити й дивитися, як він лежить і майже не ворушиться… — та не переживай. Кіт уже був старим, здихав, він би й без того здох.       

                                                                    *       *       *

       Я вже й залишив би тебе, любий, у спокої, якби не собаки. Собаки ж зосталися! Найперші людині друзі, найвідданіші. Й щоб отак пропали в мороці, невисвітленими?..
       Собак було двоє, вірніше, одного не було. Ні, він з’являвся час від часу — спочатку всі раділи, собака, мовляв, вернувся… — здоровенний, білий, кудлатий… — годували його, гладили… Примовляли: де ти був, де тебе носило? Потім годували, але вказували — ти, собако, або туди, або сюди… або в цей двір, або в той… — сам вирішуй, але кудись! — а потім, коли з’являвся, то вже й зважати — не зважали. Кидали зазвичай кістку. Що вже вдієш… Але не брали до розрахунків. І тим належало йому вдовольнитися, бо хтось інший, в іншому обійсті, — й чобітом під зад, то є під хвіст, — й бувай здоровий. Такі справи. Гарним був пес, якостями характеру значно вищий од кота Маркіяна Кіначобла, а от розумовими здібностями — куди нижчий. Кіт утямив був гарно — хоч би що, а від двору не відбивайся. М’ясо поцупиш — відлупцюють, але простять. А позбудешся двору, — вважай, тобі й кінець, яким би не був щиросердним та кудлатим. З’явиться в твоїй будці якесь чорне цуценя, очманіло-радісне в перманентному відкритті світу, — і от вона, твоя будка, вже не твоя. І не тебе годують у першу чергу, і не на тебе покладаються в такій важливій тут, на Землі, справі, як охорона двору.
       А було ж, було!.. — ходив колись із тим кудлатим собакою в посадку… — супроводжував тебе, коли виводив на випас кіз… — щоразу пронизував посадку з кінця в кінець, — а він біг поруч, біг і радів, що дістався собою далі, ніж минулого разу… — але щоразу знічувався й повертався назад.
       А ти з козами цілеспрямовано й точно, як при стикуванні різновеликих і різноформних космічних апаратів, — вписувався в її, тонкої й довгої посадки, початок… — й чудово знав, що буде потім… — зліва буде поле, поле… аж до самого лісу поле… — а от справа спершу буде цвинтар, потім ділянка під забудову, потім водонапірна башта, потім паркан, потім полишена споруда бетонно-розчинного вузла, потім смітник, потім сад… а потім і справа буде поле, поле… — але якось зайшов у ту посадку десь насередині.
       Ти чудово знав посадку й усе, що буде справа!.. — спершу буде цвинтар… — обнесений металевою сіткою на низеньких проржавілих стовпчиках… — спочатку зі свіжими, завмерло оголеними землею могилами, — подивовано-безпорадними, відчайдушно-затисненими в себе, — й усе більш і більш примиреними, все в густішій траві, в міцніших деревах… — врівноваженіші, виснаженіші, байдужіші… — і з калюжкою, зацвілою, засипаною пожухлими квітами й гілляччям, — яка ніколи не висихала і з якої кози завжди рвалися напитися… — й доводилося пересиленими м’язами й перенапруженими мотузками спрямовувати їх убік… — поміж дерев, чагарником… — й проминати нарешті цвинтар й опинятися перед обрізаним посадкою шматком того поля, що зліва, — то легко, ніжно-зеленого, то важко, різнобарвно-зеленого, то сіро-зеленого, втомленого, то сліпуче-білого, то в’язко-чорного, — але того ж самісінького поля, однаково обмеженого з усіх боків будинками, цвинтарем і посадкою, — і новобудовами, що поволі, й усе потужніше, випиналися із землі залізобетонними блоками й рядами цегли, — непевними в часі, нетривкими в просторі, — щоразу іншими, — то завмерлими в стімкому рухові догори однієї із стін, то видрібнілим над стінами остяком із дошок…. — й здіймалася своїм величним, мудро-іржавим водонапірна башта, похмура самодостатня циліндрична голова на тонкій округлій цегляній шиї… — й трималася неподалік за деревами в людському городі незмінна калюжа, й кози знову рвалися туди, до трави й води, й знову доводилося напружувати мотузку, щоб не пустити їх, — не можна було туди їх пускати! — й, проминувши перший смітник, невеличкий, але небезпечний, бо тижнями там мирно гнили яблука й кочани капусти… й валялася мокра коров’яча шкіра, й білий, можливо, козячий, череп стирчав на обламку гілки… — швидко вести їх далі понад парканом, парканом… — брудним і сирим, металево-масляним, і знати, що недовго вже козам чекати, й відчути раптом, як паркан обламується, як обривається разом з ним і посадка, — й відкривається бетонно-розчинний вузол, — громіздкий, недоладний, випнутий угору й убоки добудовами, складений з різнобарвної цегли, перемішаної із бетонними блоками, й де пласким, де похилим дахом, покритим чорним рубіроїдом, втиснутим в основу проржавілими цвяхами… — й усе те в піску, в глибоких коліях, в прямокутних ямах, насичених вапном, — і в насторожених різномастних, різновеликих собаках, які чи жили там, чи охороняли покинуту будівлю… — видно, саме їх, тих злих собак, і боявся кудлатий твій пес — добігав усе ближче й ближче, але ніяк не міг перебороти себе, хоча й знав, що з тобою їх можна не боятися — ти відборониш його, як боронив кіз… — собака, приречено схиливши до землі голову, трусив назад, а ти виступав уперед, застережно тримаючи в руці ломаку й водночас спрямовуючи кіз до колодязного люку водогону, — залізобетонної ковдобини в землі, переповненої прозорою водою, що стікала нетривкими рівчаками в калюжу… — отам от, з того колодязя, і належало козам напитися, — вони й самі про те згадували — чомусь саме тоді, а не коли рвалися до калюжі біля цвинтаря чи біля башти… — і припадали до води, а ти витягував цигарку й палив, розглядаючи грунтову дорогу в гаражах, — і згадував, як колись довелося було вийти сюди, до бетонно-розчинного вузла, не з-від цвинтаря, а дорогою з-від гаражів, — і як світ умить розвернувся, й ти подивився на нього немов-би збоку й відчув щось… цьому світові, не притаманне… — немов кутнім зором ухопив картинку з привідкритих дверей в іншу кімнату… — ти стояв-вимучував свідомість, щоб пригадати, що ж устиг побачити… — й стежив за козами, чекав, поки нап’ються, — палив і розумів, що бетонно-розчинний вузол означував лиш півдороги до пасовиська.

                                       

                                                      Ч А С Т И Н А     Д Р У Г А                                

                                                                                      1.

       Рухатися кудись… рухатися… — кудись під гору, понад яром… стежкою в траві… — ступати й ступати ногами в сірі прогалини ґрунту й види-видихувати сухе повітря з легенів… — отяжілою кров’ю в литках і пришвидшеним подихом відчуваючи, як схил поволі важчає… посилюється, а яр збоку поглиблюється… — й ураз обри!-вається донизу стрімкіми й гострими… піщаними краями… — кудись рухатися, невпинно ступати в прогалини в траві, все густішої й вищої, поволі віддаляючись від обриву й підіймаючись на пагорб, порослий чагарником… проштриканий паростками дерев, які видовжуються догори, міцнішають… визначаються як берізки й ялинки… — а відтак і ялини, — рухатися серед дерев, усе розлогіших, прохолодніших… темніших… — розрізняючи ступнями крізь підошву кросівок, як пісок під ногами стає гравієм, і він стягується з-від трави, окреслюючи краї стежки, збивається в купи… видозмінюється в шматочки асфальту… — перетворюючи стежку в алейку. Відтак рухатися серед тиші й важких ялинкових гілок в якомусь дивному… занедбаному парку… — сприймаючи, як попереду в проривах між гілками, то виринаючи, то зникаючи, але виринаючи надовше, промальовуються ряди цегли… відкривається широка цегляна стіна… — де із залишками штукатурки, де почорніла від пилу… — й, розриваючи ялинкові гілки, постає край недоладно-велетенської споруди.
       Ступаючи в розбухлий, як від наривів, асфальт, обійти її, — сарайчики якісь прибудовані… кочегарні… — напівкругла вежа з віконцями-амбразурами… — й натрапити на фасад: важкі сірі колони, тріщини в парапеті тераси і порожній басейн з виспраглою чашою фонтану.
       Утямити в роті величезного язика й поштовхом сухого вітру — тісні, набряклі застояною кров’ю повіки довкруг очей. Обридло-мульке лямки сумки, — плечем, — липке пальців у кросівках… — рухатися вздовж поривної лінії світла-тіні на асфальті, втримуючи очами чашу, — оголені горбуваті арматурини, крихко-сірі шматочки бетону, густе мереживо нестримних тріщинок… проржавілу горловину труби… — вдихом-видихом відчуваючи, як чаша вбирає з довкружнього простору вологу.
       Де я?..
       Відірватися поглядом від чаші й натрапити на блискуче-слизький граніт постаменту пам’ятника… — розкарячені ноги. Важкі складки одежі. Ленін.
       Примружено-хитрі очі.
       Розвернутися, — й ногами в асфальт! ногами! — спрямуватися алейкою далі, — до стукотіння по гравію колес.
       Кудись занесло… бач…
       Напівкругла металева арка на тлі вицвіло-сірого неба. Поздовжні прямокутні секції огорожі… — й Семенові зуби: «Тебе, що називається, винесло наперед, на авансцену!..» — стуко!-стуко!-стукотіння! — настирливо в свідомість. Шалений мотоцикліст бруківкою витр-р-рясаючи собі душу. На мить напруженою червоносорочковою спиною й прямими, вчіпленими в кермо руками, — вулицею вздовж цегляних двоповерхівок… одноманітно-зеленого ряду парканів…
       Зуби-зуби: «Ти виявився найближчим до шибениці, й ув руках у тебе ніж, яким можеш перерізати мотузку!..»
       Годі!
       Облизати шорстко губи. Чогось би десь випити… Магазинчик би якийсь… чи кіоск…
       Котра година?
       Хлопчик на секції огорожі. Темні очі з-під розпатланого волосся… босі ноги… — звести на ходу руку, — замерле стрілок на округлому циферблаті. Пів на дев’яту вечора. Ще нічого… встигаю… — хоча магазини вже, видно, зачинені. Спокійні й уважні очі хлопчика… — поволі рухатися, тримаючи їх власними очима, — проминути арку, залишивши того за спиною, — й сприйняти обличчям теплий подих розпеченого асфальту.
       Занесли кудись шановні… браття по розуму…
       Задушливі крони дерев з-над парканів. Ряди-ряди цегли довкруг сірих вікон двоповерхівок… невпинний собачий гавкіт… — повернути направо й рушити далі — асфальтованим тротуаром над бруківкою вулиці.
       Ніхто нікого нікуди не заносив. Сам заїхав… — на автобусі. От. Усе пам’ятаю. Випили в редакції. Семен приперся з Ігорем та Василем… Потім Оля була… так… Валентина Григорівна нав’язала іншопланетян… у Снігурівці… — це Снігурівка?! — побілена бровка… тротуару… — та ну. Ти бачив там занедбані палаци? Та ще й з фонтанами?.. — це якесь велике село, чи навіть селище… — ф-фух. Потім у пивбарі додав. Носило п’яного по місту… Семен знову вималювався… — втирав у дворику… біля дитячого майданчика, от, — пам’ятаю, — щось про масонів… про шибеницю… — ф-ф-фух! Про Андріївську церкву… — чогось би випити.
       Рухатися далі й рухатися, оминаючи вибоїни в асфальті й ощирені бампери автомобілів, закляклих на узбіччі, — відчуваючи, як двоповерхівки сірішають цеглою… поволі розшаровуються в зелені… пропадають… — поступаються хатам з маленькими вікнами й ламаними дахами, наче вкоріненими в цю землю, — й асфальт під ногами знесилюється… тріскається й кришиться… — поволі зашаровується в піску й поглинається камінням бруківки, що владно наповзає збоку, — рухатися й рухатися в невпинному яблуневому цвіті й знесиленому собачому гавкоті — повз пильних бабусь на лавочці… чоловіка в замащеній сорочці біля розкритих воріт… сповненого бензином… фарбою… — назустріч жінці нa велосипеді з сапкою на рамі.
       Хоч би води з колодязя… випити… — подумати, — якщо магазини вже зачинені… о пів на дев’яту…
       Вечора чи ранку?
       Зосереджене обличчя жінки… невпинні н-ноги… — та вечора… вечора… — якого ще ранку? Поговорили з Семеном, потім сів на автобус, — гарно пам’ятаю, як сідав! — величезні колеса. Знервовані пітні тіла біля відчинених дверцят… дерев’яна заколка у волоссі дівчини… русявому… — ну й відключився на годину. Зранку собаки таким гавкотом не заливаються.
       Гроші?!
       Ут-тиснутися долонею в передню кишеню джинсів… — умиротворено-тверде пачки. Посвідчення? — пальцями в бокову кишеню теніски… — жорстке країв, — є.
       Усе гаразд!
       Ніде не валявся. Ні в що не вляпався… ні з ким не зачепився… — просто не пам’ятаю трохи. Спав, непевне, в автобусі… на сидінні біля вікна…
       Ступати й ступати в бруківку, прудко відштовхуючись від гладенького й теплого каміння, — підставляти під тіло ноги, намагаючись прямо втримати голову на задовгій і непевній шиї, — сприймаючи, як попереду, наче на хиткому екрані, нарощується зморшками обличчя жінки… на велосипеді… — рухатися й рухатися, ледь поспіваючи за сумкою, що погойдуючись, спрямовує тіло кудись донизу… до води, що виблискує в проривах між деревами…
       Це Стеблів.
       Горби, горби… яри… — ставок, парк. Ясна річ, Стеблів. Велике село, колишній райцентр… Бував тут, і не раз. Перевантажене напіврозваленими залишками минулої значимості… — виразне зморшками в кутиках очей й округлою бородавкою над губою — обличчя жінки, — й блискуче-білі брижі хвиль… на широкому й темному плесі води…
       З Семеном нормально розпрощалися?
       Брудні гуси.
       Ступати й сту!.. — зараза. Виїмка… промита дощами… — ледь ногу не підвернув.
       Облишити сумку й пот-терти сустав, насолоджуючись гарячим і солодким відчуттям болю, що минає. Й восени були тут… Коли з Вітьком і Валентиною Григорівною їздили на Змієві вали… й іншопланетян… — на синіх «Жигулях».
       Обережно ступити… й ступити… — в каміння… дрібний щебінь… рожеві шматочки якогось пластику…
       Та нормально розпрощалися… Постояли, потріпалися… — й розбіглися.
       Куди я йду?..
       Провислий трос між бетонними стовпчиками… — над крутим схилом до води. Порожні пластикові пляшки в осоці під берегом… Брудатна гілка, розбухла від вологи… зелені цяточки ряски…
       Хочу до ночі дістатися в Снігурівку? Й навіщо?..
       Запах гнилої риби… тини… — ну як це, навіщо? Шановні браття по розуму призначили зустріч сьогодні вночі… там неподалік… — в яру. В урочищі Рудка.
       Гуси-гуси, ґе-ґе-ґе… — допився до «зелених чоловічків».
       Упертися дол-лонями в прохолодне… шерехате бетонного стовпчика… — й перевести подих.
       Густе блакитне небо й зарожевілі хмаринки над утихомиреними й величними… кронами на протилежному березі ставка… й відображеними у воді… — збита колія дороги поволі схилом… повз різнозелені клаптики городів… загорожі… — й темні дерева на пагорбі. Давньоруське місто тут було. Літописне. Половці тримали осаду. Щось там з колодязем… медом… — оскляніло-круглі очі й тоненький язичок з-від розтуленого клюва.
       Я тобі пош-шикаю!
       Розмахнуся сумкою й як д-дам по голові! чи ногою заїду! — пош-шикаєш мені.
       Відчути, як у грудях кала-калатає серце.
       Отам на пагорбах… де й прийшов до тями… — там був град. А тут поділ… Струги причалювали до берега…
       Переступити через трос, втримуючи очами зграйку гусей на чолі з наха-абним гусаком, що продовжував витягувати шию… бити крилами… — поволі спуститися схилом… до води… — зрештою, облишити сумку й, опершись долонею, — ніде тут гуси не нагадили?! — опустити своє тіло в траву.
       Прохолодне землі поясницею, — й спиною.
       А потім нагорі, на місці городища, графський маєток був… з парком… — Остен-Брюкена… — щось таке. Німецьке… У рядянські часи клуб зробили…
       Дратівливе травинки шкірою руки… — вище ліктя.
       Глибока й поволі глибша напівсфера неба… насичена густою до бузкового… блакиттю… — й раптом звідкись з іреальності, — ясно й виразно, — трохи кирпатий носик, великі подивовані очі й чівка світлого волосся над трохи випуклим чолом.
       Спл-леск! — глянути. Зеленувато-сріблясті кола по воді.
       Риба.
       Якось з нею по-дурному… все вийшло…
       Потерти болюче-теплий… голіностопний сустав… — привів її й залишив… на дачі у Валентини… Григорівни…
       Що з куревом?
       Розіпрямити ноги й просунути дол-лоню в передню кишеню джинсів… — н-н-ні до яких «зелених чоловічків» я не допивався. Жорстке пачки купонів кінчиками пальців. Валентина Григорівна була наїхала, щоб знову з’їздив у Снігурівку… — в іншу кишеню, — пружне коробки сірників. Написав про іншопланетян… — вивернути й просунути п-пальці… — та й самому захотілося трохи розвіятися… — в праву й ліву задн-ні… кишен-н-ні… — на природі… — якісь папірці. Одне й друге. Приємне й корисне.
       Номер телефону… каракулі… — залишився без курева?
       З автовокзалу до Снігурівки вже нічого не йшло, — а до Стеблева з-від метро кожну годину… автобуси…
       Сумку до рук, — розкрити, — блокнот… пошарпані газети… барвистий батончик «Снікерса»… — де цигарки?! — стривай. Це ж коли й де я купував «Снікерс»? Щось було, чого не пам’ятаю?..— здійняти руки й вдивитися в пальці… кисті, долоні… — подряпини? кров?.. — та ні. Лише смужки бруду під нігтями…
       Та он вона. Червоно-білим прямокутничком… — на дні сумки. Пачка «Столичних». Куди від мене подінеться…
       Роз-крити, — ряди-ряди округлих фільтрів. Усе гаразд.
       Нормально з Семеном розпрощалися!.. Постояли трохи, потріпалися… — й розбіглися, хто куди.
       Я вам не Петро, шановні браття!..
       Донести пачку до рота й з-зубами висіпнути цигарку. Не Петро й не Микола! Напитися й понестися кудись — так, це я можу. А ножем когось пиронути… — перепрошую.
       Ч-чи «розочкою»… по го-ло-ві…. — чи-чирк!-нути сірником.
       Стрімкий білий прочерк… сліду літака в блаки-итній гли-и-ибині… неба…
       До речі, завтра об одиннадцій треба бути в Андріївській церкві, «як штик», — не забув?..
       Мерехтливі хви-хвилі на широкому плесі води.
       Нічого я не забував. Той, хто всередині… мене… — він у курсі всього. Тримає все під контролем.
       Чогось би зараз випити… сполоснутися… — й уперед. Проминути ставок, потім вулицею догори, й там десь має бути поворот направо. Кілометрів п’ять асфальтівкою — й Снігурівка. За годину-півтори доберуся.
       Опертися дол-лонею об землю… — й звестися на ноги.
       Ступити… й ступити в схил… — порослий дивною… високою травою з розлогим листям… — тримаючись очами за проржавілий трос угорі, — й ухо-о-пи!-тися за нього рукою, — підтягнутися й випрямитися.
       Й поволі рушити вперед, — узбіччям дороги по насипу… по-над ставком… — до бетонно-кам’яної греблі, що напівколом упинається в воду, — вирізняючи окремі каменюги, розмежовані бетоном, й уперті стебла трави з-від тріщин… — над утихомиреною й потужною… зеленуватою водою… ставка… — сповненою бажання й сил про-то-чи-ти-ся між тріщинами, зрушити каміння, — й переможно ви-ирватися назовні! — розмітаючи стіну й земляний насип!.. — й полегшенням поринути в долину… — рухатися й рухатися, поволі відкриваючи провалля дамби, — почасти сіре… почасти фіолетово-вологе каміння… поздовжні смуги моху… — прямокутний отвір стоку й дзюркотливі й непевні цівочки води…
       Стежите за мною, шановні браття по розуму?
       Тримаєтеся вгорі, легкі й невидимі, — й неухильно спрямовуєте до того яру… енелодрому…
       Звести голову. Ясно-синє небо й легкі хмаринки… В’язко-зелені крони дерев на горбі за ставком…  Проржавілі якісь баки… — в траві попереду. Прямокутні бетонні блоки, здійняті ребрами догори. Облізлий білою фарбою човен… на глинистому… березі…
       Доберуся туди… шановні браття… — й зроблю з вас матеріал.
       Проминути греблю й рушити далі, — відчуваючи, як щебінь й асфальтова криха посилюються, формуються в тротуар, — й він зміцнюється бетонною бровкою й парканами, — й трава на узбіччі густішає й спрямовується догори, — здіймаються догори й паркани, залишаючи бруківку в улоговині, — й сама улоговина підіймається, плавно розвертаючись, — затиснена в металевих воротах… кронах вишень та яблунь… курях і гусах… — зупи… зупинитися.
       Вди-их!-нути повітря й озирнутися: пряма з поворо-отом стрічка вулиці… — й ви-и-идихнути, — темним плесом ставка, — й до пагорбів на тому боці… — й а-аж до парку з витиканими в небо гостряками ялин… й маленького, наче іграшкового, будинку культури з дрібними, як сірники, колонами… — які взяти й потерти в пальцях.
       Принесло, бач, у Стеблів.
       «Стеблівський сепаратизм»… — стаття була Тамари Іванівни. Про те, що знову хоче стати райцентром. Сесія сільради… мітинги…
       Гострі-гострі верхівки… й о-округлі крони… — стріхи будинків… прямокутники вікон двоповерхівок… — а раніше було не так. З того боку ставка… річечки… — здіймався вал з частоколом… й брущатими вежами… — й над ним виднілися білокам‘яні стіни церков й навпівкруглі куполи… й черепичні дахи будинків… теремів… — а по вулиці, якою йшов, там були ворота… — дві брущаті вежі… хоча, мабуть, й цегляні… викладені стародавньою плиткою… — як вона називалася?.. — забув. Тоненькі цеглинки, й між ними товстий шар бетону… чи розчину… — його на яйцях ще замішували… — одне слово, дві опорні вежі, увінчані напівкруглим куполом, — з прямокутною темною нішею внизу… де важкі дубові ворота, обкуті залізом… — плінфа! Давньоруська цегла плінфою називалася!.. Прямокутна, майже квадратна, тонша в порівнянні з сучасною, — бач, пам’ятаю.
       З-від воріт йшла дорога, вимощена брусами, узвіз, — спускалася сюди, до подолу, й тут був міст… — град розташовувався між двома річечками — Липою, що прямо за пагорбом, й притокою, яку проминув, — вона зараз перегороджена дамбою й утворює ставок… — й справа впадає в Липу. Й тут, на подолі, було торгове місто, — на стругах припливали купці… гості… — річки ж раніше були не такими, як зараз, — жабі по коліно, — повноводнішими були… повносилими…
       Вони значну роль відігравали, річки, — й країна називалася — Русь, — й народ русинами, руссю, — бо жили переважно по річках… по русах…
       Дорога проминала міст… десь на середині греблі… якраз де я лежав…
       Й автомашинами.
       Нерухомими й безбарвними цяточками внизу на дорозі, — все більшими, й, нарешті, рухомими, — набулими кольорів й форм.
       Чорною, червоною… білою… — знизу-догори, все тривожішими й потужнішими.
       Вони по мою душу?!
       Крихкі цементні сходи… важкі двері… — автомаш-шини ш-ш-шумом позаду-збоку, — перш-ша! дру-уга! тр-ретя! — заклянути, — й відтак попереду: чорний «Мерседес», червоні «Жигулі», біла «Таврія»… — зменшуючись і знову завмираючи різнобарвними примарними плямами в дорозі.
       Увіп’ячені в двері металеві… скоби замка… — й послаблене… тіло… — туди, — в завись борошна й пилюки.

                                                                               *        *        *

       Ув поб!-лиск очей.
       — Здра-астуйте, — вимовити. — А ви ще працюєте? От що значить, село… — перевести подих. — Усе по-доброму, по-сусідськи… Як треба, то й допізна не зачиняєте…
       — Заявилось сонце ясне.
       Грайливі карі очі… — вона мене знає?
       — А що?..
       — О-ой, горе.
       Легковажна біла косинка, червоні бусинки намиста на шиї… повні груди з-під трохи розстебнутого халату…
       — Кому горе, — мовити, — а кому й щастя…
       Звідки вона мене може знати?.. Не бував я тут ніколи… й не міг бути… — відвести очі. Запилені мішки з борошном. Брудатні патьоки на поліетиленовій плівці бочки з оселедцями. Крупинки прянощів. Банки з консервами за склом прилавка… ряди-ряди пляшок на стелажі…
       — Здобудеш собі таке «щастя», — ямочки на щоках, — й знати не знатимеш, що з ним робити.
       — На те воно й щастя, щоб не знати… що з ним робити…
       — О-ой, філософи.
       Бісики в очах.
       Та вона так з усіма розмовляє… по-простому… — а на мені написано, що з похмілля.
       — Був один філософ… — промовити. — Не пам’ятаю, хто. Кант, здається. Чи Гегель?.. У дитинстві бігав без штанів по двору, так йому півень клюнув в одне місце. Видно, подумав, що черв’ячок.
       — І що?
       — Нічого. Філософом став.
       — Комусь горе, а комусь смішки.
       — А комусь пляшку «Портвейна». Он того, що скраю. Тільки не треба зараз!.. Нотацій й такого іншого. Я все-все знаю.
       — Що ти знаєш? Як собі очі залити? Охо-хо… Чоловіки, чоловіки… Ось так вас треба! — пухкі пальці в кулачок.
       Гарна жіночка. Свійська. Чудово в курсі, що там у чоловіків між ногами.
       — Жінки, жінки… — видихнути повітря. — Якими ви були, такими й залишаєтеся. Без налигача не можете. Якщо чоловік його не бере, то самі берете. А уявити, що можна якось інакше… без налигачів…
       — Оце мій точно, як ти. Очі залив і щось говорить собі, говорить…
       — Поки я ще нічого собі… нікуди не заливав…
       Може, не варто? Взяти мінералки. Привести себе в порядок. Нормальним дістатися до Снігурівки…
       — Он там от, скраю, — вимовити. — Білий«Портвейн». Південнобережний.
       — Горе ти, нещастя…
       Світлий рух рукавів… халату… — пляшка важко в прилавок.
       Звести лік-тем догори руку й просунути дол-лоню в передню кишеню джинсів. Витягнути пачку купонів. Відібрати кілька… — покла-класти на прилавок. Тепер належить взяти пляшку й занурити в сумку. Простягнути руку, відчути вагу м’язами… руки… — ні. Надважка. Не втримаю.
       Гнучко-світлим рухом халату й тонкими довгими пальцями, — швидко й управно — купюри з прилавка, й здачу — на прилавок.
       — Візьми для своєї дівки платтячко. Не з пустими руками заявишся.
       Безвольні вицвілі квіточки… на тканині в кутку… на плечиках… — й належить… зараз… — так же легко й управно підхопити гроші з прилавка, взя… взяти пляшку й покласти в сумку… — н-ні! Не втримаю в руках. Упаде й розіб’ється об підлогу.
       — Та вона мене з дому вижене.
       — Ти-и візьми! Твоє діло — взяти. Не вижене! Я тобі кажу.
       Удихнути повітря й глянути на неї, — сприйняти відроджений поблиск в карих очах, — й зрозуміти, що хтось зайшов.
       — Дайте мені, знаєте що? — видихнути. — Пральний порошок.
       — Часові на посту, всьо нормальок, — почути ззаду. — Кума помогає страждущим, — озирнутися, — наливає жаждущим.
       Розстебнута світла теніска, швидкі очі, — кліп! — підморгнув.
       — Шо там? — з-за прилавка.
       — Усе нормальок! Зганяю, завезу щебінь, і назад.
       Міцні зуби, широкі скули… — гарний хлопець. Простецький. Ображатися на нього — западло.
       — Дивись мені знов нічого не розваляй.
       Замерлі очі.
       — Ша.
       Скосити погляд: шалено-блискучі темні зіниці й гострі зубки, — з-над прилавка, — серед рядів консервних банок.
       — Ти мені тут з трактором треба.
       — На хріна, блін, з трактором? Плужка свого принесу, з Мишком станем, він спереду, — знову відчути, що поглянув на тебе, — глянути у відповідь, — підморгнув. — Я ззаду, й до обіду пройдем.
       Ледь кивнути… усміхнутися… — й відчути небезпеку.  Треба вже якось… вибиратися звідси…
       — Бутилку принесете, пообідаєте гарненько…
       — А ти нам, кума, не поставиш?
       — О-ой, дєятелі.
       Утямити, що вони перебувають одне в одному, — й по-потягнутися рукою до пляшки, — й п-пальцями, — в сумку! — здача, — в кишеню!.. — й зовсім не важка. Й руки не трусились.
       Грайливі очі?..
       — Мені, того, — промовити, — пральний порошок.
       — Аріель?
       — Аби в холодній воді…
       Знову розрахуватися… занурити коробку в сумку… — утримуючи на собі чіпкі сірі очі збоку, — зусиллям гля-я!-нути на нього, — й на жіночку, — натужно всміхнутися й знову кивнути… — й вивільнити себе… в кошлате сонце над деревами…
       Машини?
       Нема ні людей… ні машин… — наче вимело все з вулиці.