Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (14)

Попередня сторінка

                                                                        *      *      * 

       Надреальним, життєво-вистраждалим рожевого прища на щоці й нереальними… відділеними від цього світу… — маленькими гострими очима.
       — Ну? — туди.
       — Що, «ну»?
       — Н-ну не знаю, де Славик! — винести собою в довкружній простір. — Мало, де він може бути?! На лавочках пошукай, під деревами перевір! У найближчу ментовку заглянь!..
       Жорстке бетонних схо-схо-сходів донизу.
       Й прямо.
       Й ногами в асфальт, ногами! — й очами нестримно алейкою вперед: чоловік, двоє дітей, юнак… — сухий вітер в обличчя… — тройко дівчат, жінка… — пил.
       Спиною зараз: «Славинський»?..
       Ногами! ногами! — не поспіваючи за очами, які вже далеко попереду, в кінці алейки, — серед промаслених рейок трамвайної зупинки.
       Якщо зараз з-за рогу червоненьким трамвай не… то повер… — ти бач.
       Тоді швидше.
       Темні смуги на червоному. Й люди, люди, що з дверей…
       Ногами! — ще трохи… — підніжка… — скок!
       І до вікна.
       Порожні пари рожевих пластмасових сидінь… — сонце пронизливо крізь запилене скло.
       Пой-їхали.
       Горбик сірої фарби на байдуже-округлому поручні сидіння попереду… — колупнути його нігтем… — боляче! — подмухати. Розчепивши пальці, до очей, — як голівка змії. Блідо-рожевої… з твердим шоломком нігтя… — болюче-сірою смужкою стуленої пащі… — ще подмухати. Об мочку вказівного… — раз-два! — еге ж. Відітреш уже тепер. В’їлася.
       Семен зараз: «А що Олег?» — Ігор з Василем: «Який такий Олег?» — Семен: «Ну Славинський Олег, тільки-но здибався з ним у дверях!» — вони: «Не бачили тут ніякого Славинського…»
       І Семен зрозуміє, що я втік.
       Повернутися?!
       Рейковим скреж-ж-жетанням на повороті…
       Сумка на колінах… — гладенький корпус диктофона… пошерхле газетного паперу… пальцями… — назовні газету, — обличчя трупа. Читати: «…понівечене обличчя, вибиті око, зуби, чисельні переломи кісток обличчя й черепа…» — чого ти хочеш, Семене, щ-що ти ходиш довкруг? Но-о-ожика захотів?! — під ребро… — ні?.. — то чого ж прич-чепився?! У спокої не можеш залишити… звільнити…
       Рожеві пари-пари сидінь…
       За вікном?.. — пожухла трава… розпечено-металеві рейки… сірі бетонні секції заводської стіни…
       Пошерхле паперу в пальцях… — світлина? — мимоволі вдивитися: набряки… очей майже не видно… виявили тіло біля сміттєвого бака… — підприємець якийсь. Сліди привели до міліцейської дільниці… З’ясувалося, що вночі затримав міліцейський патруль… привели в дільницю… забили…
       Згор!-нути газету.
       Рейки-рейки… стежка в запиленому бур’яні… понурі розпечено-металеві ворота… — вдивитися у вікно, немов-би ввібратися собою в простір за склом: міліціонер біля воріт. Пильні очі з-під козирка фуражки, широкі плями поту під пахвами… легковажне гумового кийка на поясі…
       Замерти.
       Тихенько сидіти! Як миші.
       А ти не вважаєш, що лосось, власне, створений для того, щоб бути поживою для риб, тварин, людей?..
       Ніхто поживою ні для кого не створюється. Кожен створюється для того, щоб бути таким, як є. То вже інші починають… вживати в їжу… — гадаєш? — поглянь на лосося: одне м’ясо. Відтяв голову, розрізав по хребту, розкламав — і маєш два філе. Лише голову, хребта й кишки викинути…
       От-от! Голову відтяти! Голову! Заважає голова!..
       Ехе-хе… — а що в тій голові? Що такого цінного в скуденьких мізках лосося?.. Окрім фосфору…
       Шановні браття… Про щось я був думав… думав… — і забув про що. Давайте пізніше продовжимо дискусію. Не нам вирішувати — скуденькі вони, чи ні, його мізки. З нашої точки зору — скуденькі, з якоїсь іншої… якраз такі, які повинні… бути… — стривайте. Хтось мені щось… подібне сьогодні… говорив… — часом не ви, шановні? Тільки з приводу тарганів? Тепер я відстоюю тезу, яку годиною раніше відстоювали ви?..
       Це ж не суттєве, хто кому й коли говорив, головне, що говорив… — що?! — що саме говорив?.. — наче не з вами, а з Семеном тут розмовляю! Говорите одне, потім прямо протилежне!.. В залежності від обставин відстоюєте думку, яку самі ж заперечували раніше…
       Наприклад?
       Що, «наприклад»? Про тарганів, наприклад!
       Може, про лосося?
       Не забивайте мені баки! Я не хочу зараз з вами ні про що розмовляти! Куди я їду?!
       Рейки, рейки… трава…
       Ніхто тобі баки не забиває й силоміць в трамвай не саджав, — а з приводу лосося подумай: що було, якби його не споживали в їжу? В океані й проштовхнутися не можна було б. Крім того, лосось, що «пре» у верхів’я річки, — він же приречений. Кожна, буквально кожна рибина загине. То чого б не послугувати поживою для тих же ведмедів? Їм треба нагуляти жиру на зиму… — чи ти хочеш, щоб ведмеді захиріли й вимерзли по берлогах? Це є світ, створений Богом, в якому кожна істота має право на свій кусень…
       Я нічого не маю проти ведмедів! Та й лосось, того… він же не так просто… — ну, «пре»!.. — у верхів’я. Він же ікру там залишає… А з ікри з’являється… новий…
       Якби кожна ікринка перетворювалася в рибину…
       Годі вже! Годі! Набридло!.. Високорозвинені істоти… — вам зі мною боротися, що мені з п’ятирічним хлопчиком… Усе одно здолаєте… Відгамселите когось, у кого… руки зв’язані…
       Шановні браття…
       Рожеві ряди-ряди… пластмасових стільців… — то хапайте вже!.. хапайте… — свій кусень, на який заявляєте права! Ви ж мене, видно, маєте на увазі? Так же?! Чого ж не хапаєте, шано-овні? Підстережіть десь, в якомусь підворітті, — бац! — по голові, — чи як там у вас?.. — світло в очі, й на конусі променів догори… тільки ніжками посіпує… тільце… — й на «тарілку» його!..
       Хапайте вже!
       Чого ви причепи-илися до мене?!
       Де ви?!
       Покажіться!!
       Ряди-ряди пластмасових стільців…
       Чи вас нема?! Чи це я сам з собою тут розмовляю? Спершу за себе, потім за іншопланетян?.. Сиджу собі й тихенько з’їжджаю з ґлузду…
       Цятки й засохлі патьоки на викривленому… брудному склі вікна… — в німому просторі сірих бетонних стін і жовтавої лампочки з-від стелі — вже байдуже тіло на підлозі. Зігнуте в попереку, з підібганими колінами й вивернутими назад руками, схопленими наручниками, — у темному костюмі, розпанаханому на плечі, в білій сорочці, окривавленій на грудях… й краватці, що вивільнилася й метляється туди-сюди, — серед рук-рук! ніг-ніг! — й погонів на сіро-синіх сорочках, — стулених губів… вирячених порожніх очей… — Микола. Зайшов після роботи до дружбанів у «кепезе», розпити пляшку й порозважатися з кийком на затриманих…
       Господи…
       Втримай мене… вбережи…
       Х-ходить він кругами… Семен… — на щось спонукає… наривається… — гадає, не вдарю… — сил не достане… духу… — як Микола був упевнений щодо Петра. Не достане, мовляв, тому сил і духу вдарити… — знав, що в цьому світі до чого. То невже якось інакше в тому, вищому, світі, — в якому Бог? Він же, Господь Бог, — єдиний! І світ один-єдиний, — що Земля, що Небо, — й закони одні. На галявині, де «шеф» разом з іншими «господарями життя» відпочиває, — анекдот в тему розказати… — невимушеними, веселими й трішки нахабними очима… — вони, старші, таких люблять… нахабних… — якими й самі були колись. А ще полюбляв зайти до дружбанів-ментів у «кепезе», випити чарку й повідтреновувати удари на переляканих петрах-петрах у напівтемній камері… — поважав його, так! — і любив. І боявся… І ненавидів. І прагнув покласти всьому край. Кийком їх, кийком! — петрів-петрів!.. — що метушаться й визирають наляканими й улесливими очицями… — привласнили, бачте, право вважатися не від світу цього… — а від якого ж такого вони світу?! — від того, в якому Бог?.. — але якщо в цьому світі ти є пустим місцем, то яким же місцем ти виявишся в тому вищому світі?.. — по-овним?.. — запо-о-овненим?.. — чим?.. — куди щось пусте не поклади, таким воно, пустим, і залишиться, — кийком їх! кийком!.. — нехай-бо знають своє місце, пусте, — і тут, і там!.. — якщо на Землі, створеній Богом, робиш діло, то воно є Божим ділом! — якщо на Землі твердо стоїш на ногах, то й перед Богом стоїш на розіпрямлених!.. — якщо вивищився, то й Богові тебе легше розгледіти, вирізнити з-поміж інших! — бачити й любити!.. — бо Він, Господь Бог, не може не любити… — здол-лати Петра!.. — передовсім у собі самому. Бо попри очевидну вивищеність перед ним, так інколи хотілося заглянути в вічі й помахати хвостиком… в жорсткому оточенні добрих… зосереджених очей… — зробити винним!.. — примусити сидіти в куточку й покірливо мовчати… — будь-як, навіть перед ножем, що поблисками туди-сюди… навіть гарячою… полегшеною власною… кров’ю… — прямо подивитися в очі Петра й водночас в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім собою відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу не втрапив, усе буде гаразд…
       Скреж-жетання.
       Рожеве-рожеве стільців… — розшаруватися в мерехтливо-рожевому оточенні, як колись було… коли повернувся додому після кількаденної… пиятики… — лежав нарешті в теплі й спокої й ні про що не думав. І в мерехтливій темряві заплющених очей стали проявлятися обличчя… — незнайомі, але начебто справжні, бо надто вже характерними були риси… — виринали, пропливали… й зникали… — спокійні, впевнені, радісні, засмучені… злі… урівноважені… — доволі вродливе обличчя дівчини… й чоловіка… гладкого й лисого… — й не було страшно, цікаво навіть… — лежав, розглядав їх заплющеними очима… — заснути заважали. З’являлися нові… й нові… — а відтак став жабою. Лежав під брудним вологим рядном і намагався заритися, — лапками, лапками! — в затишну й теплу… розпушену хробаками землю… — як раптом угорі зрушилося рядно, й звідти війнуло, — червоним жахом! — невимовним, невблаганним, бридким, як пісок по склу! як скрежетання зубів!.. — й щось ламаючи в собі, розбиваючи себе в скалки, — зірватися з ліжка! — й відтак сидіти в прохолодній кімнаті… й курити, дивлячись поперед себе незрячими очима…
       Розріджене сонцем сухе… повітря…
       Куди я їду?!
       Схопитися на ноги, кинутися до вікна! й до протилежного! — ку-у-уди везе мене цей трамвай?! — й кидаючись тілом з боку в бік, від одного ряду вікон до іншого, — підпорядковуючись червоно-чорному, потужному й цілеспрямованому рухові, — серед промаслено-металево-бетонного жаркого довкілля, — протидіючи владно-сильним порухам судомними хапаннями за слизькі поручні, — про-бра-ти-ся до водія й прокричати йому: куди ідемо?! — в парк чи куди?..
       Й сприйняти простір попереду: каштани… алейка, лавочки… підземний перехід… — й утямити: по колу він, трамвай. Випустив людей, зробив коло, — й повернувся знову на те ж місце, до зупинки, — тільки з іншого боку вулиці.
       Й на зупинці?..
       Тінь від козирка павільйона… людські тіла… обличчя… — очі? — маленькі й гострі?! — та ні. Якісь інші… — обвиснути тілом на безвольній мотузці руки, прихльостаній, як ласо, до поручня, — й утямити, як дверцята, — настіж! — й сприйняти на собі чужі обличчя… й очі-очі… — тих, хто дочекався трамваю.
       Вивільнити тіло в протирухові тілам, — й ногами його в асфальт, й обличчям — у пил.

                                                                                  18.

       Усвідомити себе в колючому вітрі й обривках каштанового цвіту.
       У-увдихнути довкружнє: напівкруглу бетонно-скляну споруду метро з маленькими отворами входів і виходів, наче нірок, — куди й звідки двома вирвоподібними струменями — одним, що усмоктує в себе, іншим, що розпорошує, — рухаються люди… збиваються в купки… — на зупинках транспорту, біля телефонних кабінок, газетних кіосків… — видо-овжуються цівочками вздовж тротуарів й алейок, почасти пропадаючи в темряві підземних переходів, — нарощуються обличчями, — й зникають під гранітними козирками.
       Спрямувати себе вбік, і ще вбі-ік, — немов-би вививертаючи на повороті баранку розхитаної вантажівки, — ту-у-уди он, до блискучого граніту підземного переходу, — й задом в його гладеньку й теплу поверхню, — втиснутися.
       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
       Спини, спини… ноги… — хлопець навчіпки серед асфальту, — пластикові стаканчики й руки-пальці ходором, — «лохотрон».
       Затишно-тепле граніту. Зануритися в теплу… розпушену хробаками землю… — й відтак сидіти на ліжку в прохолодно-вологій кімнаті… вирячивши поперед себе… незрячі очі… — й курити, відчуваючи, як простір довкруг, сповнений було чужими обличчями! очами!.. — поволі перелаштовується… насичується предметами й барвами… — зосереджуються в люстру… в стопку книжок на письмовому столі… прочинені двері… — на порозі яких має виматеріалізуватися… гнучкими обрисами свого тіла… чорний кіт… — відтак заплигнути на коліна, дістатися писком до голого живота й узятися м’яти, м-м’яти його лапами, виблискуючи величезними очами… сповненими передчуттям радості… — й ураз осягнути, що здіймаєшся догори… кудись вище, ви-іще… — втримуючи себе на прямих ногах… посеред майданчика перед входом у метро… серед людей-людей… — ще трохи втриматися… — й полегшенням повалитися тілом у густу… запашну траву… — в запах полину, цвірінькання птахів… дзюркотінні води в струмку…
       «Внімально смотрім, здєсь? Здєсь?» — стук! — «Здєсь?»
       Утямити себе знову на гранітому парапеті — в голосах й автомобільних гудках… задушливо-жаркому асфальті й рухливих тілах довкруг… обличчях-обличчях… очах… — верткому й темному склі дверей метро, — й понурому ряду телефонних кабінок, — й о-округлих колесах автобуса, що поволі розвертається… на майданчику… — ш-ш-шинами по розпеченому асфальту… — й невпинних гостро-чорних дротах тролейбусної лінії в мареві проспекта… — й потужному, аж зеленуватому, сонці над дахами будинків.
       Й належить зібрати себе, — й спрямува-а-ати… — до вертких… дверей метро… — проминути вестибюль, турнікети… — випрямитися й пройти повз міліціонерів… чергового по станції… — екскалатором дони-изу, — й ув вагон, — додому й спати.
       Кудись в темряву… в обличчя-обличчя… очі… — в Маркіянові лапи… л-лапи…
       Чи прикро трохи?..
       Наче й не дожив сьогодні. У Снігурівку не поїхав… З Семеном не договорив… На день народження з нею не пішов…
       Наче й не відбувся…
       «Здєсь?»
       Бути — не бути, відбутися — не відбутися… Гамлетівське питання.
       Стук! — стаканчик, — «Здєсь?» — стук!
       Та нема ні там, ні там! Ні під одним стаканчиком, ні під другим, ні під третім! Він кульку з рукава викидає.
       Відштовхнутися дол-лонями від граніту, — й в асфальт суглобистими, наче на шарнірах — ногами! в асфальт нога-ми! — стукотінням крови в скронях, — проз май-май-майданчик, — спрямувати себе до привіткритих дверцят телефонної кабінки.
       У задушливо-пітний простір, обмежений залізом і склом.
       Округлі кнопочки на панелі… — ви-ивернути назад руку, намацати пальцями в задній кишені джинсів пошарпане папірця, — ви-во-лік-ти на світло, — й ось він, номер. Пальцем: тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик… — пластмасове слухавки вухом, — гу-у-у-удок, — й музика. Тоненько й викривлено, як крізь вату, — в свідомість.
       — Алло-о, — глухо-чоловічим.
       — Добрий вєчєр. Мнє нужна Оля.
       — А каму ана нє нужна?
       Стриматися.
       — Судя па всєму, ана у вас.
       — Па-асматрю. А хто єйо спрашиваєт?
       — Алєх.
       Музика… — день народження… компашка… — викривлені обличчя за склом… — «Хай Світлана не забуває…» — кров між пальцями… — й дивний спокій. І в цьому дивному, позаприродньому спокої, — метушня! метушня! — вирячені очі! червоне горла в беззвучному крикові!.. біле зубів… — а потім що, потім?.. — усе довкола тьмянішає?.. — паволока густішає… не можеш подумки зв’язати одне з іншим… зв’язки обриваються… розшаровуються… — й раптом бачиш себе наче збоку, — того, хто лежить у траві… — себе й начебто не себе… — схожого на себе й несхожого… — жалюгідного такого… незугарного… — з вишкіреними зубами, посинілими губами… сплутаним волоссям… — хочеться поправити волосся, щоб виглядав гарнішим, але не можеться… — й усвідомлення того, що нічого вже не можна поправити… — напевне, дуже прикро… — «Хай Світлана не забуває…» — то хто сказав? Той, хто вже там, чи той, хто ще тут?.. — віддалена музика крізь слухавку в свідомість. Несила стримати себе, до чого прикро… — щось довго. Поклали слухавку й забули?.. — не до слухавки їй. У компашці вона… веселій… — прикро, й що? Що далі?.. Відчуваєш, що здіймаєшся догори?.. — спрямовуєшся вище… й вище… — до Бога?.. — до пронизливо-ясного сяйва… світла й любові… — чи ні?.. — чи враз утямлюєш довкруг себе червоно-темні… пожадливі очі… — демонів… чи прибульців… — сухий вітер крізь прочинені дверцята кабінки!.. — гарячими голо-голо-голочками… в плечі й спину… — аж прохолодно-гострими. Як багряне сяйво… над обрисом лісу… — довго щось… довго… — яка ще «сатанинська секта»? — банальна «груповушка». Скидані докупи черевики, туфлі… зім’яті простирадла, спітнілі… голі тіла… — уяви собі: Семен, Ігор… Славик… вона… й ти… — й усім гарно, й ніхто зайвого не бере до серця… Й ні кохання тобі, ні добра, ні зла… — та довго ще?! — втиснутися вухом ув волого-пластикове слухавки… — й тоне-еньким звідти: «Нєт, Валодя, нє туда…» — не годиться стільки чекати! Подихом гаряче-прохолодного вітру! — в обличчя.
       — Алєх?
       — Да. Прівєт.
       — Прівєт. Ти аткуда?
       — Да как сказать?.. Ат мєтро. Узнал у тваєй мами, где ти…
       — Панятна. Ну і как дєла?
       — Нармальна.
       — Ти што-та хатєл?
— Да, в общєм-та, нічєво. Вот, думаю, дай пазваню. Может, встрєтімся? Ти сєводня там долга?..
       — Алєх, давай позже. Пазвані на днях, дагаварімся.
       — Ну харашо тахда. Я пазваню.
       — Звані.
       Слухавку… важко-слизько… — на важіль.
       Пот-т-терти спину… — плечами й лопатками об поличку на стіні. Й вивіль-нити-ся з кабінки, — в обличчя й ноги-ноги довкруг.

                                                                          *       *       *

       У знервоване кошлате сонце, наче зав’язле променями в густому, сповненому отруйними випарами повітрі, — в рухливі… видовжені тіні на асфальті... — овисле зеленої майки на засмаглих плечах… молодика біля лотка з одежею… — розпечено-шкіряне сумочки в руках гладкої жвавої жінки… — й зморене плеєрка на мотузочці туди-сюди! — на грудях довгов’язого юнака в світлій футболці й рюкзачком за плечима.
       Та вона не знала, з ким розмовляє… — якийсь «Алєх» потелефонував. Мало, який Олег…
       Брудно-веселе циган… — тепле асфальту крізь підошви кросівок.
       Запалити.
       Й ні кохання тобі, ні добра, ні зла… — шановні браття.
       Верткі скляні двері — переповнена сміттям урна.  Брудатно-слизька бананова шкірка заклякло на округлому бетонному краї.
       Й усього життя.
       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
       Під лівим.
       Чого ви на цій планеті не розумієте… не відчуєте… — шановні мої браття по розуму. Але хочете зрозуміти, так же? Що таке любов, що таке кохання… яка між ними різниця… Що таке зло, що таке добро… — з чим їх їдять.
       Тому й причепилися до мене?
       Ч-чиркнути сірником! — затягнутися. Не під правим! — під лівим стаканчиком. Точно знаю.
       Трохи не туди, в «дев’ятку»?
       Через мене ви хочете вийти на Бога. Вступити з Ним в контакт.
       У «десятку»?
       Шано-овні браття… — я вас розкусив.
       Той, хто в холодному й неосяжному Всесвіті десь далеко, за межею, — й вийти на Нього вкрай важко, неможливо навіть, — на цій планеті, виявляється, дуже близько, поруч, — і будь-яка людина, якщо захоче, може спілкуватися з Ним… сперечатися з Ним… бути з Ним… — абсолютно легко й без проблем.
       Ви-и-ипустити цівочкою дим.
       Побачимо, шановні, побачимо… Може й складу протекцію… Замовлю словечко… колись… — в залежності від того, як будете себе поводити.
       Ну що?..
       На метро, й додому?..
       Стовпчик сірого попелу на цигарці…. — по-постукати пальцем, — в ур-ну.
       Але поки, на жаль, ще зарано. Манери у вас, треба визнати, хамські. Людей підманюєте… спокушаєте… — на вчинки негарні підбиваєте… тягнете невідомо, куди… — як вас у пристойний дім пускати?..
       А, може, я не з нею розмовляв? Якусь Олю покликали… Мало, яку Олю…
       Маленька темна плямка… на вижохло-сірому бетоні… урни… — мабуть, від плювка.
       Ну?..
       Сказав же, зарано! Звідки я впевнений, що ви й на Бога не наїдете, як на мене наїжджаєте?
       Руки-руки, ноги-ноги… лапи-лапи… — конуси молочних залоз туди-сюди. Реп’яхи в пасмах сірої шерстки… чіпкі невтомні очі… — ти вже тут, псино? Переслідуєш мене, чи як?.. Тікай-но звідси.
       Узяти й увірватися на той їх день народження?!.
       «Здєсь?» — ти бач. Вгадав. Вихорки волосся… метушливі сірі очі… — підставний. Типу виграв. З такими слизькими очами… — по фєні, «верховий». Той, хто ганяє кульку — «низовий». А отой от, в темних штанях, й отой… в синій футболці, ну й отой от, мабуть, й отой — то в них «дах». Щоб у випадку чого, — раз! — і закрити спинами. Й усе чин-чинарем.
       Куди увірва-атися? Ти адресу хоч знаєш?..
       «Па-адходім, падходім! Вніматєльно смотрім!..» — легкі й водночас ч-чіпкі очі.
       О-о-ой, шановні мої браття, всіляка-різна чортівня на цій планеті всю дорогу тим і займалася, що на Бога наїжджала…
       Від-тьох-тьох! — пітний здоровань з глиняним соловейком у губах.
       І навпаки.
       Господь Бог з-від часів Вітхого Завіту очищує Землю від ідолів, демонів й іншої нечисті.
       Жіночка з кошиком ягід… червоненьких… — суниць. Затягнутися цигаркою.
       Прихисток шукаєте?
       Вди-и-ихнути повітря. Ноги-ноги, квіти-квіти… — жорсткі вуса. Постовий міліціонер. По-між бабусь з цигарками, ягодами, квітами й пивом… — в метрах тридцяти-сорока. А дивно, все ж таки. Тут шахраї оббирають трудовий народ, а мент і вусом не веде… — наче так і треба.
       З якимось «Алєхом» вона, бачте, готова зустрітися на днях.
       Видих!-нути.
       Що тобі дивно? Не перший день на світі живеш… — мент їх прикриває. Кришує. Вони з ним діляться. Нічого дивного.
       «Здєсь?!»
       Давай-но себе звідси… — поки не пізно.
       Біля метро вже ягоди продають?.. — і не знав. Уявляю собі ціни.
       Відчути задовгі… власні ноги… затерплі… — відш-штовхнутися ними від асфальту й кудись себе, — о-о-он туди, до пара-пету підземного пе-ре-ходу. Розвер-нутися — й задом у нього вт-тиснутися.
       Стороннє збоку… й пильне… — озир-озирнутися: міліціонер. Поголене волосся на потилиці. Щось до бабусі з квітами, але тільки-но дивився на мене. Знаю.
       Сумку збоку на парапет.
       Ну, подивився. І що з того? Я тут що, порушую щось?..
       Стороннє… ядуче… — в пальцях?.. — недопалок?! — ніг!-тем його, — в по-о-о-овітрі, — та не на асфальт!.. В урну.
       Стою, газету читаю. Інтелігентна людина, не ханурик якийсь.
       Занурити пальці в затхну глибину сумки… — відчути гладеньке корпусу диктофона… пошерхле газетного паперу… — назовні газети, й уже знайти, що там, — «…понівечене обличчя, вибиті око, зуби, чисельні переломи кісток обличчя й черепа…» — та н-ну його! Іншу газету!.. — розгорнути посередині.
       Міліціонер?
       Очі-очі… квіти-квіти… — нема вже його. Пішов.
       «Секретні ешелони для українських жінок»… — перевести подих. Усе гаразд. Стою, нікого не чіпаю… газету читаю… — нікому нічого не зобов’язаний. Потелефонувати знову мамі? Чи, як його, бабусі?.. — «…з етичних міркувань прізвище… під час війни примусово вивезена до Німеччини…» — в неї повинен бути телефон подружки. Кому ж дзвонити, коли вже третя ночі, а її нема вдома?.. — …на бауера працювала… з однією лиш мрією… скоріше додому, до рідної України… — що, мабуть, бувало й не раз… — на кордоні разом з іншими жінками потрапила до рук енкаведистів… — ну, зрозуміло, вродлива дівчина… — «браві радянські офіцери з НКВС, вигуляні на тилових харчах, чомусь підбирали гарненьких дівчат…» — ну ясно, навіщо підбирали… — «спочатку не могла збагнути справжньої причини арешту…» — що ж тут «незбагненного»?.. — …ночами ґвалтували «доблесні чекісти», а вдень за роботу брався слідчий… — та ну його! — «Боже мій, адже німці вороги, фашисти не зайняли, а свої поглумилися, розтоптали…» — та ну! В сумку газету.
       Стук! — «Здесь?»
       Не так цей матеріал треба було подавати! Стримано треба було, жорстко! А виходить, що вона наче приймає собою все, що сталося… — «о-ой, поглумилися, ой розтоптали!..» — наче все, як належить… Енкаведисту тому… від такої реакції… — на душі легше.
       Чого я тут стою? На що нариваюся?..
       Принадна напівтемрява за верткими скляними дверима метро, — на Семена чекаю?.. Мовляв, посидить з ними у пивбарі й сюди ж заявиться, до метро?..
       Упевнений?..
       Туди-сюди, — стук! — «Здєсь?»
       Який ще Семен?! Звідки ти взяв, що він повинен сюди заявитися? Він уже й забув про тебе. Сидить собі, пиво попиває, діла свої з Ігорем та Василем потихеньку рішає. Треба йому той Славинський…
       Ти все собі надумав.
       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!» — стук! Вдивитися: швидкі очі під рудими вихорками волосся. Пальці-пальці — й стаканчик туди-сюди, — стук!
       Семе-ен тобі! Нема тут ніякого Семена!.. Лохотронщики є, цигани є, менти є, лохи теж маються,— ти ось стоїш, на щось тут нариваєшся, — а де Семен?! Нема його! Й не повинно бути!..
       Його й не було.
       «Здєсь?»
       Порожньо-біле… округле дно стаканчика… — стривай-но… стривай… — Семен був. Тільки-но з ним зіткнув біля пивбару. Інша справа, що він мені не потрібен зараз. Що треба — гайнути звідси, поки не пізно, — й додому.
       Туди-сюди! — «Здєсь?»
       Семен був, справді, — але чи сьогодні?
       Порожнє дно стаканчика.
       Ну годі вже! Годі!.. Я все пам’ятаю! Що було вчора й сьогодні! Увечері й уранці!..
       Може, вчора?..
       «Здєсь?»
       Семен учора в редакцію приходив?..
       Руки-руки.
       «Пад етім нєт!» — пальці, — «І пад етім!!»
       Та сьогодні ж! Сьогодні! Тільки-но бачилися біля пивбару!.. Потім сів у трамвай і доїхав сюди!..
       «Гдє шарік, нєт ево здєсь, нєт!»
       Прозоро-сірі очі.
       Зіткнулися в дверях пивбару, так, потім ти сів у трамвай — і заїхав у депо. Проспав усю ніч на сидінні. А зранку на цьому ж трамваї доїхав до метро.
       Ясні очі «низового»… — яким хочеться вірити. Яким не можна не вірити… — ось воно! Ось! Чого б це пацанві лохів бомбити в суботу вранці?! У п’ятницю вони тут, ввечері!.. Коли людей після роботи!.. — п’ятниця зараз! П’ятниця! Коли ви в суботу вранці, шановні браття, бачили стільки людей біля метро?! Що тільки на День Києва… — а він був на минулих вихідних! на минулих!.. — баки тут мені забиваєте… — поважні начебто істоти, розвинені, й такою несерйозною справою займаєтеся, з пантелику добрих людей збиваєте, наче й не браття по розуму ви, а дрібна якась нечисть… чортівня…
       Відштовхнутися ступ-нею, роз-вер-нутися тілом, розкинувши сумку-руки, — й ногами в асфальт! ногами! — на ходу зігнути руку в лікті й по-постукати ребром долоні, — ось вам, шановні браття! Ось! Я адекватний!.. Я все пам’ятаю! Можу весь сьогоднішній день по хвилинах розкласти!.. — ногами в асфальт! ногами!.. — здав парламент, потім тинявся по кабінетах, обідати ходив у буфет, потім Ігор з Василем заявилися, й Семен з ними, — ну, Семена ще раніше за вікном примітив, коли парламент дописував, от, — потім у буфеті його зі Славиком бачив, сиділи вони, розмовляли, — я до Славика, й вона там якраз… позагравав трохи… — «Олю, навіщо ви сюди прийшли на практику?..» — кожну фразу пам’ятаю!.. — ногами в асфальт!..— «Пішли б до Василя в газету…» такий леґінь… — ногами… — ну, то Семен сказав… пізніше… — ногами… ногами… — о-ой! — в туалет заходив, тарганів чавив!.. — розкарячені лапки на кахелі… вода-а з крану… — в дверях здибався з Семеном та Ігорем, — дві бліді плями облич… у напівтемному коридорі… — Ігор: «Я, ета, знаєш, недолга. Туда-сюда, і да свіданія…» — Семен йому: «Полчаса дастатачна?» — той: «І двадцати мінут с галавой»… — темні прогалини… очей… — ну, с галавой, ето уже… лішнєє… — зайшов до редактора… — з Василем у дверях… зі Славиком на сходах…
       Розпечене темних коліс автобуса… — замерле привіткритих дверцят.
       «Стеблів».
       Хвилинку, ти з Василем зіткнувся в дверях приймальної, Славика зустрів на сходах, — питання: де в той час були Оля з Семеном та Ігорем?..
       Звіддаля: «Кручу-верчу! Внімально смотрім, здєсь? Здєсь?»
       У Славика в кабінеті?..
       Металево-гумове дверцят автобуса… — задушливе рожевих нейлонових квіточок… сукні попереду… — витемніла смужка поту по хребту. Спини… клунки, валізи… — автобус на Стеблів.
       З віддаленого, викривленого простору: «Здесь?!»
       Ти вийшов від редактора… Зустрів Василя… Славика… — якби одразу ж пішов до Славика в кабінет, міг би натрапити на цікаву картину. Хоча, напевне, двері були зачиненими на ключ. Сказати, що міг би побачити? Чи сам здогадаєшся?..
       Зелена трава… прозора вода в струмку… — хочеться туди.
       «Здесь?!»
       Якщо зараз на цей автобус, — за годину буду в Стеблеві. А звідти попуткою до Снігурівки… — та, може, й пішки. Кілометрів з п’ять по асфальту. До ночі й доберуся до того яру…
       Х-хочеться…
       Повалитися тілом в траву… розкинувши руки… — в запахові полину… дзюркотінні води в струмку… прохолодної й чистої… — відчути, як рожево-пітне довкруг зрушилося, спрямовуючись до дверей автобуса, — й мимоволі підпорядкуватися загальному рухові… сумок і спин…
       «Гдє здєсь? Где?!» — пружно пере-кинути очі через маданчик. О-о, на «лохотроні» вже пішли процеси. Розпальцівка й «дах» широкими спинами й короткими зачісками.
       Що закономірно.
       Натрапити на розкуйовджене руде волосся… й руки-руки «низового»… — й тверді вилиці й замерлі сірі очі одного з молодиків, — трохи збоку й поодаль.
       Та ну їх. Зв’язуватися… Нехай живуть в своєму світі…
       Повернути в себе власні очі, — наче на авіаційній гумці, яку розтягну-у-ули й пусти!-ли, — вони відірвалися від майданчика перед метро, пролеті-і-іли над людьми-людьми й телефонними кабінками — а-а-аж до автобуса — й увібралися в звичні очні впадини. Опинитися знову в тісному просторі металево-гумової «гармошки» відчинених дверцят.
       Н-ногу в пошарпану підніжку… — я вже на гачку? — й поштовхом ступні зан-н-нурити себе в задушливо-пітний… парфумний простір салону… — під жорстким сонцем з вікна… — серед якого вона сидить на стільці, розіставивши ноги, й Ігор перед нею рухається туди-сюди, й на голій задниці над напівспущеними штанами вирізнаються волосинки й годинник «Сейко» виблискує на зап’ясті руки, які він поклав їй на плечі, — й з-над його плеча раптом прояснюються великі прозоро-блакитні очі, — на дінці яких, на блюдечках роговиць з радіальною темно-синьою смужкою, — що? — збентеження? досада? біль? насолода?.. — що?! — й утратити… розшарувати в блакитно-парфумному… жаркому середовищі… — в якому десь збоку став насичуватися темними обрисами Семен… — розвалився на стільці й поклав ноги на стілець навпроти, — й вибли-блискує маленькими… гострима очима… — н-н-ні! — стримати себе й кудись… вбік-вбік і назад… — в протирухові спин і облич… — ви-віль-нитися.
       Ногами в асфальт! ногами! — навіщо мені в Стеблів пертися, шановні браття по розуму, — якого біса?! — обличчям в сухий пил. Гадаєте, заглитнув наживку, й уже ваш? Стрива-а-айте!.. Нічого я поки що не глита-ав!.. Не цікавить мене ваша наживка! По фігу мені, чуєте?! По фігу! Хто там, кому й коли встромив! По фігу, шановні браття! Окса-а-анка, О-оля! Було там щось у когось з Семеном, не було! Подарував він когось Ігорю, не дарував!.. По фі-гу!.. Нема вже того нічого! Пропало! Було й загуло!.. Понесло чогось… блін… — на автобус. Тепер мені зрозуміло, чому Петро звівся з-за столу й, ні слова не кажучи, вийшов з хати… наче щось повело його в той ліс… — ви його повели? — але він про те й гадки не мав… просто захотілося… туди… — де спокійно й тихо… — ногами… гами… — сидіти на пеньку й споглядати, як вітер ворушить верхівки сосен… — а де ви згодом були, коли він вирвав ножа в того з-за поясу й став ним розмахувати туди-сюди? — сторонньо спостерігали?.. — чи пожадливо вбирали потужну злу енергію, що нестримно поширювалася від усього, що діялося внизу?.. — так же? — так?! — ви тим живитися? — шановні браття?.. — чого ви причепи-и-илися до мене?.. Хочете, щоб протекцію склав перед Богом?.. Прихисток в мені шукаєте?.. — о-ой, не смішіть. Чи, може, вас цікавлять мої думки, переконання, судження з того чи іншого приводу? Це які-такі? Що ж я такого вам можу сказати, чого ви не знаєте? Про що ви не в курсі?.. Ви влізли в мою голову, вломилися й орієнтуєтеся там краще од самого мене… Що ж вас може цікавити в мені, шановні браття? Кістки та м’ясо?.. Мозок?.. Облиште. Що собою являє моє тіло, вам чудово відомо. Ікс-файли про вас знімають, наговарюють усілякого… Буцімто якісь досліди над нами проводите… з-зуби свердлите… — маразм! Що там досліджувати?.. — сало, як сало. Чого ж ви хочете? Не буду лукавити, — ми, люди, давно вже в курсі, що вас цікавить — наші душі. Вся ваша братія… нечиста… — у всі часи хотіла від нас лише одного… — заполучити людську-у ду-у-ушу… Що воно таке, душа… дух… — ми, люди, й самі не знаємо… Наші вчені… лікарі не визнають наявності… того… — але ж ви знаєте. Ви чудово в курсі, що воно таке й з чим його їдять… Що таке людина, — навіщо в тіло при народженні вселився енерґетичний згусток… душа… — й куди направиться після смерті… припинення життєдіяльності… тіла… — що таке дух… — я не знаю!.. — й ніхто з людей, напевне, того не знає… достеменно… — а ви знаєте. Шановні браття… — ви чудово в курсі. Вас цікавить енерґетичний згусток, що існує в моєму тілі й керує ним, і який ви отак от просто не можете взяти, — такі правила… закони у вищому світі… — лиш я сам, сам, — власною волею можу надати над ним владу… — так же? Так?! Тому й тягаєте мене… — мурижите й маринуєте. А я пручаюся… Не хочу віддавати вам шматочок соковитого м’яса… згусточок смачної… душі… — ви хто?! — п-пальці? — та стривайте! стривайте! — як мені звертатися до вас? У різні часи й у різних народів до вас зверталися й уявляли вас по-різному… заплутатися можна в окремих… личинах… — а ім’я вам одне: легіон. Пригадалося з Нового Завіту… Біси, що вселилися в стадо свиней, а ім’я їм, як сказав Ісус, — легіон. І що ж я вам можу сказати, легіонери ви давньоримські, — нікуди ви мене не потягнете! Ні до чого не примусите! Зі мною Господь Бог! Він тримає мене й захищає!.. — п-п-пальці! — тому не боюся вас… — ні рядових легіонерів, ні центуріонів… ні полководця… —  обличчя, обличчя уповільненою видозміною… — й узупинено: грузьке обличчя з набряками під маленькими… й гострими… очима…
     

Наступна сторінка

Додати коментар