Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (16)

Попередня сторінка

                                                                                       20.

       «Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
       Зіграєш?
       Ні.
       Руки-руки над полірованою дощечкою на асфальті… бли-блискучою… — й пластикові стаканчики, — туди-сюди.
       Запалити.
       Чого так? Зіграй.
       Тільки, якщо сам захочу обманутися. Знатиму, що обмануть, а все одно вступлю в гру. Сподіваючись невідомо на що.
       На те, що Бог допоможе.
       Увібрати в легені отруйно-гострий… — тютюновий дим. Не можна сподіватися на допомогу Бога в сатанинській справі.
       Це в якій-такій?!
       Сатанинській. Грі на гроші.
       Тю-ю-ю тобі! — випустити дим. Ти як монашка в борделі. Що, ніколи не грав на гроші?.. Преференс згадай, триньку, храп. І тобі, до речі, переважно щастить.
       Біла кулька — в один бік! в інший! — від одного стаканчика! до іншого! — руки-руки, — й пальці стаканчик, — дощечкою туди, сю-туди, сюди, — стук! — стак!-канчик об поліроване дерево.
       Щастить, щастить, а одного разу не пощастить, що душу програєш.
       Та все наше життя — гра! На гроші, на славу, на на жінок… Ти всю дорогу граєш і всю дорогу просиш Бога про допомогу.
       Стрімко-білим рухом кульки, — стук!
       «Здєсь?»
       Невпинні руки-руки над асфальтом. Потерті джинси… світло-бузкові слакси… — голі ноги. Нереально-ніжна шкіра стегна… під рухливо-синіми складками… спіднички… — й виразні м’язи гомілки.
       Шановні браття… — не треба лукавити. Одна справа, образний вислів про життя як про гру, а інша — конкретна гра на удачу. Не маю бажання формальну логіку тут… — як воно правильно називається… підміна понять… чи як… Що мені зараз… — зібрати себе належить. Й спрямува-ати… — до тролейбусної зупинки. Й увірва-а-а!-тися на той їх день народження. До того ж, це не гра, а шахрайство. Мені не дадуть виграти.
       Пошерхле п’яти з-над каблука під брудно-сірою шлейкою босоніжки.
       А я тебе навчу, як грати. Стань збоку й стеж за м’ячиком. І коли будеш впевненим, абсолютно впевненим, що він під якимось стаканчиком, роби ставку. Тільки не тикай пальцем, а наступи на нього ногою. Це важливо! Тоді «низовий» не зможе кудись подіти кульку. Наступи й сам підніми стаканчик. І там вона буде... — біленька така. Й побачиш, тобі віддадуть виграш. Не зможуть не віддати, бо інші лохи, перепрошую, не підійдуть і грати з ними не будуть. Але не варто робити надто високу ставку, бо далеко з грошами не відійдеш.
       Босоніжка догори-и-и й дони!-зу каблуком, — й ку-кудись убік-убік, — каблуками в асфальт.
       Не так!
       Ногу треба трішки вбік, центр тяжіння тіла на неї — й руку за руку. Окреслити лінію стегна. Й очами кудись… пильно… — прозоро-блакитними за чівкою… світлого волосся… — як вміє. Занурюючи все довкруг у своє ясно-блакитне… — вибиратися треба звідси. Вирива-а-атися!.. — «Кручу-верчу!..» — прудкі очі над копною рудого волосся… — віддасть він виграш. Аж бігом. Зараз скажу, звідки це. Валька розказував. Однокласник… Років зо два тому… — згадав. По вулиці йшли, й він навішував, як виграв у наперсточників. І ще була фраза, що вдруге до них підходити не варто, бо пам’ять у них гарна. Ну, говорив собі, й говорив, завжди був хитруватим, може, й сам «верховий», я за нього не розписуюся, — йшли собі, балакали, в одне вухо влітало, в друге вилітало… — бачте! — а затрималося. Шановні браття по розуму… — це я сам з собою розмовляю. Ви нічого не сказали мені такого, що я не знав би, чого не чув, про що якось би не думав. Це я тут, блін, сам собі щось розказую, сам з собою сперечаюся, щось з’ясовую й доводжу!.. Й мені вже час кудись себе подіти, поки кричати не почав і руками розмахувати, бо точно в ментівку загребуть, як не в дурку.
       «Здесь?»
       О-округло-пластикове дно стаканчика.
       «Здєсь», «здєсь», на цьому довбаному майданчику біля метро!..
       А справді, звідки ти взяв, що розмовляєш з кимось іншим?.. Роззирнися довкола, ти бачиш десь прибульців з довгими щупальцями?.. Чи, може, демонів з червоними очима?.. Ні-і! Усе, що в тобі, — воно все твоє. Проходить через тебе, як крізь призму, забарвлюється твоїми спогадами, думками, — переламується твоєю особистістю!.. — я навіть більше скажу. Усе, що довкруг тебе, — воно теж усе твоє. Цей світ — це «матриця», створена тобою. Насправді ж усе може виявитися не таким, як його сприймає журналіст-мажор. Зовсім не таким. Одне слово, заспокойся й не надумуй зайвого, — піди й зіграй.
       Рука за руку… прозоро-блакитні очі… — шановні браття! Якщо світ — це матриця, то вона, хто — глюк?.. Виникла невідомо звідки… на мить вирізнилася… сфокусувалася… — й звіялася кудись… пропала…
       Е-е?
       Втомився вже від вас… невідомо від кого… — втім, відомо. Відомо. Я вже сказав, що не буду грати.
       Чому?
       Вики!-нути недопалка.
       Тому! Не бачу в тому сенсу!.. Трохи грошей у мене є, слава Богу!.. Й іти зараз і ризикувати ними невідомо заради чого не маю бажання. Крім того…
       Що?
       Не заважайте! Дайте висловитися до кінця! Крім того, повторю, гра на гроші — це прерогатива Сатани. Це його територія. Марно сподіватися на допомогу Бога на території Сатани.
       Ти ба. А що є «територією Бога»?
       Бувайте!
       Ні, ви погляньте на нього. Вимагає для себе права висловитися до кінця, й сам не дає того права іншому. Ти скажи — що є «територією Бога»?
       Територія добра.
       Х-хе! І яке ж ти маєш відношення до цієї території? За цілісінький сьогоднішній день ти вчинив що-небуть доброго? Бодай щось би, щоб можна було хоч лапку покласти на територію добра?..
       Шановні браття, ви однобоко ставитеся до цього питання.
       Ти брешеш, інтригуєш, підставляєш інших, обманом перехоплюєш теми, й обманом же заволодіваєш дівчиною — сказав, що виведеш з кабінету, бо там, бачте, небезпечно, а сам привів до себе в кабінет і трахнув! А через півгодини покинув її в сквері, бо треба було, бачте, пригледіти за п’яним другом, щоб того в міліцію не загребли!.. Але й п’яного друга ти покинув на лавочці, придумавши відмазку про якусь там правочку в матеріалі. А далі, послухай, далі, коли інший друг зробив тобі вигідну пропозицію щодо роботи, ти хамськи відмовив йому, більше того, вдарив розбитою пляшкою по голові, «розочкою», — тож на якій території ти перебуваєш, любий?..
       Стривайте, шановні браття! Ніхто нікого ніякою «розочкою»… поки що… не…
       Поки що?
       Стривайте! Петро вдарив Миколу ножем з рожевою пластмасовою ручкою, який перед тим вирвав у того з-за поясу, — й аж ніяк не «розочкою»!.. Темною пляшкою з-під пива з оббитою горловиною, що виблискувала… гострими скалками в траві…
       Н-ну.
       Шановні браття… — щось я вже того… не тямлю трохи… — не міг я нікого вдарити ні ножем… ні «розочкою»… — не така я людина.
       Яка ж ти людина?..
       Така людина, шановні браття, що знає межі… території, на якій перебуває…
       Роззирнися довкруг! Ти бачиш якісь межі? Ти бачиш світ, який створив Господь Бог! Тут нема меж Його території!..
       Шан-новні браття по розуму! Цей світ створив Господь Бог, і разом з тим Він надав право кожному діяти за власним розсудом!.. І той кожен повинен нести відповідальність за наслідки своїх дій!.. — отже, ми маємо певні межі. Маємо територію відповідальності Бога і територію відповідальності того, хто… взяв на себе відповідальність… — послухайте, дайте мені спокій.
Хіба Творець не відповідає за створене ним? Хіба доктор Франкенштейн не відповідає за свого монстра? Хіба є окрема територія доктора, окрема — монстра?.. Чи вони на одній території, й називається вона — «Франкенштейн»?..
       Складається враження, шановні браття, що ви розхитуєте мене… намагаєтеся вивести з-під захисту Бога… з Його території… — підводите до того, щоб я щось визнав… прийняв собою… погодився з чимось… — наприклад, з порівнянням Господа Бога з Франкенштейном, — й тут мене, — хап! — й нумо глитати-глитати!
       Х-хе! Ні, ви чули?.. Вдарити когось «розочкою» по голові — йому не в западло, то все «територія Бога», а порівняти Бога з Франкенштейном… — то розхитують його, бачте!..
       Ніхто нікого ніякою «розочкою»… по голові й не думав… бити…
       Й не думав?..
       Яка різниця, думав, чи не думав?! Нікого я не бив!..
       Ходім перевіримо? Повернемося в дворик між «хрущовками», там ще дитячий майданчик з карусіллю… Подивимося, чи все тихо. Заодно можна й остограмитися, якраз «точка» по ходу, пам’ятаєш.
       Не хочу я пити. Принаймні, поки що. І повертатися туди не хочу… Мені на тролейбус зараз треба…
       Та ходім!..
       Не хочу, кажу! Чого ви причепилися?..
       Боїшся?..
       Ідіть в сраку, шановні браття по розуму! Я все чудово бачу!.. Підбиваєте мене на речі, які й не потрібні мені зовсім… Піти в «лохотрон» зіграти, чи повернутися… куди не варто… — так і Петра підбивали, щоб пішов Миколу в лісі розшукувати й ножика свого повертати?..
       Треба нам дуже!..
       Душа вам треба. Х-хапонути й глитати-глитати…
       Т-те! Нас цікавлять душі повносилі й чисті, з аурою золотистою, а твоя — чахленька якась… мутненька…
       Не подобається — не їжте!
       Т-те!..
       Недопалок на асфальті, — легенький димок з боку в бік.
       Шановні браття… Ось зараз… — о-о. Молитва! Отче наш… — «Хай буде воля Твоя на Землі, як і на Небі»… — це слова Ісуса Христа, якими Він учив молитися тих, хто послідував за Ним!.. Бачте?! На Землі не діє Божа воля!..
       Якщо не діє, чому ж ти звертаєшся до Бога?
       А до кого ж мені звертатися?! До Сатани?.. Ф-ф-фух, шановні браття… — я втомився… трохи випив… — й напружувати зараз мізки… — знайдіть собі студента філософського факультету, накачайте пивом і довсрачки з’ясовуйте питання, скільки демонів може вміститися на вістрі голки… чи ангелів… — а мене залиште в спокої. Кажу те, що загальновідоме. Правдивість чого… істиність… — доведена поколіннями людей. Що гра на гроші — це прерогатива Сатани. Це його територія. Його наділ. Тому марно сподіватися на допомогу Бога в сатанинській справі.
       Зрозуміло. Азартні ігри… Жінки, слава, гроші… — компетенція Сатани. Те, що він може дати. А що може дати Бог? Духовне просвітлення?..
       Гостро-темне очей… жорстке вусів… — блискуче кокарди. Постовий міліціонер.
       Замерти подихом.
       Ну?
       Якщо на одну шальку терезів покласти гроші, славу, жінок, а на іншу — духовне просвітлення, — що в тобі переважить?..
       Видихнути сухе повітря з грудей.
       Темно-синій овал фуражки, жорсткі вуса, — й підголене волосся довкруг вуха.
       То що? ...
       Що?
       Плямка родимки за мочкою.
       Так близько, шановні браття… Можна підійти, взяти п-пальцями за вухо й по-кру-тити туди-сюди. Й буде гарно.
       Ну так що обираєш — жінок, славу, гроші чи духовне просвітлення?
       Та задрали вже!! Чого це я повинен щось обирати?! Мені звалювати треба звідси!.. Поки не пізно… Я нічого не хочу від Сатани. Не хочу мати з ним справу! Сатана може чимало чого обіцяти… а в результаті… — хочеш сказати, Сатана щось обіцяє, та, зрештою, не дає обіцяного, так? Як наперсточники — дадуть раз-другий виграти, а потім обберуть до нитки, так же?
       Ну.
       Пообіцяє «жінок, славу, грошей», але в кінцевому підсумку — позбудешся всього, що мав? Зганьбишся, станеш жебраком з гонореєю на додачу, — щось такого плану?..
       Ну, так. Десь так.
       Значить, його провина в тому, що він обіцяє, але не дає обіцяного. Якби давав, була б інша справа?..
       Ну так же, так. Висновок який?..
       Отже, ти все одно вибираєш «жінок, славу, грошей», а не духовне просвітлення.
       Втомився… — згиньте!
       На гарячому ви-ди!-ху — обривки каштанового цвіту.
       Невпинні гостро-чорні дроти тролейбусної лінії в асфальтовому мареві проспекта… ш-ш-шумом ш-шин кудись… вперед…
       Кудись туди, де поодинокі деревця… висока трава… — й прозора вода в струмку.
       Тролейбусними дротами все далі й далі, нарощуючи швидкість, — перша зупинка… друга… — третя, — четверта! — п’я!-та, — бував у тому районі. Й будинок, здається, пам’ятаю. Девятиповерховий панельний… — там ще скверик. З погруддям комусь з радянських діячів… репресованих… — Косіору чи Постишеву. Комусь такому…
       Повалитися в траву, розкинувши руки-ноги… й сумку поруч… — слухай сюди. Щоб остаточно з’ясувати, з якої ти території, давай проведемо експеримент.
       Стривайте!
       Скочити на другий, третій поверх, втримуючи поперед себе в п-пальцях папірець з адресою, — віднайти потрібні двері, нат-тиснути ручку, — проч-ч-чинити, — й увірва-а-а-а!-тися в їх компашку! — порозкидати скидане докупи взуття й, увертаючись від оголених… пітних тіл, — розкрити ще одні двері й наштовхнутися на твердо-сірі Ігореві очі… й гостро-темні Семенові… — сидить на стільці, поклавши ноги на стілець навпроти. Й двома пальцями вичавлює прища на щоці.
       Густа висока трава… — прохолодне… вологе повітря вдихом… — й сухе видихом. Вижохле. Колючі очі в сонячному світлі з-від сухого запиленого вікна. Розпечено-жовтавий шкірзамінник спинки стільця.
       Запаволочено-блакитні… пітні очі… — з-над оголеного плеча.
       Гм-м, перепрошуємо. Ми щодо експерименту. Уяви: ти йдеш собі, йдеш і бачиш — справа гроші, зліва — скарб духовний.
       Й годинник «Сейко» на зап’ясті.
       Що обираєш?
       Відчути лоскотне стеблин трави щокою… — й облишити відчувати. Прохолодний подих повітря кистями рук й усвідомлення того, що трави довкруг вже нема, є лиш повітря, — й поволі здіймаєшся догори.
       Що?
       Розвернути тіло й вгрунтувати ступнями в асфальт — й долонями в теплий граніт підземного переходу. Утямити себе знову на майданчику перед входом в метро.
       Недопалок на асфальті… — ще димить. Ні. Вже не димить.
       Конуси молочних залоз туди-сюди.
       Вирішили мені гаманця тут підкинути, шановні браття?..
       Тікай-но звідси, сучко. Бо зараз тебе отой от мент огріє кийком по голові, щоб заразу не розносила… — й лежиш на асфальті, вишкіривши зуби. Й усі з огидою відвертаються від тебе… А цуценята пищать і поволі здихають… у якомусь підвалі…
       Відштовхну!-тися долонями від парапету, й кудись себе… по-між людських тіл… собачих лап… — ногами-ногами в асфальт.
       Іншими словами, шановні браття, зараз я маю побачити на асфальті гаманець… — справа, а зліва… — ну, наприклад, харизматів з якоїсь християнської церкви «Перемога», які брошурки роздають про Царство Небесне, — й ви будете стежити, куди я поверну? Це у вас типу експеримента, а я типу щура, е-е?..
       Гудки машин і сухий пил в обличчя, — очі-очі довкруг і ноги-ноги-ноги.
       Й справа на асфальті… по-між людських ніг і собачих лап-лап… — невже?! — та ні. Шматок якоїсь темної обгортки.
       Є такий спосіб розводу лохів, шановні браття по розуму, — підкидається гаманець, лох його підбирає, й тут його хапають під білі руки, мовляв, крадія спіймали, кишені вивертаються, гаманець відбирається, заодно й власні гроші лоха, й, узагалі, все варте уваги підчищується його з кишень, ну й далі за обставинами… можуть і додому до лоха поїхати… — я в курсі, шановні браття, Валька колись розказував…
       Собачі лапи, ментівські вуса… руки-руки лохотронщика над дощечкою…
       Слиняве з кров’ю обличчя лоха, якого тримають за руки, — вирячені невидячі очі й розпухлі губи, — й голос з-від г-горла: «Не бу-рав я нічого», — й невпинні веселі очі пацанів, які тримають його за руки.
       Отакий от світ, шановні браття…
       Недопалки… поморщені, неживі… — ближче під урною. Поруч два й далі ще один.
       Це світ, який створив Господь Бог, але створив таким, що кожен має право діяти в ньому.
       Собачі лапи-лапи…
       Зрозуміло.
       Кожен може протидіяти іншому, боротися з іншим… знищувати іншого…
       Лапи-лапи й невпинні очі. Конуси, сповнені поживного молока, — туди-сюди. Злиплі пасма сірої шерстки.
       Харчуватися іншим…
       Навіть боротися з Богом, навіть знищувати самого Господа Бога… — любий. Має право.
       Харчуватися Господом Богом…
       Споживати «плоть Господню»… — це християнський обряд причастя.
       Щось мені підсказує, шановні браття по розуму, що теоретична частина зведеться до практичної дії. Піти зіграти в лохотрон, чи покрутити міліціонера за вухо…
       І буде гарно, сам же визнав!..
       Здогадуюся, що вам усе одно — кого і як я спровокую. Головне, щоб був ґвалт… вирячені очі… слина й кров… — викид темної енергії. Ви запустите в епіцентр щупальця й будете жадібно її всмоктувати…
       Блювотно-принадним чимось… поживним… — квіти, суниці… газети… — біляші. Жінка продає в сірому халаті. Дістає з алюмінієвого ящичка. Масними пальцями.
       Що замовкли, шановні браття? Образилися?..
       Бананова шкірка на сірому… бетонному краю… урни… — спрямована до асфальту.
       Образилися вони… — я ж не згадую про жертвоприношення ацтеків та майя. А міг би… Бризки крові, вирвані серця… стукіт голів по кам’яних плитах піраміди… — й на хріна було вбивати за раз десятки тисяч полонених? Якась необхідність була в тому, щоб отак от брати й вбивати стількох людей?..
       Спитаєте, а ви тут до чого? Чому маєте відповідати за криваві звичаї давніх земних народів?.. — відповім. У традиціях земних народів не було безпричинно знищувати десятки тисяч робочих рук. Переможених зазвичай обкладали даниною. Продавали в рабство. Примушували зводити палаци, храми… дороги, канали… — вали! — захисні вали, так, — але на хріна брати й виривати! виривати людям серця, якщо в тому не було потреби?! На хріна, скажіть?! Це не вписується в земну логіку!
       Що, шановні браття? Що скажете? Присмокталися, так? Присмокта-алася нечисть… Простягнула щупальця до піраміди… як шланги… — й усмо-октує, усмоктує духовну енергію, яка поштовхами! пошто!-вхами звільняється від кожної смерті… полоненого, якого хапають за руки-ноги, кладуть на жертовний камінь, ножем розтинають груди й виривають серце! — піднімають над собою, трясуть ним і кричать! — й кров! фонтани крові на всі боки! — стіни, жертовний камінь, обличчя й одежа жерців — усе в крові, шановні браття, та не треба вам крові!.. — тонку духовну енергію, яка звільняється, ви всмоктуєте!.. — й жах, страх, біль для вас, як гарнір!.. — ви впиваєтеся в струмені енергії, які спрямовуються до вас, купаєтеся в них!.. — шановні браття по розуму.
       Очі-очі, білі зуби… — локон каштанового волосся.
       Мовчите? Правда очі коле?..
       Прозоро-зелена косинка на витому каштановому волоссі… усміхненої дівчини… — й прямий проділ… на охайно підстриженому волоссі… юнака поруч… — журнали якість… бюлетені…
       Харизмати?..
       Голову ш-шиєю наліво… й донизу… — ноги-ноги-ноги… — гаманець?! — ноги-ноги…
       Де гаманець?..
       Недопалки… папірці-папірці… — випрасувані складки темних штанів… й складки темної… спіднички… — не обов’язково вони харизмати. Швидше, п’ятидесятники…
       Видихнути повітря. Ноги-ноги…
       Наговорив ти всілякого, любий, — змішав, як мовиться, грішне з праведним… Первісні люди чимало чого робили, наприклад, носа, вуха й інші частини тіла проколювали й різні предмети в отвори вставляли — кільця й таке інше, й бували вони досить масивними, предмети, й об’ємними, й що? — іншопланетяни в тому винні? Людські жертвоприношення були поширені практично серед всіх стародавніх народів, а тому числі й давніх євреїв, згадай вітхозавітну притчу про Авраама, який ледь не приніс у жертву Богові свого сина. Так, ангел перехопив його руку, але сама притча говорить про те, що «вибраний народ» щодо людських жертвоприношень був у курсі. Та й сам Ісус Христос приніс себе в жертву заради інших людей, іншими словами, вчинив людське жертвоприношення, тільки сам по відношенню до себе… Коротше кажучи, тема виходить за межі твого звинувачення, що хтось там кимось харчується. У доколумбовій Америці людські жертвоприношення й справді були поширені надміру й якимись були збоченими… чи вишуканими?.. — наприклад, ацтеки для богині родючості, не вимовити, як звали, відбирали найвродливіших дівчат… — ну, гаразд. Не будемо продовжувати… — щодо того, що в земних народів не заведено так просто знищувати людей… — дурня. Від початку й до останніх часів люди тим і займалися, що «без потреби» знищували одне одного. Не обкладали даниною чи податками, не примушували на себе працювати, а тупо знищували — навести приклади? Й не обов’язково чужі народи, а й свій власний, — а винні чомусь іншопланетяни. За принципом, «хто всрався — невістка».
       Білі-білі зуби дівчини з журналом. Легка косинка й блискуча стрічка в локоні… каштанового волосся… — прозоро-світла блузка з виразним ліфчиком… — темна спідничка. Випрасувані скла-складки… — округлі коліна. Якась трохи старомодна й надто… відверто-жіноча вона, як для віручої… — хоча хто їх, харизматів, розбере. Чи п’ятидесятників… Плодіться й розмножуйтеся…
       Світла сорочка юнака… — прямі вилиці й білі-білі зуби. Такі ж вони обоє доглянуті. Гарні й незаймані… — ацтеки б їх принесли вам у жертву, шановні браття.
       Поглядом проз ноги-ноги… — налі… наліво…
       А ви до мене приклепалися.
       Гамане-ець?..
       Де ж гаманець, шановні мої браття по розуму?!. — недопалки-папірці.
       Не треба тут локшини на вуха, шановні браття, — не треба. Ви з нами з самого початку на цій планеті, від самих, як мовиться, пелюсток, — вогонь подарували в образі Прометея, знання передали… ремесел навчили… — й якби вам огидні були, неприйнятні людські жертвоприношення, то так би й сказали… чи дали зрозуміти… — як в мультику, пам’ятаєте?.. — де два іспанських авантюристи потрапили до індіанського племені і яких прийняли за богів, там Елтон Джон ще співає, — мовляв, не треба нам у дар людей вбивати, а золото приносьте, — шановні браття. Ви ж так не сказали. Можливо, навпаки, — золота нам не треба, а людей давайте, в нашу честь вбивайте… — я фантастику любив з дитинства, шановні браття по розуму. Може, тому й переклинило на вас. Зоряне небо, пізнання Всесвіту… контакти з іншим розумом… — стрункі красиві люди в сріблястих костюмах… ясні лаконічні слова… жертовність… — тьху ти! — й тут це словечко… — готовність пожертвувати собою заради людства… віддати своє життя заради інших… — таке майбутнє. Щодо ставлення до розумних істот з інших планет… — візьміть «Важко бути богом» Братів Стругацьких. На іншій планеті, яка дуже схожа на Землю, й населена істотами, що, власне, й не відрізняються від людей, як резидент живе землянин, Румата, — довкруг «темне середньовіччя», й свої зусилля він спрямовує на те, щоб захистити… вберегти паростки розуму, світла, добра на планеті… — врятувати тубільців, можливо, незаможних і нешляхетних, зовні непримітних, але без яких… без їх творів, наукових праць, відкриттів… — ускладниться, а то й унеможливиться розвиток їх цивілізації… Отак от мають поводитися прибульці на інших планетах. Шановні мої браття по розуму. А не примушувати бідних аборигенів вбивати тисячі, десятки тисяч одноплемінників… — однопланетників! — для своїх потреб. Щоб якась авторитетна член екіпажу, біолог, з ім’ям, яке важко вимовити… і яку з повагою називали «богинею родючості», спонукала до того, щоб знаходити найгарніших дівчат, вбивати, здирати шкіру, смажити й з’їдати… — дико вибачаюся за такі подробиці. Але не таким я уявляв собі вас, шановні мої браття по розуму. Не таким я уявляв собі Космос. Для мене Космос — це краса, гармонія, сила… розум… А, виявляється, що Космос — кривавий ідол, який живиться стражданнями й смертю… — що ви можете сказати на це, шановні? Хоча що тут скажеш…
       Прямі складки спіднички… округлі коліна… — годі вже нишпорити очами по-між жіночих ніг, гаманця шукати, ще подумають, що маніяк.
       То що?..
       Що?
       Що скажете, шановні браття?
       Сам знаєш, що ми скажемо. Усе, що ти тут наплів, — дурня.
       Де ж дурня?! Чого дурня? Я щось видумав, не так сказав? Вас, що — нема?.. Ви тут не з самого початку?..  Криваві жертвоприношення — ви до них не причетні, ні?..
       Ти віриш в Бога?
       Так!
       Ти віриш в те, що після смерті тіла твоя свідомість продовжуватиме існувати?
       Так!
       Ти віриш, що в фізичному тілі твоя свідомість отримує можливість змінюватися — очищуватися, нарощуватися, посилюватися, — що повернутися в той інший, справжній світ ти зможеш кращим і на вищому рівні?
       Так!
       То якого ж хріну ти причепився до цієї Землі?!
       Ноги-ноги…
       Залиш її в спокої! Що і як тут відбувається… навіщо… — все одно не втямиш. Як дитина, яка побачила в телевізорі операційну й страшенно налякалася тим, що люди в масках і халатах ріжуть когось ножами й кров бризкає на всі боки!..
       Ноги-ноги… — конуси молочних залоз туди-сюди.
       «Здєсь?!»
       «Здєсь», «здєсь»! На цій планеті!..
       Стаканчики й біла кулька — стук-стук.
       Господи, Ти тут?
       Стук!
       Ти тут, чи де?..
       Кошлате сонце над сірими дахами «хрущовок»… — нема тут нікого.
      Нема прибульців з довгими щупальцями… нема демонів з червоними очима… — нема в цьому світі й Бога. І ангели по небу не літають і хором не співають…
       Єдине місце, де є Господь Бог… де є Сатана й ангели… — це твоя свідомість, душа… — о-он там от, в голові, постукай по ній пальцем, — та ніхто не дивиться, постук!-тук!-тукай… — отам от вони, в тобі.
       Як на полі бою.
       Сухий вітер в обличчя.
       Пил.
       Утямити себе на майданчику перед метро, — в людських струменях, як травинка на вітрах… в поштовхах чужих плечей… ліктів… — й що тепер? Та нічого. Жити як живеться. По-можливості по правді… по закону… Віддавати перевагу добру там, де є вибір. 
       Відчути шорстко-теплий граніт долонями й головою — в’язко-жарке повітря.
       Витягнути з пачки цигарку… сірники… — торохкотнути, — й ч-чирк! чирк! — припалити.
       Гостро-темні бусинки очей.
       Міліціонер.
       Види-их!-нути повітря. Ноги-ноги…
       Цівка в’їдливого диму з-під пальців… — змахнути туди-сюди долонею.
Усе гаразд… Нічого такого не роблю… Нікому не заважаю… стою собі, курю… газету читаю… — п-пальцями в сумку, — й назовні, — читати: «…криваві сліди від наручників, чорні плями від кийків по всьому тілу…» — та н-ну! — іншу газету!.. — «Секретні ешелони для українських жінок».
       Нема мені чого боятися… шановні браття… — «…після вироку київського трибуналу кинули нас, душ триста дівчат, у товарні вагони й повезли на схід…» — у мені Господь Бог… живе… — «…й прямісінько у табір до кримінальних злочинців. Як же вони накинулися на нас, терзали наче звірі! Мене врятувало лише те, що зеківський авторитет накинув на мене оком, і коротко й страшно сказав: «Будеш моей лагерной женой»…» — та н-ну його! В сумку.
       «Коротко й страшно сказав»!.. — за тих обставин те звучало… не так уже й… страшно…
       У пальцях? — цигарка. Цівка диму в’їдливо догори. Саркомно-жовті поздовжні плями смоли й нікотину на білому в синюшну смужку папері цигарки.
       Рота перекривити! Бо-о-же мій!.. — не так треба було цей матеріал подавати! Стисло треба було. Суворо. Факти самі говорять за себе…
       Звести руку догори… — затягнутися.
       Ро-ота перекривити…
       Й відчути щось стороннє… ззаду-збоку… — й, не озираючись, знати, що постовий міліціонер… — подивився ще раз. Три сотні вродливих дівчат у табір до кримінальних злочинців. Як мені видається, трохи забагато, Господи.
       Вирожевіле жевринки… під сірим шаром попелу… — й безладні клуби синього диму.
       Ну?
       Стою собі, курю. Що, курити не можна?
       Не можна. Куріння в громадських місцях заборонете. За порушення — штраф.
       Та всі курять! Он чоловік з цигаркою!.. Он дівчата смалять втихаря від матусь… і женихів… — он, взагалі, хлопець йде собі, курить, зараз кине недопалка під ноги, наче так і треба. А я стою біля урни й навіть попіл туди збиваю!..
       Десь бачиш табличку: «Місце для куріння?»
       Та де його, в повітрі прибити ту довбану табличку?! Курять біля урни й викидають туди недопалки! Це місце для куріння, так заведено!..
       У Кодексі про адміністративні правопорушення нема поняття «так заведено». Куріння в громадському місці — порушення статті такої-то розділу такого-то. Тому працівник правоохоронних органів має право і обов’язок притягнути тебе до відповідальності. Доставити в дільницю й скласти протокол. Потім суд накладе на тебе визначене законом стягнення.
       Та йдіть ви… самі знаєте, куди, шановні браття! Усі курять!.. Та що курять — он шахраї людей на бабки розводять! І що?.. А нічого! А мене потягнуть у дільницю за те, що я стою собі тихенько й пошмалюю біля урни?..
       Ти за інших не відповідай. Ти за себе відповідай. Не порушуй закон. Твої слова.
       Вики!-нути недолалка. Об!-бананову шкірку — й на асфальт.
       Треба ж!
       Ну й чого знову не в урну?!
       Так не щастить!.. Вдруге кидаю й не можу потрапити в урну… Ступити крок, другий, — підняти з асфальту… — ну, може, й не в саму урну, а десь збоку приткнути?.. Десь біля бананової шкірки…
       Гля... — глянути на міліціонера.
       Темне волосся з-під блискучого козирка фуражки… гостро-темні очі... — й відвести власні очі.
       Тричі: ха-ха-ха!
       Полководця він, бачте, — назвемо своїм іменем, — Сатану, — не боїться, — його Господь, бачте, захищає, — а вусатого якогось мента з кийком налякався до всрачки.
       Прокаш!-каш!-лятися.
       Щосили втримати себе на прямих ногах в невпинних… автомобільних гудках… — стою тут… нікого не чіпаю… нікому не заважаю… — зрештою, маю журналістську «корочку» в боковій кишені теніски… — захистить в разі чого… як уже була… захищала… — вибиті зуби… поламані ребра…
       Х-ха! Яка, блін, журналістська корочка?! У тобі  Господь Бог! Він тебе захищає!..
       «Здєсь?» — стук!
       У морозяно-гострому лункому повітрі — фуфайки, фуфайки… — тупотіння чобіт… — баби! баби! — кров на снігу… — й члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
       Біленька кулька: туди-сюди!
       О-очами себе, як пружиною, назад, — руки-руки на асфальті… спини… — й що міліціонер?.. — кокарда… темні очі… — наче тримає… собою…
       Господи…
       Ти ж бачиш мене, так же? Любиш?..
       Відчути, як повіки… наповзають на білки очей… — заплющити їх.
       Баби! Баби! — сотні баб!.. — й шалені очі!.. — й тупо-тупотіння чобіт!.. — ув морозяно-гострому лункому повітрі… — темні фуфайки, фуфайки… — й кров на снігу… — й члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
       Розпл-лющити.
       А тебе, жіночко, куди несе?! Тебе ж зараз обберуть до нитки! Уже в літах, повинна розуміти, що до чого…
       Перед ножем, що поблисками… туди-сюди… — прямо подивитися в несамовиті очі того й водночас ясно й прямо в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! Якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім єством своїм відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу не втрапив… усе буде гаразд…
       Червоне кошлате сонце над дахами… — «…вибиті око, зуби…» — величезні колеса автобуса.
       Члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
       Вди-ихнути повітря.
       Кількома стрімкими кроками наблизитися до мента й під ніс йому «корочку»! На ваших очах відбувається злочин, шахрайство! Чому не реагуєте?!.
       Ну?!
       Па-цан-ва.
       Й отой от, з короткою зачіскою, хто трохи віддаля й збоку, — очами взяв, — і глянув.
       Нічого не вдієш, доведеться: в прозоро-сірі очі… — власними очами, — й доволі. А тепер кудись убік… — цигани… валізи, валізи… — й знову голову, — шиєю назад, — й очами! — не обов’язково прямо в очі, в той лиш бік, — і підборіддя припідняти. Салабони. Сосунки прищаві. Боятися вас буду.
       Достатньо.
       Видихнути повітря… Тепер сумку на плече, — й нога-ами поволі… ногами… — спокійно ступати, впевнено… — правою! лівою! — й сумкою по заду: геп-геп! — ану стій.
       Стій-но, кажу. Отак.
       Повернися, візьми тітку за руку й скажи: «Схаменіться! Вас же зараз обберуть до нитки!..»
       Чого закляк?!
       Нумо йти чинити добро!
       Ногами! Ногами! — нічого, нічого, перевтомився трохи, так і справді неважко поїхати, — ногами в асфальт! ногами! — воно вже й справді… далеко заходять… ігрища… — капища! погаські капища! — тихо. Ігри в іншопланетян… — давай-но щось адекватне. Гарно попрацював на тижні… На наступному обов’язково треба написати про ґаражі… доробити «Білу гарячку»… — гиля! гиля! — біжить боягуз, увібравши голову в плечі, ухиляється від того, щоб чинити добро — наступ!-ного тижня! з новими силами!.. — але не більше одного лівого матеріалу на тиждень, та й не зможу більше, треба й про політику не забувати, а там і без лівих матеріалів вовік усього не розгребеш… було б добре один лівий матеріал на два тижні, просто чудово, але й те навряд… — гиля! гиля! утю-тю! — та не біжи так! Давно вже позаду нема нікого… — просплюся, допишу «Білу гарячку», й що там дописувати, п’яний виблядок убив нормального хлопця, й за що вбив, за те, що той ножика відібрав, звичайного собі ножика з рожевою пластмасовою ручкою й довгим лезом, спокою той ножик не давав, — ходив собі, про щось думав, а про що він міг думати?! — для того, щоб про щось таке думати, треба на відповідному рівні перебувати, а щоб вийти на відповідний, вищий рівень, треба базу мати, — фундамент! — він же не вчився ніде… пиячив… — утю-тю! — та-ак, з фундаментальними речами, як наприклад, інстинкт самозбереження, в декого все гаразд — принципи-принципами, та якщо справа стосується шкіри, всі вони буль-булькають аж на саме дінце… на гли-ибину… — та не біжи так, кажу, й сам уже захекався… ніхто за тобою не женеться… — поздовжні прямокутники «хрущівок»… дитяча карусель… асфальт… — запаволочені очі з-від решітки… наливайки… — ну, аби не остання.   

Наступна сторінка      

Додати коментар