Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (04)

Попередня сторінка                                                                               

                                                                                5.

       Пошарпаний виснажено-жовтий паркет. Запилене віконне скло. Незворушні гіпсові квадратики вестибюля.
       І куди тепер?
       Білі квадратики, мертве кружальце кнопки ліфту, — понуро затемнена, врізана в глибину стіни, ніша.
До себе в кабінет, чи до Славика? Чи, може, в буфет?..
       Кружальце кнопки, що зсередини враз, — жовтавим світлом, проз яке гостро-червоним стрілка догори, — й гулом, наче спрямованим стрілкою туди ж, догори, — до вищих і ви-і-іщих тонів.
       Куди?!
       Гул, який устиг стати звичним до нечутности, — відродився тим, що обірвався. Й начебто за спонукою того — уклякли в очікуванні стрімкого руху в обидва боки, — дверцята ліфту.
       Зараз розкриваються, й звідти, — знаю, хто! — Семен.
       У німому просторі жорсткого світла із запиленого вікна, — уповільнено й важко дверцята на-а-астіж! — й із затемненої глибини кабінки… — от, невдача, Денисюк.
       Бліда шкіра обличчя, немов-би напнута на череп, — швидкі й діткливі очі, — зараз спитає: «Ну як? Жалкуєш, що від нас пішов?..»
       Ні! Не жалкую!
       — Пізніше, Васильовичу!..
       Порухом плечей, — протиснутися, розвернувши його й ледь не заштовхавши за собою в кабінку, — й одразу ж натиснути кнопку другого поверху, — і ще якийсь час споглядати, як він вдихає повітря, аби щось закинути в кабінку голосом, — як дверцята полегшеним гуркотом його привідкритого рота з обох боків, — г-гах! — і все довкола гулом… — дони-изу…
       Дійняв.
       Сірий пластик стін… — прохолодно-вологий і гладенький пальцями.
       Й на затамовано-сірому тлі, поволі нарощуючись, — багряно-темне очей Валентини Григорівни. Дедалі темніше… погідливіше… — й виспрагле Вітькиних очей! — й ви-ирячене очей Віолети Степанівни! — й побли-бли-блиски в Славикових окурярах!.. — одне за одним, як спалахи слайдів на екрані стіни, — й наразі втямити, що сам екран поволі забарвлюється блакитним… зосереджується в округло-чорні зіниці й прозорі сині роговиці… очей практикантки… — й відчути своє тіло на двох довжелезних ногах, здійняте плечами в мерехтливий простір під стелею, обмежений з усіх боків стінками, — й усвідомити саму кабінку, що стрімко падає в тунелі шахти кудись дони-и-изу, — й сприйняти тілом, з-від ніг у тулуб, — як ліфт зупинився.
       Удихнути повітря й зворотнім гуркотом в обидва боки, — вловити кілька пар чужих очей. Із «Вечірки» зграйка. Й Вітлична з ними.
       Розпрямити плечі й надати поглядові належних твердости й іронічности: перепрошую, пані й панове, спочатку дайте вийти. Незважаючи навіть на те, зокрема це стосується вас, пані Вітлична, що я висвітлюю останні політичні події дещо з інших позицій. Ви ж не заперечуєте право людини мати переконання, відмінні від ваших? Як щирий демократ… Чи демократка?
       Й ногами в підлогу, ногами, — сутінковим коридором, — все ще перебуваючи в маячно-блакитному очей, що продовжує втримуватися попереду, — й зусиллям звіяти його! — й кудись себе в інше: даруйте, Степановичу, я не шкодую, й ніколи, переконаний, не шкодуватиму, що пішов із вашої зачуханої районки. Поштовхом ступні спрямувати тіло вбік, — і зіщуленими, а відтак розширеними, — чи є хто знайомий?.. — очами в опинитися в просвітленому сорочками й білими зубами… широкому й рухливому… в маленьких червоних цятках… запаху кави… — просторі буфета.
       Й о-он.
       Про вовка помовка, а він і тут. Семен. За столиком у кутку… — і з ким же? — краватка, скельця окулярів… — та зі Славиком, з ким іще?.. Розмовляють про щось за кавою.
       Грузьке джинсове тіло на замалому, здається, стільці, й ноги колінами врізнобіч, — й рука з горнятком у пальцях, — неквапно до губів, — й губи-губи, — на широкому й розчервонілому, трохи набряклому, обличчі серед недбалих пасом жирного темного волосся, — й маленькі гострі очі, — зосереджено й пильно, — в Славикових окулярах. А відтак десь у того за потилицею… — в порожнечі червоненьких квіточок серед зелені вазона на підвіконні.
       А змінився. Що погладшав і під «вільного художника» косить, — одне. В погляді з’явилося щось інше… щось неквапне… тривке…
       Підійти?..
       Ні.
       Мав би відчути, що стою й дивлюся на нього, й у свою чергу глянути, — тоді й кивнув би. Й мабуть, що підійшов…
       Кудись себе… тілом… — у чергу.
       Жорстке сонце з-від широкого вікна навпроти, важкі крила вентилятора поволі одне за одним… червоні квіточки, заплутані в зелені, — кавоварка: клац-клац! — гнучкі голі руки біля кавового автомата.
       А все ж таки прикро, що так у нас усе… через пень-колоду… — найближчими ж друзями колись були. І щоб зараз не підійти… не привітатися…
       До Сла-авика він… бачте… — ну-ну. А-а, того, а практикантку куди поділи?.. — вбили й з’їли. Й сидять собі, розмовляють за кавою… — й про що, цікаво?.. — відчути власну спину… потилицю… — зосередитися: «…дня тут не затримаюся…» — ні, не вони… — «…двадцятим кеглем!..» — та ні! — «й не сумнівався…» — так. Семенів голос… — «Тоді навіщо цей наїзд?» — Славиків. Та-ак, Семен на нього наїжджає… цікаво… — «Усе мій невиправданий оптимізм. Ще жевриться надія, що люди є кращими, ніж вони є насправді…» — та ну їх! Уже й забув, як воно. Сидіти й до посиніння з’ясовувати, хто є кака, а хто цяця… Розпрямитися. Усе в мене, Семене, в нормі, як бачиш, живий і здоровий, поставу маю впевнену, погляд твердий… насичений… — стою собі, нарис обдумую… — «Білу гарячку»… — в чому проблема? Смислу нема в матеріалі? Та в тому й смисл, що нема смислу! Показати повсякденність і безглузду жорстокість того, що сталося. Ні за що, ні про що вдарив іншого ножем у груди й не тікати кинувся, а до скатірки з наїдками та пляшками, вхопив пляшку вина й випив прямо з горла. А наранок не пам’ятав нічого. Ось так і живемо… шановні… — й це, зазначте, відбувалося на Великдень, коли кожному з нас належить… того…
       Кавоварка: клац-клац!
       Озирнутися?.. — та сидять. Тільки очі в Семена вже трохи інакші. Гострішими стали… рухливішими… — уже знає, що я тут. Побачив.
       Ну що? Глянеш, ні?..
       Відвернутися.
       Рівно поголена потилиця… чоловіка в черзі попереду… — сніжно-білий комірець сорочки.
       Зосередитися: «…в цьому світі є абсолютним, Станіславе? Нічого в ньому нема й не може бути абсолютного, в кожного своя правда, кожен має свою точку зору, але вона, точка, може знаходитися в різних місцях, може на вершині гори, може в затхлому сараї, а може в чиїйсь дупі, як каже Віолета, знаходитися твоя точка зору, Славику, тож як їх ставити на один рівень? Як можна порівняти систему координат лебедя, що парить у височині, і зашугарного мерина, на якого ляснули батогом і загнали назад у стійло?..» — те-те-те, те-те-те! Язик, як помело. Аж соромно, чесне слово.
       М’яке очей буфетниці.
       — Мені кави, Любаню, — вимовити й відчути чіпке Семенових очей потилицею. — Й перекусити чогось. Когось би з’їсти. Х-хе!.. Як не прем’єра, то курку. Й салат якийсь. Помідорчиків…
       — Усі такі заклопотані.
       — Весна. Картоплю саджають, уряд знімають…
       Хвильку. Весна… — г-ги! — час саджати уряд. Ні! Саджати прем’єра!.. «Весна. Час саджати прем’єра»… — заголовок такий.
       — З вашим урядом!.. Радіо включити не можна.
У нас, ясна річ, не піде. Вітличній підкинути?..
       — І що у вас новенького? — низьке голоса й гнучке руки, — до скляного в жирних патьоках грилю. Спрокволе курки… манівним розтулених ніжок… — в нестерпно-пекучому середовищі довкруг жовтогарячої спіралі.
       — У парль-ламенті?.. — вимовити, мимоволі глитнувши слину. — Треба було в Вітличної спитати. Вони ж тільки-но тут були. Народна газета… А ти, як представник того самого народу… До речі, як зайде на каву, можеш підкинути ідею. Що, мовляв, картоплю саджають… й уряд уже варто… того…
       Відчути позаду порух… грузько-темного… — пішов.
       Клац-клац.
       — Гризетеся?.. — врівноважено-сірі очі. — Вічні ваші «м’ясорубки»…
       — Життя, Любаню. Життя є боротьба…
       — З ким?..
       Затишні очі… запаху смаженої курки… — з ким боротьба? З Богом?.. — що ти дивишся на мене, Любо, чогось хочеш?.. — а-а. Гроші.
       У задній кишені.
       Вивернути в лікті руку й мимоволі зронити погляд до столика в кутку. Краватка. Скельця окулярів… — порожнє стільця поруч. Так. Пішов…
       Ось гроші.
       Піднос… мисочки з куркою і салатом… філіжанка з кавою… — й куди? — та до Славика ж, за столик.
       — Дозволите, пане?.. — зронити.
       Скельця.
       — Дозволям.
       — Прям таки польський сейм…
       Хлібні крихти на блискуче-вологій поверхні столика. Ум’ятина в стільці. Після Семена лишилася… — розвернутися, й куди задом?.. — та в ум’ятину, куди ж іще.
       — Таких, як ти, в сеймі й близько не було.
       Відчути задом затишне ум’ятини… ще тепле… — посоватися туди-сюди.
       — Хто зна, Славику, хто зна… — звести очі. — Ну що Семен? Яким був нехлюєм, бачу, таким і залишився. Сказав би, що у нас тут заведено після себе столи протирати. Он у кутку на теці ганчірки…
       — Такі, як ти, Славинський, нам на стіл подавали й збрую чистили.
       Видих-нути повітря.
       — Ну що за сьогодні за день такий?.. — мовити. — Хамлять усі… Ти, Левченку, не дуже мені хами. Били ми вас триста й чотириста років тому, і зараз поб’ємо, якщо хамити будете…
       — Звідки ти взяв, що тобі на вихідні в Андріївську церкву?
       Блискучі ске-скельця.
       — Редактор наказав! Викликав до себе в кабінет, поправив краватку і врочисто виголосив: наказую в неділю о такій-то годині прибути в Андріївську церкву.
       — О тринадцятій.
       — Так, о тринадцятій. З Вітькою-фотокором. На масонів.
       — Ясно.
       — Діло ясне, що діло темне…
       Ви-идихнути повітря: запилене скло… полив’яний вазон на підвіконні… червоненькі квіточки в невпинних… чіпких листочках… — й у-у-ув-дихнути: хлібні крихти… сочисті помідори, наче сповнені кров’ю… безсоромно розтулена ніжками курка…
       — Даруй, Славику, я тут, того… обідати зібрався…
       Довгими па-а-альцями до курки, — й за ніжку з обох боків, — п-пальцями, — розл-ламати, — й до рота. Зубами-губами в соковите м’ясо, — увіп’ятися.
       — А писати як збираєшся — «за здравіє» чи «за упокій»?
       — А ту-обі у-як краще?.. — очами з-від зубів-губів, — в окуляри. — Склади директиви. Тільки напиши ро-узбірливо. Щоб я чого, не дай Боже, не переплутав.
       — Тобі їх ще не дали?
       Прожу-жувати… — проко-овтнути.
       — Послухай, Славику, ніяких директив мені ніхто не дає . Я пишу те, що вважаю за потрібне.
       — Усіляку маячню.
       Пал-льці… — жирні.
       — Яку ще «маячню»? Ти про що?..
       — Ми одна газета, Славинський, й повинні мати узгоджену позицію. Я даю матеріал доктора історичних наук, в якому розіставлені крапки над «і» з приводу Змієвих валів. Володимир наказав їх звести. Тут без варіантів. Й раптом ти вламуєшся з якоюсь маячнею про «праукраїнців». Мені потім дзвонять і запитують, як це розуміти.
       — Я теж, Левченку, на чиїхось висновках грунтуюся, й теж, до речі, доктора наук…
       Серветки?.. — нема.
       — Фізико-математичних.
       — Яка різниця, яких наук?.. — вимовити. — Він тридцять років присвятив вивченню Змієвих валів! Кожні вихідні їздив на вали зі студентами!.. Й мені не довіряти його висновкам? Чого це раптом? Тому що хтось, обвішаний званнями, як бряцалками, несе й справді маячню, яка не узгоджується ні з фактами, ні зі здоровим глуздом? Не зрозуміло навіть, навіщо… Хоча, чого там, зрозуміло. Щоб, не дай Боже, не зачепити «священну корову» радянської історіографії про Київську Русь як колиску «трьох братніх народів».
       Округлі скельця окулярів.
       — Його висновки грунтуються на історичних документах й археологічних знахідках.
       — Це яких таких?! Ти про давньоруську сокиру, яку знайшли… навіть не в валу, а під валом?.. Мало як і коли вона потрапила туди…— ске-кельця. — Послухай, друже. Я тобі вже все сказав. Я не збираюся писати ні про масонів, ні про ґебістські розробки, ні про технології масового кодування! Чого ти причепився до мене, як п’яний до радіо — заграй та заграй?!
       О-о-округлі скельця…
       — Що ви за люди? Чого вам усе обгадити треба? Звідки ти взяв про «ґебістські розробки»? Про «технології масового кодування»? Зайвий раз переконуюся — що з хамом не роби, в що його не одягай, куди не веди, а в нього все буде по-хамськи. Він і в палаці стане роззиратися, в якому кутку відлити.
       Стілець р-рипом! — темне спини.
       Сам хамло!
       Звести руки й увт-терти пальці в пальці, — мочками великих ув вигини вказівних.
       Крила вентилятора по колу… й знову по ко-олу…
       Хам ніколи, Славику, не відливав по кутках у палаці! Буде тобі прислуга в палаці мочитися!.. Зморозив дурню й пішов з гордо піднятою головою!..
       Кавоварка: клац-клац!
       Крила вентилятора поволі по ко-о-олу… — ну його все. Працюємо. «Біла гарячка»… — понажиралися, й що?.. Стали викаблучуватися одне перед одним… ножика віддавати-відбирати… хтось когось пиронув… — де ж тут нарис? Це замітка на п’ятдесят рядків у кримінальну хроніку! Мовляв, «у стані алкогольного сп’яніння, на грунті неприязних стосунків…» — та й узагалі. Не бачу я цього матеріалу… не відчуваю… — треба було Петрові в пузир лізти?.. Такі, як він, живуть тихо, тримаються подалі від таких, як Микола… водіїв начальників міліції… — так ні. У компанію до нього вламуватися… ножика відбирати, розмахувати ним… — а Микола?.. Йому навіщо було викаблучуватися перед Петром тим недолугим?.. Бачить, п’яний у лісі з ножем, — відбери. Вгомонитися не може?.. — заламай. Сил не достає?.. — друзів поклич. Був же, видно, з такими, як і сам… — так ні. На ноги перед ним схоплюватися, куртку розстебати, «якщо такий дурний, то бий», казати…
       Клац-клац!
       Кри-и-ила… по ко-олу… — що воно, й справді, сьогодні за день такий? Віолета обгавкала… Валентина зі мною, як з хлопчиком… Славик хамить…
       Широке вікно навпроти… запилене скло… — шматок курки на столі. Хлібні крихти…
       Наче й не оглядач я зовсім, а стажер… якого взяли з районки… — наче вернулися часи, коли я сидів-довбався з друкарською машинкою, а вони… Валентина Григорівна з Семеном… — розмірковували в буфеті за кавою, чи виганяти вже мене, чи ще трохи почекати…
       Кла-клац!
       Це він усе, Семен, він! Заявився, й усе наче три роки тому!..
       Мерехтливо-червоні квіточки в невпинній… чіпкій зелені вазона на підвіконні. Віте-вітерець з-від вентиляра, — в обличчя. Змієві вали вам. Стоять собі й стоять, мало кому відомі й кому потрібні… Сміття під них скидають, пісок копають, рівняють з землею, як трапляться на дорозі… Хапоне місцевий жлоб пустир з захаращеним пагорбом, прижене грейдер з екскаватором і зрівняє в момент — і ніхто з довідочкою не прибіжить, що це, мовляв, археологічна пам’ятка й охороняється державою, бо ні хріна не охороняється!.. Якщо ти, Славику, не в курсі, то Змієві вали в абсолютній більшості не мають в Україні жодного статусу!.. Ну, може, там кількасот метрів у Василькові, може, ще де… Але кілометри й кілометри валів, що тягнуться по лісах і полях, з правової точки зору — це просто пагорби… чагарники… Отака от хрінь. Нікому вони не потрібні, ці вали… Розкриєш товстелезний фоліант українського історика про давніх слов’ян, то слова про них не знайдеш… Наче й не було зовсім… — але варто лиш тикнутися, манюньку фітюльку в газету дати з кількома фото, як одразу ж переполох! Одразу ж з’ясовується, що всі, кому треба, всі в темі!.. Жорстко тримають ситуацію під контролем!.. Ду-уже комусь вони небайдужі, ці Змієві вали… Станіславе Івановичу… — кри-ила по ко-олу… по ко-о-олу… — після смерті вченого-математика, ну, того самого, доктора наук, в його квартиру навідалася якась жіночка, начебто співробітниця Іституту історії, мовляв, допомогти розібрати архів, — туди-сюди, й повиносила документи… — робочі щоденники, детальні карти валів… — по ко-олу… о-олу… — прям таки шпигунські пристрасті довкруг нікому не потрібних… насипів по лісах і полях…
       На н-ноги й наздогнати його біля ліфту?! За лацкани піджака — п-п-пальцями, — й ув окуляри, що побли-блисками, — про шляхетних лицарів, які відливать по кутках у палацах! про насипи серед смітників, за якими стежить пильне око спецслужб!.. чи таємних орденів…
       Кри-ила вентилятора по ко-олу…
       Відчути, наче сам обертаєшся… поволі слід за кри-илами вентилятора… — щось воно все сьогодні… наче зрушене з реальности… — «Біла гарячка»… масони, іншопланетяни… шляхетні лицарі з ґебістськими технологіями… вчені-історики на таємній службі… — практикантка якась вималювалася. А які-такі практикантки можуть бути в кінці травні? Зараз сесія в університеті!..
       Кавоварка: клац-клац!
       Та дурня!
       Втомився просто. Й спека…
       Спаплюжена… поґвалтована курка на тарілці… — пал-льцями до неї… — й до рота. Узятися жувати.
       Віте-вітерець з-від кри-ил… крил вентилятора… — мало що там у них зараз… в університеті… — може, практичне заняття яке… чи пару заміток треба для курсової… чи для заліку…
       Проко-оувт-нути.
       Прозоро-блакитний вітерець… теплий… — в якому хочеться заплющити очі. Світле волосся в струменях вітру… Випукле ключиць з-під футболки… гостре конусів… грудей… — а от груди в неї, треба визнати, ніякі. Якщо ж врахувати, що за футболкою ще має бути й ліфчик, — то грудей там… всього-нічого…
       Курячі кістки на тарілці… хлібні крихти… — сочисто-червоний край помідора.
       «Стирчать у різні боки, як у свиноматки…»
       Семен.
       На другому десь курсі. По закінченню пари… Однокурсники виходять з аудиторії, й Оксанка серед них… — і його жаркий подих збоку: «Фігурка нічого, але груди…»
       Обт-терти кутики рота великим і вказівним пальцями.
       Гаразд.
       То що, підкинемо через Вален… через Любу ідейку Валентині? Тьху ти! Вітличній! Через Любу ідейку Вітличній? От. Що весна, мовляв, час картоплю саджати… уряд… — зайти до Валентини Григорівни в кабінет, наблизитися до столу… поволі звести й простягнути руку… до улоговинки між грудьми… — а вона як гляне на тебе! Й знати не знатимеш, куди руку подіти… Як від неї позбутися… ампутувати… — соромно. Навіть подумати соромно, що про те був подумав… — посадили вже давно картоплю. Підгортають зараз! Кінець травня!.. — ідейку він підкине. Говнюк.
       Щось воно ззаду… з-від ум’ятини… муляє… — посоватися туди-сюди на стільці. Віолета. В дупу, каже, твій матеріал.
       Широкі кри-ила… кри-и-ила…
       Клац-клац!
       Це він усе, Семен, він! Зайшов до Валентини, посиділи-поговорили, може, й не згадували про мене зовсім, просто подивилися одне в одного своїми очима, — й вона вже поводиться зі много точно так, як і три роки тому! До Віолети заглянув!.. Поговорили про «можновладців», «пе-еревертнів»… «продажних журналю-ю-юг»… — щось раніше вона не затикала в дупу мої матеріли.
       Утямити, як власні плечі… поволі спадають видихом… донизу… — й руки-руки, — кудись би їх подіти. П-пальці чимось… витерти… — були на столиках коричневі такі стаканчики… пластикові… — з білими-білими серветками, складеними в трубочки… — на сусідньому столі он є. Й на іншому є.
       А на цьому нема!
       Куди, Семене, стака-анчика заникав?!
       Та щ-щ-що ж воно ззаду муляє?! — від-дірватися від стільця й п-п-пальцями… в задню кишеню… — а-а.
       Гроші.
       Назовні їх… — зарплата.
       Бач, яка пачка купонів. Сотні тисяч… мільйони… Не вкрадені. Виплачені за те, що висловлюю міркування з того… чи іншого приводу… — х-хе! — не кайлом махаю, не штампую днями одну й ту ж деталь на конвеєрі!.. — а пишу про те, що думаю. Отак от улаштувався в цьому світі.
       Дякую, Господи.
       Крила вентилятора… одне за одним… — зав-зято! — та все нормально.
       Сиджу, руки-ноги на місці, голова теж, — у чому проблема? Семен прийшов? Та нехай собі приходить, з ким хоче розмовляє! Мені що до того? Я й сам давно вже не хлопчик… Не так уже й легко мене зараз узяти… й пхнути…
       Кудись би їх, гроші, — в кишеню джинсів. Давай у передню, щоб не муляли. Працюємо! «Біла гарячка»… — виграшний матеріал. Відірватися можна по повній програмі. Жаху нагнати! Ріки крові пролити!.. А під кінець провести правильну ідею. Зараз теми, пов’язані з вірою, відродженням духовності, йдуть, і гарно йдуть. У що ми перетворили Великдень? Справді, Великий день, коли належить кращим трохи стати… світлішим… от… — порадіти цього дня! — й замислитися: а з якого, власне, приводу радіємо?.. Натомість — привід, щоб нажертися. Куди не зайдеш — усюди п’яні мордяки. А що по селах робиться! Матюкаються, б’ються. І доходить, шановні читачі, до того, що й показую в матеріалі. Понажиралися, стали викаблучуватися одне перед одним, ножика віддавати-відбирати… — в результаті, один зарізав іншого. А наранок не пам’ятав нічого… — отак і живемо… шановні… — буде матеріал. Буде.
       Обрізаний гострим ножем… край помідора… червоного… — виделкою й-його! — й до рота. Відчути, як кров проточується між зубами й збирається… в кутиках губів… — працюємо. Спершу — вступ. Залишаємо, як є. Далі коротенько означуємо обох. Микола. Веселий хлопець, рожевощокий. Не брав дурного в голову й важкого в руки… Водій начальника районної міліції. Не остання людина в селі… І той до нього, щоб замовив словечко перед шефом, і той… На свято приїхав у село, відпочити трохи, повеселитися. Повеселитися. З компанією направився в ліс. Та-ак… І Петро. Похмурий, відлюдькуватий. Вічно носив з собою ножика. Ні на кого не нападав, нікому не погрожував, просто носив з собою ножика. Ножика такого чималенького… Високий хлопець, худорлявий, чорнявий… Усе ходив і про щось своє думав… — ой, тільки не роби з нього Раскольникова!.. Довбень він! Бугай. Тупий сільський бугай. Ніде не працював, тинявся по селу, пиячив… Пиячив. І тоді, на Великдень, почав уже зранку. Пару чарок за сніданком, потім з собою банку браги, й на автобусну зупинку, щоб їхати в ліс… чи дендропарк… — одне слово, там на свята пів їх села збиралося. На зупинці зустрів однокурсника… — однокласника! — він же в університеті не вчився, як дехто… — під мостом випили браги… — як? — стояли, опершись об цегляні стовпи, згори долинав шум машин, на голову щось сипалося, вдолині текла каламутна річка… один відпивав браги, передавав іншому, палили, розмовляли… — про що? — та про знайомих, однокурсників… однокласників… — хто одружився… яка заміж вийшла… Оксанка… — та-ак, випили брагу, захотілося ще. Пішли додому до однокласника… там випили, а потім уже Петро нічого не пам’ятає… На суді однокласник засвідчив, що вони нормально собі сиділи, випивали, як раптом Петро підвівся й, ні слова не кажучи, вийшов з хати… наче щось повело в той ліс… — на другому десь курсі університету. По закінченню пари… Усі виходять з аудиторії, й Оксанка серед них… перед очима вся, з ніг до голови… — відтак його бачили в лісі, Петра. Сидів на пеньку й дивився поперед себе порожніми… невидячими очима… — й Семенів жаркий подих збоку: «Фігурка нічого, але груди…» — й собою, не повертаючи голови: «Що груди?..» — й збоку: «Стирчать у різні боки, як у свиноматки».
       Голі ноги.
       Про що задумався? — та про тебе ж, Наталко.
       Гострі вилиці… трохи розкосі очі… — таки схожа на Оксанку. Тільки завершене вже… в своїх характерних рисах… обличчя…

                                                                   *     *     *

       Сідай, чого стояти. Куди це ти зібралася, де тебе можуть зґвалтувати?.. — не скажеш?..
       Скажи.
       Трикутник збірок на спідниці. Блідо-рожеве шкіри з-за прозорим блузки… й насичено-біле ліфчика… — й оч-чами звідти! — донизу. Коліна… край спіднички… якщо туди рукою… — це можна буде! — навіть сьогодні.
       Підборіддя, тонко стулені губи.
       Кави хочеш?..
       Й ураз опинитися в її широких прозоро-зелених очах, чужих й водночас близьких, — й наступної миті, наверненням, вловити прохолодний поблиск, — як і тоді, коли верескливі дзвінки один за одним в обмеженому стінами й стелею просторі квартири, — й білий ліфчик жалюгідно й приречено зі спинки крісла… до підлоги…
       Червоні губи: тобі ще довго тут?..
       Матеріалізуватися.
       — Сам не знаю, — промовити. — Попрацювати треба.
       — Чого ви всі такі нудні, чоловіки?
       — Окса… Наталочко, я сказав, що треба попрацювати, але ж не казав, що буду працювати. Слухай, присядь. Мені, як чоловікові, негоже сидіти, коли жінка стоїть. Що хочеш? Кави, соку?..
       Окресленим вилиць і розкосим очей, — послідовно, стрімко й пильно, — по всьому, належному тут уваги, — людях, товарах за скляною вітриною, напіввідкритих дверях у підсобку…
       Сочисто-червоне губів.
       — Що там за бодяга з масонами? — спитати.
       Пильне очей.
       — Ну, благодійний той фонд. Про який Валентина з Віолетою гризлися.
       Стрім!-ким руки, — до сусіднього столика з звідти зі стаканчиком з серветками… — й на стіл. Коричневим з білими-білими.
       Чом би й ні?..
       М’яким тіла, — на стілець. Й неквапним, виваженим рухом голого стегна, — одну ногу на іншу.
       — Воно тобі треба?
       — Цікаво просто. Півдня чую дзвін. А хто дзвонить, звідки?..
       Простягнути руку, висіпнути серветку й протерти пальці. Уже начебто й сухі… — об стіл витер, об штани… об гроші…
       — Є така організація. Впливова досить. Забавка для дорослих дядь при владі. А для деяких «жирних котиків» — можливість потертися в ногах, може й кинуть шматочок м’ясця… Олеже, повір, воно тобі не треба.
       — Ну, давай уже, давай, — мовити. — Розповідай.
       — От же, котик, — стриманим подиха й зблиском в очах. — Звик уламувати кішечок… — мочка пальця, — шкірою власної руки. — Якийсь лицарський орден, реанімований із середньовіччя. Шпаги, червоні стрічки через плече… Орденські зірки… Дяді граються, свої діла крутять… Ну й нам обіцяють перекинути дещо на пі-ар кампанію…
       — Зрозуміло.
       — Тут така штука. Якщо навіть по закону, без конвертів, того-сього, то за організацію реклами п’ятнадцять відсотків… — зблиском очей. — Знаєш. Воно ж не тільки на рекламні оголошення… На все поширюється, Олежику. Проводиться через бухгалтерію, приходь до каси, отримай-розпишись. Ти уявляєш, яка це сума, п’ятнадцять відсотків від того, що вони можуть відвалити?
       Власними пальцями по столу, — мимоволі, — тра-та-та.
       — Чого ж сама не берешся? Тобі редактора вламати…
       — Т-те!.. Собі дорожче. Підставляйся бери… Навіть якщо на тебе оформлять угоду й дадуть отримати гроші в касі, то хто ж тобі дасть їх покласти в кишеню? Ділитися доведеться. Складуть списочок, кому й скільки. Редактору, першому заступнику, другому, відповідальному секретареві… Зав комерційним відділом. Головному бухгалтеру, касиру… І десь там, у кінці списочка, й твоє прізвище. Олеже, воно того не варте. Інша справа, якщо там, у самому фонді, домовитися про статтю наліво… Чи якийсь бюлетень допомогти випустити… Але можна так уляпатися… Олеже. Завдання партії й уряду. З годинку побути зі мною ввечері біля готелю «Либідь» і провести додому, як на те буде ласка.
       — А Віолета?.. Вона чого в пузир лізе?
       — Ну, ти її знаєш… Принципи… А, швидше за все, здогадується, що в тому списку її взагалі не буде. Ну що? «Ен-Денисенко, повія, О-Славинський, сутенер». Клас?..
Блискуче зелено-каре очей… — в собі.
       — Наталочко… Бери своїх повій і ставай з ними в чергу. За алкашами, вбивцями… іншопланетянами…
       — Зайвий підпис зашкодить?
       — Мені цілком, цілком достатньо підписів і під своїми матеріалами.
       — Олеже, не вистьобуйся. Погуляємо трохи, розважимося. Проведеш додому. Може, запрошу на каву. З огляду на те, як себе поводив. А написати, я й без тебе напишу. Але якщо вдвох їдемо, тут уже без варіантів. Два підписи.
       — Як же твій благовірний?..
       — То моя проблема. Ну що? Котику-муркотику?..
       — Аж не знаю.
       — У мене мало часу.
       — Якщо просто зустрітися — одне. Якщо ж разом робити матеріал…
       Парфумами гостро.
       — Нема з ким поїхати?.. — промовити. — Та будь-кому тільки натякни. Вітьці-фотокору… Воно й для діла краще. Він знімки зробить, ти напишеш. І ніхто ні з ким нічим не стане ділитися…
       Ну, дивлюся.
       Пронизливо-парфумним, — до дверей.
       Дурень.
       Горнятко кави, — пальцями його за вінце, — й до губів. Уже прохолодна.
       Скверик за вікном… наглухо відділений прозорим склом… — а х-хочеться! — підхопити сумку, скочити в ліфт, виринути у вестибюлі першого поверху, — на прохідній баба Валя проспіває із заскленої амбразурки прохідної: «А клю-ючики?» — розвернутися на ходу, відчуваючи крізь ремінець, як сумка описує в просторі вестибюля півколо, гукнути: «Маю свої!» — й крізь скляні двері — круть-верть! — увірватися в зелень. Щоб світ унизу, раптом збільшившись, розвернувся й став на іншу грань: щоб дідусь з газетою виявився не знизу, а поруч і збоку, щоб він таки виглядав серйозним, культурним дідусем, мав кошлаті брови й читав «Фінансову Україну», щоб на лавочці поруч сиділи двойко дівчат — одна чорнява із зачіскою «під хлопчика», а друга мала довге біляве волосся, — щоб довкола був, — звіринець!
       На затамовано-сірому тлі віконного скла… — спершу лиш ознакою й поволі все виразніше… — пряме світле волосся… пухкі губи… ніс… — блаки-итні очі… — стривай.
       Знову нема обличчя. Очі, губи, волосся, ніс, — наче порізно.
       Розпалася на окремі частини… — відвернутися, — розвіялась в рухливих червоних квіточках… заплутаних у зелені…

 Наступна сторінка

Додати коментар