Павло Васянович ЕНЕЛОДРОМ роман (04)

Попередня сторінка                                                                               

                                                                                5.

       Пошарпаний виснажено-жовтий паркет. Запилене віконне скло. Незворушні гіпсові квадратики вестибюля.
       І куди тепер?
       Білі квадратики, мертве кружальце кнопки ліфту, — понуро затемнена, врізана в глибину стіни, ніша.
До себе в кабінет, чи до Славика? Чи, може, в буфет?..
       Кружальце кнопки, що зсередини враз, — жовтавим світлом, проз яке гостро-червоним стрілка догори, — й гулом, наче спрямованим стрілкою туди ж, догори, — до вищих і ви-і-іщих тонів.
       Куди?!
       Гул, який устиг стати звичним до нечутності, — відродився тим, що обірвався. Й начебто за спонукою того — уклякли в очікуванні стрімкого руху в обидва боки, — дверцята ліфту.
       Зараз розкриваються, й звідти, — знаю, хто! — Семен.
       У німому просторі жорсткого світла із запиленого вікна, — уповільнено й важко дверцята на-а-астіж! — й із затемненої глибини кабінки… — от, невдача, Денисюк.
       Бліда шкіра обличчя, немов-би напнута на череп, — швидкі й діткливі очі, — зараз спитає: «Ну як? Жалкуєш, що від нас пішов?..»
       Ні! Не жалкую!
       — Пізніше, Васильовичу!..
       Порухом плечей, — протиснутися, розвернувши його й ледь не заштовхавши за собою в кабінку, — й одразу ж натиснути кнопку другого поверху, — і ще якийсь час споглядати, як він вдихає повітря, аби щось закинути в кабінку голосом, — як дверцята полегшеним гуркотом його привідкритого рота з обох боків, — г-гах! — і все довкола гулом… — дони-изу…
       Дійняв.
       Сірий пластик стін… — прохолодно-вологий і гладенький пальцями.
       Й на затамовано-сірому тлі, поволі нарощуючись, — багряно-темне очей Валентини Григорівни. Дедалі темніше… погідливіше… — й виспрагле Вітькиних очей! — й ви-ирячене очей Віолети Степанівни! — й побли-бли-блиски в Славикових окурярах!.. — одне за одним, як спалахи слайдів на екрані стіни, — й наразі втямити, що сам екран поволі забарвлюється блакитним… зосереджується в округло-чорні зіниці й прозорі сині роговиці… очей практикантки… — й відчути своє тіло на двох довжелезних ногах, здійняте плечами в мерехтливий простір під стелею, обмежений з усіх боків стінками, — й усвідомити саму кабінку, що стрімко падає в тунелі шахти кудись дони-и-изу, — й сприйняти тілом, з-від ніг у тулуб, — як ліфт зупинився.
       Удихнути повітря й зворотнім гуркотом в обидва боки, — вловити кілька пар чужих очей. Із «Вечірки» зграйка. Й Вітлична з ними.
       Розпрямити плечі й надати поглядові належних твердості й іронічності: перепрошую, пані й панове, спочатку дайте вийти. Незважаючи навіть на те, зокрема це стосується вас, пані Вітлична, що я висвітлюю останні політичні події дещо з інших позицій. Ви ж не заперечуєте право людини мати переконання, відмінні від ваших? Як щирий демократ… Чи демократка?
       Й ногами в підлогу, ногами, — сутінковим коридором, — все ще перебуваючи в маячно-блакитному очей, що продовжує втримуватися попереду, — й зусиллям звіяти його! — й кудись себе в інше: даруйте, Степановичу, я не шкодую, й ніколи, переконаний, не шкодуватиму, що пішов із вашої зачуханої районки. Й поштовхом ступні спрямувати тіло вбік, — і зіщуленими, а відтак розширеними, — чи є хто знайомий?.. — очами в опинитися в просвітленому сорочками й білими зубами… широкому й рухливому… в маленьких червоних цятках… запаху кави… — просторі буфета.
       Й о-он.
       Про вовка помовка, а він і тут. Семен. За столиком у кутку… — і з ким же? — краватка, скельця окулярів… — та зі Славиком, з ким іще?.. Розмовляють про щось за кавою.
       Грузьке джинсове тіло на замалому, здається, стільці, й ноги колінами врізнобіч, — й рука з горнятком у пальцях, — неквапно до губів, — й губи-губи, — на широкому й розчервонілому, трохи набряклому, обличчі серед недбалих пасом жирного темного волосся, — й маленькі гострі очі, — зосереджено й пильно, — в Славикових окулярах. А відтак десь у того за потилицею… — в порожнечі червоненьких квіточок серед зелені вазона на підвіконні.
       А змінився. Що погладшав і під «вільного художника» косить, — одне. В погляді з’явилося щось інше… щось неквапне… тривке…
       Підійти?..
       Ні.
       Мав би відчути, що стою й дивлюся на нього, й у свою чергу глянути, — тоді й кивнув би. Й мабуть, що підійшов…
       Кудись себе… тілом… — у чергу.
       Жорстке сонце з-від широкого вікна навпроти, важкі крила вентилятора поволі одне за одним… червоні квіточки, заплутані в зелені, — кавоварка: клац-клац! — гнучкі голі руки біля кавового автомата.
       А все ж таки прикро, що так у нас усе… через пень-колоду… — найближчими ж друзями колись були. І щоб зараз не підійти… не привітатися…
       До Сла-авика він… бачте… — ну-ну. А-а, того, а практикантку куди поділи?.. — вбили й з’їли. Й сидять собі, розмовляють за кавою… — й про що, цікаво?.. — відчути власну спину… потилицю… — зосередитися: «…дня тут не затримаюся…» — ні, не вони… — «…двадцятим кеглем!..» — та ні! — «й не сумнівався…» — так. Семенів голос… — «Тоді навіщо цей наїзд?» — Славиків. Та-ак, Семен на нього наїжджає… цікаво… — «Усе мій невиправданий оптимізм. Ще жевриться надія, що люди є кращими, ніж вони є насправді…» — та ну їх! Уже й забув, як воно. Сидіти й до посиніння з’ясовувати, хто є кака, а хто цяця… Розпрямитися. Усе в мене, Семене, в нормі, як бачиш, живий і здоровий, поставу маю впевнену, погляд твердий… насичений… — стою собі, нарис обдумую… — «Білу гарячку»… — в чому проблема? Смислу нема в матеріалі? Та в тому й смисл, що нема смислу! Показати повсякденність і безглузду жорстокість того, що сталося. Ні за що, ні про що вдарив іншого ножем у груди й не тікати кинувся, а до скатірки з наїдками та пляшками, вхопив пляшку вина й випив прямо з горла. А наранок не пам’ятав нічого. Ось так і живемо… шановні… — й це, зазначте, відбувалося на Великдень, коли кожному з нас належить… того…
       Кавоварка: клац-клац!
       Озирнутися?.. — та сидять. Тільки очі в Семена вже трохи інакші. Гострішими стали… — рухливішими. Уже знає, що я тут. Побачив.
       Ну що? Глянеш, ні?..
       Відвернутися.
       Рівно поголена потилиця… чоловіка в черзі попереду… — сніжно-білий комірець сорочки.
       Зосередитися: «…в цьому світі є абсолютним, Станіславе? Нічого в ньому нема й не може бути абсолютного, в кожного своя правда, кожен має свою точку зору, але вона, точка, може знаходитися в різних місцях, може на вершині гори, може в затхлому сараї, а може в чиїйсь дупі, як каже Віолета, знаходитися твоя точка зору, Славику, тож як їх ставити на один рівень? Як можна порівняти систему координат лебедя, що парить у височині, і зашугарного мерина, на якого ляснули батогом і загнали назад у стійло?..» — те-те-те, те-те-те! Язик, як помело. Аж соромно, чесне слово.
       М’яке очей буфетниці.
       — Мені кави, Любаню, — вимовити й відчути чіпке Семенових очей потилицею. — Й перекусити чогось. Когось би з’їсти. Х-хе!.. Як не прем’єра, то курку. Й салат якийсь. Помідорчиків…
       — Усі такі заклопотані.
       — Весна. Картоплю саджають, уряд знімають…
       Хвильку. Весна… — г-ги! — час саджати уряд. Ні! Саджати прем’єра!.. «Весна. Час саджати прем’єра»… — заголовок такий.
       — З вашим урядом!.. Радіо включити не можна.
       У нас, ясна річ, не піде. Вітличній підкинути?..
       — І що у вас новенького? — низьке голоса й гнучке руки, — до скляного в жирних патьоках грилю. Спрокволе курки… манівним розтулених ніжок… — в нестерпно-пекучому середовищі довкруг жовтогарячої спіралі.
       — У парль-ламенті?.. — вимовити, мимоволі глитнувши слину. — Треба було в Вітличної спитати. Вони ж тільки-но тут були. Народна газета… А ти, як представник того самого народу… До речі, як зайде на каву, можеш підкинути ідею. Що, мовляв, картоплю саджають… й уряд уже варто… того…
       Відчути позаду порух… грузько-темного… — пішов.
       Клац-клац.
       — Гризетеся?.. — врівноважено-сірі очі. — Вічні ваші «м’ясорубки»…
       — Життя, Любаню. Життя є боротьба…
       — З ким?..
       Затишні очі… запаху смаженої курки… — з ким боротьба? З Богом?.. — що ти дивишся на мене, Любо, чогось хочеш?.. — а-а. Гроші.
       У задній кишені.
       Вивернути в лікті руку й мимоволі зронити погляд до столика в кутку. Краватка. Скельця окулярів… — порожнє стільця поруч. Так. Пішов…
       Ось гроші.
       Піднос… мисочки з куркою і салатом… філіжанка з кавою… — й куди? — та до Славика ж, за столик.
       — Дозволите, пане?.. — зронити.
       Скельця.
       — Дозволям.
       — Прям таки польський сейм…
       Хлібні крихти на блискуче-вологій поверхні столика. Ум’ятина в стільці. Після Семена лишилася… — розвернутися, й куди задом?.. — та в ум’ятину, куди ж іще.
— Таких, як ти, в сеймі й близько не було.
       Відчути задом затишне ум’ятини… ще тепле… — посоватися туди-сюди.
       — Хто зна, Славику, хто зна… — звести очі. — Ну що Семен? Яким був нехлюєм, бачу, таким і залишився. Сказав би, що у нас тут заведено після себе столи протирати. Он у кутку на теці ганчірки…
       — Такі, як ти, Славинський, нам на стіл подавали й збрую чистили.
       Видих-нути повітря.
       — Ну що за сьогодні за день такий?.. — промовити. — Хамлять усі… Ти, Левченку, не дуже мені хами. Били ми вас триста й чотириста років тому, і зараз поб’ємо, якщо хамити будете…
       — Звідки ти взяв, що тобі на вихідні в Андріївську церкву?
       Блискучі ске-скельця.
       — Редактор наказав! Викликав до себе в кабінет, поправив краватку і врочисто виголосив: наказую в неділю о такій-то годині прибути в Андріївську церкву.
       — О тринадцятій.
       — Так, о тринадцятій. З Вітькою-фотокором. На масонів.
       — Ясно.
       — Діло ясне, що діло темне…
       Ви-идихнути повітря: запилене скло… полив’яний вазон на підвіконні… червоненькі квіточки в невпинних… чіпких листочках… — й у-у-ув-дихнути: хлібні крихти… сочисті помідори, наче сповнені кров’ю… безсоромно розтулена ніжками курка…
       — Даруй, Славику, я тут, того… обідати зібрався…
Довгими па-а-альцями до курки, — й за ніжку з обох боків, — п-пальцями, — розл-ламати, — й до рота. Зубами-губами в соковите м’ясо, — увіп’ятися.
       — А писати як збираєшся — «за здравіє» чи «за упокій»?
       — А ту-обі у-як краще?.. — очами з-від зубів-губів, — в окуляри. — Склади директиви. Тільки напиши ро-узбірливо. Щоб я чого, не дай Боже, не переплутав.
       — Тобі їх ще не дали?
       Прожу-жувати… — проко-овтнути.
       — Послухай, Славику, мені ніхто не дає ніяких директив. Я пишу те, що вважаю за потрібне.
       — Усіляку маячню.
       Пал-льці… — жирні.
       — Яку ще «маячню»? Ти про що?..
       — Ми одна газета, Славинський, й повинні мати узгоджену позицію. Я даю матеріал доктора історичних наук, в якому розіставлені крапки над «і» з приводу Змієвих валів. Й раптом ти вламуєшся з якоюсь маячнею про «праукраїнців». Мені потім дзвонять і запитують, як це розуміти.
       — Я теж, Левченку, на чиїхось висновках грунтуюся, й теж, до речі, доктора наук…
       Серветки?.. — нема.
       — Фізико-математичних.
       — Яка різниця, яких наук?.. — промовити. — Він тридцять років присвятив вивченню Змієвих валів! Кожні вихідні їздив на вали зі студентами!.. Й мені не довіряти його висновкам? Чого це раптом? Тому що хтось, обвішаний званнями, як бряцалками, несе й справді маячню, яка не узгоджується ні з фактами, ні зі здоровим глуздом? Не зрозуміло навіть, навіщо… Вірніше, зрозуміло. Щоб, не дай Боже, не зачепити «святу корову» радянської історіографії про Київську Русь як колиску «трьох братніх народів».
       Округлі скельця окулярів.
       — Його висновки грунтуються на історичних документах й археологічних знахідках.
       — Це яких таких?! Ти про давньоруську сокиру, яку знайшли… навіть не в валу, а під валом?.. Мало як і коли вона потрапила… туди…— ске-кельця. — Послухай, друже. Я тобі вже все сказав. Я не збираюся писати ні про масонів, ні про ґебістські розробки, ні про технології масового кодування! Чого ти причепився до мене, як п’яний до радіо — заграй та заграй?!
       О-о-округлі скельця…
       — Що ви за люди? Чого вам усе обгадити треба? Звідки ти взяв про «ґебістські розробки»? Про «технології масового кодування»? Зайвий раз переконуюся — що з хамом не роби, в що його не одягай, куди не веди, а в нього все буде по-хамськи. Він і в палаці стане роззиратися, в якому кутку відлити.
       Стілець р-рипом! — темне спини.
       Сам хамло!
       Звести руки й увт-терти пальці в пальці, — мочками великих ув вигини вказівних.
       Крила вентилятора по колу… й знову по ко-олу…
       Хам ніколи, Славику, не відливав по кутках у палаці! Буде тобі прислуга в палаці мочитися!.. Зморозив дурню й пішов з гордо піднятою головою!..
       Кавоварка: клац-клац!
       Крила вентилятора поволі по ко-о-олу… — ну його все. Працюємо. «Біла гарячка»… — понажиралися, й що?.. Стали викаблучуватися одне перед одним… ножика віддавати-відбирати… хтось когось пиронув… — де ж тут нарис? Це замітка на п’ятдесят рядків у кримінальну хроніку! Мовляв, «у стані алкогольного сп’яніння, на грунті неприязних стосунків…» — та й узагалі. Не бачу я цього матеріалу… не відчуваю… — треба було Петрові в пузир лізти?.. Такі, як він, живуть тихо, тримаються подалі від таких, як Микола… водіїв начальників міліції… — так ні. У компанію до нього вламуватися… ножика відбирати, розмахувати ним… — а Микола?.. Йому навіщо було викаблучуватися перед Петром тим недолугим?.. Бачить, п’яний у лісі з ножем, — відбери. Вгомонитися не може?.. — заламай. Сил не достає?.. — друзів поклич. Був же, видно, з такими, як і сам… — так ні. На ноги перед ним схоплюватися, куртку розстебати, «якщо такий дурний, то бий», казати…
       Клац-клац!
       Кри-и-ила… по ко-олу… — що воно, й справді, сьогодні за день такий? Віолета обгавкала… Валентина зі мною, як з хлопчиком… Славик хамить…
       Широке вікно навпроти… запилене скло… — шматок курки на столі. Хлібні крихти…
       Наче й не оглядач я зовсім, а стажер… якого взяли з районки… — наче повернулися часи, коли я сидів-довбався з друкарською машинкою, а вони… Валентина Григорівна з Семеном… — розмірковували в буфеті за кавою, чи виганяти вже мене, чи ще трохи почекати…
       Кла-клац!
       Це він усе, Семен, він! Заявився, й усе наче три роки тому!..
       Мерехтливо-червоні квіточки в невпинній… чіпкій зелені вазона на підвіконні. Віте-вітерець з-від вентиляра, — в обличчя. Змієві вали їм. Стоять собі й стоять, мало кому відомі й кому потрібні… Сміття під них скидають, пісок копають, рівняють з землею, як стануть на дорозі… Хапоне місцевий жлоб пустир з захаращеним пагорбом, прижене грейдер з екскаватором, зрівняє в момент — й ніхто з довідочкою не прибіжить, що це, мовляв, археологічна пам’ятка й охороняється державою, бо ні хріна не охороняється!.. Якщо ти, Славику, не в курсі, то Змієві вали в абсолютній більшості не мають в Україні жодного статусу!.. Ну, може, там кількасот метрів у Василькові, може, ще де… Але кілометри й кілометри валів, що тягнуться по лісах і полях, з правової точки зору — це просто пагорби… чагарники… Отака от хрінь. Нікому вони не потрібні, ці вали… Розкриєш товстелезний фоліант українського історика про давніх слов’ян, то слова про них не знайдеш… Наче й не було зовсім… — але варто лиш тикнутися, манюньку фітюльку в газету дати з кількома фото, як одразу ж переполох! Одразу ж з’ясовується, що всі, кому треба, всі в темі!.. Жорстко тримають ситуацію під контролем. Ду-уже комусь вони небайдужі, ці Змієві вали… Станіславе Івановичу… — кри-ила по ко-олу… по ко-о-олу… — після смерті вченого-математика, ну, того самого, доктора наук, в його квартиру навідалася якась жіночка, начебто співробітниця Іституту історії, мовляв, допомогти розібрати архів, — туди-сюди, й повиносила документи… — робочі щоденники… детальні карти валів… — по ко-олу… о-олу… — прям таки шпигунські пристрасті довкруг нікому не потрібних… земляних насипів по лісах і полях…
       На н-ноги й наздогнати його біля ліфту?! За лацкани піджака — п-пальцями… — й ув окуляри, що побли-блисками, — про шляхетних лицарів, які відливать по кутках у палацах! про насипи серед смітників, за якими стежить пильне око спецслужб!.. чи таємних орденів…
       Кри-ила вентилятора по ко-олу…
       Відчути, наче сам обертаєшся… поволі слід за кри-илами вентилятора… — щось воно все сьогодні… наче зрушене з реальності… — «Біла гарячка»… масони, іншопланетяни… шляхетні лицарі з ґебістськими технологіями… вчені-історики на таємній службі… — практикантка якась вималювалася. А які-такі практикантки можуть бути в кінці травні? Зараз сесія в університеті!..
       Кавоварка: клац-клац!
       Та дурня!
       Втомився просто. Й спека…
       Спаплюжена… поґвалтована курка на тарілці… — пал-льцями до неї… — й до рота. Узятися жувати.
       Віте-вітерець з-від кри-ил… крил вентилятора… — мало що там у них зараз… в університеті… — може, практичне заняття яке… чи пару заміток треба для курсової… чи для заліку…
       Проко-оувт-нути.
       Прозоро-блакитний вітерець… теплий… — в якому хочеться заплющити очі. Світле волосся в струменях вітру… Випукле ключиць з-під футболки… гостре конусів… грудей… — а от груди в неї, треба визнати, ніякі. Якщо ж врахувати, що за футболкою ще має бути й ліфчик, — то грудей там… всього-нічого…
       Курячі кістки на тарілці… хлібні крихти… — сочисто-червоний край помідора.
       «Стирчать у різні боки, як у свиноматки…»
       Семен.
       На другому десь курсі. По закінченню пари… Однокурсники виходять з аудиторії, й Оксанка серед них… — і його жаркий подих збоку: «Фігурка нічого, але груди…»
       Обт-терти кутики рота великим і вказівним пальцями.
       Гаразд.
       То що, підкинемо через Вален… через Любу ідейку Валентині? Тьху ти! Вітличній! Через Любу ідейку Вітличній? От. Що весна, мовляв, час картоплю саджати… уряд… — зайти до Валентини Григорівни в кабінет, наблизитися до столу… поволі звести й простягнути руку… до улоговинки між грудьми… — а вона як гляне на тебе! Й знати не знатимеш, куди руку подіти… Як від неї позбутися… ампутувати… — соромно. Навіть подумати соромно, що про те був подумав… — посадили вже давно картоплю. Підгортають зараз! Кінець травня!.. — ідейку він підкине. Говнюк.
       Щось воно ззаду… з-від ум’ятини… муляє… — посоватися туди-сюди на стільці. Віолета. В дупу, каже, твій матеріал.
       Широкі кри-ила… кри-и-ила…
       Клац-клац!
       Це він усе, Семен, він! Зайшов до Валентини, посиділи-поговорили, може, й не згадували про мене зовсім, просто подивилися одне в одного своїми очима, — й вона вже поводиться зі много точно так, як і три роки тому. До Віолети заглянув! Поговорили про «можновладців», «пе-еревертнів»… «продажних журналю-ю-юг»… — щось раніше вона не затикала в дупу мої матеріли.
       Утямити, як власні плечі… поволі спадають видихом… донизу… — й руки-руки, — кудись би їх подіти. П-пальці чимось… витерти… — були на столиках коричневі такі стаканчики… пластикові… — з білими-білими серветками, складеними в трубочки… — на сусідньому столі он є. Й на іншому є.
       А на цьому нема!
       Куди, Семене, стака-анчика заникав?!
       Та щ-щ-що ж воно ззаду муляє?! — від-дірватися від стільця й п-п-пальцями… в задню кишеню… — а-а.
       Гроші.
       Назовні їх… — зарплата.
       Бач, яка пачка купонів. Сотні тисяч… мільйони… Не вкрадені. Виплачені за те, що висловлюю міркування з того… чи іншого приводу… — х-хе! — не кайлом махаю, не штампую днями одну й ту ж деталь на конвеєрі!.. — а пишу про те, що думаю. Отак от улаштувався в цьому світі.
       Дякую, Господи.
       Крила вентилятора… одне за одним… — зав-зято! — та все нормально.
       Сиджу, руки-ноги на місці, голова теж, — у чому проблема? Семен прийшов? Та нехай собі приходить, з ким хоче розмовляє! Мені що до того? Я й сам давно вже не хлопчик… Не так уже й легко мене зараз узяти… й пхнути…
       Кудись би їх, гроші, — в кишеню джинсів. Давай у передню, щоб не муляли. Працюємо! «Біла гарячка»… — виграшний матеріал. Відірватися можна по повній програмі. Жаху нагнати! Ріки крові пролити!.. А під кінець провести правильну ідею. Зараз теми, пов’язані з вірою, відродженням духовності, йдуть, і гарно йдуть. У що ми перетворили Великдень? Справді, Великий день, коли належить кращим трохи стати… світлішим… от… — порадіти цього дня! — й замислитися: а з якого, власне, приводу радіємо?.. Натомість — привід, щоб нажертися. Куди не зайдеш — усюди п’яні мордяки. А що по селах робиться! Матюкаються, б’ються. І доходить, шановні читачі, до того, що й показую в матеріалі. Понажиралися, стали викаблучуватися одне перед одним, ножика віддавати-відбирати… — в результаті, один зарізав іншого. А наранок не пам’ятав нічого… — отак і живемо… шановні… — буде матеріал. Буде.
       Обрізаний гострим ножем… край помідора… червоного… — виделкою й-його! — й до рота. Відчути, як кров проточується між зубами й збирається… в кутиках губів… — працюємо. Спершу — вступ. Залишаємо, як є. Далі коротенько означуємо обох. Микола. Веселий хлопець, рожевощокий. Не брав дурного в голову й важкого в руки… Водій начальника районної міліції. Не остання людина в селі… І той до нього, щоб замовив словечко перед шефом, і той… На свято приїхав у село, відпочити трохи, повеселитися. З компанією направився в ліс. Та-ак… І Петро. Похмурий, відлюдькуватий. Вічно носив з собою ножика. Ні на кого не нападав, нікому не погрожував, просто носив з собою ножика. Ножика такого чималенького… Високий хлопець, худорлявий, чорнявий… Усе ходив і про щось своє думав… — ой, тільки не роби з нього Раскольникова!.. Довбень він! Бугай. Тупий сільський бугай. Ніде не працював, тинявся по селу, пиячив… Пиячив. І тоді, на Великдень, почав уже зранку. Пару чарок за сніданком, потім з собою банку браги, й на автобусну зупинку, щоб їхати в ліс… чи дендропарк… — одне слово, там на свята пів їх села збиралося. На зупинці зустрів однокурсника… — однокласника! — він же в університеті не вчився, як дехто… — під мостом випили браги… — як? — стояли, опершись об цегляні стовпи, згори долинав шум машин, на голову щось сипалося, вдолині текла каламутна річка… один відпивав браги, передавав іншому, палили, розмовляли… — про що? — та про знайомих, однокурсників… однокласників… — хто одружився… яка заміж вийшла… Оксанка… — та-ак, випили брагу, захотілося ще. Пішли додому до однокласника… там випили, а потім уже Петро нічого не пам’ятає… На суді однокласник засвідчив, що вони нормально собі сиділи, випивали, як раптом Петро підвівся й, ні слова не кажучи, вийшов з хати… наче щось повело в той ліс… — на другому десь курсі університету. По закінченню пари… Усі виходять з аудиторії, й Оксанка серед них… перед очима вся, з ніг до голови… — відтак його бачили в лісі, Петра. Сидів на пеньку й дивився поперед себе порожніми… невидячими очима… — й Семенів жаркий подих збоку: «Фігурка нічого, але груди…» — й собою, не повертаючи голови: «Маленькі?..» — й збоку: «Стирчать у різні боки, як у свиноматки».
       Голі ноги.
       Про що задумався? — та про тебе ж, Наталко.
       Гострі вилиці… трохи розкосі очі… — таки схожа на Оксанку. Тільки завершене вже… в своїх характерних рисах… обличчя…

                                                                          *      *      *

       Сідай, чого стояти. Куди це ти зібралася, де тебе можуть зґвалтувати?.. — не скажеш?..
       Скажи.
       Трикутник збірок на спідниці. Блідо-рожеве шкіри з-за прозорим блузки… й насичено-біле ліфчика… — й оч-чами звідти! — донизу. Коліна… край спіднички… якщо туди рукою… — це можна буде! — навіть сьогодні.
       Підборіддя, тонко стулені губи.
       Кави хочеш?..
       Й ураз опинитися в її широких прозоро-зелених очах, чужих й водночас близьких, — й наступної миті, наверненням, вловити прохолодний поблиск, — як і тоді, коли верескливі дзвінки один за одним в обмеженому стінами й стелею просторі квартири, — й білий ліфчик жалюгідно й приречено зі спинки крісла… до підлоги…
       Червоні губи: тобі ще довго тут?..
       Матеріалізуватися.
       — Сам не знаю, — промовити. — Попрацювати треба.
       — Чого ви всі такі нудні, чоловіки?
       — Окса… Наталочко, я сказав, що треба попрацювати, але ж не казав, що буду працювати. Слухай, присядь. Мені, як чоловікові, негоже сидіти, коли жінка стоїть. Що хочеш? Кави, соку?..
       Окресленим вилиць і розкосим очей, — послідовно, стрімко й пильно, — по всьому, належному тут уваги, — людях, товарах за скляною вітриною, напіввідкритих дверях у підсобку…
       Сочисто-червоне губів.
       — Що там за бодяга з масонами? — спитати.
       Пильне очей.
       — Ну, благодійний той фонд. Про який Валентина з Віолетою гризлися.
       Стрім!-ким руки, — до сусіднього столика з звідти зі стаканчиком з серветками… — й на стіл. Коричневим з білими-білими.
       Чом би й ні?
       М’яким тіла, — на стілець. Й неквапним, виваженим рухом голого стегна, — одну ногу на іншу.
       — Воно тобі треба?
       — Цікаво просто. Півдня чую дзвін. А хто дзвонить, звідки?..
       Простягнути руку, висіпнути серветку й протерти пальці. Уже начебто й не жирні… — об стіл витер, об штани… об гроші…
       — Є така організація. Впливова досить. Забавка для дорослих дядь при владі. А для деяких «жирних котиків» — можливість потертися в ногах, може й кинуть шматочок м’ясця… Олеже, повір, воно тобі не треба.
       — Ну, давай уже, давай, — мовити. — Розповідай.
       — От же, котик, — стриманим подиха й зблиском в очах. — Звик уламувати кішечок… — мочка пальця, — шкірою власної руки. — Якийсь лицарський орден, реанімований із середньовіччя. Шпаги, червоні стрічки через плече… Орденські зірки… Дяді граються, свої діла крутять… Ну й нам обіцяють перекинути дещо на пі-ар кампанію…
       — Зрозуміло.
       — Тут така штука. Якщо навіть по закону, без конвертів, того-сього, то за організацію реклами п’ятнадцять відсотків… — зблиском очей. — Знаєш. Воно ж не тільки на рекламні оголошення… На все поширюється, Олежику. Проводиться через бухгалтерію, приходь до каси, отримай-розпишись. Ти уявляєш, яка це сума, п’ятнадцять відсотків від того, що вони можуть відвалити?
       Власними пальцями по столу, — мимоволі, — тра-та-та.
       — Чого ж сама не берешся? Тобі редактора вламати…
       — Т-те!.. Собі дорожче. Підставляйся бери… Навіть якщо на тебе оформлять угоду й дадуть отримати гроші в касі, то хто ж тобі дасть їх покласти в кишеню? Ділитися доведеться. Складуть списочок, кому й скільки. Редактору, першому заступнику, другому, відповідальному секретареві… Зав комерційним відділом. Головному бухгалтеру, касиру… І десь там, у кінці списочка, й твоє прізвище. Олеже, воно того не варте. Інша справа, якщо там, у самому фонді, домовитися про статтю наліво… Чи якийсь бюлетень допомогти випустити… Але можна так уляпатися… Олеже. Завдання партії й уряду. З годинку побути зі мною ввечері біля готелю «Либідь» і провести додому, як на те буде ласка.
       — А Віолета?.. Вона чого в пузир лізе?
       — Ну, ти її знаєш… Принципи… А, швидше за все, здогадується, що в тому списку її взагалі не буде. Ну що? «Ен-Денисенко, повія, О-Славинський, сутенер». Клас?..
       Блискуче зелено-каре очей… — в собі.
       — Наталочко… Бери своїх повій і ставай з ними в чергу. За алкашами, вбивцями… іншопланетянами…
       — Зайвий підпис зашкодить?
       — Мені цілком, цілком достатньо підписів і під своїми матеріалами.
       — Олеже, не вистьобуйся. Погуляємо трохи, розважимося. Проведеш додому. Може, запрошу на каву. З огляду на те, як себе поводив. А написати, я й без тебе напишу. Але якщо вдвох їдемо, тут уже без варіантів. Два підписи.
       — Як же твій благовірний?..
       — То моя проблема. Ну що? Котику-муркотику?..
       — Аж не знаю.
       — У мене мало часу.
       — Якщо просто зустрітися — одне. Якщо ж разом робити матеріал…
       Парфумами гостро.
       — Нема з ким поїхати?.. — промовити. — Та будь-кому тільки натякни. Вітьці-фотокору… Воно й для діла краще. Він знімки зробить, ти напишеш. І ніхто ні з ким нічим не стане ділитися…
       Ну, дивлюся.
       Пронизливо-парфумним, — до дверей.
       Дурень.
       Горнятко кави, — пальцями його за вінце, — й до губів. Уже прохолодна.
       Скверик за вікном… наглухо відділений прозорим склом… — а х-хочеться! — підхопити сумку, скочити в ліфт, виринути у вестибюлі першого поверху, — на прохідній баба Валя проспіває із заскленої амбразурки прохідної: «А клю-ючики?» — розвернутися на ходу, відчуваючи крізь ремінець, як сумка описує в просторі вестибюля півколо, гукнути: «Маю свої!» — й крізь скляні двері — круть-верть! — увірватися в зелень. Щоб світ унизу, раптом збільшившись, розвернувся й став на іншу грань: щоб дідусь з газетою виявився не знизу, а поруч і збоку, щоб він таки виглядав серйозним, культурним дідусем, мав кошлаті брови й читав «Фінансову Україну», щоб на лавочці поруч сиділи двойко дівчат — одна чорнява із зачіскою «під хлопчика», а друга мала довге біляве волосся, — щоб довкола був, — звіринець!
       На затамовано-сірому тлі віконного скла… — спершу лиш ознакою й поволі все виразніше… — пряме світле волосся… пухкі губи… ніс… — блаки-итні очі… — стривай.
Знову нема обличчя. Очі, губи, волосся, ніс, — наче порізно.
       Розпалася на окремі частини… — відвернутися, — розвіялась в рухливих червоних квіточках… заплутаних у зелені…

 Наступна сторінка

Додати коментар